Тема 2. Історія розвитку музеїв України та їх правові засади і діяльність на сучасному етапі (2 год.).
1. Зародження та розвиток музейної справи в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст.
2. Українське музейництво в першій половині ХХ ст.
3. Розвиток музейної мережі в Україні в другій половині ХХ ст.
4. Правові засади сучасного українського музеєзнавства.
Рекомендована література
1.Абросимова С. В. Внесок Д. Яворницького у розвиток музейної справи в Україні // Музей на межі тисячоліть: минуле, сьогодення, перспективи. Зб. тез, доповідей та повідомлень міжн. наук. конф. – Дніпропетровськ, 1999. – С. 8 – 9.
2.Ванцак Б., Супруненко О. Подвижники українського музейництва. – Полтава, 1995. – 135 с. України 14 лютого 1992 року // Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища. Зб. офіц.. документів. – К.: Істина, 2002. – С. 6 – 15.
3.Ионина Н. А. Сто великих музеев мира. – М.: Вече, 2001. – 512 с.
4.Основи законодавства України про культуру, прийняті Верховною Радою
5.Репресоване краєзнавство (20 – 30-і рр..). – К.: Рідний край, 1991.
6.Рутинський М. Й., С. В. Музеєзнавство: Навч. посібник. – К.: Знання, 2008.
7.Шаповал І. В пошуках скарбів. Документальне оповідання. – К.: Дніпро, 1983.
Якубовський В. І. Музеєзнавство: Підручник. – Камянець-Подільский, 2010.
Методичні рекомендації для підготовки семінарського заняття № 2:
Перш, ніж приступити до підготовки даного семінарського заняття, радимо студентам уважно переглянути список рекомендованої літератури, поданий в кінці навчального посібника, і, зокрема, до лекційної теми № 2. Адже історія розвитку музеїв в Україні – одна з найактуальніших тем сучасного українського музеєзнавства, саме тому й найбільш об’ємною є її бібліографія. Зазначимо, що список літератури з основ музеєзнавства складався з урахуванням можливостей бібліотечних закладів м. Рівне забезпечити потреби студентів в опрацюванні цієї теми. У першу чергу для підготовки семінарського заняття рекомендуємо звертатися до Рівненської обласної наукової бібліотеки.
Звертаємо увагу на те, що досить слушними доповненнями до викладеного у доповідях матеріалу з історії музейної справи в України, можуть слугувати повідомлення про розвиток музейної справи на теренах одного з регіонів України – історичної Великої Волині. Нагадаємо студентам-історикам, що в рамках навчальної дисципліни “Історичне краєзнавство”, яку вони опановували на першому курсі, розглядалися такі питання історичного краєзнавства Волині, як “Поява перших музейних зібрань на Волині”, “Городоцький музей Ф.Р.Штейнгеля”.
Ще на початку 30-х рр. ХХ ст. у культурно-освітянських колах Волині розгорнулася дискусія про шляхи й перспективи створення музеїв на території даного воєводства. Її учасниками стали відомі наукові авторитети на Волині: Якуб Гофман, Людвіг Савицький, Казимир Пшемиський. Усі вони були одностайні в думці про доцільність створення музеїв на Волині. При цьому чудово розуміли, що польська держава не може собі дозволити таку розкіш, як фінансування провінційних музеїв. Тому покладали великі надії на громадськість. Так, Пшемиський пропонував створити музеї в кожному повітовому місті Волинського воєводства, а таких було десять. Регіональний же, основний, мав бути в Луцьку – центрі воєводства. А ще підкреслював, що місцеве населення тих повітів, де будуть створені подібні заклади, повинне на собі відчути практичну віддачу в справі подальшого культурного розвитку краю. Щоправда, науковою діяльністю, на думку Пшемиського, повинні займатися виключно центральні музеї Польщі, оскільки провінційні ще не досягли відповідного наукового рівня.
Якуб Гофман, який обіймав посаду голови спілки вчителів загальноосвітніх шкіл Волинського воєводства, не погоджувався з ним, стверджуючи, що все залежить від людей. Якщо людина прагне займатися наукою, то де б вона не працювала, буде “нести свій хрест”. Так думав Гофман. Хоча, звичайно, можливості провінційних музеїв у цьому відношенні суттєво обмежені. Він пропонував на території воєводства створити три, максимум чотири музеї. З урахуванням особливостей даного регіону, роду занять місцевих жителів, окрім регіонального музею в Луцьку, який на той час уже розгорнув свою роботу, він пропонував створити музеї в Крем’янці, Ковелі, або Володимиру-Волинському. На четвертому місці в його списку стояв рівненський музей. “З огляду на близькість кордонів, наявність вузлової станції й значної торгівлі, Рівне повинно мати торгово-промисловий музей“, - стверджував він. Як уже згадувалося, у 1936 р. в м. Рівне був відкритий музей господарства Волині.
Розробляючи план відповіді на друге питання, обов’язково треба включити пункт, який би охоплював діяльність музейних закладів України в добу окупації під час Другої світової війни. Відомо, що на початку 1941 р. Україна володіла величезними музейними багатствами. Сучасним українським музеєзнавцем М.І.Ткаченко підраховано, що в 151 музеї так званого відкритого типу на той час нараховувалося близько 1,8 млн. експонатів, а з урахуванням фондів університетських та відомчих музеїв ця кількість становила 6 млн. Вже в перші дні війни розпочалася евакуація багатьох державних музеїв на схід. Оскільки радянська влада як першочергове завдання розглядала врятування матеріальних цінностей і ресурсів оборонного значення, більшість культурних скарбів, зважаючи на складні воєнні обставини, були приречені на не вивезення. Частина евакуйованих матеріалів загубилася в дорозі, або зазнала пошкоджень, а деякі з колекцій трагічно загинули. Так, під час евакуації Дніпропетровського історичного музею, частину матеріалів було просто звалено у воду.
З перших днів окупаційного режиму розпочався відкритий грабунок музейних колекцій в Україні. Так, під час війни окупанти вивезли до Німеччини із збірки Київського музею західноєвропейського мистецтва (нині музей мистецтв ім. Варвари і Богдана Ханенка) картини Рубенса, Ван-Дейка, Тиціана. В Чернігівському історичному музеї із збірки В.Тарновського пропали шабля гетьмана І.Мазепи, збірка старовинних портретів, рукописи Т.Шевченка. Практикувалася видача художніх творів за розписками для прикрашення квартир та кабінетів представників окупаційної влади. В межах рейхскомісаріату “Україна”, адміністративним центром якого було м. Рівне, головною фігурою нацистської політики у питаннях культурних цінностей був німецький архівіст доктор Георг Вінтер, який з кінця 1942 р. очолював крайове управління архівами, бібліотеками, музеями. Його співробітники здійснювали облік музейних скарбів, що ставали “власністю” рейху, науково їх опрацьовували.
Слід констатувати, що частина музейних закладів продовжувала функціонувати в окупованій нацистами Україні, однак українські музеї мали насамперед допомагати нацистській пропаганді в ідеологічній боротьбі з більшовизмом та слугувати місцем проведення “культурного дозвілля” для німецьких солдат і офіцерів. Так, у 1942 р. в Києві функціонував музей-архів переходової доби, на чолі якого стояв відомий український історик проф. О.Оглоблин. Під його керівництвом музей займався розробкою розгорнутого плану збирання експонатів до теми “Руйнація більшовиками культурних пам’яток міста Києва (за період з 22 червня до вересня 1941 р., а також у довоєнні роки)”, однак сама експозиція так і не була відкрита. В структурі розважального комплексу вермахту функціонував і музей у Рівному. З його діяльністю у цей період детальніше можна ознайомитися із публікації Г.Данильчук, вміщеної в ІV випуску “Наукових записок” Рівненського обласного краєзнавчого музею.