Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій
У першій половині ХІХ ст.
5.1.1. Національно-культурне відродження.
На початок ХІХ ст. українські землі перебували в межах двох багатонаціональних імперій – Австрійської та Російської. Західна Україна, (Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) знаходилася у складі Австрії. Більша частина України, зокрема Правобережна Україна, Наддніпрянщина, Слобожанщина, були поділені російською владою на 9 губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Миколаївську (Херсонську), Слобідсько-Українську (Харківську). Остаточно зникають особливості полкового адміністративно-територіального устрою, вся виконавча влада в губерніях здійснювалася губернаторами, яких призначав цар, а в повітах – справниками.
У підросійській Україні проживало понад 8 млн. людей, здебільшого українців і росіян. Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття були в складі Австрійської імперії Габсбургів. Чисельність населення зазначених регіонів дорівнювала 3,5 млн. людей. За національним складом це були українці (русини), поляки, мад’яри, валахи (молдавани).
Соціально-економічне становище українців, особливо селян у обох імперіях було економічно важким, але суттєво відрізнялося. Для австрійців і поляків українці були чужими за культурою вірою і звичаями, їх слід було онімечити та полонізувати. У Росії кріпосницький гніт мало чим відрізнявся від рабства, але українці тут вважалися руськими, частиною єдиного народу.
За офіційною ідеологією, національну основу Росії становив російський народ, який мав три гілки – великоруську, білоруську та малоруську. До останньої входили українці, яких тоді офіційно прийнято було називати росіянами, а на побутовому рівні – ще малоросами або хохлами. Відповідним було ставлення з боку влади й до української мови. Якщо не існує окремої малоросійської (української) нації, то для чого, мовляв, й окрема малоросійська мова? Через це російська влада, м’яко кажучи, не заохочувала вживання української мови в культурному житті, а часом і забороняла.
Українська шляхта та більшість колишньої козацької старшини, чиновництво, ставши російськими дворянами, повністю або майже повністю русифікувалися, байдуже ставилися до української культури, мови. Негативно до всього українського ставилася буржуазія, більшість якої була неукраїнського походження, особливо у важкій промисловості, - росіяни, німці, англійці, бельгійці, французи тощо. Однак починаючи з кінця ХVІІІ ст. проглядає й протилежна тенденція – пробудження інтересу до національного коріння, до української історії, мови, народних звичаїв. Проте, якщо спочатку шанувати все «малоросійське» було даниною моді, що поширювалася серед російської знаті та інтелігенції – нащадків козацьких старшин, то у другій половині ХІХ ст. в умовах зародження української політичної нації з’являються ідеї здобуття культурно-національної автономії України. Виникає національно-визвольний рух, у якому беруть участь представники демократичних верств суспільства, так званих різночинців.
На тлі зазначеної другої тенденції з кінця ХVІІІ ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження, проявом якого стала поява наукових праць у галузі української історії, мовознавства, етнографії, фольклору тощо. Особливо популярними стають такі твори, як «Історія русів» Григорія Полетики (?), «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського та «Малоросійські пісні» Михайла Максимовича.
«Історія русів» – твір, що з’явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише в 1846 р.). У книзі намальована картина історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. В основі твору – визнання самобутності України, любов до неї, повага до національних звичаїв і традицій, шанування своїх предків.
Чотирьохтомна «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського побачила світ у 1822 р. у Москві. Вона написана із широким використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів, містить дуже багатий фактичний матеріал, зокрема з історії Київської Русі, козацтва, Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Цінними є біографічні дані з історії козацьких старшинських родин.
«Малоросійські пісні» – це збірник народних пісень, який видав Михайло Максимович, відомий ботанік і філолог, майбутній професор і перший ректор Київського університету. З приводу етнографічних досліджень ученого М.Гоголь так писав у одній зі своїх статей: «Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу…».
Великим історичним здобутком української культури початку ХІХ ст. було впровадження української літературної мови, заснованої на принципах фіксації усного народного мовлення із залученням певних «книжкових» елементів минулого. 1818 р. у Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, підготовлена О. Павловським.
Вивчення української історії, фольклору, народних призвело до появи низки оригінальних літературних художніх творів І.Котляревського, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, про що мова буде далі.
Формуванню національної самосвідомості українського народу, поширенню просвіти, видавничої справи та шкільництва сприяла діяльність Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847 рр.) – нелегальної політичної організації, провідними діячами якої були Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Тарас Шевченко. Братство відстоювало ідею єдності всіх слов’янських народів включно до створення об’єднаної демократичної слов’янської держави, про що яскраво написав один із фундаторів організації М. Костомаров у «Книзі буття України»: «І встане Україна зі своєї могили, знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у сербів, ні у болгар. І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі слов’янським». Водночас визнавалися рівні права всіх народів на національну самобутність і національно-культурну автономію, вільний розвиток мови та національної культури.
Національно-культурне відродження, що відбувалося на теренах Наддніпрянської (підросійської) України мало великий вплив на інтелігенцію Галичині, яка знаходитись в імперії Габсбургів. Так, протягом 1833-1837 рр. у Львові діяло демократично–просвітительське літературне угрупування «Руська трійця», керівниками й засновниками якого були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький.
У 1837 р. у Пешті (Угорщина) надруковано українською мовою підготовлений діячами «Руської трійці» збірник «Русалка Дністрова». Збірник містив фольклорний матеріал, забраний у Галичині, і низку власних творів з проблем історії України. У вступному слові, яке написав М. Шашкевич, прозвучав заклик до духовного єднання українців Наддністрянської та Наддніпрянської України:
Вспоминайте, браття милі...
Може спомин собі дасть
Воскресить в новій силі
Руську славу, руську власть!
5.1.2. Розклад феодально-кріпосницької системи в підросійській Україні.
Селянство становило приблизно 93% населення України, більше половини селян були кріпаками. Решта являла собою колишніх козаків, державних селян і переселенців. Поміщики долею своїх кріпаків фактично розпоряджались безконтрольно. Ще наприкінці XVIII ст. була введена рекрутчина (насильницька віддача кріпаків в солдати). Служити в армії селяни повинні були 25 років. Рідко хто повертався здоровим і неушкодженим. Знущання над солдатами, мордобій, виснажлива муштра, погане харчування, різні хвороби і часті війни, що вів царизм, призводили до загибелі і каліцтва солдат. Цар Олександр (1801-1825 рр.) розквартирував на Україні 50-тисячне військо, утримання якого в значній мірі лягло на селян.
Панщина за законами Російської імперії мала бути не більше трьох днів на тиждень. Проте свавілля поміщиків над кріпаками не знало меж. Наявна свобода інших селян була теж обмежена. На державних селян і козаків підвищили податки і повинності на 15%. Феодальне ведення господарства базувалось на примітивних ручних знаряддях праці. Майже всюди на Україні домінувала трьохпільна система землеробства. Відстале малоефективне сільське господарство знаходилось у глибокому кризовому стані. Намагаючись підвищити його продуктивність, поміщики в 1830-1840-х рр. збільшували панщину до 5-6 днів на тиждень, вводили так звану «місячину», але стан сільського господарства і життя селян не поліпшувались. Вся система феодального господарювання все більше і більше приходила в протиріччя з потребами розвитку суспільства, переживаючи глибоку кризу.
Поступово всередині економічної системи феодального суспільства формуються капіталістичні відносини. Набуває широкого розмаху лихварство. Зростає система орендних відносин, усе частіше земля стає об’єктом купівлі-продажу. Власниками землі робляться купці, міщани, а також зростаюча кількість заможних селян, які починають використовувати найману працю. Де середини ХІХ ст. у 8% селянських господарств були наймити. Водночас у середині ХІХ ст. на Лівобережжі і Київщини нараховувалось 200 тис. безземельних селян. Виникають ринки найму працівників. Одним з найбільших ярмарків сільськогосподарських робітників стало м. Каховка, куди до літа прибувало до 40 тис. найманців.
Кріпосницьке господарювання підривалось й розвитком промисловості. Поступово відбувався перехід від поміщицької мануфактури до фабрики. На фабриках і заводах застосовувалась і вільнонаймана праця. В 1860 р. в промисловості вільнонаймані працівники вже становили 74% усіх робітників. У промисловості розвивалися галузі, пов’язані з переробкою сільськогосподарської сировини, з видобутком корисних копалин. У 1820-х рр. в Україні були збудовані перші цукрові заводи. Виникають нові підприємства по переробці шкіри, виробництву мила, свічок, цегли, черепиці, виробів з металу, механічні заводи. Якщо в 1825 р. діяло 650 підприємств, то на кінець 1850-х їх кількість перевищила 2300. На середину ХІХ ст. виникають кам’яновугільна і металургійна промисловість. Кількість найманих робітників з початку ХІХ ст. збільшилась у 1861 р. з 10 тис. до 115 тис., тобто майже в 12 разів
З розвитком промисловості, торгівлі і диференціації селянства серед населення України в першій половині ХІХ ст. формується і прошарок торговельно-промислової і сільськогосподарської буржуазії. Модернізуються старі і виникають нові міста, зростають ринки, посилюється товаризація як поміщицького, так і селянського господарства. Внутрішня торгівля на Україні здійснювалась в основному на ярмарках, яких в середині ХІХ ст. налічувалось близько 12 тис. Але розвиток торгівлі і товарно-грошових відносин гальмувався низьким рівнем транспорту. І все-таки найхарактернішою ознакою цього періоду є поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи і народження капіталістичних відносин.
5.1.3. Становище українців в західноукраїнських землях.
У першій половині XIX ст. населення західноукраїнських земель, що було під владою Австрії, теж знаходилось в тяжкому становищі. Відірваність західних українців від основної маси українського народу, постійне політичне, соціальне, національне і економічне гноблення гальмувало хід вільного цивілізованого розвитку, яким йшли європейські країни. Внаслідок низки причин, насамперед асиміляторських зусиль і шовіністичної політики правлячих кіл і панівної верхівки відносна кількість українців у загальній масі населення поступово зменшувалась.
Сільське господарство, що займало провідне місце в економіці Західної України, знаходилось на низькому рівні розвитку, бо носило екстенсивний характер. Малоземелля українських селян, примітивні засоби виробництва, великі феодальні повинності зумовили низьку продуктивність землеробства. Врожайність озимих культур в середньому становила 6 центнерів, а ярих – 4,5 центнера з гектару. Лише на середину XIX ст. у кращих господарствах вона стала досягати 11-12 центнерів. Регулярні недороди основних культур прирікали населення на постійні злидні і голодну смерть.
Промисловість в західноукраїнських землях знаходилась на відсталому ремісничо-мануфактурному рівні. Мануфактури працювали в основному в панських маєтках. Кількість мануфактур в містах з найманою робочою силою залишалась незначною. У 30-40-х рр. XIX ст. намітилось деяке промислове піднесення, почалось використовування механічних двигунів. Проте переростання мануфактурної промисловості у фабричну гальмувалось дискримінаційними заходами уряду (адміністративні обмеження, непомірне високі податки тощо) та всевладдям великих землевласників.
Селянство Західної України постійно вело боротьбу проти феодальної експлуатації, відмовлялось виконувати повинності, піднімало повстання Одне з таких повстань сталося в 1846-1848 рр. під проводом Лук’яна Кобилиці.
Під впливом революції 1848-1849 рр. в Австрійській Україні було скасовано кріпосництво і феодальні повинності селян. Однак отримавши волю, селяни не отримали землі. Оскільки ж промислового виробництва в Західній Україні майже не було і знайти роботу було практично неможливо, більшість селянства в результаті такого «звільнення» залишилася без засобів до існування. Відтак сотні тисяч українців з Галичини, Буковини й Закарпаття мусили шукати кращої долі в інших країнах, здебільшого за океаном – у США, Канаді, Бразилії, Чилі тощо, де в цей час відбиралися у індіанців і розорювалися великі території. Відтоді в цих країнах утворилися великі українські діаспори, які в наступні роки поповнювалися все новими іммігрантами з України.
5.1.4. Суспільно-політичні рухи в Україні в 1820-ті рр. Декабристи на Україні.
Характерною ознакою першої чверті ХІХ ст. було пожвавлення суспільно-політичного руху. Поштовхом для чого стала Вітчизняна війна 1812 р., яка почалася після нападу на Росію військ французького імператора Наполеона Бонапарта. Основні воєнні дії розгорнулися в Центральній Росії, Литві, Білорусі, однак частково зачепили Волинь. Переважна більшість українського народу виступила проти французьких загарбників. Чимало українців служило в регулярній російській армії. У боях з ворогом відзначилися Малоросійський, Полтавський, Глухівський, Чугуївський, Катеринославський, Сумський, Єлисаветградський та інші піхотні та кінні полки. Командир Охтирського гусарського полку відомий поет Денис Давидов започаткував використання регулярними військовими частинами партизанської тактики. Українські селяни і міщани також виловлювали французьких шпигунів, ховали від іноземців провіант. Однак частина українського суспільства лояльно ставились до окупантів, даремно сподіваючись на те, що вони допоможуть ліквідувати кріпосницький лад і панування царату на Україні.
Народ, що звільнив свою вітчизну від ворога, відчув власні сили і не хотів більше жити у рабстві. Передові офіцери-дворяни під час війни побачили кращі якості свого народу і відчували сором за існування в країні самодержавства і кріпацтва. Ненависть до кріпосництва стала причиною вільнодумства серед передових дворян, зокрема офіцерів. Закордонний похід російської армії після перемоги в 1812 р. дав можливість ознайомитись з суспільно-політичним життям західноєвропейських країн. Це і підштовхнуло передових офіцерів до рішучих кроків. Все більшої сили серед них набували ідеї створення таємної організації для здійснення військового перевороту.
Такою організацією на Україні було «Південне товариство», створене в 1821 р. Воно, як і «Північне товариство», що існувало в Петербурзі, стало готуватись до збройного повстання. В «Південне товариство» входило понад 100 осіб. Воно мало три відділення (у Василькові, Кам’янці і Тульчині). Керував ним Павло Пестель. Він розробив політичну програму товариства, яку назвав «Руською правдою». Згідно з цим документом намічалось шляхом військового перевороту повалити царизм, проголосити Росію республікою, скасувати кріпосне право, наділити селян землею безкоштовно, ліквідувати всі стани, надати всім людям однакові громадянські права тощо. У цьому Павло Пестель виявив значно більший радикалізм, ніж керівник «Північного товариства» Микита Муравйов, який у програмному документі організації, «Конституції», планував встановлення конституційної монархії й особисте звільнення селян від кріпацтва, але без наділення їх землею. Однак на відміну від П. Пестеля, який відкидав національне самовизначення українського народу, М. Муравйов передбачав певну автономію України у складі побудованої за федеративним принципом Росії.
У 1825 р. з «Південним товариством» злилося «Товариство об’єднаних слов’ян», яке було створено у 1823 у Новоград-Волинському російськими дворянами братами Петром і Андрієм Борисовими. Організація ставила за мету добитися визволення від самодержавства всіх слов’янських народів і об’єднання їх у федеративну республіку. «Об’єднані слов’яни» створили четверту управу – «Слов’янську».
Повстання «Північного товариства» відбулось 14 грудня (звідси назва революціонерів – декабристи) 1825 р., а «Південного товариства» – в кінці грудня. Але повстання було жорстоко придушене. П’ять керівників його (П. Пестель, К. Рилєєв, С. Муравйов-Апостол – нащадок гетьмана Данила Апостола, М. Бестужев-Рюмін і П. Каховський) були повішені. 137 офіцерів відправили на каторгу в Сибір або під кулі на Кавказ, де царизм завойовував гірські народи. Чотири тисячі солдат-декабристів прогнали крізь стрій, позбавили отриманих у війні з Наполеоном нагород і відправили на Кавказ чи заслання. Незважаючи на свою поразку, декабристи започаткували революційний рух проти царизму і відіграли велику роль у ліквідації кріпосницького ладу.
5.2. Україна в період капіталістичних трансформацій
5.2.1. Кримська війна.
На початку 1850-х рр. черговий раз загострюється геополітичне протистояння між давніми суперниками – Туреччиною й Росією. Турецький султан будь-що прагнув зберегти свою владу над балканськими країнами. Росія, натомість, прагнула посилити свій вплив на всі слов’янські народи, що сповідували християнську православну віру. У 1853 р. Туреччина оголосила Росії війну, яка тривала до 1856 р. і отримала назву Кримської. Економічна відстала Росія мала достатньо сильні сухопутні й морські збройні сили, щоб нанести поразку ще більш відсталій Туреччині. Однак посилення Росії не бажали правлячі кола низки європейських держав, зокрема Великобританії й Франції. Спочатку вони надавали політичну й воєнну підтримку Туреччині, а коли виявилася воєнна слабкість тієї, самі розпочали воєнні дії проти Росії. У квітні 1854 р. англо-французька ескадра бомбардувала з моря Одесу, на початку вересня англо-французькі війська висадилися в Криму і нанесли поразку російській армії на р. Альма і взяли в облогу Севастополь – базу Російського воєнно-морського флоту. Оборону міста очолювали талановиті й мужні воєначальники – адмірали В. Корнілов, П. Нахімов, В. Істомін. Укріплення міста будувалися під керівництвом видатного інженера генерала Є. Тотлебена. Справжній героїзм і патріотизм виявили захисники міста, солдати й матроси. Серед них росіяни й українці Федір Заїка, Іван Демченко, Дмитро Горленко та ін. Особливу хоробрість й воєнну кмітливість виявив матрос Петро Кошка з Вінниччини. Щиро співчували російській армії передова українська громадськість. В українських містах і губерніях здійснювали збір коштів на потреби армії й допомогу сім’ям хоробрих воїнів, піклувалися про вдів військових і сиріт, працювали в шпиталях тощо.
Однак героїзм і патріотизм народу й талант деяких воєначальників не могли компенсувати економічну й військово-технічну відсталість Росії. Російській парусний флот не міг успішно протидіяти паровим кораблям коаліції. Гладкоствольні російські рушниці й гармати значно поступалися нарізній зброї противника у далекобійності, швидкострільності та прицільності стрільби. Через казнокрадство й недолугість російського чиновництва, військових інтендантів, армія постійно відчувала нестачу зброї, пороху, ядер і навіть лопат для риття окопів. В результаті Росія програла війну й мусила підписати в 1856 р. Паризький мир на умовах, висунутих Англією й Францією. За цим договором, зокрема, Росії заборонялося мати військові кораблі на Чорному морі та будувати на його узбережжі укріплення, що робило її практично беззахисною на Півдні; частина придунайської території я, що була відвойована у Туреччини у ХVІІІ ст., передавалася Молдавському князівству; Молдавія поверталася під протекторат Туреччини. Усе це значно погіршило умови для розвитку зовнішньої торгівлі й загальмувало економічний розвиток південноросійських (українських) губерній.
5.2.2. Скасування кріпацтва й інші буржуазно-ліберальні реформи в Росії в 60-70-х рр. ХІХ ст., особливості їх проведення в Україні.
Поразка царської Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.) змусила передову частину російських правлячих кіл замислитися над розробкою та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави.
У середині XIX ст. царизм вимушений був стати на шлях ліквідації кріпосницької системи. За словами російського царя Олександра ІІ, краще це було зробити «згори», ніж чекати, коли селяни звільняться «знизу», тобто самостійно. Згідно з селянською реформою 1861 р. було звільнено від кріпацтва 5,3 млн. селян, вони отримали у своє розпорядження земельні наділи.
Водночас реформа була проведена у такий спосіб, щоб поміщики не тільки не зазнали втрат, а, навпаки, виграли. Їх землю відразу викупила держава по завищеній ціні. Тож селяни мусили сплачувати гроші не окремим поміщикам, а державі впродовж 49-ти років. А для того, щоб ці гроші сплачувалися своєчасно і в повному обсязі, держава встановила відповідальність селянської общини за це. Крім того, внаслідок реформи селяни втратили понад 15% загальної площі землі, яка раніше перебувала в їх користуванні. В Катеринославській та Полтавській губерніях відрізані у селян землі доходили до 40%, в Харківській і Чернігівській – до 30%. 220 тис. селян взагалі були звільнені без землі, 100 тис. отримали наділ до 1 десятини, 1 млн. 600 тис. (в загальній кількості близько 3-х млн. селян, що жили на Україні) отримали від однієї до трьох десятин.
Визначальним фактором капіталістичного розвитку сільського господарства стало дрібнотоварне селянське господарство, яке поступово розорялося. Соціальні суперечності загострювали і чисельні залишки феодальних відносин. Капіталістичні відносини руйнували і дворянські латифундії, землю яких скуповували зростаюче куркульство та купці.
Слідом за селянською царизм провів ще низка реформ, які охоплювали різні сторони економічного і суспільного життя країни і мали на меті прискорити капіталістичні перетворення. У 1862 р. була проведена фінансова реформа, яка вводила золоте забезпечення карбованця, що надало йому стійкість і централізувала управління грошима в руках міністерства фінансів. Наступного року запровадженням нового університетського статуту було відкрито доступ до освіти нижчим станам населення. В січні 1864 р. вийшло положення про організацію земств, а в 1870 р. про створення міських дум. – органів місцевого самоврядування. Обрані до цих органів так звані гласні займались питаннями благоустрою, відкриттям лікарень, шкіл, притулків, будівництвом і утриманням шляхів, колодязів та ін. В листопаді 1864 р. була введена судова реформа, що призвела до встановлення відкритого некастового суду присяжних. Проведена у 1862-1874 рр. військова реформа скасувала рекрутські набори. Були проведені й інші реформи: цензурна, поліцейська тощо.
Проведені царизмом у 1860-1870-х рр. реформи, попри свою обмеженість, дали значний поштовх перетворенню феодальної країни в буржуазну монархію, розвитку капіталістичних відносин, економічному зростанню країни. По-перше, з ліквідацією кріпацтва економіка отримала ринок найманої робочої сили, якої їй не вистачало раніше. По-друге, внаслідок розширення за рахунок частини селянства такої соціальної верстви, як купецтво, збільшилися капітали, що направлялися у виробництво й торгівлю. По-третє, в суспільному житті дедалі більше зростає роль промислової, фінансової й торговельної буржуазії. Міста починають виконувати роль не тільки адміністративних, а передусім індустріальних центрів, а тому дуже швидко розвиваються.
Поштовхом до промислового підйому стало будівництво мережі залізниць, що з’єднала на кінець століття всі великі міста (Харків, Київ, Катеринослав, Одеса, Миколаїв, Херсон, Маріуполь, Полтава, Севастополь та інші). В Україні починає швидко розвиватись капіталістична промисловість. З 1861 по 1900 рр. в Україні більш як у 115 разів зріс видобуток кам’яного вугілля, у 158 разів – залізної руди. Наприкінці XIX ст. Україна давала понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн. пудів), трохи менше половини заліза і сталі (59 млн. пудів). Тут було зосереджено понад 30% всіх машинобудівних заводів імперії. Україна стала основним районом виробництва сільськогосподарської техніки і цукру в країні. Тож, на відміну від Західної України, яка залишалася відсталою окраїною Австро-Угорщини, підросійська Україна дедалі ставала усе більш розвиненою в економічному відношенні частиною імперії.
Нові копалини і заводи (особливо металургійні і механічні) будувались переважно на кошти іноземних капіталістів (бельгійських, французьких, англійських, німецьких). Іноземний капітал в кам'яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості України зайняв ключові позиції. На багатьох заводах адміністративно-технічний персонал, інженерно-технічні працівники майстри і навіть частина кваліфікованих робітників були теж іноземцями. Багато було і робітників, що прибули з Курської, Орловської, Тульської, Воронезької та інших губерній Росії. Тож, і частина буржуазії, насамперед, власники великих промислових підприємств, і найбільш соціально активна частина робітничого класу не сприймали суто національні українські інтереси. Крім того, економіка українських регіонів, наприклад, Криворіжжя та Донбасу, була більшою мірою пов’язана з російськими губерніями, ніж між собою. Зазначені обставини не могли повністю зупинити процес формування української нації, але дуже гальмували цей процес.
5.2.3. Національно-визвольний рух.
Національно-визвольний рух на Україні в II половині XIX ст. проходив в умовах жорстоких поліцейських переслідувань царизму. Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства студентська молодь Києва і Харкова створювала таємні гуртки, що пропагували необхідність боротьби проти царизму і шовінізму. Вони випускали прокламації, рукописні журнали під назвою «Гласність» у Києві і «Вільне слово» у Харкові. Повернувшись із заслання, члени Кирило-Мефодіївського товариства теж розгортають роботу. У 1861 р. ними починає видаватись в Петербурзі український журнал «Основа».
Специфічними осередками національно-визвольного руху на Україні стають напівлегальні чи нелегальні організації демократичної інтелігенції, що дістали назву «Громади». Перша така таємна громада виникла у Києві на рубежі 1860-1861 рр. Її ідеологами були Володимир Антонович, Павло Чубинський, Михайло Драгоманов. Громади також виникають в Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі та інших містах. Вони підтримують зв'язки з журналом «Основа». У 1862 р. Чубинським був написаний вірш «Ще не вмерла Україна», що закликав українців до боротьби за волю і який був із захопленням зустрінутий українською громадськістю. Незабаром до нього М. Вербицьким була написана музика. Ця пісня стала всенародною, гімном для борців за визволення українців від російсько-польсько-австрійського гноблення. Поступово громади об’єднувались в єдину загальнодемократичну організацію.
Царизм вживав заходи по придушенню національно-демократичного руху. Поряд з переслідуванням членів громад в 1863 р. міністром внутрішніх справ Валуєвим був виданий циркуляр, яким заборонялось друкування українською мовою шкільних підручників, науково-популярних і навіть релігійних творів. Цю заборону Валуєв «обґрунтовував» тим, що ніби ніякої окремої української мови не було, немає тому, що і бути не може. А через 13 років сам цар підписав Емський указ, яким не тільки заборонялось друкування українською мовою книжок, але й ввозити їх з-за кордону. На Україні також заборонили читання лекцій українською мовою, театральні вистави і навіть співати в школах українські пісні. Хоча, правду кажучи, якихось особливих переслідувань з боку царизму за порушення зазначених указів не було. ,
Скориставшись цим, всупереч заборонам в 1860-1890 рр. громади розгорнули велику культурно-демократичну діяльність. Створене Південно-західне товариство видавало українські пісні. Громади займались розвитком земського і міського самоврядування, всюди зміцнюючи українство, захищаючи основи національної культури і ідеології. Вони навіть переносили свою діяльність за межі царської Росії. В кінці 1880-х роках виникли гуртки так званих свідомих українців, що намагались перетворити український культурний рух в політичний. У 1897 р. на основі об’єднання 20 українських громад В.Антонович і О. Кониський заснували Загальну Українську Безпартійну Організацію. Вона відкрила видавництво «Вік» і допомагала переслідуваним царизмом революціонерам.
Австро-Угорську імперію населяли десятки народів, що мали різні мови, історичні корені, рівень культурного розвитку. Відчуваючи постійну загрозу її розпаду, австрійська влада мусила піти на деякі поступки у національному питанні. Вона дещо лібералізувала політичний режим у імперії. Політичні права одержали й українці, які отримали право обирати депутатів загальноімперського парламенту і крайового сейму, видавати журнали, газети тощо. У Львові в 1868 р. було утворене культурно-просвітницьке товариство «Просвіта», яка відіграла значну роль в розвитку самосвідомості західних українців. У 1873 р. у Львові виникло літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке видавало журнали та книжки. На його базі в 1892 р. було засновано Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), яке мало мету об’єднати діяльність усіх вчених України і видавало наукові збірники. Михайло Грушевський у НТШ очолював історико-філософську секцію. Завдяки його і Івана Франка клопотанням у Львові було створено Всеукраїнський культурний центр.
5.2.4. Революційний рух в Україні.
У 1860-1890 рр. в Україні поряд з національним розгортався і революційно-демократичний, а потім і робітничий рух. Найбільш відомим революційно-демократичним рухом було народництво, який започаткувала революційне настроєна молодь. Метою народників було повалення царизму шляхом селянського повстання і встановлення соціалістичного ладу в країні на базі існуючої селянської общини. Йдучи «в народ», революційна молодь намагалась за якихось 2-3 роки підняти селян і здійснити «соціальний переворот». І хоч народники проявили величезний ентузіазм, проте їх дії потерпіли поразку, бо вони йшли хибним шляхом.
Народницький рух пройшов ряд етапів – від створення таємних організацій для ведення агітації на селі і до проведення політичного терору. Високою організованістю й активністю в Україні відзначалася діяльність осередків загальноросійської народницької організації «Земля і воля». Великого розголосу в 1876-1877 рр. набула так звана Чигиринська змова. Група київських народників, яку очолював Я. Стефанович, вирішила використати заворушення селян в Чигиринському повіті. Спираючись на наївний монархізм селянства, вони підробили і розповсюджували від імені царя грамоту, який нібито закликав селян збиратись у «таємні дружини» і скинути поміщицьке ярмо. Змова була розкрита, поліція схопила організаторів. Усього вона арештувала близько 1000 осіб.
У відповідь на репресії царизму нова народницька організація «Народна воля» зробила основною формою боротьби проти царизму терор проти урядовців. Але після вбивства царя Олександра ІІ у 1881 р., жандарми провели масові арешти народників. Народницький рух увійшов у період кризи і став занепадати.
Поряд з народництвом на Україні в 1870-х рр. розгортається робітничий рух. Важка виснажлива праця по 12-14 годин на добу, грабіжницька політика штрафів, тяжке життя робітників призводило до виникнення страйкового руху Перший страйк робітників України відбувся в 1869 р. на Грудецькому цукровому заводі. В 1870 р. бастували будівельники Харківського залізничного вокзалу, а в 1871 р. – робітники Миколаївського порту, в 1874 р. – шахтарі Юзівки, в 1875 р. – ливарники Одеси. В 1870-х роках на Україні відбулось 30 страйків, а за 1885-1895 рр. – понад 80. Царизм всіляко душив робітничий рух.
Робітники разом зі студентами починають створювати таємні гуртки. В 1870-х рр. студенти Одеського університету організували на ряді підприємств робітничі гуртки, які Є. Заславський і В. Обнорський об'єднали в 1875 р. в єдину організацію «Південноросійський союз робітників». Союз керував страйками і встановив зв’язки з робітниками підприємств Миколаєва, Херсона, Харкова та інших міст України.
3 виникненням робітничого руху створились передумови для розповсюдження марксизму. На Україні з’являються твори К. Маркса і Ф. Енгельса, перекладені на російську мову. Одним з перших на Україні став викладати економічне вчення Маркса та популяризувати основні положення його вчення доцент Київського університету М.І. Зібер (1844-1888 рр.). У тісному зв’язку із загальноросійським революційним рухом з кінця 1880 р. виникають перші марксистські гуртки в ряді промислових центрів України, в тому числі і в Катеринославі. В 1890-х рр. слідом за Петербургом і Москвою в Катеринославі розгортається широка робота по розповсюдженню марксизму серед робітників.
У 1995 р. В. Ульянов (Ленін) створює «Союз боротьби за визволення робітничого класу», революційну організацію, що ставила за мету повалення царизму і боротьбу проти капіталізму. Невдовзі «Союзи боротьби» були створені в інших містах Росії. В Катеринославі активно пропагували марксизм П. Точиський, Г. Ліндов, О. Винокуров, І. Лалаянц, І. Бабушкін, Г. Петровський, К. Петрусевич та ін. Наприкінці 1897 р. катеринославські марксистські гуртки були об’єднані в «Катеринославський Союз боротьби за визволення робітничого класу». У березні 1898 р. в Мінську зібрались представники російських соціал-демократичних організацій на І з'їзд, що прийняв рішення про створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП).
Окрім осередків загальноросійських партій в Україні створюються партії, які на перше місце ставлять національні гасла. На Галичині в 1890 р. утворюється «Русько-українська радикальна партія» (РУРП), яка прагнула в своїй діяльності поєднати теоретичні засади соціалізму з захистом соціальних та національних інтересів українців. У 1890 р. у Харкові утворюється Революційна українська партія. В 1896 р. виникає партія клерикального спрямування «Русько-український союз». У 1899 р у Львові утворюється «Українська націонал-демократична партія» (УНДП) – наймасовіша і найвпливовіша партія в українському таборі Галичини, яка боролась за самостійність України. Створення політичних партій лівого спрямування свідчило про активізацію суспільного життя в Україні, посилення національно-визвольного руху й наближення революційних подій.
5.3. Українська культура в ХІХ ст.
5.3.1. Освіта і наука
ХІХ століття – це період розвитку капіталістичних відносин у Росії й, відповідно, в Україні як найбільш розвинутому регіоні імперії. Попри те, що правлячі кола країни у своїй переважній більшості боялися поширення знань серед широких верств населення, вони мусили вживати певних заходів щодо розвитку мережі навчальних закладів різного рівня. Уряд також змушений був надати можливість отримати середню й навіть вищу освіту представникам недворянських (різночинських) верств населення. Адже капіталізм був пов’язаний з розвитком промисловості й торгівлі, міським будівництвом, ускладненням правових відносин у державі, руйнацією натурального господарства, а це, в свою чергу, збільшувало потребу в освічених і кваліфікованих працівниках.
Найнижчою ланкою освіти залишалися парафіяльні школи, які створювалися при церковних парафіях і були початковими. Навчання в них тривало 4-6 місяців у селах і до одного року у містах. Навчання велося російською мовою, учнів навчали читати, писати, рахувати, основ православної віри.
Трохи більш високий рівень початкової освіти надавали повітові школи, які були спочатку дво-, а згодом – трикласними. Тут навчалися здебільшого діти купців, дворян, чиновників, заможних ремісників. Вони вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, фізику.
Хлопчики з дворянських родин, які зазвичай отримували початкову освіту за допомогою гувернерів, продовжували навчання в гімназії. Для дівчат існували інститути шляхетних дівчат, приватні пансіони. Термін навчання в гімназіях спочатку становив 4, згодом – 7 років. Викладалися іноземні мови, зазвичай французька, німецька, грецька, латинська, Закон Божий, література, історія, географія.
Крім того, у першій половині століття на зразок відомого ліцею в Царському селі (під Санкт-Петербургом), де навчався юний О. Пушкін, були відкриті три ліцеї в Україні: Рішельєвський в Одесі, Крем’янецький на Волині, Ніжинський на Чернігівщині. Ліцеї були закритими навчальними закладами для дітей із аристократичних сімей. Освіта, яку вони надавали, формально не була вищою, але фактично була надзвичайно високою. У середині ХІХ ст. ліцеї були перетворені на виші навчальні заклади. Зокрема, на базі Рішельєвського ліцею був відкритий Новоросійський університет.
У 1864 р. було проведено реформу освіти. Згідно з нею парафіяльні та повітові школи були перетворені на початкові народні училища, а гімназії були поділені на два типи: класичні і реальні. В класичних, як і раніше, перевага надавалася вивченню гуманітарних дисциплін, насамперед давніх мов. Їх випускники могли без іспитів поступати до всіх вищих навчальних закладів. У реальних гімназіях (згодом вони стали називатися реальними) вивчалися природознавство, фізика, математика тощо). Їх випускники могли без екзаменів вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Крім того, було створено декілька окремих жіночих гімназій.
Наприкінці ХІХ ст. в українських губерніях Російської імперії було 17 тис. початкових шкіл, 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, якими було охоплено приблизно 30% дітей. Як наслідок в Україні, як і загалом в імперії, письменні становили менше ніж чверть населення.
Одночасно із загальноосвітніми навчальними закладами відкривалися спеціалізовані навчальні заклади. Так, у кадетському корпусі у Полтаві і Києві з дітей дворян виховували офіцерів. У Єлисаветграді працювала медична школа, у Києві – фельдшерське, в Миколаєві – артилерійське і штурманське училища, у Севастополі – морська школа. У біля Харкова відкрилася землеробська школа, яка готувала агрономів. Священнослужителів готували духовні семінарії та Київська академія, яка на початку ХІХ ст. втрачає роль загальнослов’янського освітнього й наукового центру, перетворюється на рядовий духовний заклад.
Глибокі зміни в системі вищої освіти українців пов’язані зі створенням університетів. Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано в 1805 р. у Харкові за ініціативою вченого Василя Каразіна. Харківський університет мав чотири факультети, на яких спочатку навчалося 65 студентів, через п’ятдесят років – близько 500. У 1834 р. відкрився Київський університет св. Володимира, в 1865 р. – Новоросійський (в Одесі). Кількість студентів у них збільшилася до 4 тисяч.
Організація навчального процесу в університетах була майже такою, як і в західноєвропейських університетах, однак, на відміну від останніх, в російських і українських університетах не було богословських факультетів. Вони готували чиновників, юристів, науковців, працівників освіти.
Потреби економічного й соціального розвитку країни обумовлювали необхідність створення технічних, педагогічних, медичних та інших спеціалізованих вищих навчальних закладів. У 1850-1880-ті рр. відкриваються інститути: Київський політехнічний, Південноросійський (Харківський), Ніжинський історико-філологічний, Глухівський учительський та ін. У 1899 р. у Катеринославі відкрито Вище гірниче училище, яке започаткувало вищу освіту в Придніпров’ї й відіграло величезну роль у розвитку гірничої й металургійної промисловості регіону. Усього на початку ХХ ст. в українських містах Російської імперії було 29 вищих навчальних закладів, у яких нараховувалося 35 тис. студентів. Ще декілька вищих навчальних закладів виникло в 1918 р. у період Гетьманату Павла Скоропадського. Зокрема, був відкритий університет у Січеславі (Катеринославі).
У Західній Україні на початку ХХ ст. діяло 4 вищі навчальні заклади: Львівський університет ( 1784 р.), Львівський політехнічний інститут (1844 р.), Львівська ветеринарна академія (1855 р.), Чернівецький університет (1875 р.). Проте контингент студентів у цих навчальних закладах здебільшого формувався не з українців, а поляків, австрійців, румунів тощо. Викладання теж в основному здійснювалося польською або німецькою мовами, тож зазначені навчальні заклади мало впливали на формування української інтелігенції.
Радикальні зміні в економіці, позитивні зрушення в освіті зумовили інтенсивний розвиток науки. Основними осередками, які продукували та популяризували наукові знання, були університети. Водночас з метою концентрації інтелектуального потенціалу, координації досліджень, організації ефективного обміну науковою інформацією було створено низку наукових товариств – Харківське, Київське, Одеське товариства дослідників природи; Харківське математичне, Київське фізико-математичне товариства; Історичне товариство Нестора Літописця в Києві, історико-філологічні товариства в Харкові, Ніжині, наукове товариство ім. Шевченка у Львові та ін.
У ХІХ ст. особливого розвитку набули природничі науки. Ціла плеяда науковців, які працювали в Україні, здобули світове визнання. Зокрема, математик О. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Став одним із засновників нової науки – фізичної хімії М. Бекетова. Зоолог І. Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. В 1886 р. він разом з мікробіологом М. Гамалією у Одесі заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. За наукові розробки в галузі мікробіології в 1908 р. І. Мечніков отримав Нобелівську премію. Засновником російської фізіологічної школи став Іван Сєченов. Його вчення про рефлекси головного мозку започаткувало науково-експериментальні дослідження вищої нервової діяльності людини. Видатним ученим у галузі електромеханіки був І. Пулюй. Він сконструював трубку для Х–променів, чим потім скористався німецький вчений Рентген, ім’ям якого й були названі промені, що зараз так широко використовуються в медицині та техніці. Феноменальним у ті часи явищем була наукова діяльність однієї з перших жінок-математиків Софії Ковалевської (у дівоцтві Корвін-Круковської), яка походила зі старовинної української старшинської родини.
Суттєві зрушення відбулися в гуманітарних науках. Зокрема, в історичній науці особливо відзначилися Д.М. Бантиш-Каменський, М.А. Маркевич, М.І. Костомаров, О.М. Лазаревський, В.Б. Антонович, а також О.Я. Єфименко, перша жінка – доктор історичних наук. Дмитро Яворницький здійснив ґрунтовні дослідження з історії запорозького козацтва. Костянтин Ушинський заснував педагогічну систему яка базувалася на двох основних принципах – повага до учнів та використання мови як найкращого виховного засобу. «Мова народу, – писав К. Ушинський, – найкращий квіт усього духовного життя, що починається далеко за межами історії; цей квіт ніколи не в’яне і вічно розвивається. У мові одухотворяється весь народ і його батьківщина…». Видатним мовознавцем світового рівня був професор Харківського університету О. Потебня.
Таким чином, освіта і наука в Україні в ХІХ – на початку ХХ ст. розвивалися в руслі загальноросійських тенденцій і за багатьма напрямами відповідали європейському й світовому рівню. Однак дедалі сильніше виявлялося відставання Росії від розвинених європейських країн за рівнем загальної писемності і освіти серед селянських і робітничих мас. Попри певні позитивні зрушення, вітчизняна система освіта значною мірою зберігала свій становий і класовий характер.
5. 3. 2. Література, театр, музика.
Засновником нової художньої української літератури став Іван Котляревський, поема якого «Енеїда» була надрукована в 1798 р. З формального погляду поему І. Котляревського можна було б назвати пародією на відомий твір античного римського поета Вергілія, якби не такі яскраві образи козацької минувшини, не жива народна українська мова, не надзвичайно соковитий гумор. «Енеїда» І.Котляревського засвідчила факт перетворення української мови на літературну. Пізніше Котляревський написав п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», які мали великий читацький успіх не тільки в Україні, але й у Росії. З іншого боку, великий вплив на формування літературної творчості на українських землях мала російська література, насамперед творчість О. Пушкіна і М. Лермонтова.
У розвитку української художньої літератури визначне місце належить Г.Ф. Квітці-Основ’яненку, Є.П. Гребінці. Григорій Квітка-Основ’яненко довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Найвідомішими прозаїчними творами Г. Квітки-Основ’яненка є повісті «Пан Халявський», «Маруся», «Конотопська відьма», а також та п’єси «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик».
Досить різноманітна творча спадщина Євгена Гребінки – вірші, історичні поеми, повісті, байки, переклади. Талант Євген Гребінки виявився й у ліричних віршах, які він писав українською та російською мовами і які стали піснями, серед них відомі «Очи черные, очи жгучие» та «Помню, я еще молодушкой была». Але найбільшої слави здобув письменник завдяки байкам, які стали окрасою української літератури.
Полтавщина – мала батьківщина геніального письменника Миколи Гоголя, який завжди пишався своїм «малоросійським» походженням. Перший літературний успіх М. Гоголю приніс цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки». В них змальовано поетичний образ України, овіяний народними повір’ями і легендами. Українській тематиці присвячені його збірка «Миргород» і передусім повість-епопея «Тарас Бульба», що присвячена героїчній визвольній боротьбі українського (руського – у Гоголя) народу проти польських поневолювачів. Вершиною творчості М. Гоголя вважаються поема «Мертвые души» та комедія «Ревизор».
Одним з найбільш видатних синів українського народу по праву вважається Тарас Григорович Шевченко (1814-1861 рр.). Т. Шевченко збагатив українську культуру такими високохудожніми творами, як поетична збірка «Кобзар», поеми «Гайдамаки», «Катерина», «Сон», «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим, і не ненародженим землякам…», дев’ять повістей, написаних російською мовою, яку він до речі шанував не менше, ніж українську. Справжнім гімном визвольної боротьби народних мас став Шевченків «Заповіт». Шевченко разом з такими видатними російськими літераторами, як Некрасов, Чернишевський, Добролюбов, Салтиков-Щедрин та ін., започаткував критично-реалістичний напрям у художній літературі, змістом якого стала допомога народу в пошуках відповідей на питання «хто винен?» і «що робити?». У своїх чисельних творах Т. Шевченко висловлював глибоке співчуття і палку любов до свого народу, викривав і засуджував самодержавство і кріпосництво. Шевченкові належить провідна роль у формуванні національної самосвідомості українців, духовних засад визвольного руху в Україні, в історії української культури ХІХ ст. Іван Франко писав, що Т. Шевченко «був сином мужика – і став володарем у царстві Духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим... Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду...».
Подальший розвиток літератури критичного реалізму й демократичної спрямованості пов’язаний з поколінням українських письменників, творчість яких припадає на другу половину ХІХ і початок ХХ ст. Зокрема, до класики української й світової літератури увійшли байки Леоніда Глібова, «Народні оповідання» Марка Вовчка (Марії Вілінської), соціально-побутові повісті «Микола Джеря» та «Кайдашева сім’я» Івана Нечуй-Левицького. Суттєвим був внесок у розвиток української літератури також багатьох письменників ліберально-буржуазної течії, передусім Пантелеймона Куліша, який створив перший класичний український історичний роман «Чорна рада». Одним із засновників і кращим представником неоромантичного напряму в українській літературі була Леся Українка – автор драми-феєрії «Лісова пісня», поеми «Осіння казка», багатьох ліричних віршів тощо.
У духовному житті Галичини, що була австро-угорською колонією, особливо значне місце посідав Іван Франко, видатний письменник, учений, громадський діяч, автор близько 5 тисяч наукових і літературних творів. Серед них: історичний роман «Захар Беркут» та соціально-побутові повісті «Борислав сміється» і «Boa сonstrictor», «Бориславські оповідання», в яких відтворюється реалістична картина важкої праці й злиденного життя галичан. Поетичні твори І. Франка «Смерть Каїна», «Мойсей», збірки ліричних віршів «Зів’яле листя», «З вершин і низин», «Мій ізмарагд», «Із днів журби» явили чудовий взірець глибокої філософської думки і ніжної інтимної лірики.
Наприкінці ХVІІІ ст. поряд з чисельними аматорськими музично-драматичними колективами утворюється професійний український театр. Першим постійний театр був заснований у 1797 р. Харківський театр, директором, режисером і актором якого згодом став Г.Квітка-Основ’яненко. Згодом утворюються театри в Полтаві та Києві. На сценах трьох названих театрів грав геніальний російський актор Михайло Щепкін. Його, як і Т. Шевченка, викупили з кріпацтва представники російської та української громадськості.
У другій половині ХІХ ст. в українській драматургії і театрі виділяються три постаті – драматурги, режисери, актори Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), Михайло Старицький. М. Кропивницький написав і поставив близько 40 так званих «етнографічних драм», серед яких «Доки сонце вийде, роса очі виїсть». І.Карпенко-Карий створив гостро соціальні драми «Безталанна», «Мартин Боруля», «Сто тисяч» тощо. М. Старицький є автором п’єс «Циганка Аза», «За двома зайцями», «Ой не ходи, Грицю», «Не судилося» тощо. Перу Старицького також належать історичні драми «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші».
Серед чудової плеяди видатних українських акторів виділялася Марія Заньковецька, яка була не тільки блискучою актрисою, але й прекрасною співачкою. Вона мала чудовий голос – драматичне сопрано й незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Пісня допомагала актрисі розкрити глибину створеного нею образу, а слухачам – пізнати душу українського народу. Для неї спів був одним з найдійовіших на глядачів.
З тріумфом виступала М. Заньковецька на сценах театрів Петербурга і Москви, куди приїжджали на гастролі група українського професіонального театру на чолі з М. Кропивницьким. Захопленню московської публіки не було меж. Актриса страждала на сцені, а люди плакали у залі. Вони підходили до каси і питали: «Сегодня Заньковецкая будет плакать?» Якщо відповідали: «Будет», то квитки брали.
Оцінюючи творчість майстрів української сцени ХІХ ст., один із засновників Московського художнього академічного театру, всесвітньо відомий режисер Костянтин Станіславський – писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський – блискуча плеяда майстрів української сцени, ввійшли золотими літерами на скрижалі світового мистецтва… Той хто бачив гру українських акторів, зберіг світлу пам’ять про них на все життя».
Невід’ємною складовою українського театру було музика. В її розвитку переламне значення мали дві наступні події: постановка у 1863 р. у Петербурзькому Маріїнському театрі першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яку створив відомий оперний співак Семен Гулак-Артемовський, та відкриття в 1867 р. у Києві оперного театру (тепер – Національна опера України ім. Т.Г. Шевченка). Однак справжній підйом оперного й загалом музичного мистецтва пов’язаний з творчістю великого українського композитора Миколи Лисенка. Він досконало опанував багатий український народний мелос і на його основі створив опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», «Пан Коцький», оперу для дітей «Коза-Дереза», низку музичних творів на теми з «Кобзаря» Т.Шевченка. Всього він написав музику до близько 600 пісень. У 1862 р. композитор М. Вербицький, написавши музику до віршу П. Чубинського «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», створив національний український гімн.
Україна завжди славилася своїми музичними талантами. Українські родові коріння мало чимало видатних музикантів, співаків, композиторів. Особливе місце серед них належить геніальному композитору Петру Чайковському, який написав багато творів практично в усіх музичних жанрах (фортеп’янна музика, симфонія, соната, опера, балет, романс тощо). При цьому опери «Мазепа» та «Черевички» (за творами О. Пушкіна і М. Гоголя) він написав на українську тематику, присвятив їх батьківщині своїх предків з козацького роду Чайків.
5.3.3. Архітектура та образотворче мистецтво.
У першій половині ХІХ ст. розвиток архітектури України, як і Росії, визначали класицизм, тобто використання античних канонів і прийомів, і ампір як різновидність класицизму, що орієнтується переважно на традиції стародавнього імператорського Риму, характеризується монументальністю й урочистістю архітектури. Російська імперія прагнула втілити в архітектурні форми свою велич і могутність, що зросли після перемоги над Наполеоном. Серед найкращих зразків класицизму та ампіру в архітектурі можна назвати такі споруди, як церква-ротонда на Аскольдовій могилі архітектора А. Меленського, головний («червоний») корпус Київського університету архітектора О. Беретті, Потьомкінські сходи на Приморському бульварі в Одесі архітектора Ф. Боффо, садово-парковий комплекс графів Потоцьких під Уманню («Софіївка») тощо.
У другій половині ХІХ ст. набуває поширення так званий неоренесанс або еклектизм – суміш елементів різних стилів. У оздобленні фасадів та інтер’єрів надмірно використовуються різноманітні ліпні прикраси, скульптура, розпис, позолота тощо. Усе це не вважається проявом високого естетичного смаку. Тим не менш багато хто з пересічних людей у захваті від архітектури Одеського оперного театру, збудованого за проектом віденських архітекторів Г. Гельмера і Ф. Фельнера та Київської опери архітектора В. Шретера. Прикрасою Києва став також Володимирський собор архітекторів І. Штрома, О. Беретті, А. Прахова, які використали канони середньовічних візантійських храмів. Внутрішній розпис собору здійснений у стародавньому руському стилі групою видатних митців. Один з них – російський художник В. Васнєцов, автор відомої картини «Три богатиря». Примітними спорудами Львова стали оперний театр, який спроектував архітектор З. Горголевський та будинок Галицького крайового сейму (нині – Національний університет імені І. Франка), збудований в дусі віденського неоренесансу за проектом Юліуса Гохберга.
На межі ХІХ-ХХ ст. на характер архітектурних форм сильно впливали нові будівельної технології й широке застосування таких будівельних матеріалів, як метал, залізобетон, скло. З’являється стиль «модерн», який відзначався поєднанням архітектурних образів середньовіччя (готики, візантійського, московських стилів), і новаторських архітектурних ідей. У модерновому стилі побудовані будинок архітектора Владислава Городецького («будинок з химерами» - нині резиденція Президента України) та Бесарабський критий ринок у Києві (арх. Г. Гай), залізничні вокзали Києва, Харкова, Львова. Художник В. Кричевський спроектував будинок Полтавського губернського земства (нині – краєзнавчий музей) і оформив Канівський музей-заповідник «Могила Т.Шевченка».
У ХІХ ст. набула розвитку монументальна скульптура. Найвидатнішим є пам’ятник Богдану Хмельницькому, створений Михайлом Микешиним. Виходець з України Іван Мартос, який став професором, а згодом ректором Петербурзької Академії мистецтв, створив пам’ятник Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві та Дюку Рішельє в Одесі. Видатні російські митці В. Демут-Малиновський та П. Клодт є авторами пам’ятника кн. Володимиру Хрестителю, встановленому в Києві. З поміж українських скульпторів Галичини світову славу здобув Михайло Паращук, який разом з Антоном Попелем створив пам’ятник Адаму Міцкевичу у Львові.
Чимало російських художників, зокрема В. Тропінін, працювали в Україні, використовуючи у своїх картинах українську тематику. Водночас й вихідці з України І. Сошенко, А. Мокрицький, В. Боровиковський та багато інших художників збагатили як українське, так і російське образотворче мистецтво. Особливо видатне місце в українському мистецтві належить Т. Шевченку, який у 1844 р. закінчив Петербурзьку Академію мистецтв, був учнем самого Карла Брюллова, автора знаменитої картини «Останній день Помпеї». Т. Шевченко створив низку живописних творів з життя селянства («Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина» тощо), чимало портретів та офортів (гравюр на міді). За серію офортів Петербурзька Академії мистецтв надала Т. Шевченкові звання академіка гравірування.
Поетична і художня спадщина Т. Шевченка мала величезний вплив на розвиток української культури і, зокрема, образотворчого мистецтва. Вона визначили його демократичну спрямованість, яка яскраво відбилася в творчості випускників Петербурзької Академії мистецтв Л. Жемчужникова і К. Трутовського. Обидва росіяни, що багато років жили на Україні й більшу частину своєї творчості зв’язали з Україною, відстоювали впродовж свого життя право українців на національну культуру. Обидва брали участь у створенні альбому «Живописна Україна», написали чимало картин з життя і побуту простих українців. Костянтин Трутовський також відомий своїми ілюстраціями до творів М. Гоголя, Т. Шевченка, Марко Вовчка, а також до біографії Т. Шевченка.
У подальшому більшість прогресивних українських художників поділяли ідеї створеного 1870 р. Товариства пересувних художніх виставок та його лідерів: І. Крамського, В. Сурікова, І. Репіна, В. Перова. Беручи приклад з російських «передвижників», українські митці прагнули у своїй творчості використовувати реалістичну художню мову, яку розуміє народ, і показувати свої картини жителям різних міст. Зокрема, в Одесі було створено Товариство південноросійських художників, яке активно займалося виставочною справою.
Художня довершеність і високий реалізм притаманні картинам Миколи Пимоненка. Найбільш відомі його роботи – «Проводи рекрутів», «Сінокіс», «Суперниці», «Свати». У історичному жанрі виявив свій талант О. Мурашко. Він є автором відомої картини «Похорони кошового», для центральної постаті якої позував М. Старицький. У пейзажному живописі найбільше обдарування проявив Сергій Васильківський, творчість якого тісно пов’язана з Харківщиною. Він відкрив український живопис Європі, де був удостоєний честі виставляти свої картини у паризькому салоні «поза чергою». Васильківський був справжнім співцем українського степу з його задумою, епічною величчю, грайливістю барв. Все це розкривають його картини: «Козаки в степу», «Отара в степу» «В Запорізькому степу». Чудовими майстрами пейзажного живопису були також С. Світославський, К. Костанді, В. Орловський.
Постійно підтримував свій зв’язок з Україною Ілля Репін, який народився у Чугуєві на Слобожанщині. Серед багатьох творів видатного майстра особливе місце посідає його картина «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Для цієї картини в ролі кошового писаря, зображеного в центрі полотна, позував художнику його товариш – історик Дмитро Іванович Яворницький, який все своє життя присвятив вивченню історії запорозьких козаків і якого за це називали Нестором Запорозької Січі. Кошовим отаманом Іваном Сірком в картині зображений генерал Михайло Драгомиров.
Таким чином, у ХІХ ст. культурний розвиток України відбувався в нерозривному зв’язку з прогресивною культурою російського народу. Так само, як і чимало українців робили внесок в загальноросійський культурний розвиток. Творчість найкращих українських культурних діячів ХІХ ст. стала здобутком світової культури.
Словник
Ампір – (походить від слова «імперія) архітектурний стиль, що виник у Франції наприкінці ХVІІІ ст. і набув поширення в Російській імперії, ґрунтується на використанні художніх образів стародавнього Римської імперії, характеризується помпезністю, величчю.
Громади – напівлегальні ліберальні культурно-просвітницькі організації української інтелігенції, яка виступала за пробудження національної самосвідомості народу, існували в 1860-1890-х рр. у Петербурзі, Києві, Харкові, Одесі, Полтаві т ін. містах.
Декабристи – учасники російського опозиційного руху, члени різних таємних товариств другої половини 1810-х – першої половини 1820-х рр., які організували антиурядове повстання в грудні 1825 р.
Капіталізм – суспільний лад, економічна система виробництва та розподілу, що базується на принципах приватної власності, особистої ініціативності, вільної економічної конкуренції.
Культурно-національна автономія – форма самоорганізації етнічних груп в унітарній державі, не передбачає створення власної національної державності.
Марксизм – філософське, економічне, політичне вчення, основане К. Марксом і Ф. Енгельсом, узагальнена назва сукупності теоретичних і політичних положень, серед яких центральне місце займають положення: про вирішальну роль класової боротьби в розвитку суспільства; про визначну роль додаткової вартості в утворенні капіталу; про діалектико-матеріалістичний погляд на світ; про комуністичне суспільство.
Народництво – ідеологія російської інтелігенції у 1860-1910-х рр., яка в пошуках свого місця в житті орієнтувалася на зближення з народом (селянством), служіння народу, досягнення народного блага.
Контрольні запитання
1. Чим було схожим і чим відрізнялося становище українців у Російській і Австрійській імперіях?
2. У чому проявлявся розклад феодально-кріпосницької системи?
3. Як вплинула Вітчизняна війна 1812 р. на суспільні настрої?
4. Чим відрізнялися програмні документи Північного й Південного товариств?
5. Які ідеї обстоювала «Руська трійця»?
6. Які основні положення програми Кирило-Мефодіївського товариства?
7. Чим була викликана масова еміграція західних українців?
8. Чому Росія зазнала поразку в Кримській війні?
9. Які політичні й соціально-економічні наслідки мала поразка Росії в Кримській війні?
10. У чиїх інтересах була проведена селянська реформа 1861 р.?
11. Які буржуазні реформи були проведені у 1860-1870-х рр.?
12. Якими були економічні й соціальні наслідки буржуазних реформ 1860-1870-х рр.?
13. Чиї інтереси відбивав народницький рух, які методи боротьби застосовували революціонери-народники?
14. Що зумовило виникнення робітничого руху в Україні?
15. Яку мету переслідувала царська влада, приймаючи Валуєвський указ та Емський акт?
16. Як проявився інтерес до українських національних традицій на початку ХІХ ст.?
17. Які вимоги висувало Кирило-Мефодієвське братство?
18. Яку роль відіграли громади і «просвіти» в українському національному русі?
19. Як був створений український гімн «Ще не вмерла Україна» ?
20. Що зближувало діяльність Кирило-Мофодіївського братства та «Руської трійці»?
21. Які нові типи навчальних закладів з’явилися у ХІХ ст.?
22. Що Ви знаєте про виникнення перших українських університетів?
23. Який вищий навчальний заклад започаткував вищу освіту на Катеринославщині?
24. Що Ви знаєте про наукові здобутки українських учених у ХІХ ст.?
25. Які твори М. Гоголя присвячені Україні?
26. Чому український народ шанує і любить Т. Шевченка?
27. Хто автор першого українського національного історичного роману? Що Ви про нього знаєте?
28. Хто заснував український професійний театр?
29. Які архітектурні споруди в Україні класичного стилю Ви знаєте?
30. Які історичні події надихнули Гулака-Артемовського на створення першої української національної опери?
31. Кого з українських «передвижників» Ви знаєте?
32. Хто з українських митців був улюбленим учнем автора картини «Останній день «Пом