Поняття та види соціального партнерства 4 страница

46. Припинення трудового договору у разі відмови працівника від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов трудового договору

Пункт 6 ст. 36 КЗпП містить 2 самостійні підстави для припинення трудового договору. Передбачається припинення договору у разі відмови працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством та відмова його від продовження роботи у зв’язку зі змінами істотних умов праці. Місце роботи є однією із істотних умов трудового договору і означає як конкретне підприємство, так і його місцезнаход­ження. Ось чому при переміщенні підприємства в іншу місце­вість необхідна взаємна згода сторін трудового договору.

В той же час відмова працівника від такого переведення унеможливлює його роботу на підприємстві, і тому трудовий договір з ним припиняється. Ця підстава досить рідко застосо­вується для припинення трудового договору. Натомість відмо­ва від продовження роботи у зв’язку зі зміною істотних умов праці нині є досить поширеним явищем. Про зміну істотних умов праці вже йшлося вище, а тому важливо зазначити, що коли зміна істотних умов праці не була зумовлена змінами в організації виробництва і праці, то йдеться про переведення з усіма правовими наслідками. У цьому випадку, якщо працівник не згоден з таким переведенням, то роботодавець зобов’язаний відновити працівнику колишні умови праці.

Особливістю припинення трудового договору при відмові працівника продовжувати роботу у зв’язку зі зміною істотних умов праці є те, що про такі зміни згідно з ч. 4 ст. 32 КЗпП України працівник повинен бути письмово попереджений за 2 місяці. У тих випадках, коли підстави для зміни істотних умов праці фактично існують, але працівник, який відмовився від продовження роботи, не був попереджений за 2 місяці про їх зміну або звільнений до закінчення цього терміну після по­передження, суд відповідно змінює дату звільнення у разі виник­нення трудового спору.

47. Припинення трудового договору за ініціативою осіб, які не є стороною трудового договору

Окремою групою підстав розірвання трудового договору є розірвання його з ініціативи осіб або органів, що не є стороною трудового договору.

До цієї групи належать такі підстави:

• призов або вступ працівника на військову службу, нап­равлення на альтернативну (невійськову) службу (п. З ст. 36);

• розірвання трудового договору на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колек­тивом органу (ст. 45);

• набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено до покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи (ч. 7 ст. 36);

• направлення працівника за постановою суду до лікувально- трудового профілакторію (ст. 37);

• розірвання трудового договору з неповнолітнім на вимогу його батьків або інших осіб (ст. 199 КЗпП).

За підставою, що передбачена у п. З ст. 36 КЗпП України, органом, на вимогу якого розривається трудовий договір, є військкомат або комісія у справах альтеративної (невійськової) служби. Підставами у цьому випадку є: призов на строкову військову службу, вступ на військову службу, вступ на навчання у військовий навчальний заклад, направлення на альтернатив­ну (невійськову) службу. Для розірвання трудового договору працівник має подати роботодавцю повістку військкомату чи інший документ, який підтверджує призов або вступ його на військову службу відповідно до Закону України від 25 березня

1992 р. “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” (в редакції Закону від 18 червня 1999 р.), у разі вступу

до військового навчального закладу — довідку про зарахування на навчання. Працівники, направлені на альтернативну (не­військову) службу, пред’являють направлення комісії для проход­ження альтернативної служби.

За правилами ст. 45 КЗпП України трудовий договір може бути розірвано з керівником підприємства. На вимогу проф­спілкового органу роботодавець повинен розірвати трудовий договір з керівником підприємства, установи, організації, якщо він порушує законодавство про працю, про колективні догово­ри і угоди, Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”.

Якщо роботодавець або керівник, стосовно якого пред’явлено вимогу про розірвання трудового договору, не згоден з цією вимогою, він може оскаржити рішення профспілкового органу до суду у двотижневий строк з дня отримання рішення. У цьому разі виконання вимоги про розірвання трудового дого­вору зупиняється до винесення судом рішення.

У разі, коли рішення профспілкового органу не виконано і не оскаржено у зазначений строк, профспілковий орган у цей же строк може оскаржити до суду діяльність або бездіяльність роботодавця, який повинен розірвати трудовий договір з керів­ником підприємства, установи, організації.

Основною умовою для припинення трудового договору за підставою, що передбачена п. 7 ст. 36 КЗпП України, є факт засудження працівника до покарання, яке виключає можливість продовження виконання ним роботи, передбаченої трудовим договором.

За вказаною підставою трудовий договір припиняється у випадках, якщо працівника засуджено до позбавлення волі, до арешту, довічного позбавлення волі, до позбавлення права займа­ти певні посади або займатися певною діяльністю. Не може вважатися підставою для припинення трудового договору факт умовного його засудження або якщо до нього застосовано від­строчку виконання вироку, оскільки тут немає перешкод для продовження працівником роботи. Однак це правило не по­ширюється на випадки, коли зайняття певної посади зумовлю­ється відсутністю судимості.

Підставою для припинення трудового договору є набрання обвинувальним вироком законної сили. Тобто якщо вирок суду винесено, але він ще не вступив у законну силу чи оскаржений, то звільняти працівника за п. 7 ст. 36 не можна.

Днем припинення трудового договору за цією підставою є вступ вироку суду у законну силу. Якщо до працівника було застосовано запобіжний захід взяття під варту, то днем припи­нення трудового договору буде вважатися останній день пере­бування його на роботі.

Органи судової влади виступають ініціатором припинення трудового договору також у випадку, коли за постановою суду працівник направляється до лікувально-трудового профілакто­рію для лікування від алкоголізму.

Трудовий договір може бути також розірваний на вимогу батьків або інших осіб. Це відбувається, коли йдеться про при­пинення трудового договору з неповнолітнім, тобто з особою, яка не досягла 18-річного віку. Право вимагати розірвання тру­дового договору мають батьки, усиновителі і піклувальники неповнолітнього. У тих випадках, коли трудовий договір від­повідно до ст. 188 КЗпП укладено з неповнолітньою особою, що досягла 14-річного віку, то право вимагати його розірвання належить і опікунам.

Вимагати розірвання трудового договору з неповнолітніми можуть також і службові особи, на яких покладено здійснення нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю. Вимога повинна бути мотивована. Стаття 199 КЗпП України передбачає, що мотивом є загроза здоров’ю неповнолітнього або порушення його законних інтересів, наприклад обмеження його права на освіту. Така вимога про розірвання трудового договору є обов’язковою для роботодавця.

48. Розірвання трудового договору з ініціативи працівника

При розірванні трудового договору з ініціативи працівника важливе значення має те, чи він укладений на невизначений строк, чи має строковий характер. Що стосується безстрокового трудового договору, то ст. 38 КЗпП України диференціює його розірвання залежно від причин, якими працівник мотивує своє звільнення. Загальне правило передбачає, що працівник має право розірвати трудовий договір, попередивши про це робото­давця за 2 тижні. Якщо до закінчення вказаного терміну праців­ник самовільно залишив роботу, то він може бути звільнений за прогул. Протягом терміну попередження працівнику нада­ється право відкликати раніше подану заяву. Однак закон не встановлює, у якій формі працівник може це зробити — пере­важно це нова письмова заява. Законодавство також перед­бачає, що коли по закінченні терміну попередження працівник не був звільнений, продовжує працювати і не наполягає на залишенні роботи, роботодавець не має права звільнити його відповідно до раніше поданої заяви. Виняток становить тільки випадок, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому згідно з законом не можна відмовити у прийомі на роботу. Тоді працівник позбавляється права на відкликання раніше по­даної заяви.

Трудовий договір може бути розірваний і до закінчення 2- тижневого терміну попередження, якщо роботодавець і пра­цівник про це домовились. Якщо ж роботодавець не звільняє працівника по спливу цього терміну, то працівник має право припинити роботу.

Разом з тим, ст. 38 КЗпП зобов’язує роботодавця за наяв­ності поважних причин звільнити працівника у такий строк, про який він просить у заяві. Поважними причинами закон називає такі, за наявності яких працівник не може продовжу­вати виконання роботи.

Інші правила встановлені для припинення строкового трудо­вого договору за ініціативою працівника. Він має право розір­вати договір лише за наявності поважних причин. Без таких причин працівник позбавлений права звільнитися з роботи за власним бажанням. До поважних причин, що можуть братися до уваги при розірванні строкового трудового договору, ст. 39 КЗпП України відносить: хворобу чи інвалідність працівника, що перешкоджають продовженню ним роботи за трудовим до­говором, порушення роботодавцем законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору, а також причини, що визначені ст. 38 Кодексу, за наявності яких працівник має право на звільнення за власним бажанням у визначений ним строк.

49. Розірвання трудового договору у зв'язку із скороченням чисельності або штату працівників

Пункт 1 ст. 40 КЗпП України передбачає можливість розір­вання трудового договору з ініціативи роботодавця при прове­денні змін в організації виробництва і праці. Під змінами в організації виробництва і праці у цьому випадку розуміють ліквідацію, реорганізацію, банкрутство чи перепрофілювання підприємства, скорочення чисельності чи штату працівників.

Загалом розірвання трудового договору за п. 1 ст. 40 отри­мало назву вивільнення. З таким формулюванням підстави звільнення працівникам встановлювались додаткові пільги та гарантії трудових прав, в тому числі при реєстрації 'їх у дер­жавній службі зайнятості як таких, що шукають роботу, та безробітних.

При ліквідації підприємства відбувається припинення юри­дичної особи, і вона перестає існувати з усіма правами та обов’яз­ками, що їй належать. Сам порядок ліквідації підприємства регулюється законодавством та його статутом.

Чинне законодавство передбачає такі підстави для ліквідації підприємства:

• за рішенням власника;

• за рішенням суду або господарського суду у випадках:

1) визнання банкрутом;

2) прийняття рішення про заборону діяльності підприємства через невиконання умов, встановлених законодавством;

3) визнання недійсними установчих документів і рішення про створення підприємства;

4) в інших випадках, передбачених законодавчими актами України.

Підприємство (юридична особа) вважається ліквідованим з моменту виключення його з Державного реєстру України. Факт виключення підприємства з Державного реєстру України є під­ставою для розірвання трудових договорів з працівниками лікві­дованої юридичної особи.

Під реорганізацією розуміють такий спосіб припинення юри­дичної особи, який передбачає перехід всіх прав і обов’язків до новоутвореної юридичної особи.

Реорганізація юридичної особи може проводитись як за рішенням власника чи власників, так і за рішенням суду, наприклад при порушенні антимонопольного законодавства.

Частина 2 ст. 36 КЗпП України передбачає, що зміна підпо­рядкованості підприємства не є підставою для розірвання трудо­вого договору. Це ж саме стосується випадку зміни власника, а також реорганізації підприємства. Тут також дія трудового договору продовжується. Розірвання трудового договору мож­ливе лише у разі, якщо в результаті реорганізації проводиться скорочення чисельності або штату працівників. Інша норма міс­титься у Законі України від 4 березня 1992 р. “Про привати­зацію державного майна” (в редакції Закону від 19 лютого

1997 р.), ч. 2 ст. 26 якого не допускає звільнення працівників


приватизованого підприємства з ініціативи нового роботодавця протягом 6 місяців від дня переходу до нового власника права власності.

Підставою розірвання трудового договору, що передбачена п. 1 ст. 40 КЗпП України, також є звільнення працівника у зв’язку з банкрутством.

У всіх цих випадках з працівником трудовий договір може бути розірвано, якщо проводилось скорочення чисельності або штату працівників. Скорочення чисельності полягає у змен­шенні кількості працівників на підприємстві, а під скороченням штатів розуміють зменшення кількості посад, передбачених штат­ним розкладом. В умовах переходу до ринкової економіки розір­вання трудового договору у зв’язку із ліквідацією підприємства

і скороченням чисельності або штату є однією з найпоширені­ших підстав. При цьому розірвання трудового договору за п. 1 ст. 40 допускає вивільнення багатьох працівників одночасно. Тому законодавство встановлює особливий порядок такого вивільнення. Зокрема, розірвання трудового договору за п. 1 ст. 40 КЗпП України допускається лише якщо:

1) скорочення чисельності або штату дійсно мало місце;

2) звільнення працівника зумовлено інтересами виробництва;

3) про наступне вивільнення працівник попереджений за 2 місяці;

4) враховано переважне право працівника на залишення його на роботі;

5) роботодавець не може перевести працівника на іншу ро­боту, або він відмовився від такого переведення.

Трудове законодавство передбачає, що при розірванні трудо­вого договору у зв’язку зі скороченням чисельності або штату переважне право на залишення на роботі мають працівники з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При звільненні працівників за п. 1 ст. 40 роботодавець вправі провести перегрупування працівників. Воно полягає у переве­денні більш кваліфікованого працівника, посада якого скоро­чується, за його згодою на посаду, що не підлягає скороченню, звільнивши з неї в зв’язку зі скороченням штату менш кваліфі­кованого працівника. Не допускається перегрупування праців­ників з однаковою кваліфікацією або продуктивністю праці. Якщо право на перегрупування працівників роботодавцем не використовувалось, то, вирішуючи справу про поновлення на роботі, суд не повинен обговорювати питання про доцільність його проведення.

Про вивільнення працівників за п. 1 ст. 40 КЗпП роботода­вець зобов’язаний персонально попередити кожного з них не пізніше ніж за 2 місяці під розписку. З цього двомісячного строку попередження не виключається час перебування пра­цівника у відпустці, період його тимчасової непрацездатності та інший час, протягом якого працівник не працював. Пленум Верховного Суду України вказав, що при недодержанні строку попередження працівника про звільнення, якщо він не підля­гає поновленню на роботі з інших підстав, суд змінює дату його звільнення, зарахувавши строк попередження, протягом якого він працював.

Законом України “Про зайнятість населення” встановлено обов’язок роботодавця попереджати державну службу зайня­тості про майбутнє вивільнення працівників не пізніше ніж за

2 місяці. Відповідно до ст. 22 Закону “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” не пізніше 3 місяців після прий­няття рішення про скорочення чисельності або штату робото­давець зобов’язаний провести консультації з профспілками аби звести кількість звільнень до мінімуму.

Працівникам, трудовий договір з якими розривається у зв’яз­ку зі скороченням чисельності або штату, має бути запропоно­вана інша робота за відповідною спеціальністю, а за її відсут­ності — будь-яка інша робота. У разі відсутності роботи, а також при відмові працівника від переведення, він після звіль­нення звертається за допомогою до органів служби зайнятості.

Пленум Верховного Суду України рекомендує також засто­совувати п. 1 ст. 40 КЗпП України для припинення трудового договору у разі:

• відмови працівника укласти договір про повну матеріальну відповідальність з поважних причин;

• з особою, яка прийнята для заміщення відсутнього пра­цівника, за яким зберігалось місце роботи, на невизначений строк або тимчасово, і яка працювала більше 4 місяців, при поверненні цього працівника на роботу, якщо немає можли­вості для переведення її на іншу роботу.

За скороченням штатів можуть бути також звільнені праців­ники, які займають не передбачені штатним розкладом посади.

Протягом 1 року після звільнення за скороченням чисельності або штату, крім випадку ліквідації підприємства, працівники мають право на укладення трудового договору у разі поворот­ного прийняття на роботу, якщо роботодавець проводить прий­няття на роботу працівників аналогічної кваліфікації.


50. Переважне право на залишення на роботі при скороченні чисельності або штату працівників

Трудове законодавство передбачає, що при розірванні тру­дового договору у зв’язку зі скороченням чисельності або штату переважне право для залишення на роботі мають працівники з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. Дока­зами більш високої кваліфікації і продуктивності праці можуть бути документи та інші відомості, в тому числі про оплату, про присвоєння кваліфікаційних розрядів, про виконання норм виробітку. Верховний Суд України щодо розгляду судами ок­ремих категорій цивільних прав роз’яснив, що при врахуванні кваліфікації і продуктивності праці необхідно брати до уваги і дисциплінованість працівника. При цьому переважне право за­лишення на роботі стосується всіх працівників підприємства, що займають таку саму посаду і виконують таку саму роботу, а не лише тих, хто працює у структурному підрозділі, у якому виконував роботу чи займав посаду працівник, що підлягає звільненню.

За рівних умов продуктивності праці і кваліфікації пере­важне право для залишення на роботі при скороченні чисельності або штату мають: сімейні — за наявності 2 і більше утриманців; особи, в сім’ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; працівники з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві; працівники, які навчаються у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах без відриву від ви­робництва; учасники бойових дій, інваліди війни та особи, на яких поширюється чинність Закону України “Про статус ветера­нів війни, гарантії їх соціального захисту”; автори винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; працівники, які дістали на цьому підприємстві трудове каліцтво або професійне захворювання; особи з числа депортованих з України протягом 5 років з часу повернення на постійне місце проживання в Україну; працівники з числа колишніх військовослужбовців строкової військової служби та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу — про­тягом 2 років з дня звільнення їх зі служби.

Перелік категорій працівників, що мають переважне право для залишення на роботі, передбачений ст. 42 КЗпП, не є вичерпним.

Так, Законом України від 16 грудня 1993 р. “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні” передбачено, що переважне право для залишення на роботі надається також особам, що мають особ­ливі трудові заслуги перед Батьківщиною. Закон від 22 жовтня

1993 р. “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” надає переважне право залишення на роботі Героям Радянського Союзу і повним кавалерам ордена Слави, а також особам, нагородженим чотирма і більше медалями “За відва­гу”. Відповідно до Закону України від 28 лютого 1991 р. “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслі­док Чорнобильської катастрофи” (в редакції Закону від 19 грудня 1991 р.) переважне право для залишення на роботі мають грома­дяни, віднесені до 1—4 категорій потерпілих внаслідок Чорно­бильської катастрофи. У відповідності із Законом України від 24 березня 1998 р. “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист” ветерани військової служби мають пере­важне право на залишення на тій роботі, на яку вони були зараховані вперше після звільнення з військової служби.

При звільненні працівників за п. 1 ст. 40 роботодавець вправі провести перегрупування працівників. Воно полягає у пере­веденні більш кваліфікованого працівника, посада якого скоро­чується, за його згодою на посаду, що не підлягає скороченню, звільнивши з неї в зв’язку зі скороченням штату менш ква­ліфікованого працівника. Не допускається перегрупування працівників з однаковою кваліфікацією або продуктивністю праці. Якщо право на перегрупування працівників роботодавцем не використовувалось, то, вирішуючи справу про поновлення на роботі, суд не повинен обговорювати питання про доціль­ність його проведення.

51. Розірвання трудового договору при виявленні невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чин­ності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом також у разі виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, які перешкоджають продов­женню даної роботи, а так само в разі скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов’язків вимагає доступу до державної таємниці (п. 2 ст. 40 КЗпП України).

Пункт 2 ст. 40 КЗпП України містить 3 причини для розір­вання трудового договору: виявлення невідповідності праців­ника виконуваній роботі або займаній посаді внаслідок стану здоров’я, виявлення невідповідності займаній посаді або вико­нуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації та скасування допуску до державної таємниці. Спільним для цих причин є те, що виявлена невідповідність перешкоджає продовженню тієї роботи, яку в силу трудового договору повинен виконувати працівник.

Недостатня кваліфікація працівника може виявлятись у від­сутності необхідних знань і навичок, без яких неможливо належ­ним чином виконувати обов’язки, передбачені трудовим догово­ром. У той же час за цією підставою не можна звільнити пра­цівника, в якого немає досвіду через коротку тривалість виконан­ня роботи. Також не можна звільнити працівника лише з мотивів відсутності у нього документа про освіту, якщо відповідно до чинного законодавства наявність її не є обов’язковою умовою виконання роботи за трудовим договором. Пленум Верховного Суду України вказав, що у випадку коли згідно з законодавством виконання певної роботи допускається лише за наявності від­повідної освіти або після надання в установленому порядку спеціального права (водії автомобільного та електротранспорту), позбавлення цього права може бути підставою для розірвання трудового договору з працівником з мотивів невідповідності займаній посаді або виконуваній роботі.

Виявленою невідповідністю також може бути неякісне ви­конання робіт, неналежне виконання трудових обов’язків через недостатню кваліфікацію.

Невідповідність працівника займаній посаді може бути вияв­лена за результатами атестації. При цьому Пленум Верховного Суду України вказав, що висновки атестаційної комісії щодо кваліфікації працівника підлягають оцінці у сукупності з іншими доказами у справі.

Рішення атестаційної комісії має рекомендаційний характер. За результатами атестації трудовий договір може бути розірваний не пізніше двомісячного терміну з дня проведення атестації.

Причиною розірвання трудового договору за п. 2 ст. 40 КЗпП України може бути також стан здоров’я працівника: стійке зниження працездатності, яке перешкоджає належному вико­нанню трудових обов’язків. Пленум Верховного Суду України вказав, що за цією підставою можна розірвати трудовий договір з працівником, якщо виконання трудових обов’язків проти­показане йому за станом здоров’я або небезпечне для членів трудового колективу чи громадян, яких він обслуговує. Тим­часова втрата працездатності не є підставою для розірвання трудового договору.

Неможливість належного виконання трудових обов’язків за станом здоров’я повинна бути підтверджена медичним виснов­ком. Наявність, наприклад, інвалідності не може бути підставою для розірвання трудового договору, якщо працівник належним чином виконує доручену йому роботу.

Скасування допуску до державної таємниці є підставою для звільнення за п. 2 ст. 40 КЗпП лише у разі, якщо виконання покладених на працівника обов’язків неможливо без доступу до державної таємниці.

За підставою, що передбачена у п. 2 ст. 40 КЗпП, можна розірвати трудовий договір з керівником підприємства або струк­турного підрозділу, якщо він нездатний забезпечити належну дисципліну праці підлеглих працівників.

При звільненні за цією підставою роботодавець зобов’яза­ний запропонувати працівнику іншу роботу. За неможливості її запропонувати або при відмові працівника від роботи, що йому запропонована, його звільняють.

52. Розірвання трудового договору за систематичне невиконання працівником своїх трудових обов'язків

Окремою підставою для розірвання трудового договору є систематичне невиконання працівником своїх трудових обов’яз­ків без поважних причин (п. З ст. 40 КЗпП України). Для розірвання трудового договору за цією підставою необхідно дотриматись наступних умов:

• належним чином зафіксовано факт протиправного винно­го невиконання або неналежного виконання працівником тру­дових обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку;

• невиконання трудових обов’язків мало систематичний характер;

• до працівника раніше протягом року вже застосовувалися заходи дисциплінарного або громадського стягнення.

Для застосування цієї підстави для розірвання трудового договору важливим є невиконання працівником обов’язків,передбачених трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку. Отже, не може вважатися порушенням трудової дисципліни невиконання ним обов’язків, які виходять за межі трудових або не випливають з трудового договору. Тому неправомірним, наприклад, буде звільнення працівника через його негідну поведінку в побуті. Не можна звільнити за цією статтею працівника, якщо він неналежним чином викону­вав свої трудові обов’язки внаслідок хворобливого стану, від­сутності необхідних знань чи досвіду роботи, а також коли він відмовився від переведення на легшу роботу за станом здоров’я відповідно до медичного висновку. Цю підставу не можна засто­совувати до працівника, який відмовився виконати незаконне розпорядження роботодавця або за відмову виконання роботи, яка не входить до кола його посадових обов’язків, а також за дії, що не пов’язані з виконанням службових обов’язків, крім випадків, передбачених ст. 33 КЗпП України.

Натомість можна застосувати цю статтю для звільнення пра­цівника у разі відмови його без поважних причин від виконання трудових обов’язків через зміни у встановленому порядку норм праці; відмову або ухилення без поважних причин від проход­ження медичного огляду, а також відмову від складання іспи­тів з техніки безпеки, якщо це є обов’язковою умовою допуску до роботи; відмову без поважних причин від укладення договору про повну матеріальну відповідальність, якщо зайняття посади чи виконання роботи передбачають укладення такого договору.

На практиці систематичним невиконанням трудових обов’яз­ків вважається факт третього порушення, якщо за попередні два протягом року були застосовані дисциплінарні стягнення. Крім того, систематичним може бути і повторне невиконання працівником без поважних причин своїх трудових обов’язків. Тут важливо враховувати конкретні обставини і характер вчи­неного працівником дисциплінарного проступку, а тому вже друге порушення може розглядатися як систематичне неви­конання ним обов’язків за трудовим договором. Отже, при застосуванні п. З ст. 40 КЗпП України важливе значення має не кількість застосованих до працівника стягнень, а ступінь тяжкості проступку, заподіяна ним шкода та обставини, за яких вчинено правопорушення.

Систематичне невиконання трудових обов’язків можливе лише тоді, коли до працівника протягом року вже застосову­вались дисциплінарні або громадські стягнення. Якщо він систематично не виконує свої трудові обов’язки, але до нього дисциплінарні або громадські стягнення не застосовувались, то він не може бути звільнений за п. З ст. 40 КЗпП.


Перелік дисциплінарних стягнень міститься у ст. 147 КЗпП, а також в статутах і положеннях про дисципліну, що, як правило, передбачають додаткові дисциплінарні стягнення для окремих категорій працівників.

Наряду з дисциплінарними стягненнями при застосуванні п. З ст. 40 КЗпП враховуються і громадські стягнення. Однак потрібно мати на увазі, що враховуються лише громадські стяг­нення, які застосовуються щодо працівників за невиконання або неналежне виконання ними своїх трудових обов’язків.

При визначенні систематичності необхідно враховувати, що дисциплінарні і громадські стягнення діють лише впродовж 1 року з дня їх накладення. При цьому не беруться до уваги стягнення, з часу накладення яких минуло більше року, а також зняті достроково в силу ст. 151 КЗпП.

53. Звільнення працівника за прогул

Пунктом 4 ст. 40 КЗпП України передбачено, що роботода­вець може розірвати трудовий договір у випадку прогулу пра­цівника (в тому числі відсутності на роботі більше 3 годин протягом робочого дня) без поважних причин. Отже, прогулом вважається нез’явлення на роботу працівника без поважних причин протягом всього робочого дня (зміни), а також відсут­ність його на роботі без поважних причин більше 3 годин безперервно або сумарно протягом робочого дня, оскільки така відсутність прирівнюється до прогулу.