Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 2 страница
За часів союзу племен під назвою Руська земля з цент-
ром у Києві (VIII—IX ст.) поглиблювалося майнове і со-
ціальне розшарування. Виділялася племінна знать — князі,
"лучші мужі", воїни-дружинники. Вони збагачувалися під
час війн, внаслідок стягування данини з населення, розвит-
ку внутрішньої та зовнішньої торгівлі, привласнюючи знач-
ну частину воєнної здобичі та найбільші прибутки. В гро-
маді з'явилося велике землеволодіння. Земля поступово
перетворювалася на головне багатство. Розпадові сільської
громади сприяло рабство, основним джерелом якого були
війни. Рабство мало яскраво виражені патріархальні риси
і не переросло в рабовласницьку систему господарства.
Формування приватної земельної власності прискорило-
ся у період Київської держави (кінець IX — середина XII ст.).
Існувало дві форми земельної власності. "Жизнь", як си-
нонім західноєвропейського алоду, — спадкове володіння,
домен князів і бояр, що вільно відчужувалася (продавалася,
передавалася у спадок, дарувалася). Відбувалося завоювання
("окняжіння") земель сусідніх громад, формувалася держав-
на в особі князя власність на землю, що була панівною про-
тягом XI—XII ст. Це була власність не особисто князів, а
столів, на яких вони сиділи. Втрачаючи стіл, князь одно-
часно втрачав волості, що було умовним, невідчуженим во-
лодінням бенефіціального характеру. Князі постійно пере-
ходили з однієї землі-волості до іншої. Існувала практика
запрошення їх вічевою громадою на князівський стіл. Уже
наприкінці XI ст. розпочався процес перетворення волос-
тей на феод — спадкове володіння. Однак він не завершив-
ся в домонгольський період. Деякі дослідники розвиток
феодального землеволодіння пов'язують з розпадом вільного
селянського землеволодіння, виникненням і зростанням
великої земельної власності на основі приватногосподар-
ської ініціативи (приватного права).
У Київській Русі склалися такі землеволодіння, як кня-
зівське (доменіальне), боярське, церковне. Першими земле-
власниками були князі. За літописами, княгині Ользі нале-
жали село Ольжичі на Десні, село Бутурино і місто Вишго-
род під Києвом, її син, князь Володимир, крім Вишгорода,
отриманого у спадщину, володів містом Білгородом на
Ірпені. Приватні володіння князів особливо швидко зрос-
тали в XI—XII ст.
Боярське землеволодіння, за історичними джерелами,
відоме з другої половини XI ст. Проте зародилося воно знач-
но раніше. Боярами ставали князівські дружинники, які
осіли на землі, та місцеві землевласники (земські бояри).
Джерелами зростання їхньої земельної власності були відчу-
ження селянських та захоплення громадських земель, при-
дбання їх, займанщина і освоєння нових земель.
Після прийняття християнства (988 p.) церква існувала
на введену князем Володимиром десятину. Вона станови-
ла десяту частину князівських данин, прибутків з судових
і торгових мит. У другій половині XI—XII ст. виникло і
зросло церковне землеволодіння з дарувань князів, бояр і
членів їхніх родин, придбання, заселення пустищ. Так, князь
Ізяслав (кінець XI ст.) подарував Києво-Печерському мо-
настирю сусідню з ним гору. Князь Ярополк (80-ті роки
XI ст.) передав у власність монастирю три волості у Волин-
ській землі: Небльську, Деревську, Луцьку. Багатьма села-
ми та містом Попонним володіла Десятинна церква. Значні
земельні володіння належали єпископам.
У XI—XII ст. формувалися васальні відносини. Вели-
кий київський князь надавав князям-намісникам землі-
волості з правом стягування податків для прожиття, що
надходили раніше йому як верховному правителеві. Князі-
намісники зобов'язувалися бути вірними київському кня-
зю, надавати йому військову і фінансову допомогу. Вони не
мали права передавати волость у спадок, відчужувати й без
згоди київського князя. За зраду або непокірність васал
втрачав волость.
Поряд з князівським складався боярський васалітет.
Князі дарували боярам міста і села як своєрідну плату за
участь в управлінні суспільством. Ці дарування, як і в кня-
зівському васалітеті, не мали земельного характеру. Дару-
валася не територія, а право стягування податків з населен-
ня. Сеньйоріально-васальні відносини в Київській державі
були нестійкими, розвивалися повільно. Однак вони ство-
рювали можливості для поступового привласнення князя-
ми і боярами громадських земель.
Важливою ознакою формування феодального господар-
ства було утворення різних категорій феодальне залежного
селянства з рабів вільних членів громади.
У документах Київської держави для визначення раб-
ства застосовувалися терміни "челядь" і "холопи". Раби
були в спадково-особистій залежності від свого власника,
об'єктом купівлі-продажу. Більшість челяді становили по-
лонені. Джерелами холопства були самопродаж, одружен-
ня на рабині без умовленості з її власником, посада тіуна
(управителя без угоди), розтрата чужого майна, неспро-
можність повернути борги. Холопам, на відміну від челяді,
дозволялося укладати різні торгові та кредитові угоди, але
відповідав за них його власник. Починаючи з Х ст. більшість
рабів, крім дворових, почали використовуватися в сільському
господарстві, наділяючи їх землею. За своїм становищем
раби поступово наближалися до феодальне залежного се-
лянства.
У найбільш ранніх джерелах сільське і міське населен-
ня в Київській Русі мало назву "люди". З розвитком фео-
далізму в IX—XI ст. цей термін набув значення "феодаль-
но залежне селянство", яке експлуатувалося державою або
приватними феодалами.
У XI ст. з'явилося поняття "смерди". У Київській Русі
смердами називали все давньоруське селянство, яке було
вільним і економічно самостійним. Водночас так називали
селян, які поступово потрапляли у залежність від князя-
вотчинника, платили данину, виконували примуси на його
користь, підлягали його судові. У кінці XI—XII ст. з роз-
витком боярського і церковного землеволодіння смерди
потрапили під владу феодалів. Ряд норм обмежував їхні
права як вільних людей. За вбивство смерда і холопа при-
значалася однакова винагорода. При відсутності дітей чо-
ловічої статі землі смердів відходили до князівських во-
лодінь, їм заборонялося брати участь у торгівлі. Між фео-
далами існували угоди про видання втікачів-смердів.
Одним із способів перетворення вільного населення на
феодальне залежне було його закабалення. У Київській Русі
існувала категорія напіввільних людей — закупів і рядо-
вичів, поява яких була пов'язана насамперед з розвитком
приватно-феодального землеволодіння.
Рядовичами називали селян, які уклали ряд (угоду) з
феодалом, визнаючи свою залежність від нього. Люди, які
потрапили у боргову залежність на умовах позики грошей
чи хліба, наймання, при відпусканні холопа на волю, нази-
валися закупами. Закупами могли бути^ збанкрутілі купці,
ремісники, селяни. Вони відробляли боргове зобов'язання
в господарстві землевласника, а якщо працювали в сільсько-
господарському виробництві, мали наділи землі та вели
власне господарство. Характер залежності закупів визна-
чався підляганням їх феодальній юрисдикції, обмеженням
права переходу. За втечу або крадіжку закуп перетворю-
вався на холопа. Однак суспільне становище закупа забез-
печувало йому право виступати свідком у суді, звертатися
з скаргою на власника.
Відома і така категорія селян, як ізгої. Ними вважали
людей, які з різних причин вийшли з тієї групи, до якої
належали, але не ввійшли до іншої (звільнені з рабства, збан-
крутілі купці, князі без землі, селяни, які втратили землю,
неосвічені сини священиків).
Найдавнішою формою залежності селян була данина —
примус, що сплачувався грішми, продуктами сільського гос-
подарства та промислів. Вона стягувалася на користь кня-
зя та держави з селян підлеглих територій. До державних
доходів входили також торгове і судове мита. Селяни були
зобов'язані утримувати представників княжої адміністрації,
залучалися до ополчення, надавали підводи, будували і ре-
монтували фортеці, мости, дороги.
З формуванням феодальної земельної власності та за-
лежних селян, утворенням держави данина набувала ха-
рактеру централізованої феодальної ренти. Дарування
князем окремим феодалам права стягувати данину для
прожиття було етапом на шляху формування рентних відно-
син у приватних володіннях. Точних даних про переважання
певної форми ренти у Київській державі немає. Панівною
була натуральна форма ренти. За "Руською Правдою", існу-
вало феодальне господарство з примітивною відробітковою
рентою. Грошовий чинш згадується у писемних докумен-
тах з Х ст.
Важлива роль в становленні феодальних відносин нале-
жала державі. У "Руській Правді", "Правді Ярославичів",
Уставі Володимира Мономаха забезпечувалися права фео-
далів на землю, закріплювалася соціальна структура суспіль-
ства, визначалися права різних категорій залежних селян.
Отже, у Київській Русі поступово утверджувалися фео-
дальні відносини. Однак економічне життя давньорусько-
го суспільства засновувалося на власності вільних селян —
членів громади. Не було масового обезземелення селян як
передумови великого землеволодіння. Цьому сприяла на-
явність значної кількості незаселеної, господарське неосвоє-
ноі землі, що сповільнювало феодалізацію.
Період політичного роздроблення (друга половина XII ст.
— середина XIV ст.) був початком зрілого феодального гос-
подарства на території України. Розвиток відбувався в ме-
жах окремих самостійних князівств: Київського, Перея-
славського, Чернігівського, Новгород-Сіверського, Галицько-
волинського, Тмутараканського.
Становлення зрілих форм феодальної власності пов'я-
зане з зростанням і зміцненням землеволодіння князів, бояр,
церкви. Значну частину землевласників становили так звані
вільні слуги — васали князів і бояр. Феодальне законодав-
ство надавало феодалам виняткове право володіти землею,
відчужувати та передавати у спадок, захищати своє майно.
Утвердилася ієрархічна структура землеволодіння, що
грунтувалася на міжкнязівських і князівсько-боярських
васальних відносинах. Виникла справжня феодальна дра-
бина: великий князь, місцеві князі, бояри, боярські слуги.
Юридична сторона сеньйоріально-васальних відносин не
була чітко відпрацьована. Вони засновувались не на земель-
них відносинах, а на стягуванні податків із земель для про-
життя.
Окремі історики обстоюють думку, що в Україні бене-
фіціальна та денна системи західноєвропейського типу ви-
никли в XII—XIII ст., зокрема в Галицько-волинському
князівстві. Для його економічного розвитку характерним
було переважання боярського землеволодіння. Князівський
домен почав формуватися лише з XII ст. Значна частина
боярства виросла з селян-алодистів. Процес феодалізації
відбувся без впливу княжої організуючої сили. Галицько-
волинські князі володіння землею, своїми слугами і бояра-
ми почали пов'язувати з службою та васалітетом. Землі,
що надавалися у довічне володіння, називалися "державою".
Так, князь Данило Галицький, звільнивши землі від угорців,
роздав міста боярам і воєводам. Як правило, коли князь
втрачав своє князівство, вірне йому боярство втрачало свої
села.
З формуванням великого землеволодіння і феодальне
залежного селянства в XI—XIII ст. розвивався імунітет як
юридичне оформлення феодального панування. Землевлас-
ники набували права суду, стягування данини й управлін-
ня усіма категоріями селянства.
Найінтенсивніше розвивалися князівські вотчини. Для
них була характерна розкиданість у різних волостях. У
структурі господарства переважали рільництво, конярство,
промисли, відробіткова і натуральна ренти.
Приватновласницькі вотчини в XII — першій половині
XIII ст. зростали в результаті дарування феодалові князі-
вських земель і внаслідок його приватновласницької ініціа-
тиви (придбання і захоплення земель, освоєння незайма-
них територій). Співвідношення доменіальних і селянських
земель, частку їх в обсязі доходів вотчини не з'ясовано.
Поєднувалися три форми ренти. Переважала натуральна
рента у двох видах стягування— фіксований чинш і здоль-
щина. Грошові платежі були пов'язані з судово-адмініст-
ративними штрафами та митами. У доменіальному госпо-
дарстві використовувалися регулярні та періодичні відро-
бітки (сінокоси, будівельні роботи, гужовий примус, рільничі
роботи).
Вотчина була багатогалузевим господарством. До неї
належали землеробство, тваринництво, промисли, найваж-
ливішими з яких були полювання, рибальство, бджільниц-
тво, переробка сировини, млинарство. Його господарсько-
адміністративним і військовим центром було укріплене
феодальне подвір'я-замок. У центрі території розташову-
валися будинки і господарські будівлі (комори, хліви, стайні,
льохи, майстерні). Існувала система вотчинної адміністрації:
управитель-огнищанин (тіун), сільські та ролейні старости,
конюший (конюх), ключник. Господарство вотчини мало
натуральний характер, яскраво виражену спрямованість на
задоволення потреб споживання. Лише незначна частина
виробленого йшла на ринок для продажу і придбання то-
варів, що не вироблялися у господарстві.
Економічною основою селянського господарства було
селянське подвір'я-дим. Розмір індивідуального селянського
землекористування дорівнював в середньому одному "плу-
гові", що був одиницею оподаткування і становив близько
15 га землі. 10—15 димів, в основному родичів, об'єдну-
валися у дворище. З часом до складу дворищ вступали
чужі люди, які залежно від майнового стану або ставали
рівноправними членами — "потужниками", або потрапля-
ли в залежність від господарів дворищ, їх називали "підсу-
сідками", "половинниками", "дольниками". Землі дворища
складалися з "ділянок" — димів, що були розкидані у різних
місцях. Існували також невеликі господарства і менша оди-
ниця оподаткування — "рало". Дворища входили до скла-
ду громади, на чолі якої стояв староста (отаман), обраний
на вічі, яке мало власний копний суд. У спільному корис-
туванні громади були неподільні угіддя (альменди). Вона
розподіляла державні примуси і податки.
Селянські господарства були основою економічного жит-
тя, займали більшість землі вотчини, виробляли більшу ча-
стину сільськогосподарської продукції, самі переробляли її
для безпосереднього споживання. Частка доменіального
господарства вотчини у загальному виробництві була знач-
но меншою, але воно визначало прогрес в сільському госпо-
дарстві, мало більше можливості вдосконалювати знаряддя
праці, застосовувати передову на той час агротехніку, виро-
щувати нові культури тощо.
У другій половині XIV ст., коли в Західній Європі утво-
рилися централізовані держави, більшу частину українських
земель (Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля, східна
частина Волині) було приєднано до Великого князівства
Литовського, а Галичину і Західну Волинь (Холмщину і
Белзщину) загарбала Польща. В 30-х роках XV ст. під вла-
ду Польського королівства потрапило Західне Поділля.
Закарпаття загарбала Угорщина, а Буковина ввійшла до
складу Молдавського князівства.
Загарбання українських земель іноземними державами
призвело до змін у земельних відносинах. Виникла і посту-
пово збільшувалася земельна власність литовських, поль-
ських, угорських, молдавських феодалів.
У Галичині, Холмщині, Белзщині княжі землі або пе-
рейшли у володіння польського короля (так звані королів-
щини), або передавалися польській шляхті. За період 1440
—1480 pp. у львівській землі в її руках опинилося 2/5 по-
селень. Заможні галицькі бояри отримали ствердні грамо-
ти на свої володіння та поступово полонізувалися. Окремі
з них, які активно виступали проти поляків, позбулися во-
лодінь або емігрували до Литви. Частина бояр лише част-
ково добилися прав на шляхетство, утворивши групу "хо-
дачкової" шляхти. Інші стали замковими слугами, навіть
селянами. Не задовольняючись своїм становищем, галицьке
боярство активно домагалося зрівняння у правах з поль-
ською шляхтою, яка за польським законодержавним збірни-
ком законів "Віслицький статут" (1347 p.) і Кошицьким
привілеєм (1374 p.) була звільнена від податків і примусів.
Земля вважалася повною її власністю, а селяни-кмети лише
користувалися наділами землі та підлягали юрисдикції
своїх панів. У 1434 p. привілеєм короля Владислава III
галицька шляхта була зрівняна в правах з польською і
звільнена від усіх примусів. Назву "боярин" було замінено
на "пан".
У Великому князівстві Литовському земельна власність
<іула умовною, тимчасовою, пов'язаною з військовою служ-
бою. Великий князь вважався господарем усієї землі, що
складалася з князівських і волосних земель, які надавали-
ся удільним князям. Після ліквідації уділів у кінці XIV
ст. землі отримували князівські намісники (старости), при-
значені в землі-воєводства. Ті, в свою чергу, розподіляли
землі між місцевими князями і боярами, повітовими воєво-
дами та старостами. Так встановлювалася ієрархія васаль-
них відносин. Ця залежність визначалася в угодах і при-
сяжних грамотах. Володар землі міг передавати її у спад-
щину лише з дозволу уряду, якщо наступний власник про-
довжував служити у війську. Таке правило поширювалося
на всі види земель — спадкові, куплені, вислужені. У 1447 p.
польський король і Великий Литовський князь Казимир IV
видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю та
поширив його на українських феодалів.
Протягом другої половини XIV—XV ст. на українських
землях почало складатися магнатське і шляхетське земле-
володіння. Найбільшими власниками землі були Великий
Литовський князь і представники знатних родин. Вони
отримали назву магнатів.
Військово-службовий стан (шляхта) складався з зем-
ських бояр, військових слуг магнатів, заможних міщан і се-
лян, які бажали служити у війську князя і могли утриму-
вати себе під час походів, їхнім головним державним при-
мусом була військова служба.
Продовжувала зростати власність церковних феодалів.
З появою на українських землях католицьких митрополій
і єпископств (кінець XIV — початок XV ст.) вони отримали
королівські дарчі грамоти на території, населення яких не
підлягало юрисдикції верховної влади і звільнялося від
загальнодержавних податків.
На Закарпатті феодальна власність почала зростати з
XIII ст. У Північній Буковині землі належали нащадкам
галицьких бояр і молдавським феодалам.
Еволюція земельних відносин на українських землях
призвела до внутрішньої перебудови вотчин, змін у со-
ціально-економічному становищі та юридичному статусі се-
318
| fe |
лянства. Почався процес закріпачення, що визначалося по-
силенням земельної, особистої, судово-адміністративної за-
лежності селян від феодала, загальнодержавним обмежен-
ням свободи їхньої господарської діяльності та переходу.
Ці процеси були також пов'язані з розвитком товарно-гро-
шових відносин, зростанням ринку сільськогосподарської
продукції, новими формами господарства, орієнтованими на
ринок.
У Великому князівстві Литовському панівним типом
селянського господарства залишалося дворище, що склада-
лося з димів. Селяни за майновим і правовим станови-
щем поділялися на різні категорії: данників, тяглових, служ-
бових, їх об'єднувала поземельна залежність від феодала та
відносна правова свобода.
Данники — це землероби, які вели самостійне господар-
ство, користувалися широкими володільницькими права-
ми на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, на
свій розсуд дарувати, закладати. Набуття шляхтичем по-
містя не позбавляло їх прав на землю.
Однак громада не могла відчужувати землю за свої межі
без дозволу феодала. Повинності данників обмежувалися
данями (медом, збіжжям, хутром, грішми), їх називали по-
хожими, бо вони мали право переходу з одного місця в інше,
на незаймані землі.
"Тяглові", або "работні", селяни, колишні закупи і холо-
пи, вели господарство на наділі землі, що належала феодалу,
і відбували відробіткову ренту (панщину). Частина з них
жила у дворі феодала і працювала в доменіальному госпо-
дарстві. Ці селяни ставали "непохожими", тому що були
позбавлені права виходу. В маєтках великих князів "непо-
хожий" селянин міг піти, залишивши замість себе іншого
селянина.
Селяни-службові (ремісники, сокольники, бобровники,
стрільці, конюхи, бортники, рибалки, сторожі) обслуговува-
'ли двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, якими керу-
вав сотник, крім виконання спеціальної служби, притягу-
319
валися до відбування панщини, сплачували данину. Деякі
з них були заможними і мали залежних селян, батраків і
рабів.
Крім праці феодальне залежних селян, у маєтках вико-
ристовували працю рабів, так званої челяді невільної, "па-
робків". Вони обробляли панську землю, були особистими
слугами феодалів. Частину з них переводили на селянські
ділянки як "тяглових" селян. З'явилися і бездомні селя-
ни; які в пошуках роботи переходили з місця на місце і
називалися "гультяями", "люзними".
Протягом другої половини XIV—XV ст. уніфікувався
правовий статус селян, їх стали називати "дедизними", "от-
чизними", "панськими".
Отже, селянське землеволодіння в результаті тривалого
розвитку феодальних відносин в українських землях руй-
нувалося. Посилилася феодальна залежність селян, розпо-
чався процес їх закріпачення, складалася фільваркова сис-
тема сільського господарства.
Основою економіки українських земель традиційно було
сільське господарство. Велике значення мала система
рільництва. У Київську добу в лісостеповій зоні було по-
ширене орне землеробство, у лісових районах — підсічне. В
XI—XIII ст. парова система з дво- і трипільною сівозміною
переважала практично на всій території, співіснуючи з пе-
релоговою та підсічною. Головними землеробськими робо-
тами були оранка, посів, боронування, жнива, молотьба. При
трипільній системі землеробства збільшувалася площа ріллі,
зростала врожайність, певною мірою зберігалася структура
грунту.
У Київській Русі основним знаряддям обробітку грунту
було широколопатеве рало. Перша згадка про плуг міститься
в літописі від 981 p., але поширився він в Україні у XII—
XIII ст. За своїми розмірами український плуг був здебіль-
шого невеликим. Він значно поліпшував якість обробітку
грунту, завдяки чому в нього проникало більше вологи,
повітря, тепла, а це в свою чергу підвищувало родючість.
З часом плуг удосконалили, чіпляючи колісний передок, що
надавало йому потрібної стійкості, вирівнювало борозни.
Плуг коштував дорого і потребував значної тяглової сили
та двох людей — орача і погонича. Застосовували плуг зде-
більшого в феодальній вотчині. У селянському господарстві
поширенішим було рало. Далі воно перетворилося на зна-
ряддя розпушування вже зораного грунту. На Поліссі ора-
ли сохою, робочою частиною якої є дворога розсоха, на яку
набивали два сошники. Українська соха ("литовка", полі-
ська) мала свої особливості: дві полиці у формі клина, що
закріплювалися нерухомо. Соха не перевертала, а підрізу-
вала шар грунту знизу, розпушувала його. Для післяорного
обробітку грунту використовували вузьколопатне рало та
борони. В Київській Русі знали кілька видів борон — суко-
ватку, плетушку і тесану.
Урожай збирали залізними серпами. Обмолочували ціпа-
ми на току. Обмолочене зерно провіювали і зберігали в спе-
ціально обладнаних ямах-льохах. Воно могло зберігатися у
таких сховищах кілька років. Це полегшувало становище
у неврожайні роки. Зерно мололи на ротаційних ручних
кам'яних жорнах. У XII ст. з'явились водяні млини. З
інших сільськогосподарських знарядь праці використову-
вали коси для сінокосів та збирання бобових, лопати, граблі,
вила, сокири, ціпи тощо.
В Україні-Русі культивували жито, пшеницю, овес, про-
со, гречку. Жито вирощували в північних районах, а пше-
ницю — у південних. Зерно використовували в харчуванні,
ним сплачували данини і годували худобу. Ячмінь виро-
щували для пивоваріння. Пшоно було одним з основних
продуктів харчування населення. Овес йшов переважно на
корм коням. З бобових культур вирощували: горох, квасо-
лю, сочевицю, боби. Рівень продуктивності був досить висо-
ким. Так, середня врожайність зернових досягала сам-6,2,
тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна.
Важливе місце у селянському господарстві посідало ви-
рощування технічних культур. У селянському господарстві
посіви льону і коноплі були обов'язковими, тому що слугу-
вали сировиною для виготовлення тканин на вертикаль-
них, а пізніше і на горизонтальних верстатах. З коноплі та
льону виготовляли також олію.
Поряд з зерновими і технічними вирощували городні
культури. Найпоширенішими були капуста, ріпа, цибуля,
часник, мак, гарбузи, дині.
З найдавніших часів в Україні було поширене садівниц-
тво. Сади насаджували монастирські та феодальні госпо-
дарства, а також заможні селяни. Є згадки про сади Києво-
Печерського монастиря. Галицько-волинський літопис по-
відомляє, що князь Данило у новій столиці Холмі "посадив
гарний сад". Вирощували яблуні, груші, сливи, вишні, горіх,
черешню, малину, порічки, смородину, аґрус, барбарис, ви-
ноград. Селяни розводили велику рогату худобу, коней, овець,
кіз, свиней, свійську птицю — курей, качок, гусей. За "Русь-
кою Правдою", крадіжка худоби вважалася одним із най-
важчих злочинів, її кількість була ознакою заможності та
багатства. У господарствах князів і бояр тримали багато
коней, які були потрібні на час військових походів та безпе-
рервних феодальних війн. У гірських районах Галичини,
Північної Буковини і Закарпаття, на високогірних луках і
полонинах основою тваринництва було вівчарство.
Основні види господарства доповнювали промисли. Сте-
пи, ліси, Карпатські гори — ідеальні умови для бджільниц-
тва, яким займалися князі, бояри, прості люди. В XIV ст. в
Україні з'явилися перші пасіки, які поступово поширили-
ся в лісостепових і степових районах. Окремі села, що на-
лежали князеві або великим боярам, спеціалізувалися на
бджільництві, сплачували податок медом. З меду виготов-
ляли різні напої, поширені ще з антських часів. У великій
кількості заготовляли віск, з якого виробляли свічки.
Значну роль у господарстві мало мисливство. Полюва-
ли на диких коней, зубрів, турів, оленів, кабанів, ведмедів.
Особливо цінувалися хутрові звірі. Як зазначав літописець,
поляни "платили данину по білій вивірці від диму", дерев-
322
ляни — "по чорній куні". Полювання було для князів най-
улюбленішим заняттям. З вичинених шкур вбитих звірів
виготовляли одяг і у військовій справі — боброві тули (са-
гайдаки), вовчі та борсукові приблиці (шоломи), деякими з
них вкривали коней.
З незапам'ятних часів українці займалися рибальством.
У річках була незліченна кількість риби: білуги, осетрів,
сомів, стругів (форелі), лящів, кленів, мерен, вугрів, линів,
коропів, окунів, щук. Їх виловлювали вудками, сітями, нево-
дами, менежками, саками і просто руками. В XIV—XV ст.
рибу ловили у ставах, які спеціально гатили на невеликих
річках. Рибу вміли солити та сушити. У раціоні українців
були поширені продукти збиральництва: гриби, ягоди, дикі
плоди, горіхи. Особливо зростала роль збиральництва у не-
врожайні роки.
1.2. Ремесла. Міста
Ремесла і промисли на території України пройшли три-
валий шлях розвитку. В другій половині І тис. н. е. пере-
важала реміснича промисловість. Найпоширенішими її ви-
| дами були прядіння, ткацтво, обробка шкіри, дерева і каме-
ню. Ремісничого характеру набуло залізоробне, гончарне,
t ювелірне виробництво.
', Залізоробне виробництво поділилося на металургійне та
' ковальське. Виплавка заліза була майже повсюдним за-
| няттям, переважно в лісостеповій зоні, де болотна руда часто
| виходила на поверхню. Наявність великих лісових масивів
| забезпечувала виробництво деревного вугілля. Залізо ви-
|плавляли у сиродутних горнах. Отримували крицю — в'яз-
іку масу, яку для надання твердості проковували, варили
|кілька разів. Існувало вже до 20 видів ковальських виробів: