Культурний рух періоду Центральної Ради та Гетьманату
Загальною закономірністю суспільного розвитку є тісний взаємозв’язок основних сфер життя суспільства – економіки, політики, культури. Що стосується основної парадигми української культури ХХ ст., то однією з її принципових особливостей є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різки зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917 – 1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності.
У радянський період, який зайняв більшу частину ХХ сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську ″відлигу″, брежнєвський ″застій″, горбачовську перебудову.
Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали доволі чисельну еміграцію. Тому характерним для української культури був її розвиток і в діаспорі.
Активну роль в культурних процесах, особливо в переломні моменти, відігравала українська інтелігенція.
У новий політичній ситуації, що утвердилася в Україні після падіння російського самодержавства, домінуючим став процес національного державотворення, складовою частиною якого було питання культурно-освітнього будівництва. Тому Центральна Рада, що складалася з кращих представників національної інтелігенції, людей ерудованих і висококультурних, розпочала активну державну підтримку розвитку української освіти.
Основні напрями своєї освітньої діяльності Центральна Рада визначила у відозві до українського народу від 22 березня 1917 р. та в резолюції Українського національного конгресу (квітень 1917 р.).У цих документах першочерговими завданнями ставилося відродження української мови, створення національних освітніх закладів, збільшення кількості україномовних газет, журналів, художньої і навчальної літератури, розвиток бібліотечної справи, науки, музичного, театрального та образотворчого мистецтва тощо.
З весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а потім (після створення Генерального секретаріату народної освіти, який узгоджував роботу громадських організацій) і законодавчо Центральна Рада добилась розширення мережі україномовних освітніх закладів, розпочинаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, різних училищ і вищих закладів.
Українізація початкових шкіл розпочалася уже з вересня 1917 р. Учні першого року навчання повинні були вивчати всі предмети за підручниками, написаними українською мовою. Російська мова як один із предметів вводилася лише з третього року навчання. Єдина школа утворювалася як 7-річна народна загальноосвітня. Після закінчення цієї школи учні могли продовжити навчання у 4-річній гімназії або технічній школі. Першу українську гімназію ім. Т.Г.Шевченка було відкрито 18 березня 1917 р. Всього у 1917 р. в Україні засновано 39 українських гімназій.
Поряд з організацією шкіл, Генеральний секретаріат проводив велику освітню роботу серед дорослого населення. З цією метою в містах і селах створювались недільні школи, мережа курсів з ліквідації неписьменності, засновувалися вечірні училища та гімназії для робітничої молоді, народні університети. 5 жовтня 1917 р. відбулося відкриття першого Українського народного університету в Києві, 7 листопада 1917 р. Педагогічної академії в Києві, 21 квітня 1918 р. другого Українського народного університету в Полтаві (ініціатива заснування належала місцевій ″Просвіті″).
Значну роботу здійснила Центральна Рада з налагодження видавничої справи. Незважаючи на труднощі (нестаток друкарських машин, українського шрифту та ін.) було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань навчальної, історичної, суспільно-політичної, технічної та іншої літератури.
Справу Центральної Ради у галузі розвитку української освіти, науки і культури продовжив уряд Української Держави гетьмана П.Скоропадського який прийшов до влади 29 квітня 1918 р.
У системі освіти тривав процес формування україномовних навчальних закладів. Особливість цієї роботи полягала в тому, що російськомовні та інші навчальні заклади практично не підлягали реформуванню, а створювалися нові, українські. Протягом літа 1918 р. було утворено додатково 54 українські гімназії не тільки в містах, але й по деяких селах. Наприкінці гетьманської доби їх загальна кількість досягла 150 одиниць. Міністерство освіти законодавчо закріпило обов’язкове вивчення української мови і літератури, історії, географії, етнографії у системі шкільної та вищої освіти України.
Уряд Української держави виділяв значні кошти для утворення нових університетів в Умані, Катеринославі, Одесі. Розпочав свою роботу Кам’янець-Подольський університет. Український Народний університет у Києві було перетворено на державний.
В цей період засновано: Державний український архів, у якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду; Національну галерею мистецтва; Український історичний музей та Українську національну бібліотеку, фонд якої швидко зростав (понад 1 млн. томів).
Великою заслугою гетьманського уряду слід вважати заснування 24 листопада 1918 р Української академії наук. Було призначено і перших одинадцять академіків: по історико-філологічному відділу – Д.Багалія, А.Кримського, М.Петрова, С.Смальстоцького; по фізико-математичному – В.Вернадського, М.Кащенка, С.Тимошенка; по відділу соціальних наук – Ф.Тарановського, М.Туган-Барановського, О.Левицького, В.Косинського. Першим президентом ВУАН став видатний український природознавець, професор хімії Володимир Вернадський.
Працівники Академії Наук розпочали роботу над створенням словника української мови (вийшло 6 томів). За ініціативою науковців було створено інститут української наукової мови для розробки термінології з різних галузей науки.
До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба додати заснування Українського театру драми та опери, Української Державної капели, Державного симфонічного оркестру тощо.