Національні інтереси України в контексті стратегії Росії
Зміст
Вступ……………………………………………………………………………….3
Національні інтереси України в контексті стратегії Росії. Розширення НАТО на Схід як “загроза національній безпеці РФ”…………………………………….3-4
Послаблення інтеграційних процесів у СНД як “чинник загрози національній безпеці РФ”………………………………………………………………………..4
Значення для України пункту стратегії РФ щодо “іноземних військових баз і великих військових формувань” ………………………………………………...4
Ідея формування єдиного економічного простору з державами-учасницями СНД в стратегії безпеки РФ……………………………………………………...5
Національні інтереси України в контексті стратегії НАТО…………………..5-6
Стратегічна концепція НАТО 1991 року……………………………………….6-7
Нова Стратегічна концепція НАТО 2000 року………………………………....7-8
Висновки……………………………………………………………………………8
Використана література……………………………………………………………9
Вступ
Сьогодні зовнішню політику України прийнято визначати як багатовекторну. Так, Україна в особі її політичного керівництва проголосила себе стратегічним партнером більше десяти держав світу. Разом з тим зовнішньополітичну орієнтацію України умовно можна поділити на два основні напрями: Східний і Західний. Втім, можливість реалізації проголошеного курсу стає дедалі проблематичнішою. Адже постійне наголошення стратегічного партнерства з Росією значною мірою гальмує процес інтеграції України до євроатлантичної спільноти, негативно впливає на її імідж партнера серед країн-членів НАТО. А будь-яка ознака поглиблення співробітництва з країнами-членами Північноатлантичного альянсу змушує нашого східного сусіда встановлювати нові механізми впливу на політику України в галузі безпеки.
Геополітична ситуація, яка виникла після операції сил НАТО у Косові, означала завершення пошуків Росією та США спільних стратегічних інтересів і фактично перетворила ці країни на глобальних суперників. Деякі сучасні аналітики сходяться у тому, що заява Путіна про можливість застосувати ядерну зброю першими символізувала крах попередньої національної стратегії РФ, в якій доктрина безпеки була прив'язана насамперед до російської економічної політики. А та, в свою чергу, полягала в інтенсифікації контактів з розвиненими країнами. В заяві Путіна, по суті, вперше було офіційно зафіксовано зміну ролі Росії як міжнародного актора.
Отже, виходячи з того, що стратегічне партнерство передбачає наявність спільних інтересів, слід з'ясувати, яким чином співвідносяться стратегії як Росії, так і НАТО з національними інтересами України.
Спочатку розглянемо деякі положення Концепції національної безпеки Російської Федерації, викладеної в новій редакції та затвердженої Указом Президента РФ № 24 від 10 січня 2000 року, які безпосередньо можуть торкатися геополітичного вибору України.
Національні інтереси України в контексті стратегії Росії
Розширення НАТО на Схід як “загроза національній безпеці РФ”
В пункті III Концепції (“Загрози національній безпеці Російської Федерації”) зазначається, що основні загрози в міжнародній сфері обумовлені, зокрема, такими чинниками: зміцненням військово-політичних блоків та союзів, передусім розширення НАТО на Схід.
Раніше заяви стосовно поширення НАТО на Схід як прямої загрози національній безпеці Російської Федерації робили такі політичні діячі, як колишній секретар Ради національної безпеки і оборони генерал Лебідь та колишній прем'єр РФ Євген Примаков. Але в результаті приєднання Польщі, Чехії та Угорщини до Вашингтонського договору стало ясно, що намагання Росії зупинити засобами дипломатії процес розширення НАТО на Схід не принесли очікуваних результатів. Зробивши певні висновки, російські політичні діячі вирішили убезпечити РФ від небажаного наближення кордонів НАТО до російських на основі перегляду своєї воєнної доктрини.
Визнання розширення НАТО на Схід однією з першочергових загроз національній безпеці РФ, безперечно, є промовистим сигналом для української дипломатії. З огляду на проголошений в “Основних напрямах зовнішньої політики України” курс на “повномасштабну участь у загальноєвропейській структурі безпеки” як “базовий компонент своєї національної безпеки” таке формулювання означає, що будь-які спроби України розширити рамки партнерства з Північноатлантичним альянсом можуть розглядатися як загроза національній безпеці Росії. А проте відносини України з НАТО, принаймні у їхній декларативній частині, передбачають визнання головною складовою частиною майбутньої системи європейської безпеки трансформовану та адаптовану до нових реалій Організацію Північноатлантичного договору. З огляду на це зміцнення оновленої НАТО як головного чинника стабілізації всієї системи міжнародних відносин на континенті має бути підтримане Україною.
Послаблення інтеграційних процесів у СНД як “чинник загрози національній безпеці РФ”
Розширення НАТО на Схід спонукало російських стратегів зосередити свою увагу на євразійському напрямку, призвело до появи у списку основних чинників загрози національній безпеці послаблення інтеграційних процесів у СНД.
Співдружність Незалежний Держав з самого початку її існування, по суті, відігравала роль механізму цивілізованого розлучення колишніх республік Радянського Союзу. Отож усі процеси, які відбуваються в Співдружності, зокрема, послаблення інтеграційних процесів, мають природний характер. Хоча для Росії ідея СНД була спробою зарезервувати можливість реінтеграції. Тепер цілком зрозуміло, що на СНД, як це з'ясувалося згодом, певними політичними колами РФ покладалися надії як на організаційний інструмент створення поновленої системи залежності. Є достатньо підстав вважати, що зміцнення СНД має для Росії сьогодні виняткове геополітичне значення.
Значення для України пункту стратегії РФ щодо “іноземних військових баз і великих військових формувань”
У стратегічної концепції РФ одним із чинників загрози національній безпеці Росії визначається також можливість появи в безпосередній близькості від російських кордонів іноземних військових баз і великих військових формувань.
В цьому пункті Концепції йдеться про військові елементи, які належать до Організації Північноатлантичного договору. Разом тим брак уточнення щодо приналежності військових баз і формувань залишає простір для вельми довільного тлумачення вищезгаданого чинника. Разом з тим з контексту цілком зрозуміло, що Росія не сприймає військові бази і формування, що належать Україні, як іноземні. Багатозначність збережено у відповідному положенні Військової доктрини Російської Федерації (п. 1.5). “Створення (нарощування) угруповань військ (сил), що веде до порушення балансу сил, який склався поблизу кордонів Російської Федерації і її союзників та прилеглих до їхніх територій морях”. Таким чином, визначена “безпосередня близькість” може стосуватися кордонів самої України. Скажімо, проведення спільних навчань на кшталт “Сі-Бриз ” може розцінюватися як таке, що також загрожує національній безпеці Росії.
У пункті IV Концепції “Забезпечення національної безпеки Російської Федерації”, зокрема, зазначається, що “інтереси забезпечення національної безпеки РФ передбачають при певних обставинах необхідність військової присутності Росії в деяких стратегічно важливих регіонах світу. Розміщення в них на договірній та договірно-правовій основі, а також на принципах партнерства обмежених військових контингентів (військових баз, сил ВМФ) повинно забезпечувати готовність Росії виконувати свої обов'язки, сприяти формуванню сталого військово-стратегічного балансу сил в регіонах і давати можливість РФ реагувати на кризову ситуацію в її початковій стадії, сприяти реалізації зовнішньополітичних цілей держави”.
Хоча це положення здебільшого відображає політику Росії стосовно Балканського регіону, згадка про розташування військово-морських сил Російської Федерації вказує на її прагнення закріпити свої позиції на військово-морських базах на території України та використати свою військову присутність в Криму для посилення Росії у регіоні. Тут слід врахувати ймовірну зацікавленість націоналістично налаштованих політичних сил РФ в дестабілізації міжетнічних відносин на півострові задля того, щоб у певний момент отримати додаткові важелі для впливу на зовнішньополітичний курс України. Вищезгадане положення Концепції утворює легітимаційну основу для широкого спектру політичний практик.