Розвиток архітектури в ХІV – ХІХ ст.
Архітектура ХIV – середини XVI ст. базувалась переважно на традиціях давньоруської епохи. Для цього періоду характерною є поступова кристалізація національних рис архітектурного будівництва і поява не тільки церковних, але й світських будівель з каменю. Формується український стиль дерев'яних церков – трибанних і п'ятибанних з традиційним чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церкву та «бабинець». Вікнам і дверям надавали характерної шестикутної форми. В ХIV – XV ст. в містах Західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль з елементами готичного і романського. Деякі церкви, особливо ті, що стояли поза межами укріплень, у неспокійну добу постійної татарської загрози, феодальних уособиць і війн брали на себе функції фортець (церква – твердиня у Сутківцях на Поділлі, 1476 р. У вигляді фортець часто будувалися й православні монастирі, такі як Дерманський, Уневський та ін.)
Готичний стиль поширюється в Галичині у ХІV ст. Найбільшими будівлями цього стилю були католицькі костели у Львові та Перемишлі. У православній культовій архітектурі з'являються поодинокі деталі, властиві європейській готиці (наприклад, високі й вузькі стрілчаті вікна та ін.)
На розвиток архітектури істотно вплинули запровадження у деяких містах Магдебурзького права, що спричинилося до зростання міст і зміцнення їх самоврядування, а також розвиток військової техніки. Будуються замки цілком із каменю, підсилені мурованими вежами, бійницями. Разом з тим в архітектуру замків і фортець проникають елементи ренесансного стилю. Такі украплені будови особливо характерні для Галичини, Волині і Поділля.
Далі на схід, де населення міст було значно меншим і не було великих покладів каменю, укріплення міст здебільшого були дерев'яними, посиленими земляними насипами, валами і ровами (Житомир, Умань, Черкаси та ін.)
На південних землях сучасної України продовжувало здійснюватися активне кам'яне будівництво (фортеця у Судаку).
В архітектурі другої половини ХVI – XVII ст., особливо у Львові, панував стиль пізнього Ренесансу. У цьому стилі у Львові збудовані «Високий замок», будинок Гепнера – «Чорна кам'яниця» (1570), будинок грецького купця і уславленого мецената Корнякта (1580), каплиця Трьох святителів (1578), вежа Вірменської церкви (1576), а також вежа Корнякта (1572-1578) і братська Успенська церква (1591-1629). Архітекторами і будівельниками були переважно італійці із Венеціанської республіки та Швейцарії: Петро Італієць, Домінічі Римлянин, Петро Барбоні. Але й відомі імена українських митців: Мартин Люшня, Лука Пряшів, Амвросій Прихильний.
Великий будівельний рух кінця ХVI – початку XVII ст. завдячує своїм розвитком головним чином діяльності братств. Про це свідчать православні братські церкви в Замості (1589), Любліні (1607), Луцьку (1617). З початком XVII ст. будівельна активність братств поширюється також на схід (Київ, Чернігів, Переяслав, Канів та ін.) Переважно реставрувалися будови старокнязівської доби, але створювалися також і нові. Окрему групу становлять будови перших років ХVII ст. завзятого охоронця української культури князя К. Острозького з характерними високими аттиками (надбудови з луками і пілястрами) і фронтонами (Острозький замок, Межиріччя, будинок Острозьких в Ярославі та ін.)
Цілком своєрідним було дерев'яне будівництво XVI – XVIII ст. на західноукраїнських землях. До таких будівель належать каплиці – усипальниці Боїмів (1617) і Кампіанів (1619), ціла низка приватних будинків та костелів у західноукраїнських містах. Надзвичайно своєрідними рисами відзначаються й православні будівлі, в яких починають відбиватися риси раннього бароко, передусім вежі Манявського монастиря в Карпатах і П’ятницька церква у Львові (1643).
Вплив західноєвропейського мистецтва у сполученні з національними традиціями був досить помітним у мистецтві різьби по каменю, металу та дереву. Усі ці різновиди різьби активно залучалися в оформленні архітектурних споруд як зовні, так і зсередини. Одним з найбільш високомистецьких зразків різьби по каменю у світських будинках є різьба по білому мармуру в інтер’єрі «Чорної кам'яниці» у Львові.
У першій половині ХVII ст. виникає яскраве явище української національної культури різьблений іконостас. У цих витворах мистецтва відчувається вплив італійського Ренесансу. Найбільш поширеними сюжетами різьби були в цей час лози та квіти.
В архітектурі XVII – XVIII ст. спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів з виразним домінуванням стилю бароко. Другу половину ХVII ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву козацьке бароко. Однією з перших споруд даного стилю була Миколаївська церква на головному міському майдані у Ніжині (1668-1669), центрі одного з найбільших козацьких полків. Українські будівничі творчо використали традиції вітчизняного дерев'яного храмобудівництва.
Козацькі собори часто не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу. Стіни охайно білилися, характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно у зелений або синій колір, хоча інколи, особливо у Києві, вкривалися позолотою. Найціннішою групою пам'яток слобідського козацького будівництва другої половини XVII – початку XVIII ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких запозичені з дерев'яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685), Покровський собор у Харкові (1686). Останні дві споруди – найдавніші з уцілілих архітектурних пам'яток Слобожанщини.
Протягом 90-х рр. ХVII ст. під безпосереднім наглядом гетьмана Івана Мазепи виникає окремий різновид барокового церковного будівництва, який відмовляється від первісного демократизму козацького бароко і втілює собою ідею величі авторитарного гетьманського самодержавства (Військово-Микільський собор, 1690-1696) і перебудована Богоявленська церква Братського монастиря, 1690-1695 у Києві).
До нашого часу дійшла лише мізерна частина будівель, які побудували за часів Івана Мазепи, оскільки козацьке бароко було затавроване як «мазепинський стиль» і ставлення до таких споруд було ідеологічно упередженим.
У 1721 р. скасовано указ Петра І про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви та Петербурга). В Україні з'являється низка споруд, які наближаються до стилю рококо (Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря і кафедрального Софійського собору та ін.) За проектом Вартоломей Растреллі у 1747-1753 рр. вже цілком у стилі рококо збудовано Андріївську церкву і Маріїнський палац (У первісному вигляді він не зберігся, згорів і був відбудований у стилі растреллівської архітектури).
Серед українських архітекторів Гетьманщини у стилі бароко та рококо найвидатнішими були Степан Ковнір (ряд будівель Києво – Печерської лаври), Іван Григорович – Барський (перший київський водогін, архітектурно-скульптурний «фонтан Самсона», церкви Покровська і Миколи Набережного у Києві та ін.) Розвиток кам’яного будівництва сприяв розвитку пишного рельєфного і ліпного оздоблення споруд.
Кінець XVIII – початок ХІХ ст. позначився утвердженням стилів класицизм та ампір, які в Україні набули певних національних рис. Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були Андрій Меленський (церква – ротонда на Аскольдовій могилі), Вікентій Беретті (Головний корпус Київського університету), Франц Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац у Криму). Найвідомішим в Україні комплексом є національний дендропарк Софіївка під Уманню – осідок графів Потоцьких, забудований і засаджений деревами кількасот порід у кінці ХVIII – на початку XIX ст. Романтичний настрій створювався не так самою архітектурою, скільки природним оточенням споруд. Автором топографічного й архітектурного проекту і керівником будівництва парку було призначено військового інженера Людвіга Метцеля.
З середини ХІХ ст. в архітектурі втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм, котрий панує до 80-х рр. ХІХ ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій. До української культури на віки увійшли такі архітектурні споруди, як Володимирський собор у Києві (І. Шторм, О. Беретті, А. Прахов), львівський університет (Ю. Гохбергер), Одеський та Львівський оперні театри (Г. Гельмер, Ф. Фельнер).
3. Розвиток архітектури в ХХ-ХХІ ст.
На початку ХХ ст. поширився стиль модерн (з фанц. – новітній, сучасний). Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів, ламаних ліній. Однією з кращих споруд у цьому стилі є Бессарабський критий ринок у Києві (1910, арх. Г. Гай). Проте використовувались і мотиви класичного стилю. У Харкові архітектор Олексій Бекетов створив будинки Комерційного інституту і Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л. Пастера на Пушкінській вулиці (1911-1913).
У цей час робилися спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев'яних хат, національний орнамент, барвиста кераміка). У цьому стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (арх. В. Кричевський), будинок художнього училища в Харкові (арх. К. Жуков).
Значний слід в українській архітектурі початку ХХ ст. залишив Владислав Городецький. За його проектом було збудовано уславлений «Будинок з химерами» 1902 – 1903 рр. – перший у Києві будинок з цементу. Архітектурна композиція будинку тяжіє до монолітності, асоціації з замком. Примхливі конфігурації просторів інтер’єру, руху світлових потоків, химерні скульптури – усе це є свідченням перетворити реальність в особливий ідеально-романтичний світ.
У 20-30 рр. ХХ ст. архітектурна творчість позначена як спорудами українського національного стилю, так ї західноєвропейського конструктивізму. Це будинок Держпрому у Харкові, кінофабрика в Києві, ряд споруд проектних інститутів, електростанцій тощо. У змішаному стилі були зведені будівлі Верховної Ради (арх. В. Заболотний), Кабінет міністрів України (арх. І. Фомін) у Києві, будинок Рад у Донецьку, меморіальний музей Т. Шевченка в Каневі, ряд інших монументальних споруд. Найбільш відомими цього періоду були П. Альошин, О. Вербицький, Д. Дяченко, В. Заболотний, В. Кричевський, І. Фомін.
Комуністичний режим зруйнував чимало визначних будівель, які пізніше були внесені до офіційних списків пам'яток архітектури (Михайлівський Золотоверхий і Микільський військовий собори у Києві, Троїцький собор у Глухові тощо). Сьогодні деякі з них, наприклад, Михайлівський Золотоверхий та Успенський собори в Києві відбудовані.
Після Другої світової війни національно – самобутні ретроспекції відбулися в архітектурній діяльності періоду післявоєнної відбудови міст і сіл України. Особливо це мало значний вплив на грандіозну відбудову міст і сіл України. Особливо це мало значний вплив на грандіозну відбудову Хрещатика (арх. О. Власов, А. Добровольський та ін.) Багаті традиції українського бароко, які використали автори в забудові столичної вулиці, гармонійно поєднані з міським рельєфом. В архітектурі будинків була активно застосована українська орнаментальна пластика та колорит.
В 1960 – 70 рр. з'являються перші прояви нової образності архітектури, використання сучасних індивідуальних конструкцій та прогресивних будівельних матеріалів – Палац Спорту в Києві (арх. М. Гричина, О. Заваров), наземні станції Київського метрополітену «Хрещатик» (арх. А. Добровольський, В. Єлізаров та ін.), «Університет» (арх. Г. Головко, М. Сиркін та ін.), готель «Тарасова гора» у Каневі (арх. Н. Чмутіна, Е. Гусєва, В. Штолько та ін.), Палац дітей та юнацтва у Києві (А. Мілецький, Е. Більський), кіноконцертний палац «Україна» (арх. Є. Маринченко та ін.) Оригінальністю та новизною форм позначена архітектура комплексу Київського національного університету ім. Т. Шевченка (арх. В. Ладний, А. Буділовський, Л. Коломієць та ін.)
З кінця 1980 – рр. відновилося будівництво релігійних споруд. Нові православні церкви та собори будують переважно у візантійському стилі, рідко у класичному, готичному стилях. Унікальним є будівництво у стилі українського бароко (собор Архієпископа Харківського Олександра, збудований у 2004 р.)
Мова сучасної архітектури стає більш глобальною, плюралістичною за творчим спрямуванням, але водночас значну роль відіграють нові творчі пошуки прогресивних напрямів, принципів та прийомів вирішення форми та змісту в архітектурі.
В творчості київської генерації українських архітекторів все частіше зустрічаються прояви постмодерну та хай-теку як віддзеркалення глобалізації процесу розвитку світової архітектури. В нових будовах стильового спрямування вдало використовуються нові конструктивні та художньо-пластичні можливості як традиційних будівельних матеріалів, так і нових – легкі металопластикові конструкції, вишукані оздоблювальні матеріали (готель «Хрещатик» арх. Л. Філенко, діловий комплекс «Зовнішекспосервіс» арх. О. Донець та ін., банк «Україна» арх. Бабушкін, офісний центр «Київ-Донбас» арх. В. Жежерін, готельно-офісний центр «Східний горизонт» арх. О. Комаровський, комплекс «Ексімбанк» арх. І. Шпара та ін.) і багато інших новітніх будов. Знаковою подією була також реконструкція та оновлення майдану Незалежності у 2001 р., зокрема встановили Монумент Незалежності та ін.
Протягом 2001 – 2011 рр. побудовано Свято – Троїцький собор (с. Підволочиськ Тернопільської обл., житловий комплекс «Славія» м.Дніпропетровськ, Костел Матері Божої Неустанної Помочі м. Львів та ін.
2011 рік позначився реконструкцією НСК «Олімпійський» та стадіону «Арена-Львів».
Отже, українська архітектура виразна та цікава. Вона стала виявом економічного, політичного, історичного розвитку нашої держави і увібрала в себе самобутні традиції української та світової культури.
Література
1. Історія України: Навч. Посіб. / В.М. Литвин, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слісаренко. – К.: Знання, 2008. – 957 с.
2. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. /С.М. Клапчук, Б.І. Білик, Ю.А. Горбань та ін. – 6-те вид., випр. і доп. – К.: Знання-Прес, 2007. – 358 с.
3. Історія української культури: Навч. посіб. / В.М. Шейко, В.Я. Білоцерківський. – 2-ге вид., виправл. – К.: Знання, 2010. – 271с.
4. Історія української культури. / В.А. Гречанко, І.В. Чорний, В.А. Кушнерук, В.А. Режко. – К.: Літера, 2000. – 464 с.
5. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М. Закович, І.А. Знаюн, О.Л. Шевнюк та ін. – 5-те вид. стер. – К.: Знання, 2010. – 589 с.
6. Українська та зарубіжна культура: Навч.посіб. для студ. ВНЗ: В 2 т. – К.: НТУ, 2007. – 296 с.
7. Художня культура України: Навч. посіб. / Л.М. Масол, С.А. Никало, Г.І. Веселовська, О.І. Оніщенко. – К.: Вища школа, 2006. – 239 с.
[1] Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство: навчальний посібник для студентів вузів. – К.: Кондор, 2004. – 646 с. – С.9