Характеристика темпераменту 4 страница

Отже, здібності – це індивідуально-психологічні особливості особистості, які є умовою успішного здійснення певної діяльності та визначають відмінності в оволодінні необхідними для неї знаннями, вміннями й навичками.

4. Види і структура здібностей

Людські здібності поділяють на види за змістом і характером діяльності, в якій вони виявляються. Виділяють літературні, музичні, художні, математичні, організаційні, наукові, конструктивні здібності, здібності до навчання, танцю тощо. Їх стільки, скільки існує різних сфер діяльності. Всі вони мають багато спільного між собою. Водночас кожна сфера діяльності має свою специфіку. В зв’язку з цим здібності поділяють на загальні та спеціальні.

Загальними називаютьсяздібності, які певною мірою виявляються в усіх видах діяльності – навчанні, праці, грі, розумовій діяльності тощо. Завдяки загальним здібностям люди успішно оволодівають різними видами діяльності, легко переходять від однієї діяльності до іншої. В учнів загальні здібності виявляються в успішному засвоєнні різних навчальних дисциплін. Спеціальні здібності виявляються у спеціальних видах діяльності. Наявність певних властивостей є підґрунтям спеціальних здібностей. Так, уява – важлива ознака літературних здібностей, абсолютний музичний слух – підґрунтя музичних здібностей.

Загальні та спеціальні здібності взаємопов'язані й доповнюють одні одних. Серед видатних діячів було багато людей, у діяльності яких поєднувався високий рівень розвитку загальних і спеціальних здібностей (М. Ломоносов, Т. Шевченко, М. Бородін та інші).

Структура психічних якостей, що виступає як здібність, визначається вимогами конкретної діяльності та є неоднаковою для різних видів діяльності. Різні якості здібностей відіграють неоднакову роль, а тому розрізняють провідні й допоміжні якості.

Так, у структурі художніх здібностей провідними якостями є:

– творча уява та образне мислення, які забезпечують узагальнення і конкретизацію художнього образу;

– властивості зорової пам’яті, які сприяють формуванню й збереженню яскравих образів;

– розвинуті естетичні почуття, які виявляються в естетичному ставленні до дійсності;

– вольові якості, які дають змогу долати труднощі при втіленні задуму в життя.

Допоміжними якостями художніх здібностей є сенсомоторні якості „руки художника” тощо. Провідні й допоміжні якості в структурі здібностей перебувають у нерозривній єдності.

Серед загальних властивостей особистості, які можуть розглядатися як здібності, – належність особи до одного з трьох людських типів: художнього, мисленнєвого і середнього (за термінологією І. Павлова). Такий поділ ґрунтується на вченні, за яким вища нервова діяльність характеризується наявністю в ній двох сигнальних систем: першої – образної, емоційної й другої – мовної. Відносне переважання першої сигнальної системи характеризує художній тип, другої – мисленнєвий, а однакове їх представлення – середній тип.

Художньому типу властива яскравість образів сприймання, живих вражень, емоцій, а мисленнєвому – переважання абстракцій, логічних міркувань. Належність до художнього типу зовсім не означає слабкості розуму чи дефіциту мисленнєвих здібностей. Просто в таких людей образні компоненти мислення переважають та відіграють суттєву роль.

Якості мисленнєвого типу створюють умови для найсприятливішого розвитку діяльності, пов'язаної з оперуванням абстрактним матеріалом: поняттями, схемами, математичними формулами тощо.

Середній тип поєднує в собі можливості обох типів.

Питання для самоконтролю

1. У чому принципова відмінність діяльності людини від складних форм поведінки тварин?

2. Що характеризує діяльність як специфічну форму людської активності?

3. Які є основні компоненти діяльності?

4. Чи можлива діяльність без чіткого уявлення про її мету?

5. Які характерні ознаки гри як різновиду діяльності?

6. Які характерні ознаки навчання як різновиду діяльності?

7. Які характерні ознаки праці як різновиду діяльності?

8. У чому виявляються здібності особистості?

9. Як взаємопов’язані здібності та задатки?

10. У чому виявляються якісні відмінності у здібностях людей?

11. Поясніть, чи можна за результатами виконаної діяльності судити про здібності людини?

12. Чим відрізняються між собою обдарованість, талант і геніальність?

13. Що є вирішальною умовою розвитку здібностей?

Лекція 5

Психічні процеси, їх функції та розвиток

 

Мета: розглянути пізнавальні психічні процеси (відчуття, сприймання, увагу, пам’ять, мислення, уяву) й емоційно-вольову сферу людини.

План

1. Чуттєві форми пізнання дійсності :

А. Відчуття та сприймання.

Б. Увага.

2. Раціональні форми освоєння дійсності:

А. Пам’ять.

Б. Мислення.

В. Уява.

3. Мислення як основна функція психіки, розвиток мислення.

4. Зв’язок мислення з мовою.

5. Види емоцій і почуттів та їх місце в діяльності особистості.

6. Воля як психологічний феномен та її аналіз.

 

Література

1. Загальна психологія: Хрестоматія : Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. – К.: Каравела, 2007. – С. 63 – 147; 168 – 274; 338 – 370.

2. Лозниця В. С. Психологія і педагогіка. – К., 2003. – 126 – 167.

3. Максименко С. Д. Загальна психологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. – К.: Центр навч. літ., 2008. – С. 141 – 206; 217 – 230.

4. Немов Р. С. Психология. – М.: Просвещение, 1995. – С. 165 – 298; 424 – 461.

5. Общая психология / Под ред. А. В. Петровского. – М.: Просвещение, 1977. – С. 93 – 117.

6. Психологія / За ред. Г. С. Костюка. – К.: Рад. шк., 1968. – С. 422 – 433.

7. Психология: Учебник для технических вузов / Под общ. ред. В. Н. Дружинина. – СПб: Питер, 2000.– С. 128 – 138; 155 – 237.

8. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. – М.: Педагогика, 1989. – С. 64 – 93.

9. Степанов О. М., Фіцула М. М. Основи психології і педагогіки. – К.: Академвидав, 2005. – С. 109 – 194.

10. Столяренко Л. Д., Столяренко В. Е. Психология и педагогика для технических вузов. – Р-н-Д: Феникс, 2001. – С. 61 – 126.

1. Чуттєві форми пізнання дійсності :

А. Відчуття та сприймання.

Б. Увага.

А. Відчуття та сприймання

Відчуття – пізнавальний психічний процес відображення в мозку людини окремих властивостей предметів і явищ при їх безпосередній дії на органи чуття людини.

Фізіологічною основою відчуттів є нервовий процес, який виникає при дії подразника на адекватний йому аналізатор – складну анатомо-фізіологічну структуру, в якій відбувається виникнення відчуття.

Відчуття – це найпростіший психічний процес, первинна форма орієнтування живого організму в навколишньому середовищі.

Із відчуттів починається пізнавальна діяльність людини.

За допомогою різних аналізаторів вона:

– відбирає;

– нагромаджує інформацію про об'єктивну реальність, про власні суб'єктивні стани;

– на основі одержуваних вражень виробляє адекватні умовам способи реагування на зовнішні та внутрішні впливи.

Класифікація і різновиди відчуттів. Існують різні класифікації органів відчуттів та чутливості організму до подразників, що надходять до аналізаторів із зовнішнього світу або із середини організму.

Залежно від міри контакту органів чуття з подразниками розрізняють чутливість:

– контактну (дотикову, смакову, больову);

– дистантну (зорову, слухову, нюхову).

3а розміщенням рецепторів в організмі – на поверхні, всередині організму, в м'язах і сухожиллях – розрізняють:

– відчуття екстероцептивні, що відображають властивості предметів та явищ зовнішнього світу (зорові, слухові, нюхові, смакові);

– інтероцептивні, що несуть інформацію про стан внутрішніх органів (відчуття голоду, спраги, втоми);

– пропріоцептивні, що відображують рухи органів тіла і його стан (кінестетичні та статичні).

Відповідно до системи аналізаторів розрізняють відчуття : зорові, слухові, дотикові, больові, температурні, смакові, нюхові, голоду і спраги, статеві, кінестетичні та статичні.

Кожний із цих різновидів відчуття має певний орган (аналізатор), певні закономірності виникнення й перебігу.

Сприймання – це психічний процес відображення в мозку людини предметів і явищ у цілому, в сукупності всіх їх якостей та властивостей при безпосередній дії на органи чуття.

На відміну від відчуттів, які відображають тільки окремі властивості предметів, сприймання завжди цілісне і предметне, воно об’єднує відчуття, що йдуть від кількох аналізаторів. Разом із процесами відчуття, сприймання забезпечує чуттєву орієнтацію в оточуючому світі.

Різновиди сприймань

У чуттєвому пізнанні відчуття та сприймання виявляються в єдності. Сприймань поза відчуттями не буває.

Розрізняють сприймання за:

– сенсорними особливостями (зорові, слухові, нюхові, дотикові, смакові, кінестетичні, больові й інші);

– відношенням до психічного життя (інтелектуальні, емоційні, естетичні);

– складністю сприймання (сприймання простору, руху, часу).

Сенсорнийсклад сприймання багато в чому збігається з відчуттям. На відміну від відчуття, специфічне у сприйманні полягає в тому, що той чи інший бік зорового, слухового, тактильного сприймання стає предметом усвідомлення, розуміння його значення для життя. За відношенням до психічного життя особистості сприймання набуває особливого значення. В об'єкті сприймання може специфічно постати інтелектуальний або емоційний бік предмета чи явища, що пізнається. Наукові знання потребують інтелектуального їх сприймання, тобто сприймання змісту, розуміння понять і термінів, виконуваних дій, посиленої дії пам'яті, уваги, мислення. Емоційне ж сприймання яскраво постає при сприйманні художніх, мистецьких творів. У цьому різновиді сприймання провідну роль відіграє його емоційний бік, безпосередній уплив сприйманого об’єкта на почуття – моральні, естетичні. Певна річ, художнє сприймання відбувається в єдності з інтелектуальним. Розуміння того, що сприймається, є необхідною його передумовою, але емоційне переживання в художньому сприйманні визначає його характер: піднесеність або пригніченість настрою, переживання високого, комічного, трагічного, яке збуджується сприйманим матеріалом.

Сприймання за змістом – це сприймання простору, руху, часу. В сприйманні простору, руху та часу беруть більшу чи меншу участь різні аналізатори в їх взаємозв'язку.

Сприймання простору відбувається за участю зорового, кінестетичного та слухового аналізаторів.

Об’єктом просторових сприймань є диференціація розмірів і форм предметів, віддалі, розміщення їх у просторі, глибини, рельєфу.

Сприймання руху – це відображення зміни положення предметів у просторі.

Сприймання часу полягає у відображенні тривалості та послідовності дії подразника на організм.

Б. Увага

Увага – це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості та зосередженості свідомості на значущих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях.

Увага необхідна в усіх різновидах сенсорної, інтелектуальної й рухової діяльності. Побутує порівняння уваги з термометром, який дає можливість судити про переваги методів навчання і правильність його організації.

У психології розрізняють увагу – мимовільну, довільну та післядовільну. Мимовільна увага виникає несподівано, незалежно від свідомості, непередбачено, за умов діяльності або відпочинку, на дозвіллі, під впливом різноманітних подразників, які діють на той чи інший аналізатор організму.

Довільна увага – це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах та явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності.

Післядовільна увага, як свідчать досвід і спеціальні дослідження, настає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги. Долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність викликає певний інтерес до неї, а то й захоплює її виконавця, та увага набирає ознак мимовільного зосередження. Тому післядовільну увагу називають ще вторинною мимовільною увагою.

Властивості уваги

Зосередження уваги – виявляється в мірі інтенсивності зосередження на об'єктах, що є предметом розумової або фізичної діяльності. Заглибившись, людина не помічає дії на неї сторонніх подразників, того, що відбувається навколо. Фізіологічним підґрунтям зосередженості є позитивна індукція нервових процесів збудження та гальмування.

Зосередженість, тобтоконцентрація уваги, залежить від змісту діяльності, міри інтересу до неї й насамперед від індивідуальних особливостей людини – її вміння, звички зосереджуватися, підґрунтям чого є активність і стійкість збуджень у діючих ділянках кори великих півкуль головного мозку. І. Ньютон на запитання, завдяки чому йому вдалося відкрити закон всесвітнього тяжіння, відповів: завдяки тому, що він невпинно думав про це питання. Але при цьому важливу роль відіграють методи роботи, від яких значною мірою залежить підтримка інтенсивності збудження впродовж необхідного часу, наприклад, протягом уроку в школі або протягом часу, що потрібний для виконання будь-якої іншої діяльності.

Зосередження уваги тісно пов'язане зістійкістю уваги. Стійкість уваги характеризується тривалістю зосередження на об'єктах діяльності. Стійкість, як і зосередженість, залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується й силою дії об'єктів діяльності, й індивідуальними можливостями особистості – значущістю для неї діяльності, інтересом до неї. Сила уваги зменшується за несприятли­вих умов діяльності (галас, несприятлива температура, несвіже повітря) та залежно від міри втоми, стану здоров’я. Про силу уваги можна зробити висновок за частотою і тривалістю відволікань, які є мимовільними реагуваннями на різні випадкові подразники зовнішнього та внутрішнього походження. Стійкість уваги буває тривалішою за сприятливих умов діяльності, при усвідомленні важливості виконуваного завдання й терміновості його виконання, якщо організації та методам праці властиві елементи, які активізують розумову діяльність.

Зосередженість уваги та її стійкість у процесі діяльності можуть порушуватися – сила і тривалість зменшуються, увага слабшає, людина відволікається від об’єкта діяльності.Відволікання настає тоді, коли відсутні чинники, які сприяють зосередженості й стійкості уваги, про що вже йшлося. Несприятливі умови діяльності, важкі за змістом і способом виконання, нецікаві завдання, відсутність інтересу до змісту діяльності та вміння й навичок працювати прискорюють утому і відволікають увагу від об'єктів діяльності.

Особливо помітно відволікання уваги виявляється у розсіяних людей.Розсіяність – це негативна особливість уваги, яка зумовлюється ослабленням сили зосередженості. Фізіологічним підґрунтям її є слабкість збудження в ділянках кори головного мозку. Люди, а особливо діти, яким властива слабкість уваги, постійно відволікаються, їхня увага швидко переходить з предмета на предмет, не затримуючись на якомусь із них, їм важко зосередитися на чомусь одному більш-менш тривалий час. Такі люди, переважно учні, потребують того, щоб їхню розумову діяльність підтримували засобами унаочнення, активізували збудженням інтересу до завдань, не затримували на одноманітному матеріалі та на одному різновиді сприймання – зоровому або слуховому. Чергування зорового, слухового й рухового різновидів сприймання сприяє подоланню розсіяності. Розсіяність виявляється і під час інтенсивного зосередження на чомусь. Але така розсіяність пояснюється глибиною зосередження, а не його слабкістю та поверховістю.

Рівень зосередженості уваги у процесі праці й навчання коливається. Ці коливання виявляються в періодичному зниженні та підвищенні зосередження. Періоди коливання, як свідчать дослідження вітчизняного психолога М. Ланге, становлять від двох-трьох до 12 секунд. Коливання пояснюються зниженням і підвищенням працездатності клітин кори великих півкуль головного мозку, які залежать не лише від внутрішніх умов (утоми, живлення мозку киснем тощо), а й від зовнішніх – одноманітності подразників, що знижує силу збудження клітин аналізатора в корі великих півкуль головного мозку. Але в умовах інтенсивної праці, її змістовності, позитивного ставлення до неї періоди коливання набагато збільшуються.

Відволікання уваги не слід плутати з її переключенням.Переключення уваги – це навмисне її перенесення з одного предмета на інший, якщо цього потребує діяльність. Фізіологічним підґрунтям переключення уваги є гальмування оптимального збудження в одних ділянках і виникнення його в інших.

Переключення уваги з одних об'єктів на інші вимагає належного володіння власною увагою, усвідомлення послідовності дій та операцій з предметами, які потребують опрацювання, вміння керувати власною увагою, що здобувається у процесі діяльності.

Переключення уваги відбувається з різною швидкістю. Це залежить від змісту діяльності та індивідуальних особливостей людини. Існують різновиди діяльності, в яких швидкість переключення є вирішальною у праці, наприклад, у пілотів, водіїв, операторів, особливо в аварійних ситуаціях. Люди зі збудливим типом нервової системи швидше переключають увагу, ніж із гальмівним. Як свідчать дослідження, швидкість переключення уваги дорівнює 0,2 - 0,3 секунди, тобто цього часу вистачає, щоб подолати інертність, яка настає у процесі роботи, і переключитися на інший об'єкт. У процесі вправляння у швидкості переключення уваги можна добитися зменшення інертності нервових процесів мозку й поліпшити швидкість переключення на виконання інших дій та операцій.

Концентрація уваги може бути як вузькою, так і ширшою, коли людина зосереджується не на одному, а на кількох об'єктах. За шир­шої концентрації уваги відбувається їїрозподіл. Він виявляється в тому, що людина одночасно виконує кілька різновидів діяльності. Можна, наприклад, слухати пояснення вчителя й занотовувати їх, виконувати певне завдання та слухати радіо. Передумова такого переключення полягає в тому, що одна дія – звична, виконується автоматично, а інша – за участю свідомості. При розподілі уваги одна діяльність пов'язана з осередком оптимальної збудженості ділянки кори великих півкуль головного мозку, а інша, яка потребує меншої уваги, здійснюється ділянками мозку з меншою збудливістю.

Здатність розподіляти увагу властива всім людям, але вона має індивідуальні особливості. Деяким людям важко зосереджуватися на двох різновидах діяльності, а дехто здатний одночасно виконувати їх кілька. Подейкують, нібито Юлій Цезар і Наполеон були здатні одночасно писати одне, читати друге, слухати третє, говорити про четверте. Така здатність розподіляти увагу викликає сумнів. Мабуть, вони володіли вмінням дуже швидко переключати увагу з одного об'єкта на інший, а також великою автоматизованістю, звичністю окремих компонентів тих чи інших виконуваних ними дій. Саме це могло справляти враження одночасності їх виконання.

Увага людини різна за обсягом. Підобсягом уваги розуміють кількість об’єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті в найкоротший час. За цією ознакою увага може бутивузькою таширокою.

Широта обсягу уваги залежить від спорідненості сприйманого матеріалу, а також від вікових особливостей людини.

Якщо сприйманий матеріал легко асоціюється, тобто взаємопов’язується, то обсяг уваги збільшується. Дослідженнями встановлено, що обсяг уваги дорослої людини при сприйманні не пов'язаного за змістом матеріалу (незрозумілі сполучення літер, фігури, окремі літери) становить 4 - 6 об’єктів при сприйманні його впродовж 0,1 -0,2 секунди. Обсяг же уваги дітей при сприйманні такого самого матеріалу й за такої самої швидкості експозиції дорівнює 2 - 3 об’єкти. Попереднє ознайомлення з матеріалом збільшує обсяг уваги.

Особливості виявлення властивостей уваги залежать від стану, інтенсивності, спрямованості та мотивації як пізнавальної, так і емоційно-вольової діяльності.

Властивості уваги виявляються різними способами. Найдоступніший метод дослідження уваги – спостереження діяльності особистості. Воно дає можливість спостерігати інтенсивність і тривалість зосередження, відволікання. Кількість та тривалість відволікань упродовж уроку є показником інтенсивності зосередження.

Для дослідження обсягу і розподілу уваги широко використовують тахістоскоп – прилад, за допомогою якого можна протягом нетривалого часу експонувати матеріал. Кількість сприйнятого матеріалу, одноманітного або різного за змістом та формою, поданого одночасно, є показником обсягу або розподілу уваги. Використання тесту Бурдона (метод коректурної проби), який полягає у викреслюванні певних літер серед неорганізованого тексту або певних фігур серед багатьох фігур, дає можливість дослідити і зосередженість, і розподіл, і переключення уваги.

2. Раціональні форми освоєння дійсності:

А. Пам’ять.

Б. Мислення.

В. Уява.

А. Пам’ять

Закріплення, зберігання та наступне відтворення людиною її попереднього досвіду називається пам’яттю.

У пам’яті розрізняють такі основні процеси:запам’ятовування, зберігання, відтворення тазабування.

Види пам’яті

За змістом залежно від того, що запам’ятовується і відтворюється, розрізняють чотири види пам’яті – образну, словесно-логічну, рухову та емоційну.

Образна пам’ять виявляється в запам’ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їх властивостей, наочно даних зв’язків і відносин між ними.

Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об’єкти при їх запам’ятовуванні, образна пам’ятьбуває зоровою, слуховою, дотиковою, нюховою тощо.

Змістсловесно-логічної пам’яті – це думки, поняття, судження, умовиводи, які відображають предмети й явища в їх істотних зв’язках та відносинах, у загальних властивостях. Думки не існують без мови, тому пам’ять на них і називається словесно-логічною.

Рухова пам’ять полягає у запам’ятовуванні та відтворенні людиною рухів.

Емоційна пам'ять полягає у запам’ятовуванні й відтворенні людиною емоцій та почуттів. Запам’ятовуються не самі емоції, а й предмети і явища, що їх викликають. Наприклад, переживання почуття ностальгії при спогадах про країну, в якій людина виросла, але з якихось причин залишила її. Залежно від характеру перебігу процесів пам’яті останню поділяють на мимовільну та довільну. Промимовільну пам’ять говорять тоді, коли людина щось запам’ятовує і відтворює, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам’ятати або відтворити. Коли людина ставить таку мету, йдеться продовільнупам’ять.

Мимовільна і довільна пам’ять – щаблі розвитку пам’яті людини в онтогенезі. Пам’ять поділяють також на короткочасну, довготривалу та оперативну.

Короткочасною називають пам’ять, яка характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, його відтворенням і нетривалим зберіганням. Вона, як правило, обслуговує актуальні потреби діяльності й обмежена за обсягом.

Довготривала пам’ять виявляється у процесі набування й закріплення знань, умінь і навичок, розрахованих на їх тривале збереження та наступне використання в діяльності людини.

Оперативною називають пам’ять, яка забезпечує запам’ятовування і відтворення оперативної інформації, потрібної для використання в поточній діяльності (наприклад, утримання в пам’яті проміжних числових результатів при виконанні складних обчислювальних дій). Виконавши свою функцію, така інформація може забуватися.

Механічним є таке запам’ятовування, яке здійснюється без розуміння суті. Воно призводить до формального засвоєння знань.

Смислове (логічне) запам’ятовування спирається на розуміння матеріалу в процесі дії з ним, оскільки тільки діючи з матеріалом, ми запам’ятовуємо його.

Б. Мислення

Мислення – це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ об'єктивної дійсності в їх істотних зв’язках і відношеннях.

Операції мислення–порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація.

Порівняння – пізнаються схожі та відмінні ознаки і властивості об'єктів. Порівнянню належить важлива роль у розкритті істотних ознак предметів.

Аналіз і синтез. Аналіз – це уявне розчленування об’єктів свідомості, виокремлення в них частин, боків, аспектів, елементів, ознак та властивостей.

Аналіз необхідний для розуміння сутності будь-якого предмета, але сам його не забезпечує.

Розуміння потребує не лише аналізу, а й синтезу. Аналіз і синтез – це протилежні й водночас нерозривно взаємопов’язані процеси.

Синтез — це уявне поєднання окремих частин, сторін, аспектів, елементів, ознак і властивостей об'єктів в єдине, якісно нове ціле.

Синтезувати можна елементи, думки, образи, уявлення. Аналіз і синтез – основні розумові операції, що в єдності забезпечують повне та глибоке пізнання дійсності.

Абстрагування й узагальнення. Розумовий аналіз переходить вабстрагування („абстрагувати” від лат. – відволікати, відвертати), тобто уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів від інших та від самих предметів, яким вони властиві.

Виокремлені у процесі абстрагування ознаки предмета, розуміються незалежно від інших його ознак і стають самостійним об’єктом мислення. Так, спостерігаючи переміщення у просторі різних за характером об’єктів – машини, людини, птаха, хмаринок, небесних тіл, людина виокремлює рух як спільну для них властивість й осмислює його як самостійну категорію.

Узагальнення – це продовження і поглиблення синтезуючої діяльності мозку за допомогою слова. Слово виконує узагальнюючу функцію, спираючись на знакову природу відображуваних ним істотних властивостей та відносин, що наявні в об’єктах.

Узагальнення виокремлених ознак предметів і явищ дає можливість групувати об’єкти за видовими, родовими та іншими ознаками. Така операція називаєтьсякласифікацією –виокремлення й подальше об’єднання об’єктів на основі спільних істотних ознак. Класифікація сприяє впорядкуванню знань і глибшому розумінню їх змістової структури. Щоб здійснити класифікацію, треба чітко визначити її мету, виокремити ознаки об'єктів, що підлягають класифікації, порівняти об'єкти; за особливими ознаками визначити загальні основи класифікації, згрупувати об’єкти за певним принципом. Упорядковування знань на основі гранично широких спільних ознак груп об’єктів називаєтьсясистематизацією.

Систематизація забезпечує виокремлення та подальше об’єднання не окремих об’єктів, як це спостерігається при класифікації, а їх груп і класів.

Форми мислення

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів та понять.

Судження – це форма уявного відображення об'єктивної дійсності, яка полягає в тому, що людина стверджує наявність або відсутність ознак, властивостей чи відносин у певних об’єктах, напр.: „Сума внутрішніх кутів трикутника дорівнює 180 градусам”; „Ця квітка – блакитна”; „Це вагомий доказ”.

Міркування – це низка взаємопов’язаних суджень, спрямованих на те, щоб з’ясувати істинність якоїсь думки, довести її або заперечити. Прикладом міркування є доведення теореми.У процесі міркування людина з одних суджень виводить нові шляхом умовиводів.

Умовиводом називається така форма мислення, в якій з одного або кількох суджень виводиться нове, напр.: „Срібло, залізо, мідь – метали; срібло, залізо, мідь при нагріванні розширюються; отже, метали при нагріванні розширюються”.

Поняття виникають на ґрунті чуттєвого досвіду. Він є передумовою формування змістових понять. Поняття відбивають світ глибше, повніше, ніж уявлення.

Поняття завжди існує й виявляється у слові, через яке повідомляється іншим людям. За допомогою мови утворюються системи понять, з яких складаються різні галузі наук.

Немає поняття без слова, але не кожне слово є поняттям, наприклад, „вечоріє”, „так” – це слова, але не поняття.

Іноді поняття виражається кількома словами, наприклад, поняття „єдність організму та середовища” виражене словосполученням.