Система поглядів українських і російських дослідників на об'єкт та предмет педагогіки вищої школи
| Н.В.Кузьміна | Об'єкт педагогіки вищоїшколи | Предмет педагогіки вищоїшколи |
| визначення закономірностей управління такою педагогічною системою, мета якої підготовка спеціалістів, здатних, виходячи з громадянських позицій, вирішувати виробничі чи наукові завдання і відповідати за їх вирішення [115, 19] | ||
| А.М.Алексюк | складна система відносин взаємодіючих елементів, провідним стержнем якої, її внутрішньою пружиною є мета виховання студентів як майбутніх спеціалістів; система вищої освіти і педагогічний процесу ній П, 11] | процес створення і функціонування дійсних відношень студентів вищих навчальних закладів, які забезпечують можливість формування духовно багатого, добропорядного, свідомого громадянина, спеціаліста вищої кваліфікації різних галузей народного господарства, науки, техніки, культури, освіти тощо, патріота України [1,11] |
| С.С.Вітвицька | педагогічна система вищої освіти і педагогічних процесів у ній [26, 6] | навчально- виховний процес та процес професійної підготовки спеціаліста, культурної еліти сучасного суспільства, вивчення закономірних зв'язків, які існують між розвитком, вихованням і навчанням у ВНЗ; розробка на цій основі методологічних, теоретичнихта проблем становлення сучасного висококваліфікованого спеціаліста у будь-якій галузі матеріального чи духовного виробництва [26, 81 |
| Н.А. Шевченко | дослідження особливого виду педагогічної діяльності, спрямованої на розкриття закономірностей і пошук | |
| С.Д.Смирнов | _ | раціональних шляхів навчання та формування спеціаліста вищої кваліфікації [121,7] |
| А.І.Кузьмін-ський | - | проектування процесів навчання і виховання у вищій школі та управління ними [146, 11-12] навчання і виховання студентів [75, 201 ] |
Наведені дефініції різняться перш за все своїм вектором: одні мають на увазі визначення об'єкта і предмета наукової дисципліни "педагогіка вищої школи", інші — формулюють об'єкт і предмет її дослідження.
Поділяючи точку зору А.М.Алексюка щодо об'єкта педагогіки вищої школи, предметом її вважаємо спеціально і цілеспрямовано організований процес взаємодії викладачів і студентів, спрямований на досягнення поставленої мети.
Метою педагогіки вищої школи є дослідження закономірностей розвитку освіти, навчання і виховання студентської молоді, її наукової і професійної підготовки відповідно до вимог суспільства і розробка на цій основі шляхів удосконалення процесу підготовки кваліфікованих фахівців.
Завдання педагогіки вищої школи полягають у:
О дослідженні закономірностей функціонування системи вищої освіти і її складових
(виховний, навчальний процеси, управління, викладач, студент і т.д.); О вивченні, аналізі та узагальненні практики, досвіду педагогічної діяльності у вищих
навчальних закладах; О розробці нових технологій, нових форм організації, методів, засобів навчання,
виховання, управління в системі вищої освіти (інноватика); О прогнозуванні вищої освіти на найближче і віддалене майбутнє; О розробці теоретичних, методологічних основ інноваційних процесів, раціональних
зв'язків теорії і практики, наближенні дослідницької і практичної діяльності.
Які ж функції педагогіки вищої школи, обумовлені її предметом і завданнями? Педагогіка вищої школи здійснює ті самі функції, що й будь-яка інша наукова дисципліна: опис, пояснення і передбачення явищ дійсності, яку вона вивчає, а також впровадження теоретичних надбань у практику вузівського життя.
Виокремлюють такі функції педагогіки вищої школи: загальнотеоретичну (аналітичну), прогностичну і практичну (прикладну, проективно-конструктивну).
Загальнотеоретична полягає в аналізі закономірностей педагогічного процесу вищої школи, описі педагогічних фактів, явищ, процесів, з'ясуванні, за якими закономірностями, за яких умов, чому вони відбуваються; узагальненні й оцінці їх.
Прогностична функція полягає в обґрунтованому передбаченні розвитку педагогічної реальності (якою, наприклад, буде вища школа майбутнього, як зміняться відповідно до мети суспільства навчальний процес у ній, якою буде політика освітнього моніторингу й керівництва тощо). На базі науково обґрунтованого прогнозу стає можливим більш впевнене та ефективне планування. У галузі виховання значущість наукових прогнозів виключно велика, адже за своєю сутністю виховання обернене у майбутнє.
Практична (прикладна, проективно-конструктивна) функція полягає в тому, що на основі фундаментального знання вдосконалюється педагогічна практика вищої освіти, розробляються нові технології навчання і виховання студентської молоді, управління освітніми структурами.
Педагогіка вищої школи користується категоріальним апаратом загальної педагогіки, конкретизуючи основні поняття відповідно до свого предмета. Знання основних педагогічних категорій дає можливість зрозуміти педагогіку вищої школи як наукову галузь знання. Основні категорії педагогіки вищої школи глибоко взаємопов'язані і взаємозумовлені. Тому, характеризуючи їх, необхідно виокремлювати головну, сутнісну функцію кожного з них і на цій основі відрізняти від інших педагогічних категорій.
Виховання вважають основною категорією педагогіки. Однак цим терміном у сучасній педагогічній літературі визначають п'ять різних понять: !-
О вплив на людину соціального ладу і оточуючої дійсності; О передачу новим поколінням накопиченого суспільно-історичного досвіду (знань,
умінь, способів мислення, духовних надбань тощо);
О увесь навчально-виховний процес в освітньо-виховному закладі;
О спеціальну виховну діяльність щодо формування системи певних переконань,
поглядів тощо; О формування окремих якостей особистості.
Національна програма виховання дітей та учнівської молоді в Україні визначає виховання як "процес залучення особистості до засвоєння вироблених людством цінностей, створення сприятливих умов для реалізації нею свого природного потенціалу та творчого ставлення до життя, спрямований на утвердження суспільно значущих норм і правил поведінки особистості" [99, 6]
Одна з основних і універсальних функцій виховання — передача новому поколінню накопиченого людством досвіду — здійснюється через освіту. Освіта є тою складовою виховання, яка містить систему наукових і культурних цінностей, накопичених попередніми поколіннями. Через спеціально організовані освітні заклади, що об'єднані в єдину систему освіти, здійснюється передача і засвоєння досвіду поколінь відповідно до цілей, програм за допомогою спеціально підготовлених педагогів.
Освіта означає й деяку завершеність виховання. У цьому сенсі освіта трактується як певний результат засвоєння людиною досвіду поколінь у вигляді системи знань, умінь, навичок, способів мислення, відносин. Згідно з Законом України "Про вищу освіту", "вища освіта - це рівень, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, систематичного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації" [55,1 ]. У державі встановлені такі освітні рівні вищої освіти: неповна вища освіта, базова вища освіта, повна вища освіта.
В освіті виокремлюють процеси, які означають безпосередньо сам акт передачі й засвоєння досвіду. Основний засіб здобуття освіти — навчання.
Навчання — процес безпосередньої передачі та засвоєння досвіду поколінь у взаємодії педагога і студента. Як процес, навчання містить дві складові: викладання, під час якого здійснюється передача (трансформація) системи знань, умінь, досвіду діяльності, та учіння — процес засвоєння досвіду через його сприйняття, осмислення, перетворення (засвоєння) і використання.
Таким чином, під освітою розуміють, по-перше, процес, по-друге, результат засвоєння людиною соціального досвіду, системи знань, умінь і навичок, необхідних для життя в суспільстві; по-третє, сукупність спеціально організованих освітніх закладів, де можна здобути освіту. Освіта може бути організованою як у вигляді навчання, так і в формі самоосвіти, тобто без присутності викладача у прямому сенсі.
У терміні "освіченість" явно присутня ознака певного рівня "завершеності" особистості, зв'язку набутих у процесі навчання знань і умінь з рівнем особистісного розвитку.
Отже, в процесі виховання і навчання здійснюється розвиток особистості. Розвиток - об'єктивний процес внутрішніх послідовних кількісних і якісних змін фізичних і духовних начал людини. Здатність до розвитку — визначальна якість особистості протягом всього її життя. Фізичний, психічний і соціальний розвиток особистості здійснюється під впливом зовнішніх і внутрішніх, соціальних і природних, керованих і некерованих факторів, серед яких найважливішими є цілеспрямоване навчання і виховання, діяльність і спілкування.
Близьким до розвитку людини є інший процес — формування особистості, в якому основним є соціальний фактор. Формування особистості — процес соціального розвитку молодої людини, становлення їїяк суб'єкта діяльності, члена суспільства, громадянина.
21
Проблема педагогічних законів, закономірностей і принципів є однією з найбільш актуальних у педагогіці вищої школи. Вона є предметом обговорення, аналітичних статей, але чіткого розмежування цих понять досі наука не має: іноді закономірності підміняються принципами, ототожнюються закони і закономірності.
Найбільш стриманий підхід вчених спостерігається насамперед до
формулювання педагогічних законів. Справа в тому, що педагогічні
закони виявляються в умовах впливу на процеси навчання і виховання
великої кількості чинників, а тому не завжди дають чітко визначений, гарантований
результат. Вони, як правило, мають прогностичний, імовірнісний, стохастичний характер
на відміну, скажімо, від фізичних, хімічних, біологічних законів. Крім того, в соціальній
сфері прояви закону складно побачити, відстежити і зафіксувати. Одні й ті самі чинники,
закономірності педагогічного процесу в різних умовах, з різними суб'єктами можуть
давати зовсім різні, а інколи й протилежні наслідки [75,201].
Поняття "закон" і "закономірність" вживаються у педагогіці вищої школи як філософські категорії.
Закон — це необхідні, суттєві, стійкі, повторювані відносини між явищами. Отже, закон відбиває об'єктивні, суттєві, стійкі зв'язки всередині явища, які виявляють порядок, самоорганізацію, зміни і розвиток. Якщо ж такий характер зв'язку відбувається за певних умов, тобто не завжди, то такі зв'язки виражають закономірності.
Основний закон педагогіки більшість дослідників формулюють як закон соціальної обумовленості цілей, змісту, форм організації і методів навчально-виховної діяльності. Соціальний лад, соціально-економічні відносини, рівень науково-технічного та культурного розвитку мають певний вплив на основні компоненти навчально-виховного процесу вищої школи: його мету, завдання, зміст, форми організації, методи.
Є різні підходи і навіть класифікації закономірностей педагогіки вищої школи. Зокрема В.М.Галузинський та М.Б.Євтух виокремлюють такі: О процес формування особистості студента (у процесі його навчання, виховання і
розвитку) є єдиним і взаємозумовленим; О виховання, навчання і освіта студента, його переростання у спеціаліста є так само
історично зумовленим соціальним процесом; О загальний і специфічний характер виховання студента (у широкому розумінні цього
слова) є також єдиним і взаємозумовленим. Чим повніша ця єдність, тим вищим
постає результат виховання; О професійно-педагогічна діяльність викладача і навчальна діяльність студента є також
взаємозумовленими і взаємозалежними; О формування особистості студента відбувається в структурі внутрішньоколективних
стосунків [35, 21].
; До основних закономірностей педагогіки вищої школи, на наш погляд, доречно віднести й такі: О чим вмотивованішим є вибір студентом майбутнього фаху і вищого навчального
закладу, тим ефективнішим є навчально-виховний процес; О результати навчання і виховання залежать передусім від активності самої особистості,
від того, наскільки продуктивна її діяльність. На результати впливають також технології,
що застосовуються, методи і форми організації навчально-виховного процесу; О чим педагогічно доцільніше побудований навчально-виховний процес у вищому
навчальному закладі, тим сильнішим є його вплив на особистість майбутнього спеціаліста; О чим повніше впливає навчально-виховний процес на усі сфери (вербальну, сенсорну
та ін.) особистості, тим швидше відбувається розвиток і виховання студента [26,10].
Закономірності знаходять свій конкретний вияв у принципах і правилах, що з них випливають.
Під принципами вищої освіти розуміють вихідні, нормативні вимоги до оптимальної організації і здійснення навчально-виховного процесу у вищій школі.
Серед основних принципів назвемотакі: гуманізація, гуманітаризація, фундаменталі-зація, інформатизація, стандартизація, індивідуалізація, диференціація, багаторівневість, безперервність, інтернаціоналізація.
Гуманізація освіти — це орієнтація освітньої системи і усього освітнього процесу на становлення і розвиток відносин взаємної поваги студентів і педагогів, в основі яких повага прав кожної людини, підтримка почуття власної гідності, розвиток особистісного потенціалу. Саме така освіта гарантує студентам право вибору індивідуального шляху розвитку.
Гуманітаризація — це орієнтація на засвоєння тієї складової змісту освіти незалежно від її рівня і типу, яка дозволяє вирішувати головні соціальні проблеми на благо та в ім'я людини; вільно спілкуватися з представниками різних національностей і народів, будь-яких професій і спеціальностей; добре знати рідну мову, історію і культуру; вільно володіти іноземними мовами; бути економічно і юридично освіченою людиною.
Фундаменталізація — посилення взаємозв'язку теоретичної і практичної підготовки молодої людини до сучасного життя. Особливе значення надається тут глибокому і системному засвоєнню науково-теоретичних знань з усіх дисциплін навчального плану вищого навчального закладу.
Інформатизація освіти пов'язана з широким і масовим використанням інформаційних технологій в процесі навчання. Інформатизація освіти отримала найбільше поширення у світі саме в останні десятиліття у зв'язку з доступністю для системи освіти і відносною простотою користування різноманітними видами сучасної відео-, аудіотехніки і комп'ютерів.
Стандартизація — орієнтація освітньої системи на реалізацію перш за все єдиного у державі галузевого освітнього стандарту — набору обов'язкових навчальних дисциплін з чітко визначеним їх змістом і обсягом.
Індивідуалізація — розкриття, врахування і розвиток особливостей студентів в усіх формах взаємодії з ними в навчально-виховному процесі.
Диференціація — це орієнтація освітніх установ на досягнення студентів з урахуванням, задоволенням і розвитком їх інтересів, нахилів і здібностей. Диференціація може втілюватися на практиці у різні способи: через групування студентів за ознакою рівня знань (наприклад, з іноземної мови); розподіл навчальних дисциплін на обов 'язкові та за вибором навчального закладу і студента; створення індивідуальних програм для студентів відповідно до їх інтересів і професійної орієнтації і т. ін. Диференціація передбачає, в свою чергу, поліваріантність — створення в освітній системі умов вибору і надання кожному суб'єкту шансу на успіх, стимулювання студентів до самостійного вибору і прийняття відповідального рішення, забезпечення розвитку альтернативного і самостійного мислення. На практиці поліваріантність виявляється в можливості обирати темп навчання, досягати різного рівня освіченості, обирати тип освітнього закладу, а також диференціацію умов навчання залежно від індивідуальних особливостей студентів (в групі, індивідуально, дистанційно тощо) та ін.
Багаторівневість — це організація багатоетапного освітнього процесу, що забезпечує можливість досягнення на кожному освітньому етапі того рівня освіченості, який відповідає можливостям та інтересам людини. Кожен рівень — це період, який має свої цілі, терміни і свої характерні особливості. Завершення навчання на кожному етапі є якісним завершенням освіти: перший рівень — неповна (загальна) вища освіта (2 роки); другий рівень — базова вища освіта — бакалаврат (2 роки загальної освіти + 2 роки); третій рівень — повна вища освіта — спеціаліст (5 років); магістратура (4 роки бакалаврату + 1 рік (спеціаліст) /1-2 роки магістратури).
Безперервність означає не раз і назавжди отриману освіту, а процес постійної протягом усього життя освіти-самоосвіти людини відповідно до швидко змінюваних умов життя в сучасному суспільстві.
Інтернаціоналізація означає підготовку таких фахівців, що здатні конкурувати на міжнародному ринку праці і передбачає значну інтернаціоналізацію змісту, процесів, навчальних програм університетської освіти.
За визначенням фахівців, сьогодні в світі склалися такі освітні моделі. Американська модель, школа (ясельна, початкова, середня, старша)
— коледж — університет (бакалаврат, магістратура, докторантура).
Французька модель: школа (материнська, початкова, колеж, ліцей)
— професійний (технологічний) інститут — університет (ліценціат, магістратура, докторантура) — великі школи.
Німецька модель: школа (початкова, основна, реальна, об'єднана, гімназія) — університет, вища фахова школа — докторантура.
Англійська модель: школа (ясельна, початкова, об'єднана, граматична, сучасна) — коледж - університет (бакалаврат, магістратура, докторантура).
Російська модель: школа (повна середня школа, гімназія, ліцей, коледж) — інститут, консерваторія, академія, університет — аспірантура — докторантура. В основу наведеної класифікації покладено структурний критерій.
^-—._______—
За змістовою ознакою наприкінці XX ст. в економічно розвинених країнах світу склалися п'ять моделей вищої освіти: 1) британська, підґрунтям якої є вільне навчання особистості; 2) шотландська, що ґрунтується на цінностях корисного знання; 3) німецька, що спирається
на цінності інтелектуального дослідження; 4) американська (чиказька), в основу якої покладено цінності вільного розвитку індивідуальних здібностей вільної особистості; 5) японська, що орієнтована на максимальну реалізацію особистістю свого творчого потенціалу; формування креативності і самостійності як визначальних рис фахівця.
Найпривабливішою виявилася американська. її взяли в більшості країн за зразок для наслідування. Широкий розвиток тут післясередньої освіти, поступове трансформування її з елітарної в масову, а потім — в загальну вивело США на передній край з охопленням вищою освітою молоді з 30% у перші повоєнні роки XX ст. до 60% у середині XX століття (проти 5% і 15% в Європі). У другій половині минулого століття у США різко зросла кількість ВНЗ "короткої" (дво-, трирічної) освіти. З'явилися проміжні заклади між середньою та університетською освітою [167].
20-та сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО (1978) визнала вищу освіту третім рівнем освіти, що має три підрівні:
1) освіта з дво-, трирічним терміном навчання, що забезпечує набуття кваліфікації, неадекватної першому університетському ступеню;
2) три-, п'ятирічна післясередня освіта, що забезпечує набуття першого університетського ступеня (бакалавр чи магістр). В окремих країнах це ступінь доктора медицини, права чи інженерії (що рівнозначне вітчизняній кваліфікації лікаря, юриста, інженера);
3) післядипломна освіта, що завершується отриманням вищих університетських ступенів чи звань (магістр, доктор філософії чи мистецтва).
Всесвітня конференція ЮНЕСКО з визнання навчальних курсів та свідоцтв про вищу освіту (1992) віднесла до вищої освіти всі види навчання третього рівня, що забезпечується акредитованими вищими навчальними закладами.
Реформування вищої освіти стало на межі століть глобальною проблемою. Особливо складною є ступенева освіта, яка в країнах світу довгий час була різною. В американській системі освіти виділяють три ступені: бакалаврат (як правило, чотири роки навчання), магістратура (ще два роки) і докторантура (доктор філософії — ще два-три роки).
Прийнята в Україні система вищої освіти є чотирирівневою: професійно-технічні училища; технікуми і коледжі; інститути; університети, академії. Вони забезпечують чотири освітньо-кваліфікаційні рівні — молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Те саме стосується наукових ступенів. У більшості країн першим академічним ступенем вважають магістра і другим (в деяких країнах—першим) — доктора філософії. В окремих європейських країнах є два ступені доктора: доктор філософії та габілітований доктор. В Україні найпоширенішим науковим ступенем є кандидат наук, другим, вищим, — доктор наук.
Серед головних тенденцій подальшого розвитку вищої освіти виокремлюють п 'ять:
1. Вища освіта поширюватиметься в усіх країнах світу як головний чинник стабілізації економічних і політичних систем, а також міжнародних відносин, як фундамент зростання добробуту людей.
2. Найближчим часом вища освіта стане обов 'язковоюдля здійснення кар 'єри в усіх економічно розвинутих країнах світу, а згодом - і в усьому світі.
3. Розвиток вищої освіти ґрунтуватиметься на використанні вже здобутих наукових знань і технічних досягнень, послідовності розвитку наукових досліджень і розробці новітніх технологій, інтеграції освітніх досягнень вищих навчальних закладів світу.
4. Бурхливий розвиток здобудуть різні форми наближення вищої освіти до користувача: дистанційне навчання з використанням телекомунікаційних комп'ютерних мереж і системи ІНТЕРНЕТ; "віртуальні" навчальні заклади; навчання без відриву від виробництва (заочне навчання); комбіновані форми навчання з поєднанням навчання і праці, а також популярне на заході "навчання на робочому місці", самостійне навчання протягом усього життя.
5. Особливої ваги набуде гуманітарна складова вищої освіти, що стає необхідною умовою збереження і розвитку культури світу.
Структуру вищої освіти в Україні можна представити таким чином:
Функціями вищої вітчизняної освіти є:
О загальнокультурна, яка полягає у "передачі генетичного коду суспільства". Це передача наступним поколінням не тільки сукупності знань, а й моральних та етичних норм, традицій, прийнятих у суспільстві. Освіта є глибоко суспільним явищем, яке визначає напрями розвитку людської цивілізації, формує ідеали та цінності особистості, суспільну свідомість;
О освітня, що передбачає як масову підготовку кваліфікованих спеціалістів, створення і впровадження професійних стандартів, так і формування еліти з тих людей, які згодом візьмуть на себе прийняття стратегічних рішень в різних галузях життя держави, тобто підготовку високоосвічених фахівців, що становитимуть основний національний ресурс;
26:
О науково-дослідна — сутністю якої є створення національного наукового продукту, а також підготовка науковців-дослідників через систему магістратура-аспірантура-докторантура;
О виховна функція була і залишається надзвичайно актуальною у вітчизняній вищій освіті. Освіта без виховання не формує особистості й громадянина. Пріоритети духовності, гуманістичного світосприйняття мають в історії нашої вищої школи глибоке коріння і для молодих людей можуть стати важливим ціннісним орієнтиром, запорукою самореалізації та стабільності.
Ті самі функції виконує й зарубіжна вища школа. Відмінність полягає в особливостях їх реалізації в різних державах. Якщо в Європі науково-дослідна функція — прерогатива насамперед університетів і академій, в складі яких діють наукові структури, в Україні це справа, в першу чергу, профільних науково-дослідних інститутів, а вже в другу — вищих навчальних закладів. Є національні відмінності і в реалізації виховної функції.
Організація вищої освіти в економічно розвинутих країнах має як багато спільного (що зумовлено взаємним впливом економічних і політичних систем), так і особливого, національного. Традиційно вищу освіту в цих країнах надають класичні та профільні університети, академії, інститути, коледжі й різноманітні професійно орієнтовані вищі школи. Найістотніше для країн Західної Європи - переважаюча державна вища освіта. Відмінними є методи і форми її надання, терміни навчання, градація і престижність освітніх ступенів, характер впливу держав на регулювання і контроль вищої освіти. Спільним є обов 'язкова дванадцятирічна середня освіта для абітурієнтів, а також деякі проблеми щодо можливості отримання вищої освіти, її якості й ефективності. Безкоштовної вищої освіти (як і освіти загалом) немає - навчання або оплачує студент (його батьки чи спонсори), або населення країни через відповідні податки до бюджету і соціальні програми. Розбіжності у фінансуванні освіти у високорозвинутих країнах полягають у тому, який відсоток вартості навчання оплачується за рахунок державного бюджету (соціальних програм), а який сплачує сам студент (його батьки чи спонсори).
У вищих закладах освіти США і Японії навчання платне. Вартість навчання різна й залежить від конкретного вищого закладу освіти. Однак є й інший, демократичний принцип: навчатися у ВНЗ можуть усі, хто має для цього інтелектуальні здібності. Для цього державні, місцеві, комунальні, благодійні та інші фонди підтримки вищої школи надають стипендії малозабезпеченим, інвалідам і навіть іноземним студентам. У ВНЗ існують стипендії, адекватні вартості навчання. Все залежить від бажання, старання, хисту й наполегливості студентів, їхньої активної позиції, повноцінної участі в житті освітнього закладу. Студенти мають змогу та офіційний дозвіл у вільний від занять час працювати, щоб покрити витрати на навчання, можуть переривати навчання, відвідувати заняття на кількох факультетах або в кількох вищих навчальних закладах паралельно.
Головне досягнення вищої освіти економічно розвинутих країн - демократичний принцип її функціонування та керівництва нею; автономія, самостійність, децентралізація; право адміністративного і науково-педагогічного персоналу на самоуправління і вибір керівників (у державних ВНЗ), їхня обов 'язкова підзвітність своїм виборцям, гласність і висока професійність. Вища освіта в усіх економічно розвинутих країнах доступна молоді, дає їй змогу самореалізуватися, здійснити кар'єру, досягти мети [163,111-112].
XXI століття висуває нові вимоги до вітчизняної освіти і одночасно надає їй нові можливості, пов'язані зі вступом України до Болонського процесу.
Історія Болонського процесу бере початок у 1998 році, коли на конференції у Сорбонні міністри освіти Франції, Німеччини, Великої Британії та Італії підписали так звану Сорбонську декларацію, яка починається словами: "Останнім часом європейський процес набув надзвичайно великого розвитку. Та якими б суттєвими не були ці здобутки,
Ш
вони не повинні затіняти той факт, що Європа — це не тільки зона євро, банків та економічних інститутів: вона також має бути Європою знань"[65,20].
Ідеї, сформульовані в Сорбонській декларації, було розвинуто в Болонській конвенції, підписаній у 1999 р. 29 європейськими країнами. Ця подія стала основною для розвитку так званого Болонського процесу. Болонський процес — це своєрідний рух освітніх національних систем до єдиних критеріїв і стандартів, які утверджуються в Європі. Нині у Болонському процесі 45 країн-учасниць, тисячі вищих навчальних закладів. У травні 2005 року документи про приєднання до Болонського процесу підписала Україна.
Однією з головних причин, що зумовили цей процес, є докорінні перетворення в економічних системах усіх розвинених країн. Можна стверджувати, що нині відбувається небувала за масштабами революція в економічній сфері.
Друга причина пов'язана з тим, що конкуренція сьогодні все більше переноситься в наукову сферу. Сьогодні виграє той, хто здатен швидше розробити і впровадити у виробництво новий товар. Враховуючи те, що наука і творчість починають відігравати провідну роль у розвитку економіки, установи прагнуть брати на роботу не просто високоосвічених спеціалістів, а молодь до 30 років, яка здатна до нестандартного творчого мислення.
Третя причина — це внутрішня зацикленість системи освіти, іншими словами — внутрівузівські орієнтири підготовки фахівців безвідносно до вимог роботодавців та ринків праці. Практика ж доводить, що система освіти, не пов'язана з виробництвом, не може ефективно готувати спеціалістів для практичної роботи.
Є й інші причини, зумовлені ситуацією, що склалася в Європі: СШАзначно випереджають європейські країни з багатьох показників, які стосуються системи освіти. Наприклад, частка фахівців, що мають вищу освіту, у Європі вдвічі нижча, ніж у США. Отже, й загальний потенціал європейських країн відповідно нижчий. Про рівень освіти свідчить і показник кількості іноземних студентів: у США він перевищує 500 тис. осіб, що значно більше, ніж кількість студентів-іноземців, які здобувають знання в європейських університетах. Або, наприклад, показник інтенсивності нарощення наукового потенціалу: США щороку виділяють на фінансування наукових досліджень більше ніж 3% валового національного доходу. Країни ж Європи вкладають у науку в середньому 1,9%.
І, нарешті, ще одна причина, що зумовила необхідність проведення європейськими країнами реформ у сфері освіти, — це прагнення об'єднати свої розрізнені потенціали в єдиний економічний механізм. Адже після створення Європейського Союзу, формування загальноєвропейських правових норм (так званого європейського права), введення єдиної грошової одиниці (євро) Європа мала б стати єдиною, проте реально цього не відбулося. Виникли проблеми, пов'язані з різними рівнями підготовки фахівців, відмінністю дипломів про вищу освіту та розбіжностями в трудових законодавствах європейських країн, що стало на перешкоді переміщенню населення в межах Європи з метою одержання роботи.
Керівники європейських держав сподіваються ліквідувати цей бар'єр в результаті поетапних дій. На першому етапі необхідно наблизити рівні освіти в різних державах, створити загальноєвропейську систему освіти з порівнянними національними переліками напрямів підготовки, близькими термінами навчання та високою якістю підготовки фахівців. А на другому — скоригувати національне законодавство про працю таким чином, щоб випускник будь-якого університету Європи зміг одержати роботу в будь-якій країні Європи [65].
Отже, цілі Болонського процесу такі: О підвищення якості освітніх послуг та набуття європейською освітою незаперечних
конкурентних переваг;
О розширення доступу до європейської освіти;
О формування єдиного ринку праці вищої кваліфікації в Європі;
О розширення мобільності студентів та викладачів;
О прийняття порівняльної системи ступенів вищої освіти з видачею зрозумілих в усіх
країнах Європи додатків до дипломів.
Основний зміст Болонської декларації полягає в тому, що країни-учасниці зобов'язалися протягом 10 років (до 2010 р.) привести свої освітні системи у відповідність до єдиного стандарту.
Положення, що розглядаються і мають виконуватися в рамках Болонського процесу, зводяться до шести основних позицій.
1. Введення двох циклів навчання: перший цикл — для одержання ступеня бакалавра (3-4 роки); другий — для одержання ступеня магістра (1-2 роки навчання після бакалаврату) або для одержання ступеня доктора.
2. Введення кредитної системи. Пропонується ввести в усіх національних системах освіти єдину систему обліку трудомісткості навчальної роботи в кредитах і зробити цю систему накопичувальною, здатною працювати в рамках концепції "навчання протягом всього життя".
3. Контроль якості освіти. Оцінка якості освіти буде ґрунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях та навичках, яких набули випускники. Також буде встановлено стандарти транснаціональної освіти. Оцінку освітнім закладам даватимуть акредитаційні агентства, незалежні від національних урядів та міжнародних організацій.
4. Розширення мобільності. На основі виконання попередніх пунктів передбачається розвиток мобільності студентів та викладацького складу, а також внесення змін до національних законодавчих актів у галузі працевлаштування іноземців.
5. П'ята складова Болонської декларації — це забезпечення працевлаштування випускників. Проголошується орієнтація ВНЗ на кінцевий результат: знання випускників мають застосовуватися і використовуватися в усій Європі. Усі академічні ступені та інші кваліфікації повинні реалізовуватися на європейському ринку праці. Професійне визнання кваліфікації має бути полегшене.
6. Шоста складова — забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із завдань, що мають бути вирішені в ході Болонського процесу, є залучення в Європу великої кількості студентів з інших регіонів світу. Вважається, що реалізовані нововведення приведуть до підвищення інтересу всього світу до вищої освіти.
Входження України у 2005 році до Болонського процесу, приєднання до загальноєвропейського освітнього простору — нагальна внутрішня потреба, зумовлена запитами ринку праці та загальносвітовими тенденціями розвитку освітньої діяльності.
Головна мета модернізації освіти в нашій країні: за рахунок розширення її доступності і поліпшення якості примножити наше основне багатство — знання, творчі здібності та ділову енергію людей. Враховуючи зарубіжний досвід, українська система освіти може змінитися, увібравши все краще з нього, з поправкою на особливості української системи.
Дворівнева система освіти, наприклад, застосовується у ВНЗ України, однак часто має штучний характер і не зіставна з американською або французькою, адже останні створені за інших економічних умов. З приводу зацікавленості наших роботодавців у дипломованих магістрах, то вона пов'язана з привабливою назвою і необгрунтованою впевненістю, що диплом магістра — це вищий рівень, ніж диплом класичного спеціаліста. Вірним розумінням того, чим є ступінь бакалавра, а чим ступінь магістра, похвалитися може далеко не кожний вищий навчальний заклад.
Наступний напрям реформування пов'язаний з індивідуалізацією навчального процесу у вищій школі, яка в багатьох західних і американських ВНЗ виявляється найбільш яскраво завдяки системі залікових балів (кредитної системи — Credit Point System — CPS або європейської ECTS).
Під час вступу до вищого навчального закладу західноєвропейському чи американському абітурієнту досить визначитися з напрямом або галуззю науки, в якій він сподівається спеціалізуватися, або визначити тільки факультет, який готує спеціалістів з десятка професій. На першому-другому роках навчання студенти вивчають кілька обов'язкових предметів, за цей період вони отримують можливості глибше вникнути у суть обраної спеціальності, а викладачі — упевнитися в правильності вибору студента, визначити його науковий потенціал. Тільки на третьому році навчання він обирає спеціальність, і на цьому етапі йде інтенсивне вивчення спеціальних дисциплін за програмами відповідних департаментів (кафедр) і курсів за вибором, які студент обирає сам відповідно до своїх інтересів, свого розкладу або графіка роботи, часто орієнтуючись на викладача, який читає курс.
У вітчизняній системі навчання розмірність виявляється у годинах аудиторних і самостійних занять з тієї чи іншої дисципліни, які студент зобов'язаний прослухати. Але години — показник кількісний, він ніяк не пов'язаний з якістю. За зарубіжної кредитної системи розмірність навчання визначається кількістю кредитних балів, які необхідно набрати для отримання диплома. Наприклад, щоб стати економістом, студент має набрати 240 кредитних балів. Це можна зробити за 1 рік, а можна, розподіливши кількість балів по 60 на кожен рік, набирати їх поступово протягом 4-х років. Кредитні бали — це свого роду "ціна" дисципліни, і чим ближчий її зміст до освіти, якої прагнуть, тим вища її "вартість".
Кредитні бали збираються у "кредитний кошик", 40-65% якого мають становити кредити з обов'язкових дисциплін, а решту обсягу можна набрати за допомогою так званих елективних предметів. Тобто в рамках економічної освіти студент має право вивчати, наприклад, філософію Давнього Єгипту [167].
Подібний підхід дозволяє студенту не тільки брати участь у складанні власної програми навчання, але й обирати його форму — у Європі немає поняття "очної", "заочної" або "вечірньої" форми навчання: предмет "коштує" певну кількість балів і їх треба набрати, яким чином це буде досягнуто — не має значення. Набираючи кредитні бали, студент закінчує навчання, маючи можливість прискорити процес навчання. Набуті одного разу кредити є безстроковими, завдяки чому можна перервати навчання, а досягнуті результати не пропадуть, хоча допускаються певні обмеження. За необхідності можна чітко регламентувати процес заробляння студентами "кредитів" на семестр.
Для студента можливий перехід на інший факультет, в інший університет або в деяких випадках студент, крім основної, отримує другу спеціальність, крім того може слухати лекції і складати іспити на різних факультетах, а це означає, що він може отримати одночасно не один, а два і більше дипломів.
Українська ж вища школа, намагаючись зберегти свій багатовіковий самобутній досвід, і кардинально не змінюючи організаційних засад навчального процесу на кшталт західноєвропейської або американської, разом з тим здійснює певні реформації, що відповідають умовам входження до єдиного європейського освітнього простору: О коригує перелік напрямів і спеціальностей вищої освіти;
О розробляє стратегію рівнів освіти, які могли б узгоджуватися з європейськими; О створює державні стандарти вищої освіти на засадах кредитно-модульної системи
організації навчального процесу; О впроваджує модульно-рейтингову систему оцінювання знань, умінь студентів та
ЗО
нові академічні довідки й додатки до дипломів про вищу освіту на базі вітчизняної і
загальноєвропейської шкали оцінок (ECTS); 0 створює принципово нове науково- та навчально-методичне забезпечення
навчального процесу; 0 активно опановує інноваційні технології навчання, в тому числі ті, що базуються
на новітніх інформаційних джерелах.
Завдання для самоконтролю
1. Л.М.Толстой писав: "Виховання не є предметом педагогіки, але є одним з явищ, на яке педагогіка не може не звернути уваги; предметом педагогіки повинна і може бути тільки освіта". Серед сучасних викладачів вищих навчальних закладів теж побутує думка, що педагогіка вищої школи не має займатися вихованням, її необхідно обмежити дидактикою та управлінням. Висловіть свою точку зору з зазначених проблем.
2. Проаналізуйте визначення науковцями предмета педагогіки вищої школи. Оберіть те, що, на Вашу думку, найкраще відповідає сутності наукової галузі. Свою відповідь обґрунтуйте.
3. Доведіть, що "гуманізм" є вихідною категорією для характеристики понять "гуманізаціянавчання", "гуманітаризаціявиховання".
4. Схарактеризуйте закон і закономірності вищої освіти.
5. Назвіть основні принципи вищої освіти. Виокремте ті з них, які можна назвати національними.
6. Сформулюйте функції вищої освіти економічно розвинутих країн світу (на вибір). Знайдіть спільне й відмінне в них.
7. Проаналізуйте основні тенденції загального розвитку вищої освіти. Сформулюйте власне бачення подальшого реформування вітчизняної вищої
школи.
8. Зіставте відомі Вам моделі освіти. Знайдіть спільне й відмінне в них.
9. Проаналізуйте соціокультурні фактори, що визначають Болонський рух.
10. Сформулюйте мету і основні завдання Болонського процесу.
11. Погоджуючись з тим, що рух у європейський освітній простір не має альтернативи, деякі дослідники намагаються застерегти від "бездушної уніфікації за західними зразками". Висловіть і обґрунтуйте власну точку зору на проблеми, викладені І. Добрянським [45, 22-28].
... Починаючи чергове реформування, слід принаймні з'ясувати такі питання: чому у нас, уСНД, і у них, на Заході, склалися зовсім різні системи вищої освіти? Які ми нині маємо здобутки і які втрати від перманентного реформування вищої школи України, яке триває вже понад 20 років? Чи можемо ми у найближчому майбутньому повністю перейти на західну модель вищої освіти?
Не відповівши чесно й об'єктивно на ці питання, не варто починати реформування, бо воно найвірогідніше закінчиться черговим провалом. А крилатий вислів: "Хотіли як краще, а вийшло якзавжди", - навряд чи заспокоїть тих, хто зазнав реальних втрат.
Відмінність нашої і західної вищих шкіл закладена передусім в ідеології наших суспільств та вартісних орієнтирах. У нас річ, машина завжди коштувала начебто дорожче, ніжлюдина. Уних-навпаки. Це наші комсомольці 30-х років пірнали у крижану воду за випущеним з рук ломом, ціною власного життя рятували колгоспний трактор.
Сьогодні вартість комп'ютера становить половинурічної заробітноїплати викладача вищої школи України. На Заході за місячну зарплату викладач університету може придбати цілий комп 'ютерний клас.
І ми, і вони прагнемо одержати максимальний ефект, докладаючи мінімальних
зусиль. Але відмінність наших вартісних оцінок привела до різних систем цінностей і ми, і вони використовуємо те, що є економічно вигідним. Ми експлуатуємо людину, викладача. У нашій вищій школі переважно вербальні методи навчання. Є факультет, курс, потік, академічна група, ієвикладач, який читає лекції, проводить практичні, семінарські, лабораторні заняття, перевіряє контрольні роботи, приймає заліки й екзамени. Його праця дуже дешева, тому використовується максимально. В Україні на одного викладача припадає не більше 8 студентів.
У них послуги людини, фахівця надзвичайно дорогі. Тому живе спілкування викладача і студента є досить обмеженим. Левову частку часу студент там самостійно здобуває знання. Контроль за цим процесом неперервний і досить щільний. Його здійснює переважно комп'ютер, який на Заході набагато дешевий, ніжлюдина. Томунаодного викладача там припадає 10-20 студентів. Здійснюючи ринкові перетворення, ми рухалися шляхом спроб і помилок, імпровізацій і мавпування із західних моделей. У результаті можна залишити найгірше від своєї старої системи і запозичити нове, чуже, не найкраще. Досвід реформування вищої школи показав, що, маючи певні здобутки (насамперед те, що галузь вижила), не вдалося уникнути некритичного запозичення західних зразків, штучного перенесення деяких новацій на наш, принципово інший, ґрунт. Ми переконані, що відмова від власної системи вищої школи і перехід на західну в Україні у принципі неможливі. Болонський процес потребує не революції, а конвергенції, зближення наших систем та їх інтеграції.
При цьому досить легко буде запровадити кредити, важче, але реально, ввести модулі. Певних зусиль потребуватимуть уніфікація стандартів вищої освіти, система конвертованих дипломів. Але водночас у вищій школі України ще довго пануватиме лекційно-практична система. Одним із наслідків попереднього реформування стало об'єктивно зумовлене зниження рівня вищої освіти в Україні. Причини цього зниження досить глибокі і є темою окремого дослідження. Можна лише зазна чити, що будь-які революції лише погіршують у найближчому майбутньому загальну ситуацію, що спостерігається, а перманентні революції роблять це погіршення стабільним /застійним. На часі не чергова революція, а еволюція, трансформація нашої вищої школи.
Зберігшисвоє, випробуване часом, домінування лекційно-практичної системи, курси й академічні групи, потрібно взяти у західної вищої школи кращий її наробок. Це-гнучкість, адаптована до наших умов, комп'ютеризація всього навчального процесу, насамперед системи контролю за якістю знань студентів.
... Разом із тим виникає суттєва проблема, пов 'язана зі збереженням вітчизняних культурних та освітніх надбань і традицій, що не піддаються цілковитій технологізації та стандартизації. Йдеться насамперед про роль особистості у навчально-виховному процесі та суспільстві в цілому. В європейському освітньому просторі, окресленому Болонським процесом, така роль чітко не визначена. Це може означати, що, прямуючи у визначений освітній простір, ми будемо змушені приймати стандарти, які, з одного боку, істотно розширюють можливості та ефективність навчального процесу як такого, та з іншого - не менш суттєво обмежують і навіть атрофують роль і можливості викладача чи студента як особистості. За євростандартами випускник вищої школи формується навчальним процесом як технологічною системою, побудованою за кредитно-модульним принципом. Згідно з традиціями вітчизняної вищої школи випускник як спеціаліст-професіонал і як особистість формується насамперед за допомогою іншого спеціаліста-професіонала й особистості, тобто викладача.