Піднесення й занепад Києва. Володимир Великий. Ярослав Мудрий
1.3.1. Правління Володимира і Ярослава.
Після смерті Святослава в результаті тривалої боротьби між його синами престолом оволодів Володимир прозваний «Великим» або «Святим». Князювання Володимира Великого (980–1015 рр.) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапом піднесення. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він нібито уособлював якісно новий рівень управління державою.
Військовими походами 981–993 рр. на ятвягів, в’ятичів та хорватів Володимир завершив тривалий процес формування території Київської держави. Простягаючись майже на 800 тис. км., Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі. Володимир провів сім переможних війн з печенігами, про що повідомляє «Повість временних літ» та інші джерела. Це укріпило авторитет великокнязівської влади у давньоруському суспільстві. Завершальний етап формування давньоруської державності вимагав значних суспільних змін, спрямованих на консолідацію країни. Саме тому Володимир провів кілька реформ.
Адміністративна реформа полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні від великого князя місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Внаслідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є одною з основних ознак сформованої державності. Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Суть її полягала у ліквідації «племінних» військових об’єднань, злитті військової системи із системою феодального землеволодіння.
Ці реформи вимагали змін і в сфері ідеології. Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Проте стара язичницька віра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин, її державотворчий потенціал був явно недостатнім для такої великої та поліетнічної держави, як Київська Русь. Саме тому найголовнішим досягненням Володимира стало хрещення Русі у 988 р. Християнство стало державною релігією. Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земленим», який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм – «Правда Ярослава» (1016 р.).
По смерті Володимира виникли конфлікти серед Рюриковичів. Врешті-решт великим князем став Ярослав, якого згодом, через декілька століть історики назвали Мудрим. Роки князювання Ярослава (1019 – 1054 рр.) – час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира – посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Ярослав був князем–будівником, князем–просвітителем. Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Перше за все він взявся за укріплення південних кордонів.
У 1036 р. остаточно розбив печенігів. Ярославу вдалося повернути землі на заході, що були захоплені поляками, підкорити прибалтійські племена. Зовнішньополітична діяльність Ярослава Мудрого спиралась на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце у міжнародній політиці київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладення вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. Це дало Ярославу змогу стати впливовим європейським політиком.
У період княжіння Ярослава Володимировича активізувалась внутрішня розбудова держави. З ім’ям цього князя пов’язано створення першого писаного зведення законів «Руської правди», що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Ярослав поклав початок розвитку освіти, бо запроваджував при церквах школи. Підтримував церкву: при ньому в Києві було збудовано багато монастирів та храмів. У 1051 р. без відома константинопольського патріарха Ярослав призначив главою руської церкви Іларіона, що мало на меті звільнити вітчизняну церковну ієрархію з–під контролю Візантії. Ярослав Мудрий залишив після себе володіння, що простиралося від Балтійського до Чорного моря і від Оки до Карпатських гір.
Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX–XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення держави склалася дружинна форма державності: на базі княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей період дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є великий князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. На етапі піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках великого князя, дружина відходить до державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців із старої племінної аристократії – бояри, які склали дорадчий орган – боярську раду. В період становлення Київської держави значну роль відігравало віче – народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. За весь період існування Київської Русі домінувала переважно князівська влада, але в моменти її ослаблення на перші ролі висувалися боярська влада і віче.
Отже, визначальними рисами цього етапу історії Київської Русі були 1) завершення формування території держави; 2) перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього засвоєння та втримання під контролем; 3) злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централізованої влади; 4) заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства територіальним; 6) запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології – християнства; 7) поява писаного кодифікованого права; 8) Руська держава стала типовою ранньофеодальною монархію, повноправним членом християнської європейської спільноти; 9 ) кордони держави розширилися до Балтійського й Чорного морі, Оки і Карпатських гір; 10) у межах держави відбувалося формування давньоруського етносу на основі єдиної мови, християнської православної віри; схожих культурних традицій. 11) відбувалися зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури.
1.3.2 Занепад Київської Русі. Початок феодальної роздрібненості.
Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 р. почався поступовий занепад Київської держави. Він був зумовлений певними обставинами. В період становлення і піднесення Київської Русі існувала постійна зовнішня загроза для її кордонів з боку кочових племен. Спершу хозари й печеніги, згодом половці були небезпечними ворогами Русі. Могутнім супротивником молодої держави була також Візантія. Вона пильно стежила за тим, щоб Київська Русь не набула значної сили. Постійна збройна боротьба вимагала чималих зусиль і тим самим ослаблювала Русь.
Згідно з нормами феодального права всі князі Київської Русі як нащадки великого київського князя мали рівні права на спадщину предка. Це відіграло велику роль в історії Київської держави. З одного боку, рівні права підтримували у князів ідею спільності й однакової відповідальності всіх за долю країни. З другого – призводило до міжусобної феодальної боротьби, оскільки кожний князь, вважаючи себе юридично рівним з іншими, намагався і фактично зрівнятися з київським князем. Поступово друга тенденція брала гору, тим більше, що князі спиралися на економічну могутність окремих районів, яка зростала з розвитком феодального виробництва. До того ж підупало значення Києва, як великого торгівельного центру, внаслідок міжнародних змін, ослаблення його головних партнерів – Візантії і Багдадського халіфату. Все це привело до занепаду Київської держави. Всі спроби княжих з’їздів (1097, 1100, 1101, 1107 рр.) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчились невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113–1125 рр.). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого «Уставу» – своєрідного доповнення до «Руської правди»), подолання сепаратистських тенденцій, об’єднання ¾ території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125–1132 рр.) лише протягом короткого часу вдалося підтримувати єдність руських земель.
Період з кінця XI – до середини XII ст. увійшов у історію Русі як початок феодальної роздрібненості. Дедалі більше поглиблюється розпад Київської Русі, набирають сили відцентрові тенденції. Вже у XII ст. на тернах Русі з’являються окремі князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько–Мінське, Ростове–Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово–Пінське, Чернігово–Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі.
Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер. Так, якщо у XII ст. утворилось 12 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. досягла 50, а у XIV ст. – 250.
Феодальну роздрібненість зумовило кілька факторів: економічне піднесення окремих князівств; великі простори держави та етнічна неоднорідність населення; зростання великого феодального землеволодіння; відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; зміна торгівельної кон’юнктури і занепад торгівлі; перманентні напади кочівників (печенігів, половців, монголо–татар). Роздрібненість – надзвичайно, суперечливе явище: з одного боку, вона серйозно ослабила державу у політичному та воєнному плані, з іншого – органічно сприяла розвитку економіки та культури на місцях.
Треба відмітити те, що це не означає цілковитого політичного розпаду єдиної державної структури Київської Русі. Давньоруська держава просто змінює форму: на зміну одноосібній монархії приходить монархія федеративна (спираючись на принцип «колективного суверенітету», Руссю правила група найсильніших та найвпливовіших князів з династії Рюриковичів). Навіть у період роздрібненості держава характеризується певною внутрішньою єдністю, про що свідчать збереження внутрішніх установлених економічних зв’язків, однакова дія загально руського законодавства у всіх князівствах (землях), існування єдиних для усієї Русі релігії та культури.
Період феодальної роздрібненості є закономірним етапом у розвитку суспільства адже роздрібненість – не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме в цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально–станової ієрархії, склався і вдосконалився державний апарат тощо).
Князівства Середнього Подніпров’я – Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське через низку обставин (нескінчені князівські усобиці, певну зміну світових торгівельних шляхів, активізацію кочівників, відтік населення з південних районів, тощо) економічно та політично занепадають і втрачають свої колишні роль та значення.
Отже, особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці XI – у середині XIII ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого – формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов’янської культури.
1.3.3. Формування давньоруської народності.
Варто зазначити, що визначення етнічної структури в Київській Русі – проблема актуальна і складна. Актуальна, її вирішення є ключем для визначення спадкоємця києво-руської культурно-історичної спадщини. Складна, тому що вирішення цього питання заважають не тільки обмеженість та фрагментарність джерел, а й політична кон’юнктура, політико-ідеологічні впливи.
Слід зауважити, що суть проблеми етнічного складу Київської Русі сформульовано в питанні: «Що існувало в Давньоруській державі: стійка єдина давньоруська народність чи окремі праетноси українців, росіян, білорусів?». Одну з перших спроб дати відповідь на це запитання зробив у другій половині ХVII ст. Феодосій Сафонович, який у своїй «хроніці» показував Київську Русь, де проживає єдиний народ від Галича до Володимира-на-Кмязьмі. Значний вплив на формування історичної концепції в Росії справив «Синопсис» киянина Інокентія Гізеля. В ньому Київська Русь проголошується першим етапом російської державності.
Наукоподібного вигляду міфу про Москву, як богообрану наступницю Риму, Константинополя та Києва, надав російський історик ХІХ ст. М. Карамзін. Саме ним Київська Русь була включена до національної історії Росії, як перша російська держава. Перифразуючи київського літописця Нестора, М. Карамзін проголосив княжий Київ «матір’ю городів російських».
Слід зауважити, що етногенез останніх, на думку провідних російських істориків, археологів, лінгвістів та етнографів, почався на Верхній Волзі не раніше ХІ ст. Класик російської історичної науки В. Ключевський вважав, що росіяни вийшли на історичну арену лише в другій половині ХІІ ст., тобто після розпаду Русі на окремі князівства. Тому погляди офіційної Москви на Київську Русь як на першу російську державу виглядають абсурдними. Адже виходить, що російська держава з’явилася раніше самих росіян.
Натомість М. Грушевський відстоював ідею безперервності та нерозривності українського історичного процесу і стверджував, що український народ на своїх історичних землях існує з ІVст. н.е. спершу під назвою антів, потім полян, а згодом русів. Київська держава, право, культура були витвором однієї народності – українсько–руської, а Володимиро- Московська держава не була ні спадкоємицею, ані наступницею Київської Русі, вона виросла на своєму корені і є наслідком енергії та активності народності «великоруської» (російської).
Варто зазначити, що у радянську добу офіційна історична наука до середини 1930-х рр. розглядала етнічні процеси в Київській Русі з позицій близьких до концепції М. Грушевського. Однак, в повоєнний період, значного поширення набула теорія єдиної давньоруської народності. Ця концепція була визнана схвально радянським керівництвом, оскільки сприяла зміцненню внутрішньої єдності СРСР.
З моменту проголошення незалежності України розпочинається новий етап дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов’янських народностей та етнічної культури Київської Русі. Чимало дослідників, прагнучі створюючи історичні основи незалежності України розвивають ідеї М. Грушевського і намагаються обґрунтувати різні варіанти «окремішності» українського народу, вважаючи саме його засновником і панівним етносом Київської Русі. Як один з важливих аргументів на користь цієї «окремішності» називається той очевидний факт, що подальше розширення Київської держави на півночі й на сході відбувалося за рахунок приєднання фіно-угорських племен: мовлян, вони й є пращурами росіян.
Однак, як відомо, практично всі народи утворилися шляхом асиміляції різних племен і народів. Не була винятком і стародавня Русь. Якщо на півночі Русь асимілювала фіно-угрів, то на півдні – здебільшого половців та інші тюркомовні племена. Крім того, в епоху Середньовіччя етнічні коріння не мали особливого значення у поділу людей на «своїх» і чужих». Більш суттєве значення для творення народів мали кліматичні, географічні, виробничі чинники. Скажімо, на північних, де були здебільшого ліси й клімат був жорстким, земельне господарство базувалося на так званому підсічному землеробстві, обробка землі потребували стислих термінів (коротка весна) і колективних дій селянської громади. Звідси відомий колективізм у громадських відносинах людей. На лісостеповому півдні обробити ділянку була здатна окрема велика селянська родина. Організувати працю також можна було також більш зважено. Звідси – певний індивідуалізм («моя хата з краю»), розсудливість, неквапливість, що в подальшому стало рисами національного характеру українців. Разом з тим й зазначені відмінності тривалий час згладжувалися завдяки сильній владі київського князя, єдиній православній церкви та християнській вірі, що була в основі всієї духовної культури русичів. На наше переконання, вживання терміну «стародавній руський народ» стосовно населення Київської Русі має під собою більш ґрунтовну наукову основу, ніж «український народ», «українці». Хоча мають право на життя й інші судження з цього приводу.
Отже, питання формування давньоруської народності й досі лишаються відкритими. Подальші пошуки істини вимагають від дослідників максимального дистанціювання від політичної кон’юнктури, розширення кола джерел (археологічних, лінгвістичних тощо), які піддаються аналізу, пошуку нових ідей та підходів у процесі дослідження та інтерпретації вже відомих фактів та матеріалів.