Методика викладання української літератури як наука, її складові частини і джерела розвитку.

МетодУкраїнська література як шкільний навчальний предмет.

Література вивчається в усіх типах шкіл Україна. Навчальний предмет літератури включає літературознавство і теорію літератури. У процесі вивчення художніх творів учні повинні засвоїти систему конкретних і узагаль­нених знань, тобто, вона вивчається як вид мистецтва і як об'єкт літерату­рознавчої науки. Вивчаються твори різних жанрів, стилів, напрямків. Знан­нями і вміннями, сформованими під час вивчення цього навчального предмета учні повинні вміти користуватись у нестандартних ситуаціях.

Художня література розвиває образну пам'ять, уяву, естетичний смак, розумові здібності, збільшує потребу творчої праці, підвищує культуру усно­го й писемного мовлення.

Література в школі, отже, закономірно, зближує самою природою пред­мета мистецтва і науку, точніше - основи науки про нього. Чудесний сплав науки і мистецтва - у цьому специфіка шкільного предмета літератури. Він природно поєднує в собі чуття і свідомість, піднесеність і розумову діяльність.

Зміст і структура шкільного курсу української літератури.

Зміст літературної освіти учнів, тобто система знань та вмінь, які повинні набути учні певного класу, визначається шкільними програмами і державними документами, обов’язковими для виконання кожним вчителем літератури.

Невіддільна від цього проблема - збагачення шкільного курсу літератури,підвищення його морально-естетичного рівня, виховної ролі, розвантаження від застарілого й другорядного матеріалу. На основі нових програм, підручників, навчальних посібників з літературі плануючи уроки й систему позакласних занять в усіх їх різновидах вчитель-словесник має творчо використовувати нові й відроджені надбані мистецтва слова і всіх споріднених з ним видів художньої творчості, схвальне прийняті народом, а також досягнення літературознавчої науки. Образи наших сучасників, хвилюють людей, викликають суперечки, спонукають до замислення про сьогодення і майбутнє. Невичерпною сферою художніх пошуків виявились людські стосунки на виробництві і в побуті, складний внутрішній світ особистості, її місце в житті суспільства і на всій планеті. В літературних творах, їх образах-персонажах знаходять співзвучність власним думкам і переживанням, вбачають втілення кращих рис українського характеру. Виразно відзначається широкий і сміливий вихід літератури до тем проблем, пов'язаних художнім осмисленням історії України, її героїчно минулого. Повернені із забуття письменники і сучасні твори української літератури несуть у собі збагачення змісту уроків, різноманітних творчих видів самостійної роботи з книгою, читацьких конференцій та інших форм класних позакласних літературних занять. Важливе завдання становить відображені вкладу письменників України в розбудову її самостійності. Зрозуміло, що цьому високому рівню художньої думки суспільств змісту творів має відповідати і методика літератури.

Методика викладання української літератури як наука, її складові частини і джерела розвитку.

Організація навчального процесу на уроках літератури та в позакласній роботі ґрунтується на загальних засадах дидактики, оскільки методика літератури є окремою теорією навчання. Сучасна дидактика визначає сім основних принципів (законів) учіння.

Принцип національного виховання у процесі навчання виражає необхідність забезпечити сприятливі умови для розвитку всіх пізнавальних сил учнів, формування у них духовного світу (Людина в сім'ї). У процесі навчання школярі не тільки засвоюють певну систему знань, не тільки розвивають їхні розумові здібності, а й разом з тим формується їхня особистість - визначається ставлення до різних явищ суспільного життя, до праці, до навчай розвиваються моральні та естетичні почуття, воля.

Принцип науковості й доступності передбачає викладання предмета на рівні сучасної науки, основи якої вивчаються, причому знання, що входять у ці основи, мають бути зрозумілі учням певного віку й розвитку, прості для засвоєння.

Принцип системності, наступності зв'язку з практикою виражає необ­хідність як викладання навчального матеріалу у певному порядку і логічних зв'язках його частин, так і формування в учнів системи знань, а також умінь і навичок, необхідних для практичного застосування засвоєних наукових відомостей у майбутній трудовій діяльності.

Системність, наступність викладання, як відомо, є основною умовою фор­мування в учнів системи знань.

Принцип свідомого і активного засвоєння учнями знань під керівництвом учителя визначає, як потрібно використовувати закони дидактики для створення умов навчання, які б забезпечували свідоме засвоєння знань усунули небезпеку механічного їх запам'ятовування. Свідоме засвоєння можливе тільки після достатньо повного осягнення учнями сутності виучуваних фактів і явищ активної і творчої роботи думки, скерованої вчителем у потрібному напрямку, при чому забезпечується і певна самостійність, роль якої в навчальній діяльності школярів неухильно зростає.

Принцип єдності конкретного і абстрактного (принцип наочності у навчанні) полягає в тому, що в процесі вивчення у досліджуваних фактах явищах, а також теоретичних положеннях, поняттях, законах необхідно знаходити їх вихідне начало, після чого визначати, яким чином забезпечити перехід від конкретного, одиночного до абстрактного, загального або навпаки. Цей принцип передбачає також використання наочності як вияві конкретного, що в початкових класах є нерідко вихідним моментом навчання у дальшому з року в рік роль наочності зменшується, але ніколи не зникає зовсім, бо вона має велике значення не лише для утворення конкретних часткових умовиводів, але й абстрактних, узагальнених понять і законів. Ось чому під час вивчення художніх творів та явищ літературного процесу важливим фактором є зорова й слухова наочність, яка допомагає виникненню в уяві учнів виразних, точних образів як основи утворення суджень, умовиводів, понять.

Принцип міцності засвоєння знань та всебічного розвитку пізнавальних сил школярів передбачає активізацію в процесі навчання всіх сфер психо­логічної діяльності (розумової, емоційної, вольової), всіх видів психічних про­цесів (відчуття, сприймання, пам'яті, уяви, мислення, мовлення, уваги тощо) їх різновидів. Тільки за цих умов школярі можуть успішно виконувати різні пізнавальні завдання, розвивати свої інтелектуальні здібності й сили. У процесі засвоєння самих творів і літературознавчих положень мислення (художнє й логічне), вміння розмірковувати над ними повинні домінувати, а інші види психологічної діяльності давати для нього матеріал, необхідний для утворення правильних, точних образів і понять. Тільки за цієї умови засвоєння знань буде свідомим і міцним, розвиток духовних сил учня всебічним, а література як шкільний предмет і як вид мистецтва успішно виконуватиме покладені на неї освітньо-виховні завдання.

Принцип поєднання колективного навчання та врахування індивіду­альних особливостей кожного школяра вимагає навчати й виховувати весь клас, організовувати й проводити спільну роботу учнів на виконання нав­чальних і практичних завдань і разом з тим ураховувати індивідуальні особливості кожного школяра. Цей принцип дидактики ґрунтується також на діалектичному законі єдності протилежностей. Учитель-словесник має знати, до якого типу мислення ("логічного", "художнього" чи змішаного) належить кожний з його учнів і подавати своєчасну допомогу, щоб навчаль­ний матеріал засвоювався всіма членами класного колективу достатньо повно й міцно. Навчальні й практичні завдання при цьому мають бути диференційованими, що дозволить з більшим успіхом використати й розви­вати пізнавальні можливості кожного з учнів.

Усі принципи дидактики перебувають у тісній єдності і взаємодії, проте залежно від характеру навчального матеріалу і специфічних завдань засво­єння його учнями той чи інший принцип виступає як провідний.

Одним із найважливіших завдань школи було створення чіткої й ефективної системи літературної освіти учнів. Необхідно було визначити методологічні засади, головні принципи й мету викладання літератури в школі, її місце в системі інших навчальних предметів, встановити обсяг і структуру курсу, створити програми, які відповідали б вимогам сучасності. У період свого становлення методика української літератури спиралася на багатий досвід етнопедагогіки, психології, літературознавства і мовознавства, на праці українських письменників і педагогів – І.Франка, Х.Алчевської, Т.Лубенця.

Високий рівень методики літератури дозволив створити в Україні ряд ґрунтовних праць узагальнюючого характеру, в яких розв'язуються головні проблеми викладання літератури в школі. Серед них підручник для університетів та педінститутів В.Я.Неділька "Методика викладання української літератури в середній школі" (1978), книга Є.А.Пасічника "Українська література в школі" (1983).

Перед сучасною методикою стоїть ряд складних і відповідальних завдань викладання літератури, піднесення ефективності навчально-виховного процесу, які розглядаються далі у відповідних розділах.