Міжнародні відносини України ( др. половина ХVІІ – ХVІІІ).
Значний інтерес викликає розгляд та аналіз часом складної та суперечливої геополітики Козацько-гетьманської держави, із якою пов’язаний, як відзначають сучасні дослідники, “другий період державницького існування України”. Ця держава виникла в середині ХVІІ ст. і проіснувала майже півтора століття, суттєво вплинувши, без перебільшення, на геополітичний простір Східної Європи, а можливо, і всього євразійського континенту, мимоволі посприявши падінню одних держав і піднесенню інших.
На тривалий час Козацька Україна опинилася в центрі геополітичних процесів у регіоні, яким були охоплені не тільки Польща і Московія, але й Кримське Ханство, Оттоманська Порта, Швеція, Молдова, Валахія, Трансільванія та ін. Формуються, наповнюються та динамічно змінюються нові геополітичні напрямки українського козацтва: від підкореного становища у складі Речі Посполитої вони переходять до озброєного протистояння з нею, від тривалої боротьби до союзницьких відносин з турками і татарами, на підставі нової геополітичної орієнтації складається воєнно-політичний союз із Московією, який незабаром зазнає суттєвих змін і приведе Україну до залежного, пригніченого стану. Спочатку позитивна тенденція швидко набуває рис негативного забарвлення.
В умовах Визвольної війни українського народу в ХVІІ ст. генеральна геополітична стратегія полягала в тому, щоб створити незалежну, самостійну державу на етнічно українських землях. А це означало необхідність дійсно глобальних змін у Східній Європі: треба було докорінно перебудувати весь геополітичний простір регіону, досягти визнання незалежності України її сусідами і встановити з ними принципово нові, рівноправні відносини. Вирішення цього важливого завдання ускладнювалося щонайменше двома обставинами. По-перше, сусідні країни – Річ Посполита, Московія, Кримське ханство, Туреччина – не визнавали право українців на незалежну державу і прагнули завоювати ближні до себе українські землі. По-друге, за довгі роки національної бездержавності і пригнічення українського народу відбулась девальвація його почуття національної гідності та самоповаги, у нього не встиг сформуватися високий рівень національної самосвідомості. За таких обставин козацтво починає відігравати не тільки суто військову, але й національно-політичну роль “носія української державності”. Воно започатковує розвиток державницької ідеї у формі надання певного політичного статусу південному регіону.
Слід відзначити, що на першому етапі визвольної війни гетьман Б.Хмельницький та його найближче старшинське оточення висувало лише ідею автономії для козацького регіону, вимагали вивести польські війська з українських земель, ліквідувати на них управління Речі Посполитої і надати українській козацькій еліті право укладати договори з іншими країнами. І тільки після перемог під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями 1648р. починає визрівати ідея створення власної держави на території, що виходила за межі козацького регіону. Наступного року Б.Хмельницький сформулював основні принципи національної ідеї, які засвідчували право українського народу на створення незалежної держави в етнічних межах проживання. Було сформульовано положення про соборність української держави, про намір гетьмана “відірвати від поляків всю Русь і Україну”.
В ході національно-визвольної війни, яку історики також називають українською національною революцією ХVІІ ст., український народ де-факто виборов свою незалежну державу від Речі Посполитої. Гетьман Війська Запорозького на різних етапах війни був вимушений розв’язувати цілу низку міцно сплетених геополітичних вузлів, наслідки яких негативно позначилися на долі українців. Зокрема, непродумане зближення з Молдовою призвело до незадоволення її сусідів і формування антиукраїнської коаліції у складі Речі Посполитої, Валахії і Трансільванії. Довготривала війна, поширення голоду і епідемій, великі людські втрати, грабежі татар, що призвели до спустошення всього Правобережжя, спричиняли масові виступи козацтва проти політики Б.Хмельницького. Та особливо геополітичне становище України погіршала Жванецька кампанія 1653р., воєнно-політичні наслідки якої через нову підступну зраду татар виявилося по-справжньому “катастрофічними”: не передбачалося навіть автономії для Української держави у складі Речі Посполитої. Така складна ситуація вимагала від Б.Хмельницького рішучої зміни геополітичної орієнтації і пошуку нових надійних союзників.
Особливості становища того часу полягали в тому, що конкретно-історичні умови козацької доби просто не давали Україні реального варіанта здійснити перехід до незалежності без протекторату одного з сусідів, щоб досягти головної мети – рішучої перемоги над Річчю Посполитою і збереження суверенітету власної держави. “…саме об’єктивна геополітична ситуація штовхала українців в обійми Москви, інші союзи для політичної еліти і населення України того часу були просто неприйнятними: татари вже виявили себе зрадниками у боротьбі українців з поляками; турки – вчорашні вороги і люди чужої віри – ”бусурмани (мусульмани) – теж не приваблювали козацтво. Залишався один варіант – “підпасти під руку московського царя”, привабливість якого визначалася кількома дуже важливими для українців на той час чинниками: належність до православної релігії, наявність спільної історії, близькість мови та культури. Важливою обставиною була також відносна військово-політична слабкість Росії у порівнянні, наприклад, з Османською імперією, що давало додаткову надію на збереження Україною певної державної самостійності.
Після Переяславської ради 8 січня 1654р. і підписання “Березневих статей” Московія поступово взяла українську геополітику під свій контроль і суттєво її обмежила. Зокрема, Українському гетьману заборонялося встановлювати стосунки з Річчю Посполитою та Туреччиною без дозволу царя, а про дипломатію з іншими державами треба було обов’язково повідомляти центральну владу. Така ситуація не задовольняла Б.Хмельницького, адже в союзі з Москвою він вбачав лише тимчасову підтримку, щоб незабаром здобути для своєї держави цілковиту самостійність. Московія ж від укладеної угоди отримувала для своєї геополітики значний виграш: вона не тільки послабила свого суперника – Річ Посполиту і фактично приєднала до себе багаті українські землі, але й створила сприятливі умови для реалізації подальшої експансії у південному напрямі, до Чорного моря, а далі на Балкани та у Центральну Європу.
Можемо однозначно констатувати, що Москва розробляла і здійснювала свою геополітичну стратегію без належного урахування національних інтересів молодої, ослабленої довготривалою війною Української держави, а іноді й на шкоду українцям.
Слід відзначити, що від самого початку національно-визвольної війни українського народу у 1648р. керівництво Війська Запорозького налагоджує дипломатичні відносини з Кримським ханством та Військом Донським. У перервах між воєнними діями та після значних перемог козацької армії розпочинаються переговори з центральним урядом Речі Посполитої. Невдовзі встановлюються контакти (на рівні обміну послів) з Московською державою, Османською імперією, Молдавським і Трансільванським князівствами. У 1649р. започатковується українська дипломатія з Великим князівством Литовським та Валаським князівством, з 1650р. – Австрією та Венеціанською республікою, трохи згодом – зі Швецьким королівством та Бранденбурзьким кюрфюрством.
У період національно-визвольної війни у Війську Запорозькому не існувало спеціальної установи, яка займалася б виключно питаннями зовнішньої політики. Протягом другої половини ХVІІ – поч. ХVІІІст. цю важливу державну функцію брав на себе гетьман. Управлінським інститутом стала Військова канцелярія на чолі з генеральним військовим писарем. Ця традиція існувала від початку гетьманування Б.Хмельницького у 1648р. й до розгрому антиросійського виступу І.Мазепи. Разом з тим питання надзвичайного характеру (укладення чи розірвання союзницьких договорів) вирішувалися на представницькій Генеральній раді, інколи – на старшинській.
Ціла плеяда визначних дипломатів з’явилася під час гетьманування Б.Хмельницького, з 1648 по 1657р. Це – Силуян Мужиловський, І.Виговський, С.Богданович-Зарудний, І.Ковалевський, П.Тетеря, С.Савич, А.Жданович та інші. Так, І.Виговський тричі очолював українські посольства: у 1648р. – до Трансільванії, 1652р. у Молдавію і 1653р. – до представників Речі Посполитої під Жванцем. Полковник С.Мужловський (згодом генеральний суддя Війська Запорозького) очолював посольства до Московії та Литви (1649р.),Туреччини (1651р.), Молдавського та Трансільванського князівств (1651р.), Швеції (1653р.). Генеральний осавул і управитель гетьманського двору І.Ковалевський керував українськими дипломатами, що вели переговори у Валаському князівстві (1654р.), Семигороді (1656р.), Речі Посполитій (1658р.). Саме він від імені гетьмана підписав у вересні 1656р. договір з семигородським князем, а в жовтні 1657р. разом з іншою старшиною уклав договір зі Шведським королівством. Перше посольство до Туреччини у червні 1648р. очолив полковник Ф.Джелалій, що на той час був “першою особою після Б.Хмельницького”.
Про об’єктивний, обґрунтований характер геополітики Б.Хмельницького свідчить той факт, що пошуки нового союзника, формування нової геополітичної напрямної не припинився й при його наступниках. За часів гетьмана І.Виговського (1657-1659рр.) ми спостерігаємо формування геополітичної орієнтації на Річ Посполиту: укладання Гадяцького договору (1658р.), що передбачав надання Україні (Князівству Руському) рівноправного автономного статусу у триєдиній державі. Незважаючи на перемогу під Конотопом над царським військом (1659р.), гетьману все ж не вдалося реалізувати свої плани. Через деякий час пропольську орієнтацію обирає і наступний гетьман Війська Запорозького Ю.Хмельницький (Слободищенський трактат 1660р.), що додатково підтверджує певну закономірність української геополітики того складного періоду життя, що згодом переріс, і також закономірно, в стадію глибокої суспільної кризи, довготривалої “Руїни”.
Скориставшись ситуацією, фактично громадянською війною правобережних та лівобережних гетьманів та їх полків між собою, Московія і Річ Посполита поділили між собою Україну по Дніпру, підписавши, Андрусівський мир 1667р. Сталося, з геополітичної точки зору найстрашніше: була порушена єдність етносу, зруйновано цілісність його держави та її геополітичного простору, що означало реальну загрозу існуванню самого українського народу як етнічно-культурної спільності.
Переконавшись у безпорадності західної політичної орієнтації на Річ Посполиту, українські гетьмани потягнулися в інший бік. Петро Дорошенко, намагаючись відновити єдність України, звертається за підтримкою до Туреччини. На короткий час йому навіть вдається трохи змінити становище на українських землях, і у 1668р. він проголошує себе гетьманом усієї України. Османська імперія, яка мала в українській справі свої геополітичні інтереси, на короткий час примусила Річ Посполиту і Московію “до признання самостійності України, щоб у цій останній придбати натурального союзника проти обох згаданих держав” (Д.Донцов. “Історія розвитку української національної ідеї”. К., 1991).
Постійна боротьба старшинської верхівки за гетьманську булаву, цілий ряд політичних помилок, зрада союзників, втрата підтримки народних мас, опір Речі Посполитої, Московії та Туреччини процесу створення української держави не дали змоги гетьману П.Дорошенку відновити її незалежність. Падіння гетьманства на Правобережній Україні фактично завершило Визвольну війну.
Уже за 10 років по смерті Б.Хмельницького все здобуте, відвойоване у ході всенародного повстання, було зведено нанівець неспроможністю українців об’єднатися задля досягнення спільної мети. Настали часи суспільного розбрату, чужоземної інтервенції, спустошення найродючіших земель. “Руїною” назвали сучасники цей драматичний період в історії України, як один із яскравих прикладів братовбивчої війни. Трагедія українського народу саме полягає в тому, що, будучи розділеними на ворожі табори, українці змушені були вбивати один одного.
Громадянська війна в Україні скінчилася з підписанням “Вічного миру” 1686р. між Річчю Посполитою і Московією та обранням І.Мазепи у 1687р. на посаду гетьмана. Він обіймав цю посаду найдовше з усіх українських гетьманів – більше 20 років, протягом яких, майже до останніх кількох місяців свого гетьманування, підтримував добрі стосунки з Петром І.
Однак, московський цар, пізніше – перший імператор Росії, порушив головну умову Березневих статей 1654р. – захист інтересів України. Тим самим він звільнив українського гетьмана від обов’язку союзника Росії. Факти свідчать, що І.Мазепа не зраджував Петра І, а сам був ним зраджений у важкій ситуації. За допомогою союзу з шведським королем Карлом ХІІ гетьман спробував зберегти автономію України, яка мала стати великим князівством під номінальним протекторатом короля Швеції, хоч це йому і не вдалося. Територія України визначалася всіма відвойованими у Росії землями, що належали українському народові з давніх часів. Україна повинна була залишатися у союзі із Швецією, але шведський король не мав права користуватися ані титулом, ані гербом українського князівства.
Поразка у Полтавській битві 1709р. шведів, яка за визначенням науковців стала “колосальною катастрофою” для всієї Європи, перемога Петра І знаменували собою народження нової Російської імперії, яка спрямувала свій шлях на проведення жорстокої експансіоністської геополітики, що тривала впродовж кількох століть. Академік В.І.Вернадський про ці трагічні сторінки історії України писав: “У ХVІІ та ХVІІІ ст. російсько-українські відносини зводились до поступового поглинання і перетравлення Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідовувались основи місцевого культурного життя (школа, свобода, книгодрукування) та зазнавали переслідувань навіть етнографічні відмінності. Послідовний розвиток нових засад управління до кінця ХVІІст. встиг потроху стерти рештки адміністративної автономії на Україні, а розклад соціальних стосунків, яким супроводжувався новий життєвий устрій, послабив опозицію українців великоросійському централізмові”.
4. Україна в міжнародній політиці Російської і Австро-Угорської імперій та інших держав ( кінець ХVІІІ ст. – 1917 р.)
Подальше геополітичне становище українських земель в основному залежало, після ліквідації автономії України, Запорозької Січі, від двох головних складових: від політики царизму і зростання національної свідомості українського народу. Російська імперія у своїй шовіністичній централізаторській політиці використовувала жорсткі, насильницькі, адміністративні методи.
Цілком природно, що така жорстка імперська політика викликала справедливий опір з боку як українців, так і інших пригноблених народів. Невизнання української нації, заборона мови, обмеження і приниження національної культури породжували найчастіше зворотній ефект – прагнення зберегти свої національно-етнічні особливості, сприяли росту національної самосвідомості, формуванню нової української еліти.
Важливий вплив на формування української громадської думки другої половини ХІХ – початку ХХст. справила яскрава постать М.П. Драгоманова – видатного вченого, теоретика нового українства, який бачив майбутню долю України саме у системі європейської цивілізації: шлях відродження української нації як нації європейської лежить у відновленні її самостійного існування в тісній співдружності і з децентралізованою демократичною Росією, і з демократичною Європою.
Перша світова війна була наслідком загострення політичних, економічних та колоніальних протиріч великих держав, що напередодні війни утворили два військово-політичних блоки – Антанту та Троїстий (пізніше Четверний) союз. Всі учасники блоків мали агресивні наміри приєднання чужих територій та встановлення контролю над джерелами сировини та ринками збуту.
Україна, природно, не виступала у той час як суб’єкт міжнародного права й розглядалася протиборствуючими сторонами як об’єкт експансії: Німеччина прагнула розгромити Російську імперію, відторгнути від неї Україну, приєднавши її разом з Прибалтикою, Польщею і Кавказом до складу майбутньої світової імперії. Німців, як і в наступній світовій війні, особливо цікавила українська сировинна база; Австро-Угорщина претендувала на Волинь і Поділля; Російське самодержавство, прикриваючись “Ідеєю об’єднання всіх руських земель” під владою російського царя, прагнуло захопити українські землі, що входили до складу Австро-Угорщини (Галичина, Буковина, Закарпаття).
5.Україна на міжнародній арені в період національної революції 1917-1920 рр.
Українська революція 1917-1918рр. стала величезною соціальною і геополітичною потугою українського народу на шляху до незалежності. Її наслідки справили глибинний вплив на подальшу долю народу, розвиток його національної самосвідомості і культури. Д.Донцов у 1917р. слушно писав, що українська державна ідея у ХХст. знову стає міжнародною проблемою, вирішення якої впливатиме на долю Європи. Відродження української держави принесло у геополітичному плані великі зміни не тільки для самої України, але й для європейського континенту.
Раніше вже акцентувалося, що завоювання незалежності будь-яким народом – це, насамперед, проблема геополітична. На початку ХХст. величезні, “тектонічні зсуви” (З.Бжезинський) у геополітичному просторі розпочалися з того, що внаслідок Першої світової війні і революційних рухів розвалилися старі імперії: Османська, Австро-Угорська, Німецька і Російська. В умовах послаблення центральної влади цілком природно виникають відцентрові тенденції підневільних народів, які в попередній історичний період бездержавності нагромадили значний потенціал для державотворчого процесу, перш за все – їх національною елітою. На цій революційній хвилі в Україні до влади приходить Центральна Рада, яка формує нову українську геополітику з її власною національною геостратегією, своїми геополітичними орієнтаціями та шляхами. Найголовніша мета її полягала в тому, щоб утвердити та зберегти незалежність держави. А для цього необхідно було налагодити з сусідніми державами рівноправні стосунки, які утворили б такий геополітичний простір, таку рівновагу політичних і воєнних сил, яка унеможливлювала б нове захоплення і підкорення українських земель жодною з цих держав.
Державотворча діяльність Центральної Ради як представницького органу українського народу найбільш виразно проявилася в її універсалах – законах конституційного значення. Слід відзначити що, геополітичні прагнення українців на початку революції в основному обмежувалися гаслами національно-культурної автономії та заміни “страшного і прикрого централізму” колишньої імперії федеративним об’єднанням народів у новій демократичній державі. Такий курс було сформовано вже у І Універсалі 23 червня 1917р. широко відомою зараз фразою: “Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям” (Конституційні акти України. 1917-1920. – К., 1992, - С.58.)
Становлення Радянської влади в січні 1918р. змінило геополітичну орієнтацію переважної більшості соціалістів-федералістів від співпраці з Росією до пошуку воєнно-політичної сили для опору зовнішнім нападкам і збереження вибореної незалежності. Та, на жаль, і на цей раз без злагоди між собою і належного опору на власні, цілком достатні, військові потенції. За давньою традицією знов почалися пошуки іноземної допомоги, тобто пошуки нової геополітичної орієнтації. Відповідний варіант підказала сама міжнародна ситуація, що склалася в ході Першої світової війни навколо України. Підписавши в лютому 1918 р. мирний договір з центральноєвропейськими державами у Бресті, Україна водночас домовилась про німецько-австрійську допомогу у боротьбі проти більшовиків за незалежний статус держави. Уже на початку березня німецько-австрійські війська ввійшли в Київ і почалося їх поширення по всій території України.
З приходом німецько-австрійських військ на територію УНР, маємо всі підстави констатувати про нову зміну геополітичної ситуації. Але таке рішення лідерів Центральної Ради скоро вступає в протиріччя не тільки з широкою громадською думкою, а й з прагненням політичної еліти. Значна частина населення сприймала прихід іноземного війська не як щиру допомогу, а як чергову окупацію краю. Незабаром у самому суспільстві формується новий вектор української геополітики, адже, вочевидь, введення німецько-австрійських військ не могло врятувати незалежність України. Зміцненню молодої української державності не сприяли окрім зовнішніх чинників, ще й внутрішні: неготовність українського суспільства і його керманичів жити і діяти самостійно, відсутність його соціально-політичної єдності. Заступник голови УЦР С.Єфремов цілком відверто оцінював таку ситуацію: “Наш народ, – наголошував він, – не дозрів до автономного ладу”. Цілком закономірно, у цьому зв’язку напрошується порівняння з Фінляндією, Польщею, Чехословаччиною, які у той же буремний час вибороли незалежність і зуміли її утримати завдяки більш високій згуртованості свого народу.
Після падіння Центральної Ради прозахідна геополітична орієнтація в українській політиці не припинилася. Її продовжила, і на ній трималася Українська держава гетьмана П.Скоропадського, якому вдалося, попри всі труднощі соціально-політичного становища, завдяки більшому практицизмові і рішучості, здійснити нові позитивні зрушення у справі розбудови держави і отримати певні здобутки у зовнішньополітичній сфері: за декілька місяців змінилася геополітична роль України, вона обмінялася посольствами з 12 країнами, в тому числі з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією та ін. Представник більшовицької Росії Х.Раковський (з січня 1919р. – голова Тимчасового робітничо-селянського уряду України, потім Раднаркому України) прибув до Києва і підписав з Українською державою у червні 1918р. прелімінарну (попередню) мирну угоду. Вдруге після визнання УНР за умовами Брестського мирного договору, у 1918р. Визнався суверенітет України, сторони домовилися встановити дипломатичні відносини на рівні консульських. Активне європейське визнання суверенітету Української держави гетьмана П.Скоропадського не мало продовження цієї тенденції у спробах українців встановити дипломатичні зв’язки з представниками країн Америки, а також Франції і Англії, які виявили негативне ставлення до незалежності України, повне нерозуміння об’єктивних причин її утворення. Така позиція лідерів Антанти пояснюється тим, що країни цього блоку вважали Україну невід’ємною часткою Росії.
Незважаючи на певні здобутки у становленні української державності, в самому українському суспільстві, як завжди, не було єдності. Точилася запекла боротьба навколо різних геополітичних доктрин і практичних тенденцій – прозахідної, промосковської та третьої – антинімецької, опозиційної, що ставила за мету відновлення незалежності України. Активна позиція населення призвела незабаром до того, що остання геополітична потуга стала найвпливовішою у суспільстві і, врешті-решт, привела до влади Директорію
Особливо слід відзначити, що значний вплив на геополітичну комбінацію подій в Україні 1918р. справили революційні події в Австро-Угорщині та Німеччині, внаслідок яких перша розпалась Германська імперія припинила своє існування, її війська залишили українську територію. Україна опинилася у вирі міждержавної боротьби.
В таких надзвичайно складних умовах, не зорганізувавши достатніх власних сил для встановлення контролю над територією УНР, Симон Петлюра в 1919-20рр звертається по допомогу до європейських держав блоку Антанти, починається пошук нових союзників, нових геополітичних комбінацій. В результаті маємо новий зразок втрати стратегічної ініціативи самостійницьких сил, небажані повтори в українській геополітиці. Та західні держави не поспішали надати необхідної для українців допомоги, адже країни Антанти виступали з геополітичною доктриною відродження колишньої Російської імперії. Разом з тим, уряди переможного антантівського союзу, відстоюючи перспективні панівні позиції на Європейському континенті і у світовій політиці, згодні були на те, щоб задовольнити анексіоністські апетити Радянської Росії за рахунок України та інших народів, що прагнули відокремитися від колишньої метрополії, аби утворити бар’єр на шляху просування більшовизму до Європи. Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що: а) лідери української революції 1917-1918рр., проголосивши незалежність, мимоволі порушили геополітичну рівновагу на Сході Європи, утворили на перших порах певний вакуум влади; б) лідери Української революції 1917-1918рр. багато робили для здійснення західної геополітичної орієнтації, яка мала забезпечити певний баланс сил у просторі існування незалежної молодої держави, знайти свою геополітичну нішу в умовах жорсткої конкуренції сусідніх держав.
Внаслідок Першої світової війни і революцій в ряді країн відбулася практично одночасна реконструкція всього світового геополітичного простору: розвалились старі імперії – Османська, Австро-Угорська, Російська, Германська, а на їх уламках з’явилися нові держави – Польща, Фінляндія, Чехословаччина, Югославія. Склався певний історичний парадокс: в 1917-1920рр. тридцятимільйонний український народ, який відчайдушніше боровся за свою незалежність, необхідної підтримки від своїх сусідів не отримав.
6. Зовнішньополітичне становище України між двома світовими війнами (1921 – 1939 рр.)
30 грудня 1920р. були прийняті Декларація про утворення Союзу РСР та Союзний договір. Під час розробки Конституції СРСР пропозиції В.І.Леніна про створення Союзу тільки у відношенні військовому і дипломатичному і про збереження самостійності держав у всіх інших питаннях були відкинуті. З прийняттям Конституції 1924р., не змінюючи своєї назви, “союз республік” перетворився в жорстко централізовану унітарну державу. У травні 1925р. була затверджена Конституція УСРР, що законодавчо закріпила входження Радянської України до складу Союзу РСР. Таким чином, незважаючи на зовні демократичні форми побудови єдиної багатонаціональної держави, суверенітет Української СРР суттєво обмежувався.
У міжвоєнні 1920-30-ті роки українські землі були поділені та знаходилися у складі чотирьох держав із різним соціально-політичним устроєм. Це ускладнювало вирішення українського питання, суть якого у вузькому розумінні, полягала у вирішенні проблеми місця й ролі українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому – в умовах возз’єднання українських земель та створення власної державності.
Перед ІІ Світовою війною визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Їхньою основною метою було втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група – Великобританія, Франція, які своїм втручанням у вирішення українського питання, або певними дипломатичними заходами задовольняли свої геополітичні інтереси.
Третя група – Німеччина, яка хотіла захопити нові землі та претендувала на світове панування та Угорщина, яка домагалась повернення Закарпатської України.
Драматизм ситуації полягав у тому, що український народ самостійно не міг вирішити українського питання, все залежало від балансу інтересів різних держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити. За великим рахунком Україна опинилася між двома ворожими імперськими державами – Німеччиною і СРСР.
Намагаючись відвести від себе загрозу німецької агресії та спрямувати її на схід, уряди Великобританії та Франції підписали 29-30 вересня 1938 року Мюнхенську угоду з Німеччиною, що поклала початок руйнації Чехословацької держави.
7.Українське питання у міжнародній політиці в роки Другої світової війни.
Протягом весни – літа 1939 року, відбувалися переговори між Німеччиною та СРСР, які завершились підписанням 23 серпня 1939р. договору про ненапад терміном на 10 років. Крім цього було підписано таємний протокол, який містив положення, що стосувались українських земель. Зокрема, у протоколі йшлося про поділ території Польської держави та регіону загалом на сфери впливу Німеччини та СРСР. Межа цих сфер впливу мала проходити по лінії рік Нарев, Вісла та Сян. Таким чином, Галичина і Волинь, а також Західна Білорусія, Прибалтика, Буковина та Бессарабія відходили до Радянського Союзу. Цей пакт отримав назву Молотова-Ріббентропа за прізвищами міністрів закордонних справ СРСР та Німеччини, які підписали документ. Нацистський та більшовицький уряди переслідували вузькокорисливі цілі, намагаючись забезпечити стратегічну мету: приєднати до себе нові території та посилити власний вплив. Пакт Молотова–Ріббентропа і таємний протокол до нього був актом свавільного поділу Європи на сфери впливів двох тоталітарних держав і розв’язував руки Гітлеру та Сталіну для втілення в життя їхніх загарбницьких планів.
Для Гітлера це був тимчасовий “союз для війни”. Безпосереднім результатом пакту “Ріббентроп-Молотов” був початок 1 вересня 1939 р. агресії Німеччини проти Польщі, яку підтримали її союзники Англія і Франція. Так вибухнула 2-а світова війна.
17 вересня 1939 р. сталінський уряд дав наказ військам вступити на територію Західної України та Захід. Білорусії аби, як говорилося у його ноті “взяти під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії”. За таких складних умов відбулося возз’єднання західноукраїнських земель з Українською РСР. Після захоплення Польщі, 28 вересня 1939р. було підписано радянсько-німецький договір про дружбу й кордон. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по “лінії Керзона”. Переважна більшість території Західної України увійшла до складу СРСР. 26 жовтня 1939 р. у Львові розпочали роботу Народні Збори Західної України. Вони ухвалили декларацію про входження Західної України до складу УРСР, а 14 листопада дане рішення було підтримане Верховною Радою УРСР.
Крім того, у 1940р. за згоди Німеччини і під тиском Сталіна, до складу СРСР було передано Бессарабію та Північну Буковину, що належали раніше Румунії. Тоді ж Радянський Союз окупував Литву, Латвію та Естонію і з великими зусиллями відвоював у Фінляндії частину її території у Карелії.
Приєднання Західної України до СРСР було процесом складним і неоднозначним. З одного боку, переважна більшість українських етнічних земель були дійсно возз’єднані, але в межах Радянського Союзу – тоталітарної держави, в якій нищилися будь-які прояви громадянської свободи чи національної самобутності. Не дивлячись позитивні моменти, пов’язані з українізацією освіти, експропріацією маєтків польських землевласників, вкладанням коштів в розвиток промисловості , входження західних українців у новий для них світ радянських реалій призвело до великої особистої трагедії мільйонів громадян та втрати політичних і культурних здобутків попередніх десятиліть. Перестали існувати всі колишні українські партії, громадські і культурні установи, освіта поволі ставала українською за формою, але радянською за змістом, відбувалася насильницька колективізація, почалися репресії та масові депортації. Проводилося гоніння на Церкву.