Тема 2. Загальна теоретична характеристика держави. 3 страница
Взаємодія об'єктивного та суб'єктивного права виявляється через два напрями:
— об'єктивне право є мірою реалізації можливостей, наданих правом суб'єктам;
— суб'єктивне право — це засіб (спосіб) реалізації об'єктивного права шляхом його конкретизації.
Джерела права
Термін «джерела права» має неоднозначне трактування.
В одному випадку його розуміють
як матеріальне джерело права — правотворчу силу (державна влада, судові органи, правові концепції, правозастосування, звичай народу і т. д.);
в іншому — як історичні пам’ятники права, що колись мали значення діючого права (Руська Правда, Закони XII таблиць);
у третьому — як формальне джерело права — спосіб вираження змісту правил поведінки, що встановлюються державою. Така багатозначність терміна «джерела права» вимагає заміни його терміном «форма права».
Джерела (форми) права — це засоби офіційного зовнішнього вираження і закріплення правових норм.
Юридичні джерела (форми) права — вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення.
Форма права — спосіб ‘зовнішнього вираження прав, норм до загальнообов’язкових правил регулювання суспільних відносин. Відповідне місце серед цих форм в Україні належить закону. Термін «форма права» вживається в однаковому значенні з терміном джерело права.
Розрізняють внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структуру) і зовнішню — спосіб її об’єктивації, зовнішнього прояву, матеріальної фіксації.
У теорії права відомі чотири форми права:
— Правовий звичай — це історично обумовлене неписане правило поведінки людей, що ввійшло в звичку завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривалого часу життя суспільства. Іноді правовий звичай санкціонується державою.
— Правовий прецедент — це рішення суду чи адміністрації щодо конкретної справи, що розглядалася вперше, яке має загальнообов’язковий характер для вирішення аналогічних справ у подальшому. Він поділяється на судовий чи адміністративний, залежно від того, хто приймав це рішення. Ця форма права розповсюджена в США і країнах Британської співдружності. Іноді це право називається прецедентним правом, або англо-саксонська система права.
— Нормативно-правовий договір — це така форма права, за якої два і більше суб’єктів суспільних відносин домовились про взаємні права й обов’язки з економічних, політичних чи інших соціальних проблем, уклали між собою угоду або договір у письмовій формі.
— Нормативно-правовий акт — це юридичний документ, що приймається органами державної влади або уповноваженими державою іншими суб’єктами, має формально-визначений, загальнообов’язковий характер і охороняється державною владою від порушень. Це основна, а іноді єдина форма права в багатьох державах, у т. ч. і в Україні.
Тема 4. Правові норми.
1. Поняття та основні ознаки норм права
2. Види правових норм, їх кваліфікація.
Структура норми права
1. Поняття та основні ознаки норм права
Поняття норми права належить до числа найважливіших категорій теорії права. Будь-яке правове явище розкривається і виявляє себе лише у взаємозв'язку з нормами права. Саме через норми права держава здійснює вплив на суспільство, на їх основі визначаються повноваження державних структур, завдяки нормам конкретизуються та реалізуються суб'єктивні права. Норма права є первинною клітинкою права та вихідним структурним елементом системи права.
Значну увагу розробленню вчення про правову норму приділено науковцями у дореволюційний період (М. Коркунов, Ф. Тарановський, Г. Шершеневич та ін.). Свій подальший розвиток воно отримало у працях радянських вчених (М. Александров, М. Байтін, П. Недбайло). Сучасний етап розвитку вчення про правову норму потребує не лише подальшого вдосконалення, а й переосмислення важливих її ознак та властивостей.
Правова норма є відносно самостійним явищем, що має специфічні особливості, які поглиблюють наші уявлення про право, його зміст і сутність, механізм правового впливу, юридичну відповідальність.
Норма права як особливий засіб регулятивного впливу на суспільство характеризується певними ознаками, які надають цій категорії самостійного значення та відрізняють від інших засобів соціального впливу.
1. Правова норма пов'язана з державою. Вона являє собою владний припис, що встановлюється чи санкціонується державою та відображає її волю. Встановлення норми здійснюється шляхом безпосередньої державної чи делегованої правотворчості, а санкціонування являє собою державне затвердження вже існуючих у суспільстві приписів та надання їм певного ступеню обов'язковості. Лише держава наділена можливістю встановлювати, змінювати та скасовувати норми права. З іншого боку, норми права визначають межі впливу держави на суспільство, а також встановлюють коло повноважень державних структур. У демократичному суспільстві правова норма приймається державою від імені суспільства (народу), однак і в цьому випадку вона являє собою владний припис щодо поведінки чи діяльності суб'єктів суспільних відносин.
2. Норма права має владний характер. Вона визначає важливі державі та суспільству відносини і регулює їх. Владність норми виявляється і у тому, що вона регулює такі відносини, без яких держава і суспільство не можуть бути перетворені у соціальну систему. Норма права завжди відображає волю певної соціальної групи чи всього населення держави, закріплює її та охороняє.
3. Це правило поведінки, що визначає модель можливої та необхідної поведінки суб'єктів, яка відповідає інтересам суспільства та держави. Завдяки нормі суб'єкти можуть визначити правомірність чи протиправність своєї поведінки. Зміст норми складають права як можливість вчиняти правомірні дії для реалізації власних інтересів; обов'язки як необхідність виконання необхідної поведінки та заборони як необхідність утриматися від вчинення дій певного роду.
4. Це загальнообов'язкове правило поведінки, що має загальний характер, поширюючись на невизначену кількість випадків та невстановлене число суб'єктів. Правова норма є рівним масштабом поведінки кожного суб'єкта, який перебуває у сфері правового регулювання. У юридичній практиці не існує виключень, що надають можливість невиконання норми чи ухилення від відповідальності у випадку її порушення. Саме ця ознака норми потребує дотримання наступних вимог: правова норма повинна моделювати поведінку чітко і повно, має реалізовуватися у практичному житті і бути найдоцільнішим засобом реалізації суб'єктивних інтересів; вона повинна чітко визначати характер поведінки суб'єктів та передбачати у повному обсязі умови, настання яких зумовлює дію норми.
5. Формальна визначеність норми виявляється у її зовнішньому прояві шляхом закріплення у тексті певного правового документа. Формальна визначеність норми повною мірою забезпечує її юридичний характер. Завдяки письмовому характеру норми, вона стає зрозумілою адресатам та володіє певним ступенем обов'язковості, що і визначає її юридичну силу. При цьому основною формою закріплення норм у межах романо-германської правової системи є стаття чи частина статті нормативно-правового акта. Англо-американська правова система характеризується формальним виразом норм у судовому прецеденті.
6. Це елемент системи норм, що характеризується ієрархічним підпорядкуванням, структурною будовою та спеціалізацією, яка виявляється в особливостях сфери суспільних відносин, що регулююється нормою.
7. Гарантованість державою означає можливість створення системи гарантій реалізації норми, забезпечення необхідних умов для добровільного виконання приписів суб'єктами, а також застосування державного примусу до суб'єктів, які порушують нормативні установлення. При цьому необхідно зазначити, що засоби примусового впливу повинні мати вичерпний характер та вміщуватися у правових приписах.
8. Логічність норми виявляється у встановленні нею логічно завершеної моделі поведінки суб'єктів та наявності логічного змісту і структури. Форму логічності норми права можливо визначити тезами:
— якщо суб'єкт права діє в ситуації, що регулюється правом, він повинен вчиняти поведінку, яка вимагається;
— якщо суб'єкт не вчиняє поведінку, що вимагається нормою права, він має нести відповідальність.
Узагальнюючи згадані вище ознаки, можливо визначити норму права як загальнообов'язкове, формально визначене, встановлене чи санкціоноване державою (народом) правило поведінки, що забезпечує регулятивний вплив держави на суспільство шляхом надання суб'єктам певних прав та покладення обов'язків, охороняється та гарантується державою можливістю примусового впливу.
Правовими вважаються норми, які:
1. Склалися історично у вигляді звичаїв, традицій, прецедентів і визнані державою як такі, що відповідають загальнолюдським ідеалам.
2. Виходять безпосередньо від суспільства (народу), відображають волю спільності та є результатом референдуму.
3. Прийняті уповноваженими органами держави у межах правотворчого (законотворчого) процесу.
4. Вміщені у договорах, укладених між колективними суб'єктами відповідно до чинного законодавства та принципів і норм міжнародного права.
2. Види правових норм, їх класифікація.
Складність суспільних відносин, що регулюються правом, та багатоаспектність самої категорії «право» визначає можливість класифікації норм за різноманітними критеріями.
Класифікація норм права — це їх поділ на окремі види за певними суттєвими ознаками, які визначають специфічну роль кожного із різновидів норм у регулюванні суспільних відносин.
Класифікація надає можливість:
1) чітко визначити місце кожної з норм у системі права;
2) охарактеризувати функції норм та їх місце у механізмі правового регулювання;
3) визначити межі регулятивного впливу держави на суспільство за допомогою права;
4) встановити шляхи вдосконалення правотворчої та правозастосовчої практики й підвищити її ефективність;
5) вивчити особливості кожного з різновидів норм та можливості їх взаємодії;
6) визначити призначення кожного з різновидів норм;
7) визначити особливі способи впливу норм на суб'єктів права.
Визначимо основні критерії класифікації норм права.
І. За суб'єктами правотворчості розрізняють норми,
що приймаються громадянським суспільством у процесі проведення референдумів,
та норми, що приймаються державою шляхом діяльності спеціально створених структур, до повноважень яких належать законотворчі та правотворчі функції.
II. Залежно від способу об'єктивації розрізняють звичаєві, гетерономні та автономні.
Звичаєві норми не встановлюються певними суб'єктами, виникають поступово, відображаючи суспільні відносини, які формуються та набирають соціально значимого характеру. Після санкціонування з боку держави вони стають правовими та мають форму правового звичаю.
Гетерономні норми встановлюються певним авторитетним суспільним чи державним органом в односторонньому порядку та владно встановлюють суб'єктам певний варіант поведінки. Вони мають форму нормативно-правового акта.
Автономні норми формуються самими суб'єктами права і являють собою результат узгодженості їх інтересів. Мають форму колективних чи міждержавних договорів.
III. За юридичною силою норми класифікують
на законодавчі, що вміщуються у тексті закону та мають вищу юридичну силу,
і норми підзаконних актів, які приймаються державно-владними структурами на основі, на виконання і відповідно до закону (норми, вміщені у постанові Кабінету Міністрів чи указі Президента).
IV. За предметом правового регулювання розрізняють норми
конституційного,
адміністративного,
цивільного,
трудового,
сімейного,
земельного,
фінансового,
кримінального права та ін.
V. За функціями у механізмі правового регулювання норми поділяють на:
а) вихідні (установчі), що визначають основи та принципи правового регулювання, його мету, завдання.
(Напр., норми Конституції України, що закріплюють основи конституційно-правового статусу громадян.);
б) загальні,що вміщуються в загальній частині галузі й поширюються на більшу частину її інститутів;
в) спеціальні норми, що належать до окремих інститутів галузі права і регламентують певний вид відносин з урахуванням їх особливостей.
(Норми цивільного права, що регламентують інститут інтелектуальної власності.)
VI. За функціями у процесі впливу на суспільство:
а) регулятивні, що регулюють поведінку суб'єктів права шляхом надання їм певних прав чи покладання обов'язків.
(Право на укладення трудового договору на одному чи декількох підприємствах.)
На основі цих норм за наявності певних умов виникають регулятивні правовідносини, спрямовані на реалізацію прав та обов'язків суб'єктів;
б) охоронні норми спрямовані на регламентацію засобів юридичної відповідальності та засобів захисту суб'єктивних прав (норма кримінального права, що встановлює відповідальність за вбивство).
Їх роль у регулюванні суспільних відносин зводиться до виникнення на їх основі охоронних правовідносин, які враховують особливості правопорушень;
в) спеціалізовані норми мають доповнюючий характер, не є підставою виникнення правовідносин і забезпечують дію регулятивних і охоронних норм (норма кримінального права, що дає дефініцію злочину).
VII. За способом правового регулювання регулятивні норми класифікують на:
1) уповноважуючі, що підкреслюють наявність певних можливостей у суб'єкта вчиняти позитивні дії у власних інтересах (норма трудового права, що встановлює право на відпустку);
2) зобов'язуючі, які покладають активні обов'язки як необхідність вчиняти певні позитивні дії, що забезпечують реалізацію суб'єктивних прав (норма Конституції, що встановлює обов'язок платити податки);
3) забороняючі норми, що встановлюють пасивні обов'язки утриматись від певних дій, які порушують суб'єктивні права (норма трудового права, що передбачає заборону порушувати Правила внутрішнього трудового розпорядку).
VIII. За характером норми класифікують на:
— норми матеріального права, що визначають права та обов'язки суб'єктів у різноманітних сферах (Конституційна норма, яка встановлює правило про охорону приватної власності законом);
— норми процесуального права, які визначають порядок дій суб'єктів у випадку порушення норм права, регламентують процедурні та організаційні питання (норми Регламенту Верховної Ради України, що встановлюють порядок розгляду та прийняття законопроекту).
IX. За ступенем визначеності прав і свобод суб'єктів розрізняють:
а) абсолютно-визначені норми, які вичерпно визначають умови дії норми права та обов'язки суб'єктів; наслідки, що настають внаслідок порушення норми. Ці норми не потребують конкретизації правозастосовчими актами.
(Позов, поданий недієздатною особою, суд залишає без розгляду.);
б) відносно-визначені норми, що не вміщають вичерпних вказівок на умови дії норми, права та обов'язки суб'єктів і наслідки їх невиконання чи порушення та потребують прийняття правозастосовчого акта. Вони, у свою чергу, поділяються на:
1) ситуаційні, що передбачають можливості безпосереднього регулювання відносин актом правозастосування (норма що встановлює порядок здійснення нотаріальних дій);
2) альтернативні, що встановлюють можливість регулювання відносин шляхом вибору одного із варіантів поведінки (норма, що передбачає можливість укладення трудового договору на одному чи декількох підприємствах);
3) факультативні норми, які поряд з основним варіантом вирішення питання вміщують факультативний, який має доповнюючий характер (норма, що встановлює правило, відповідно до якого нотаріально не засвідчена угода є недійсною, якщо вона не виконана фактично).
X. Важливим критерієм класифікації норм є можливість поділу спеціалізованих норм. При цьому необхідно зазначити, що деякі автори не визнають можливості виокремлення спеціалізованих норм як правових, оскільки вони не встановлюють прав і обов'язків суб'єктів, їх відносять до когнітивних норм, що мають не правовий, а інтелектуальний характер.
Однак більшість вчених визнають самостійне значення спеціалізованих норм, виділяючи у їх складі:
— загальні норми, які визначають елементи регульованих відносин у загальному вигляді (норма, що визначає предмет конституційного законодавства; проголошення України республікою (ст. 5 Конституції);
— дефінітивні норми, що спрямовані на закріплення юридичних понять (норма, що визначає поняття злочину, трудового договору, юридичної особи);
— декларативні норми,які закріплюють правові принципи (норма конституційного права, що закріплює принцип законності, розподілу влади);
— оперативні, які визначають момент набрання чинності актом чи втрати ним юридичної сили (норма про вступ у юридичну силу Закону України «Про пенсії»);
— колізійні норми, що встановлюють правила застосування норм у випадку їх протиріч.
Деякі автори серед спеціалізованих норм виділяють норми-презумпції, що закріплюють припущення щодо певного юридичного стану; норми-строки, що вказують на час настання певних юридичних наслідків; норми-преюдиції, які виключають будь-яке оспорення існування вже доведеного факту, закріпленого у юридичному акті; норми-конструкції, що узагальнюють складні за своїм складом юридичні явища.
XI. За методом правового регулювання розрізняють:
— імперативні норми — категоричні приписи, що мають чітко обов'язковий характер та безпосередньо визначають поведінку суб'єктів суспільних відносин, не надаючи можливості обрати варіант поведінки (норма конституційного права, яка визнає права і свободи особи вищою соціальною цінністю);
— диспозитивні норми надають можливість суб'єктам права самостійно встановлювати для себе певні взаємні права і обов'язки (норма, що встановлює можливість працювати на одному чи декількох підприємствах).
XII. За сферою дії розрізняють норми:
— загальної дії, що поширюються на всю територію держави і на всіх суб'єктів (норми Конституції та законів);
— обмеженої дії, що мають певні межі, обумовлені територіальними (закон Автономної Республіки Крим), часовими та суб'єктивними факторами (норми Закону «Про пенсії»);
— локальні норми, що діють у межах окремих державних, громадських чи приватних структур (норми Статуту Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України).
Структура норми права
Однією з характерних ознак норми права є наявність особливої внутрішньої будови (структури).
Структура норми права визначається як сукупність чітко визначених елементів, які у процесі взаємодії забезпечують функціональну самостійність норми.
Структура норми:
— це ідеальна логічна конструкція, що забезпечує процес регулювання відносин між людьми;
— це модель можливої поведінки, яка сформувалась у процесі суспільного розвитку;
— це засіб пізнання та використання правової дійсності;
— це об'єктивований результат відображення у правовій нормі певного суспільного відношення з точки зору особливостей його типу, виду, суб'єктів, об'єктів, поширеності і повторюваності;
— це єдність ідеальної (відображає набір логічно взаємодіючих елементів) та реальної (як результат правового опосередкування суспільних відносин) структури;
— це система взаємопов'язаних елементів, що взаємодіють між собою;
— це категорія, що залежить від законодавця з точки зору формування структурних елементів та їх залежності від системи юридичних фактів;
— це динамічна категорія, що забезпечує прояв різноманітних властивостей структурних елементів залежно від зміни фактичних обставин, різновиду суб'єктів та мети регулювання;
— це категорія, що забезпечує стійкість правових норм як єдиного державно-владного засобу упорядкування відносин у межах суспільства.
Традиційно вважається, що правова норма складається з трьох елементів:
гіпотези,
диспозиції
та санкції.
Вони складають ідеальну структуру норми.
Гіпотеза — це структурний елемент норми права, який вказує на певні життєві обставини, наявність чи відсутність яких надає можливість реалізувати закріплені у нормі права та обов'язки.
Даний структурний елемент має наступне значення:
— він визначає коло відносин, які регулюються правом;
— встановлює умови дії норми;
— вміщає факти, необхідні для виникнення чи зміни правовідносин;
— конкретизує абстрактний варіант поведінки, вміщений у нормі до певного випадку чи суб'єкта;
— визначає межі та сферу регулятивної дії диспозиції норми.
Складність умов та обставин, що викликають дію норми, та їх різноманітний характер надають можливість класифікувати гіпотези за наступними критеріями:
І. За кількістю обставин, передбачених нормою, гіпотези поділяють на:
а) прості, які називають одну обставину, наявність якої викликає реалізацію прав, передбачених гіпотезою норми.
(Напр., умови договорів про працю, які порушують становище працівників, є недійсними ст. 9 КЗпП України.)
б) складні, що вміщають дві чи більше обставини, наявність яких є необхідною для дії норми.
(Напр., якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник не вправі звільнити його за раніше поданою заявою.)
II. За ступенем визначеності змісту гіпотези поділяють на:
а) абсолютно-визначені,які вичерпно визначають обставини, наявність чи відсутність яких викликає дію норми.
(Напр., при направленні працівників для підвищення кваліфікації з відривом від виробництва за ними зберігається місце роботи і проводяться виплати, передбачені законом (ст. 122 КЗпП України.);
б) відносно-визначені,які не містять достатньо повних даних про обставини дії норми, обмежуючи умови застосування норми колом формальних вимог.
(Напр., якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не піддано новому стягненню, він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення (ст. 151 КЗпП України.);
в) альтернативні, що ставлять дію норми у залежність від одного чи декількох фактичних обставин.
(Напр., відсторонення працівника від роботи власником допускається у разі: появи на роботі у нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння, відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, інструктажу та навчання (ст. 46 КЗпП України.)
Диспозиція — це частина норми, що вказує на те, якою повинна бути поведінка суб'єктів при настанні умов, передбачених гіпотезою.
Її значення у структурі права полягає у наступному:
— вона визначає вид відносин, що регулюються правом;
— визначає коло суб'єктів, які підпадають під дію права;
— характеризує зміст суб'єктивного права як варіанта можливої поведінки, що забезпечує інтереси певного суб'єкта права;
— визначає зміст юридичного обов'язку як виду необхідної поведінки, що вчиняється в інтересах уповноваженої сторони;
— характеризує вид правової норми (регулятивна, уповноважуюча, зобов'язуюча чи забороняюча).
Як правило, диспозиції класифікують за:
І. Ступенем визначеності прав і обов'язків суб'єктів:
а) визначені, що чітко визначають права та обов'язки учасників правових відносин, точно називаючи варіант поведінки.
(Напр., жінці, яка працює і має двох та більше дітей до 15 років, за її бажанням надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю до семи календарних днів (ст. 1821 КЗпП України.);
б) відносно-визначені, що містять загальні ознаки поведінки, у межах якої можуть діяти суб'єкти.
Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни, стягнення може бути зняте до закінчення одного року (ст. 151 КЗпП України).
в) альтернативні, що вказують на декілька правових наслідків, припускаючи настання одного з них.
Жінки, що мають дітей віком від 3 до 14 років, не можуть залучатись до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їх згоди (ст. 177 КЗпП України).
II. За характером вміщених прав і обов'язків диспозиції класифікують на:
а) уповноважуючі, що надають суб'єктам можливість на вчинення передбачених у них позитивних дій, вказуючи на варіант їх можливої, дозволеної поведінки.
(Напр., за згодою одного із батьків можуть прийматися на роботу особи, які не досягли 15 років (ст. 188 КЗпП України.);
б) зобов'язуючі, що вміщають наказ на вчинення певних позитивних дій, встановлюючи для суб'єктів певний варіант необхідної поведінки. У якості виразників вольової поведінки використовуються терміни «зобов'язаний», «повинен», «належить».
(Напр., власник або уповноважений ним орган повинен проводити розслідування та вести облік нещасних випадків і аварій на виробництві (ст. 171 КЗпП України.);
в) забороняючі диспозиції вміщають заборону вчинення певних протиправних дій. Їх змістом є вимога утриматися від вчинення негативної поведінки, що визнається правопорушенням.
(Напр., при прийнятті на роботу забороняється вимагати документи, не передбачені законодавством (ст. 19 КЗпП України.)
III. За характером вміщених прав і обов'язків диспозиції класифікують на:
а) прості, що передбачають лише один варіант поведінки.
У разі укладення трудового договору між працівником та фізичною особою фізична особа повинна у тижневий строк зареєструвати укладений договір у державній службі зайнятості (ст. 24е КЗпП Українию);
б) складні, що передбачають декілька варіантів поведінки.
(Напр., покупець неякісного товару може або обміняти його, або повернути продавцю і отримати гроші.)
IV. За наявністю зв'язку з іншими елементами норми можуть бути:
а) умовні, які настають за наявності певних життєвих обставин, що відображаються у гіпотезі;
б) безумовні, що не передбачають залежності прав та обов'язків суб'єктів від настання певних життєвих обставин.
Так, норма Конституції, що закріплює право кожного на життя, не має гіпотези. Вона не передбачає умови наявності певних ознак і характеристик «кожного», вбачаючи в ньому будь-яку людину;
в) захищені диспозиції, права та обов'язки в яких гарантовані негативними наслідками, передбаченими санкцією норми;
г) незахищені, що не мають безпосереднього зв'язку із санкцією норми, яка, як правило, відсутня.
(Напр., норма Конституції України про те, що Президент держави здійснює помилування засуджених за кримінальні злочини, не має санкції і не забезпечується засобами примусового характеру.)
Санкція — це частина норми, що передбачає засоби примусового впливу як результат невиконання чи порушення норми.
Санкція:
— забезпечує реалізацію диспозиції;
— визначає негативне ставлення суспільства до правопорушення;
— забезпечує повноваження порушених прав;
— забезпечує покарання винних у порушенні чи невиконанні норм;
— має доповнюючий характер, оскільки не застосовується при нормальному функціонуванні права.
Існуючі санкції класифікують за наступними критеріями:
I. За призначенням:
а) охоронні, націлені на покарання винних у скоєнні правопорушення (позбавлення волі, штраф);
б) відновлювальні, націлені на поновлення порушеного права (договір, укладений недієздатним, визнається недійсним);
в) попереджувальні, що забезпечують запобігання правопорушенню та сприяють перевихованню (затримання підозрюваного, арешт майна).