Етапи формування української народності
Поняття „народ” („етнос”), „народність”, „етногенез” є ключовими у пострадянській, зокрема й українській, етнологічній літературі. Тому актуальною є проблема правильного визначення цих понять. Слово „народ” у сучасному науковому та суспільному лексиконі майже злилося з поняттями „етнос” і „етнічна спільнота”, а нерідко воно застосовується як тотожне терміну „нація”. Взагалі терміни „етнос” і „нація” – синонімічні і перекладаються з грецької та латини одним словом „народ”. Більшість сучасних українських дослідників його походження виводить від слів «рід», «родина», «народити».
Поняття «народ» (грецькою - “етнос”) - поняття багатопланове, яке має декілька значень, серед яких:
а) населення держави, мешканці країни;
б) громадсько-політична сила, на яку опирається офіційна влада в країні;
в) форма національної та етнічної єдності;
г) взагалі люди, переважно у великій кількості.
Найчастіше цей термін вживають як синонім до „етносу”.
Етнос – це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу (ментальність), а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє зазвичай зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави).
Для внутрішньої єдності етносу найважливіше значення має культура, яка дає людям усвідомлення своєї спільності. Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом).
Етногенез – це процес зародження, формування й зникнення етнічних спільнот та сукупності суспільних явищ і процесів, що визначають зміст і форми їхньої життєдіяльності.
Серед вчених, які вивчають походження народів, побутують два погляди – автохтонізм та міграціонізм.
Автохтоністи вважають, що народ має органічний, спадкоємний зв’язок з найдавнішими мешканцями своєї землі, незважаючи на різні міграції, злиття чи змішування племен.
Міграціоністи ж твердять, що головну роль в етногенезі народу відіграють постійні рухи, пересування (міграції) народів.
Виходячи з різного розуміння проблеми походження та формування українського етносу, протягом останнього століття виникло багато концепцій і теорій, що прагнули її пояснити. Із широкого спектру теорій формування української народності виокремимо наступні:
1) теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;
2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;
3) теорія “єдиної колиски” (була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;
4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом;
5) трипільсько-арійська концепція (Я.Пастернак) - стверджує, що український етнос вже існував за часів трипільської археологічної культури, тобто 5–7 тис. років тому;
6) Ранньо-слов’янська концепція, прихильники якої витоки українців пов'язують безпосередньо із проблемою походження слов'ян, тим більше, що прабатьківщина останніх частково збігається з ядром українських етнічних територій (Київщина, Волинь, Прикарпаття, Поділля).
Виникнення численних гіпотез про походження українського народу зумовлюється невизначеністю предмета дослідження та багатьма іншими, зокрема, і політичними, факторами. Відомий сучасний історик Л. Залізняк справедливо зауважує, що при вивченні історичних витоків українського етносу слід визначити, що ми шукаємо: наших предків чи найдавніших українців, які були першими носіями праукраїнського етнокультурного комплексу. Пращурами тією чи іншою мірою можна вважати всі народи, що в давнину проживали на українській землі (кіммерійці, скіфи, сармати, фракійці, хозари, татари та ін.). З одного боку, їхні етнокультурні здобутки вплинули на формування української культури, з іншого – є й генетична спорідненість, бо, зрештою, сучасна людина є носієм генного коду всіх попередніх біологічних форм.
Серед сучасних вчених є чимало прихильників традиційної в радянській науці схеми поділу східнослов'янського етногенезу на такі три етапи:
– перший етап (IX–X ст.) – первісна консолідація русичів у єдину давньоруську народність у межах Давньоруської держави;
– другий етап (XII–XV ст.) – початок формування українського етносу завдяки освоєнню причорноморських степів та виникненню козацтва;
– третій етап (XV–XVI ст.) – завершення процесу формування українського етносу, який далі вже не зазнавав суттєвих іноетнічних вкраплень.
Відомий український історик і археолог П. Толочко запропонував періодизацію етногенезу українців на основі археологічних даних, виділивши такі його етапи;
– трипільський,
– шнурової кераміки,
– венедо-зарубинецький,
– анто-черняхівський,
– руський,
– монголо-татарський,
– польсько-литовський.
Така схема послідовно передає етнічну еволюцію на основі розвитку матеріальної культури. Проте зміна археологічних культур не може адекватно відображати глибинні етногенетичні процеси, передусім динаміку змін у духовній сфері
Наступна періодизація українського етногенезу запропонована М. Чмиховим. У ній вирізняються такі основні етапи формування українського етносу:
– „археологічний”;
– „скіфо-сарматський”;
– „слов'янський”;
– „києворуський” (давньоруський) – друга половина X – перша половина XIV ст.;
– „іноземно-колонізаційний” – друга половина XIV ст. – XIX ст.;
– „етнодемографічний” – XX ст.
Ця схема позбавлена зайвої деталізації та відображає стадійність і головні визначальні чинники етнічного розвитку українців.
Протягом XX ст. українці пережили складні й трагічні процеси етно- демографічного розвитку. Їхні характер і спрямованість, як і раніше, значною мірою визначалися політикою іноземних державно-політичних систем, у межах яких перебував український етнос, а також подіями загальноєвропейського масштабу, передусім, світовими війнами. Ці та інші фактори спричиняли масові переселення, еміграції, терор та різні випробування, що випали на долю українців. Український етнос у XX ст. зберіг свою внутрішню цілісність та самобутню ідентичність, що в 1991 р. стало однією з найважливіших передумов для відновлення самостійної і соборної Української держави.
Особливості мови, культури, самосвідомості, господарських зв'язків формують не тільки етнос, а й етнічну територію як географічний простір проживання і діяльності певного етносу. Власне територія як фізичний вимір знеособлена, однак з її освоєнням з'являються результати діяльності того чи іншого народу. Здебільшого це пам'ятки матеріальної культури, виробничої і побутової сфери, які відбивають особливості етнічної культури.
З історико-етнографічної точки зору на території України можна виділити такі культурно-історичні зони:
– Середнє Придніпров'я (Надднiпрянщина);
– Подiлля;
– Слобожанщина і Полтавщина;
– Полiсся;
– Прикарпаття (Галичина);
– Волинь;
– Закарпаття;
– Буковина;
– Південь.
Соціально-економічні умови життя цих регіонів стали вирішальними чинниками, які визначили формування сучасного обличчя української нації, вплинули на чисельність і географічне розміщення інших етнічних груп, на характер етнічних процесів в Україні загалом.