Тема 5. Українська культура ХІХ – поч. ХХ ст.

1. Класицизм в українській матеріальній культурі.

2. Проблема різних типів ідентичності в українському суспільстві.

3 .Т.Г.Шевченко, О.С.Пушкін, А.Міцкевич: проблеми становлення національної ідеології та культури слов’янських народів.

4. Національний рух українців: проблеми типології та компаративістики.

 

 

Культурно-історичні зміни знайшли своє яскраве відтворення в архітектурі.
Активне впровадження класицизму на українській землі здійснювалось через три великі центри: Петербург, Варшаву, Відень. Вплив Петербурга позначився на архітектурі Києва, Лівобережжя, Слобожанщини, спорудженні грандіозних громадських будівель і палаців.
Варшавський вплив простежується у палацовій архітектурі Волині та Поділля. Незважаючи на значну кількість італійських зодчих, котрі працювали у Польщі, насамперед її столиці, будівництво другої половини XVIII ст. було зорієнтоване на архітектуру Франції та Англії.
До раннього класицизму належить флігель садиби у Млинові поблизу Дубно (1780; архітектор ЄІЛрегер). Будинок зберіг зовнішній вигляд — двоповерховий, прямокутний у плані з ризалітом по осі південного фасаду, з північного — чотириколонний іонійський* портик, увінчаний фронтоном і пілястрами того самого ордера. Внутрішнє планування змінене.
На теренах Поділля привертає увагу низка палацових комплексів Тернопільщини. До ранньої фази класицизму належать палаци у селах Плотич і Вишневець, датовані 1720 p., які неодноразово перебудовувалися, починаючи з кінця XVIII і впродовж наступних століть. Палаци мальовничо розташовані на пагорбах над річками. Вишневецький комплекс збудований на території старого замку, який був вщент зруйнований (1705). Палац складався з центральної двоповерхової споруди, відкритої портиками у бік річки, двору та двох флігелів, що згодом при перебудовах об'єднались у симетричну П-подібну композицію з осьовими та кутовими ризалітами. Ордер тосканський, нижній ярус рустикова-ний, ліпнина лише заповнює тимпан фронтону парадного входу. Загальний суворо-стриманий вигляд палацу пом'якшує партерний парк, розпланований наприкінці XVIII ст. відомим парковим архітектором Діонісієм Міклером. Проте групу палаців Тернопільщини вирізняє провінціалізм, відсутність оригінальної творчої думки, що певною мірою відчувалося ще наприкінці XVIII ст. Саме це спонукало власників великої вишневецької резиденції Мнішків на схилі століття зважитись на перебудову палацу.
На Поділлі, далі на схід (території теперішніх Хмельницької та Вінницької областей), палацове будівництво було набагато активнішим. Для творів класицизму на цьому терені палац у Тульчині має велике значення. Спорудження палацу стало відправною точкою розвитку класицизму. Збудовано палац у 1775-1782 pp., бічні крила-флігелі з'явилися пізніше. Ансамбль вміщував галереї, якими з'єднувався палац з флігелями, у мавританському стилі лазнич-ка, театр, стайні, манеж, величезні господарські будинки, а також зведені напроти палацу через площу костел і домініканський монастир — у класичному стилі. Ансамбль завершував величезний ландшафтний парк, закладений водночас із будівництвом садиби, в поширеному тоді англійському стилі.
Палац у Тульчині належить до класицистичної архітектури палладіанської течії, надзвичайно популярної серед столичних архітекторів, захоплених у добу Просвітництва античністю, розкопками у Помпеях, Римі, трактатами Витрувія, з яких виводилися джерела певних ідей Палладіо. Стосовно тульчинського палацу, зауважимо відсутність даних про автора споруди. Натомість авторство приписується архітекторові Лакруа, про якого точніша інформація відсутня. Достеменно невідомо, чи був він автором проекту, хоча сучасники високо оцінювали його талант. Запрошений Потоцьким, Лакруа брав участь у будівництві тульчинського палацу лише з 1780 p., коли спорудження проводилось особливо активно. Тульчинський палац став зразком для кількох однотипних пам'яток, спільних мотивом заглибленого портика. Одним з таких був палац у с Печера, збудований на кручі над Бугом, після 1800 р. (проект невідомого архітектора).
Окремі палаци проектувались із обов'язковим високомистецьким парковим оточенням, що підкреслювало красу класицистичної архітектури. Тут діяв контраст симетрії й асиметрії, порядку та природної стихії.
Уславлена впорядкована французька система, що яскраво виражена у класичних парках Ленотра (Версаль), не заохочувалась. Поверненню до ландшафтних парків значною мірою сприяла сентиментальна течія, поширена у художній культурі доби Просвітництва. Сентименталізм спирався на почуття, а класицизм — на логічне мислення, разом творячи раціонально-ірраціональний симбіоз, що вирізнявся винятковою духовною повнотою і естетичною зразковістю, близькою до античних норм. Очевидно, таке радикальне протиставлення поєднувало теоретичне обґрунтування і практику паркового мистецтва Англії. Для таких паркових композицій характерне наповнення античними мотивами: храми, тріумфальні арки, акведуки, колони, круглі павільйони, екседри, вази, навіть руїни храмів, що неодмінно використовувалось у практиці інших садівничих. Оформленням численних парків, зокрема на Волині та Поділлі, займався ірландець за походженням са-дівник-пейзажист Діоніс Макклер, відомий ще як Міклер. Він упорядкував близько 45 парків. Серед них вирізняються парки у Млинові, Мізочі, Порицьку, Бо-ремлі, Ботанічний сад у Кременці, нарешті славнозвісна "Софіївка", поблизу Умані, заснована 1796 р. Діонісію Макклеру як художнику, властиве романтичне бачення природи. Використовуючи існуючий ландшафт, художник продуманими акцентами надавав йому запрограмованого змісту (Парк "Софіївка". Умань. 1796-1805).
У цей період переважає створення садибних палаців, які вирізняються гармонійною закінченістю і вишуканою відповідністю класичним зразкам, обов'язковим узгодженням з природним оточенням. Внаслідок цього зазнають зміни сади-парки. Після регулярних (з геометричним плануванням) парків поширюються натуральні з природним розташуванням дерев, часто на берегах річок і ставків, заповнені павільйонами, ротондами, обелісками тощо. Паркам приділялась особлива увага, вони становили важливий елемент, що разом із палацом творили художню цілість.
Романтика парків в Україні підсилювалась мальовничою територією. Тому художній вигляд паркового оточення палаців ніколи не повторювався. Поряд з іноземними відомими майстрами, такими як Мікклер, Ботані, Менцєль, працювали українські паркобудівники — Заремба, Бондаренко, Герасименко, Діброва та ін. Найвидатніші паркові ансамблі відомі у Білій Церкві, помісті Браніцьких (закладеному 1793), Умані (вже згадана "Софіївка") та ін. Крім парків, активно розвивалось садівництво і не ліше в помістях, а й у селянських садибах.
Архітектура класицизму Поділля стильово строката, очевидно тому, що не мала таких авторитетних зразків, як Тульчин на Вінниччині. На жаль, палац у Чорнокозинцях, найбільш наближений до попереднього заглибленим портиком, не зберігся. Високий стильовий ступінь тульчинського палацу започаткував класицизм в Україні. Гідні порівняння палаци на Волині та Романові. Лабун-ський палац був збудований за проектом Єфраїма Шрегера після 1775 р., на замовлення київського воєводи Юзефа Стемпковського. Варшавський архітектор Є.Шрегер належав до творців авангардистського напряму, що виявилось у суворій конструктивній гармонійності споруди з мінімальною кількістю декоративних елементів. Палац проіснував лише до 1808 p., зберігся проект.
Варто згадати палац у Милеївцях (1788) давнього Углицького повіту, можливо, за проектом Якова Кубіцького, і близький до нього, також триповерховий, з виступаючими ризалітами та високим дахом, палац у Курилівцях Мурованих (1805), два палаци за проектом Шимона Богумила Цуга у с Великі Межиричі (1789) та у Кустині (кінець XVIII ст.). Останні два — двоповерхові, з виступаючими ризалітами, чотириколонними портиками по центру. Палацове будівництво Поділля початку XIX ст. належить до періоду розвиненого класицизму, в якому зрідка простежуються вияви романтизму. До таких належить садиба у П'ятничанах, яка тепер — складова частина м. Вінниці. Палац у Стри-жавці (1810) — імпозантна триповерхова споруда з шестиколонним портиком; у Вороновиці палац також триповерховий, з масивним рустованим цоколем і трьома арками-входами, на яких здіймається восьмиколонний портик. Руст цоколя і кутів — подібний декоративний мотив до палацу П'ятничан.
Відбиток класицизму позначився на низці шкільних споруд і міщанських будинків (одноповерхових), стильову приналежність яких переважно визначав висунутий колонний портик, увінчаний фронтоном. Яскравий приклад таких об'єктів класицизму кінця XVIII ст. — житловий будинок у Вінниці, будинок декабристів, заїзди і магазини у Тульчині (XVIII-ХГХ ст.), гімназія (чоловічий корпус, 1838) і торгові ряди у Немирові, єпископський будинок (початок XIX ст.) на території замку в Луцьку, бурса у Шаргороді (кінець XVIII ст.).
Світська палацова архітектура переважала на Поділлі та Волині. Однак заможна шляхта, будуючи престижні садиби, водночас дбала і про спорудження храмів. Якщо у 70—80-х роках XVIII ст. поширився у Польщі (до третього розподілу) тип палацу і садиби, що залишався чинним при деяких спрощеннях і стилістичних уточненнях впродовж першої третини XIX ст., то у межах стилю відбувалося становлення храмового зодчества. Раптове його піднесення саме у цей період пояснюється меценатством польської шляхти, котра прагнула зміцнити своє становище і позиції Католицької церкви. Тому ця архітектура зберегла спільні стильові риси з палацовим будівництвом. Визначальним об'єднуючим елементом був стильово виражений колонний портик з обов'язковим трикутним фронтоном, проте не лише у католицьких храмах, а також у православних, оскільки на території, яка відійшла до Росії за третім розподілом Польщі, російський уряд вимагав від польських магнатів, власників цих земель, передати місцевий костел під церкву або побудувати новий православний храм. Так була збудована ампірна Покровська церква (освячена на честь Олександра Невського, переосвячена у XX ст.) магнатами Ходкевичами у 1836-1840 pp., власниками Млинова на Рівненщині. Чимало збудованих тоді храмів не збереглося. У тих, що дійшли до нашого часу, від ранніх, яскраво позначених стильовим переходом від бароко до класицизму, — до пізніших, з повним вираженням стилю, не простежується радикальних пошуків художнього вигляду. В основі зберігалась традиційна архітектонічна схема, що відрізняло костел від церкви.
Церковному дерев'яному народному будівництву, якому притаманні давні традиції, був нанесений відчутний удар: не стільки введенням класицистичних нормативів, скільки жорстким синодальним наказом 1803 р. (Малаков, 1988, с 149-150). Згідно з ним, заборонялось будувати нові храми у "малоросійському стилі", тобто тридільні та триверхі, а таке будівництво велося переважно у селах. І хоча воно інколи продовжувало про себе заявляти, все-таки поширення набув тип кам'яного однокупольного храму — ротонда як спогад давнини. Це приклад повернення до центричного храму як ідеальної купольної споруди. Ротонда стала ідеальним носієм духовно-етичної програми, сформованої у добу Просвітництва, до речі, духовно й естетично близької в Україні. Адже тридільна чи п'ятидільна церкви, по суті, це згруповані центричні споруди, перекриті кулястими або шатровими верхами, кожна з чітко призначеним змістом, які разом творять винятковий за глибокою програмою й естетичною дією ансамбль.
Для українських земель властива своя міра художності та народності, втілена у пам'ятках традиційної храмової архітектури, що відповідало українській духовності. "Російський"' стиль нав'язувався прямим безапеляційним розпорядженням влади, яка вважала підкорений край частиною Російської імперії. Проте Вінниччина не зазнала такого нашестя. Буквально одинокі пам'ятки збудовані у промосковському характері, зокрема, церква-мавзолей видатного хірурга М.Пирогова у с Пирогово (до 1950 р. село мало назву Вишня), споруджена на місці дерев'яної тридільної церкви вдовою І.Пирогова за проектом петербурзького архітектора академіка В.Сичугова у 1882-1885 pp.
Вищим досягненням класицизму є кілька храмових пам'яток Вінниччини, де відображено високі досягнення палацової архітектури, що будувалася часто за проектами відомих зодчих. Навіть після руйнувань храми відбудовувалися у попередньому вигляді, зі збереженням стильових рис. На деяких з них навіть не розповсюджувався синодальний указ 1803 p., як на соборну Георгієвську церкву в м. Могилів-Подільський. Церква будувалася у 1808-1819 pp. на місці соборного храму, знищеного пожежею на колишній Грецькій вулиці (звідси її інша назва — Грецька церква). Вона збудована за проектом Йоганна Фрейваль-да, архітектора із м. Ясси, який повторив у споруді традиційні риси народного дерев'яного будівництва.
У Галичині сакральна архітектура не зазнала якогось піднесення. Класицистичні храмові споруди відсутні на Тернопільщині та Івано-Франківщині. Кілька таких споруд існують на Львівщині, дві з них — монастирські, започатковані у XVIII ст., де поєднані риси пізнього бароко та класицизму: Юр'ївська церква та келії Василіанського монастиря у Червонограді (раніше Христинополь) і Воздвиженський костел у Новому Милятині.
Воздвиженський костел, споруджений у 1780—1790 pp. за проектом будівничого Ф.Кульчицького, тринефний з трансептом, хрестовий у плані, на перехресті центральна частина завершена куполом на восьмигранному барабані. Скромне декоративне вирішення бокових фасадів, розчленованих лише лопатками, винятково зосереджене на головному фасаді, в яке введено елементи ордерної системи: спарені колони тосканського ордера, пучкові пілястри, що мають розвинутий карниз, плоскісні ніші. Декоративне багатство виражене на головному фасаді — в інтер'єрі. Проте у споруді, як і в попередній, збереглися барокові традиції. Очевидно, класицизмові не відповідала офіційна атмосфера, що панувала у Галичині. Навіть у ротонді -— Введенській церкві, спорудженій у с Вибранівка на Львівщині 1800 р. у стилі класицизму, відчутні барокові ремінісценції. Однак споруда цікава як найпомітніше явище у скромному спадку класицизму, бо тут панує ордерна система — стіни зовні та в інтер'єрі розчленовані пілястрами доричного ордера; карниз складного профілю завершує споруду і, водночас, є ніби своєрідною основою для могутнього купола (без барабана), яким перекрита ротонда. Ця ротонда продовжує відповідні споруди Львівщини, спільні за низкою деталей, конструктивним характером. З-поміж них — каплиця Параскеви П'ятниці у Підкамені, костел Іосифа та Воздвижения у Підгірцях.
Архітектура класицизму м. Львова не вирізнялась масштабністю чи будь-яким творчо-оригінальним рішенням. Після першого розподілу Польщі (1772) Галичина опинилася у складі Австрійської монархії, отже, Львів був зорієнтований лише на Відень. Наприкінці XVIII—початку XX ст. активізувалося житлове будівництво. Львів набував вигляду сучасного європейського міста.
Зі створенням у Львові 1785 р. Дирекції цивільної архітектури не втратилась давня традиція вписування до цехової книги будівничих, — вона ще тривалий час залишалася чинною.
Мода класицизму торкнулася фасадів будинків старого центру Львова — Площі Ринок. Чимало будинків перероблено зі застосуванням нової декорації на місці попередньої, ренесансної або барокової. Отже, місто тоді позбулося значно мірою "найкращої мистецької сторінки". Найхарактернішим прикладом є будинок № 45 (насправді два будинки, збудовані ще у XV ст., від яких під час перебудови збереглися підвали та перші поверхи з готичними
склепіннями — готична ніша розкрита при реставраційних роботах 1934 р. Два давні фасади об'єднані єдиним стилем ще 1790 р.
До яскравих зразків класицизму Львова належить колишній Оссолінеум (тепер Наукова бібліотека Національної Академії Наук ім. Василя Стефаника) — двоповерховий будинок складної конфігурації, асиметричний у плані, центральний вхід якого акцентований ризалітом з відкритою арочною галереєю на коринфських півколонах першого поверху, завершеного трикутним фронтоном. Ю.Бему належить боковий чотириколонний корінфського ордера портик, завершений фронтоном і гармонійно узгоджений з куполом давньої каплиці. Портик, збудований 1844 p., завершував будівництво споруди.
Престижною спорудою, збудованою у межах панівного стилю, була ратуша, яку звели 1827-1835 pp. на місці старої, ще позначеної готикою і Ренесансом, у центрі Площі Ринок, за проектом львівських архітекторів Ю.Меркеля, Ф.Трешера, А.Вондрашки. Будівництвом керував Ю.Глоговський (1777-1838). Чотириповерховий, квадратний у плані будинок, з внутрішнім двором і масивним ризалітом центрального фасаду вирішений без будь-яких прикрас, у стриманих формах класицизму.
У споруді міського театру (тепер Український академічний драматичний театр ім. Марії Заньковецької), зовні подібному до ратуші за грандіозним масивом і подрібненням форм, — ордерний портик підкреслює її призначення. Бокові фасади скромно заакцентовані іонічними пілястрами (головний активно висунутий вперед портик, шість могутніх колон його сперті на криту аркаду під'їзду й увінчані трикутним фронтоном). Колонний портик — єдина прикраса фасаду. Цим виділена його центральна вісь, відносно якої симетрично побудована композиція споруди. Симетрія закладена також у внутрішньому об'ємі, вирішенні вестибюля та парадного, оточеного колонадою залу-холу другого поверху. Театр, фундатором якого був граф Станіслав Скарбек, будувався за проектом віденського архітектора Людвіка Піхля у 1837-1842 pp. і вважався тоді одним з найбільших у Європі. Проект Л.Піхля у Львові здійснював Й.Зальцман, тодішній інспектор міського будівництва.
Можливо, на цьому могла б вичерпатись архітектурна тема класицизму Львова. Однак неповним був би її огляд без храмової архітектури. У цій ділянці створено єдиний, але винятковий шедевр — каплиця-мавзолей (1812) родини Дунін-Борковських на Личаківському цвинтарі (архітектор невідомий). За характером каплиця нагадує ідеальну норму античного храму зразка простиль — прямокутна у плані; представлено чотириколонний портик корінфського ордера з профільованим антаблементом, фронтоном та двоспадистим покриттям. Невелика споруда завдяки пропорційній і ритмічній організації пластичної маси виглядає монументальною. Ідеальна класичність цього невеликого храму спирається на повне відтворення античних форм. Між колонами фасаду, обабіч вхідних дверей, на постаментах розміщені дві статуї — юнака та молодої жінки натурального розміру, виконані з пісковика (скульптор Г.Вітвер). Третя статуя Хроноса з веслом, що увінчувала фронтон, не збереглася. Постаті посилюють античний характер каплиці.
Період класицизму за тривалий час мав три етапи розвитку, кожний з яких позначений специфічними рисами:
Такий розподіл сприяє пізнанню спадщини класицизму майже столітнього періоду на Лівобережжі, Слобожанщині та півдні України. Саме тут класицизм виявився в усій стильовій повноті: вирішення міських ансамблів, реконструкція старих міст і планування нових, гармонійне поєднання архітектурного об'єкту з природним оточенням. На цих територіях працювали здебільшого ті самі майстри, зокрема з Петербурга — Джакомо Кваренгі, Тома де То-мон, Чарльз Камерон, Андреян Захаров, Аврам Мельников, Франц Боффо, Георгій Торі-челлі, Людвіг Станзані, Филип Ельсон та ін. Здобули освіту в Петербурзі й Москві архітектори, які все життя працювали в Україні, — Петро Ярославський, Андрій Меленський, Павло Дубровський, Вікентій Беретті. Класицизм більше виявився у світській архітектурі, значно менше — у сакральній. На ранній період припадає чимало збудованих палаців. Серед них — Рум'янцева-Задунайського у Качанівці, споруджений 1770 р. за проектом московського архітектора К.Бланка місцевим архітектором М.Мосцепановим, учнем В.Баженова. При зведенні споруди наслідувалася певна схема: палац відступав углибину перед курдонером*, який творять два бокові флігелі, що симетрично прилягають до головного корпусу (внутрішнє планування дотримується парадної амфілади).
Перехід від бароко до класицизму втілений у двоповерховому палаці Шид-ловського в с Мерчик (тепер Харківська обл.), спорудженому в 1776-1778 pp. архітектором П.Ярославським. У фасадному вигляді простежується декоративна пластика, характерна для творчості В.Баженова. Проте головний фасад із виступаючим центром і боковими ризалітами з канелюрованими іонічними пілястрами відображає тенденцію активного переходу до точніших класичних засад.
Глибше і масштабніше відома в Україні творчість видатних майстрів класицизму — італійця Джакомо Кваренгі та шотландця Чарльза Камерона. Український період творчості Д.Кваренгі вирізняє винятково високий рівень. Його архітектура не перевантажена декоративними елементами, навпаки, колонам, антаблементам, фронтонам повернуто конструктивне значення. Головний фасад підкреслюється портиком (палац Завадовського у Ляличах (1797) з курдо-нером і боковими флігелями (не зберігся), як у поміщицьких садибах: Камбур-лач у Хотині (Сумська обл.), Кочубея у Диканьці та ін. Д.Кваренгі впроваджував суворі форми, монументальні й урочисті. Центр вирізнявся величавим корінфським портиком, як у Хотині, — з боку парадного двору та парку. Ідеально втілені, вироблені Кваренгі й упрощені норми класицизму в спорудженні тріумфальних воріт (1786-1787) у Новгороді-Сіверському, де панує ордер. Прагнення до спрощення і типізації форм Д.Кваренгі втілив тут у соборі Спасо-Преображенського монастиря (1791—1806). Собор квадратний у плані, чотири-стовпний, завершений п'ятьма верхами, середній найбільший купол — на круглому барабані, з трьох боків три портики тосканського ордера (в інтер'єрі — іонійський). У цій споруді архітектор досягнув чітких пропорцій і рівного освітлення в інтер'єрі. Висота споруди дорівнює стороні квадратної основи — 28 м. Собор величавий і монументальний, тут все виконано у стримано-суворих нормах класицизму, віддалено відбиваючи громадянські ідеали та моральні принципи Палладіо.
Данину поваги Палладіо віддав також Чарльз Камерон спорудженням палацу К.Розумовського у Батурині (1799-1803). Ч. Камерон тривалий час працював у Петербурзі. Він був знавцем античності, як і Палладіо, вважав античну архітектуру найдовершенішим зразком, класичним ідеалом, до якого необхідно прагнути. Втілення цього ідеалу передбачає знання практичних запитів, насамперед врахування умов розташування, призначення споруди, естетичного узгодження архітектурного об'єкта з просторовим оточенням. Палац у Батурині розташований на пагорбі над р. Сейм, звідки відкривається чудовий краєвид. Природа особливо бралась до уваги як чинник високого ідейного змісту, де можуть виявитися високі поняття гідності та свободи людини.
Палац К.Розумовського руйнувався. Однак, згідно з реконструкцією А.Білогруда початку XX ст., це була споруда ансамблевого зразка. Планування враховувало особливості місцевості. Палац відкритий з усіх боків і за художнім вирішенням став центром реального середовища. Отже, палац об'ємно вписувався у вільне природне середовище як його ідейно-художнє завершення, вирізняючись особливою ошатністю. Квадратний у плані головний корпус розподілявся на два яруси: масивний, викладений з нетесаного каменю цокольний перший поверх, на якому здіймався восьмиколонний іонічний портик, що охоплював два верхні поверхи. Однак запозичена Ч.Камероном у Палладіо "кубічна" центрична композиція, надзвичайно популярна у палацовій архітектурі останньої чверті XVIII ст., не прижилась в Україні.
Архітектура садиб початку XIX ст. у цих місцевостях на відміну від Правобережжя та Галичини стабілізувалася, набуваючи типових рис. Характерними зразками є кілька палаців, на архітектурі яких скромніше позначився відбиток часу. Зовнішній вигляд споруд підкреслювався лише ордерним портиком. Будинок набував достатньо імпозантного вигляду без зайвих декоративних доповнень.
Довершеним втіленням рис раціональності й виразності планових та об'ємних рішень класицизму пізнішого періоду став палац Павла Галагана у Соки-ринцях (тепер Чернігівська обл.), збудований у 1824-1830 pp. за проектом Павла Дубровського. Тут, як і в раніших побудовах такого зразка, вирішувався палацово-парковий комплекс при збереженні всіх зручностей міського життя та наближення до природи. Класичний головний об'єм гармоніював із оточенням, справляючи художнє враження. Цьому сприяли урочистий головний фасад, його прямі лінії, сувора симетрія, стрункий восьмиколонний іонійського ордера портик, що спирається на цокольну аркаду, ефектний купол, яким увінчана споруда. Двоповерховий палац розташований у глибині парку, до якого веде головна алея. Привертає увагу ордерний портик і пречудові пропорції, на відміну від фасаду з протилежного боку, скерованого до парку і позначеного певною розслабленістю. Тут портик, що спирається на могутнішу аркаду, шестиколонний, проте по центру розсунутий для пандуса, який спускається, розширяючись, із центрального залу другого поверху в парк. Внизу пандуса — дві італійські мармурові статуї.
За спільними стильовими рисами будувалися у цей період численні палаци українського шляхетного панства: Тарновських (Качанівка), Скоропадських (Тростянець), Шидловських (Мерчик). Зводились також палаци на півдні та в Криму російським титулованим дворянам Воронцовим (Одеса й Алупка), Голіцину (у Гаспрі), Наришкіній (Місхор). У цих архітектурних спорудах поряд з класицизмом поєднані риси романтизму та східного мистецтва.
Такі палаци, як у Сокиринцях, були зразком для наслідування, можливо, в значно скромніших масштабах і спрощеніших формах, численними поміщицькими маєтками в Україні.
Головний напрям другого етапу класицизму — будівництво міських ансамблів і нових міст. Крім того, опрацьовувалися генеральні плани реконструкції старих міст. Містобудівні плани вирізняла більша раціональність, вводилися геометрично чіткі периметри, прямі та широкі вулиці, геометричний розподіл районів. У такому оновленому погляді на місто простежувалися соціальні зміни політично-господарського укладу країни й активніші міжнародні культурні зв'язки. Змінились способи будівництва — класицизм на початку XIX ст. в Україні досяг найповнішого виразу. В стильовому вирішенні архітектури великого значення набула творчість Івана Старова.
Очевидно, у містобудівних заходах в Україні вольовими методами впроваджувалася політика царського уряду, особливо після знищення автономії та ліквідації Запорозької Січі. Адміністративна роль багатьох міст (Київ, Харків, Чернігів, Полтава, Одеса) стимулювала будівництво різноманітного призначення — від апартаментів владних структур до житла та споруд цивільного спрямування. В Україні поширювалась творча думка видатних зодчих, російських і західноєвропейських, участь яких у тематиці типового і повторного будівництва надавала архітектурним спорудам єдності стилю, що підносило будівельну культуру. Міський центр переважно забудовувався адміністративними спорудами, які визначали його характер. Стильові норми класицизму в цьому випадку підпорядковувались призначенню споруд, що виражалось у стриманості загальної композиції, обмеженні декоративними елементами з підкресленням центральної частини рустиковим цоколем, колонним портиком або пілястрами (губернські правління, дворянські зібрання, лікарні, пошта тощо). Однак у багатьох містах чимало офіційних споруд належать до відомих творів архітектури, насамперед театри, які тоді з'явилися і вели будівельний родовід з класицизму (прикметою їх є обов'язковий колонний портик головного фасаду).
Прикладом міста, що будувалось за цілеспрямованим задумом, стала Одеса. Генеральний план Одеси, розпочатий 1794 р. і завершений 1814 р. у період діяльності градоначальника Рішельє, передбачав комбінацію двох прямокутних вуличних мереж, викликану потребами транспортного сполучення. Більшість вулиць мали відкриту перспективу до моря, виділялись три головні паралельні магістралі: одна вела до початку приморського бульвару, друга — до монументу Рішельє, третя — це бульвар з двома ринковими площами. Забудова тих років визначила характер міста, архітектурний вигляд якого складався під впливом Петербурга. Проте неповторність Одеси зумовило не лише регулярне планування, а й винятково естетичне поєднання архітектури з природою, парками, терасами, бульварами, мальовничими спусками, балками. Все це використовувалося для створення ефектного фасаду з боку моря. Суттєву частину бульвару, що йшов паралельно до берега, становив ансамбль фронтальних споруд, серед яких — монументальні сходи (їх 200), палаци князів Воронцова, Наришкіна, графа Потоцького та ін. Палац Воронцова — з одного боку, та споруда Старої біржі — з іншого, замикали протяжність бульвару.
Перші значні споруди в Одесі збудовані за проектами швейцарського зодчого Тома де Томона. Найзначніша його споруда — Одеський театр (1809), що нагадував своїм виглядом грецький храм з корінфським портиком з торцевого боку (не зберігся). За проектами Томона збудовані портові склади, виконані у монументальних формах; шпиталь (1805, тепер міська лікарня) — двоповерховий корпус із доричним портиком, фонтаном і пандусами для під'їзду. Композиційним центром ув'язки міста з приморським бульваром стала півкругла площа, оточена готелем, двома будинками з увігнутими фасадами (архітектор А.Мельников) і пам'ятником Рішельє, встановленому по осі Потьомкінських сходів (скульптор І.Мартос). Сходи на Приморському бульварі (1837-1841) спроектував Франц Боффо, як і палац Воронцова та біржу, що завершували бульвар, відкритий у бік моря. Ці споруди разом творять урочистий вхід від порту до міста. Палац і біржа, що вирізняються спокійними формами і стриманим декором, доповнювалися корінфською колонадою та бельведером-колонадою у вигляді античного храмика.
Інші міста півдня України формуються і забудовуються також наприкінці XVIII ст.: Єлисаветград (1765), Херсон (1778), Катеринослав (1776), Миколаїв (1787). Розташування міст на берегах Дніпра поступово збагачувалося будовами з дотриманням ансамблів площ. План м. Миколаєва склав Іван Старов, прибічник чистих і суворих стильових форм класицизму. Окремі споруди цих міст належать до визначних пам'яток, зокрема Чорноморський шпиталь у Херсоні (1808-1810; архітектор Андреян Захаров). Значніша участь І.Старова у проектуванні міста Катеринослава, яке, за задумом Г.Потьомкіна, мало стати столицею Російської імперії. Відповідно палац Потьомкіна передбачався у центрі на площі, з якої радіально розходяться три вулиці. Таке чітке планування з'явилось внаслідок наслідувальних, зразків, а прості форми споруд, художню виразність яких зумовлює пропорційно і ритмічно організоване планування, де колони виконують функцію конструктивної опори, вважались тоді обов'язковими.
Завершує класицизм півдня України архітектура Криму. В містах Севастополі та Сімферополі центр заповнював комплекс парадних споруд: адміністративний палац, кадетський корпус і храм. Міський собор у Сімферополі збудований за проектом архітектора Людвіга Шарлеманя. Проте еллінська класика бездоганно втілена у Петропавлівському соборі Севастополя (1843, архітектор Василь Рульов), нагадуючи доричним ордером і периптером храм Тезея в Афінах. У Севастополі збудовано ще кілька пам'яток, відповідних давньогрецьким; — дорична Графська пристань у вигляді урочистих пропілей (1846, архітектор С.Уотсон), Морська бібліотека з вежею. Вежа нагадує Башту вітрів у Афінах, яку відповідно прикрашають вісім барельєфів зі зображенням на кожному міфічних посланців бога вітрів Еола у вигляді крилатої людини в польоті.
Нові вимоги до реконструкції міст, прагнення до ансамблю були застосовані у забудовах Полтави, Чернігова, Харкова, Києва, де класицизм залишив виняткові ансамблі та чимало різноманітних споруд, що визначило художній престиж міст. Тут чітко планувалися центральні площі, розширювалися та випрямлялися вулиці. За винятком території фортеці, Полтава зазнала докорінної перебудови, що суттєво змінило її вигляд. Центром її стала Кругла площа (діаметр 345 м), до якої сходяться вісім вулиць. Весь ансамбль площі з навколишніми забудовами, що належить до найкращих ансамблів класицизму, запроектував М.Амвросимович, полтавський губернський архітектор. Будівництво здійснено впродовж 1803-1811 pp. Більшість будинків, що оточують площу і розміщені на прилеглих вулицях, збудовані за типовими проектами (архітектор А.Захаров). Це будинки генерал-губернатора, губернатора, віце-губернатора, губернські присутні місця, а також Малоросійський поштампт (архітектор Е.Соколов). Війна 1812 р. завадила запроектованому будівництву гімназії в одному з кварталів міста. Споруди одного стилю, монумент у центрі на честь Полтавської битви 1709 р. творять цільний ансамбль, однак, спостерігалась невідповідність масштабу споруд величині площі, яка початково призначалась для ярмарків. Тому вирішено було посадити сквер, що став місцем відпочинку.
У Харкові реконструкція розпочалася з визначенням головної площі — Соборної, біля Успенського собору, де сформувався адміністративний центр. Тут були зведені будинок генерал-губернатора Слобожанщини, присутні місця й інші будинки. Над стильовим вдосконаленням площі працював харківський архітектор П.Ярославський. Розбудову міста здійснював професор архітектури Харківського університету Є.Васильєв, котрий проектував державні й приватні замовлення: будинки дворянського зібрання, поштампт, колегіум, головний корпус університету та приватні будівлі. Проектована ним дзвіниця Успенського собору стала домінантою міста. Відкриття у Харкові 1804 р. університету сприяло об'єднанню творчих сил, науки і мистецтва, що характерно для класицизму. Масштабніше проводилась реконструкція Києва, також за генеральним планом (1787), провідним виконавцем якого був А.Меленський, учень Д.Кваренгі. Як губернський архітектор він упродовж 1799-1829 pp. сміливо втілював генеральну лінію на перетворення Києва, об'єднавши воєдино три великі його райони — Старе княже місто, Подол і Печерськ, Це перетворило Київ на сучасне європейське місто. А.Меленський визначив головну магістраль Києва — Хрещатик з прилеглими вулицями, які почав забудовувати, творчо використовуючи складний рельєф території. З приєднанням 1793 р. до Правобережної України Київ втратив прикордонний характер, отримавши умови для економічного та культурного розвитку. На той час місто було переважно дерев'яним. Пожежа 1811 р. знищила Подол, де ще дотримувались давнього планування (вузькі й криві вулиці, торгова площа з магістратом у центрі). Новий план Подолу опрацював петербурзький архітектор В.Гесте за сприяння А.Меленського. Відповідно цей район Києва суттєво змінився: чіткий розподіл на квартали, прямі й широкі вулиці, житлові будинки зі- зразковими стильовими фасадами, але позбавлені помпезності, дво-триповерхові. Чимало на Подолі було збудовано громадських і торгових споруд, з-поміж яких вирізнявся Контрактовий дім (архітектор В.Гесте, 1815-1817) з активно висунутим чотириколонним доричним портиком з торцевого боку й увінчаним трикутним фронтоном, а боковий фасад був оформлений шістьма тричвертними колонами. Стіни першого поверху прикрашає стрічковий руст.
У стилі класицизму був також зведений Гостинний двір. А.Меленський в цьому районі Києва добудував нові корпуси Флорівського монастиря — двоповерхові келії, господарські споруди та резиденцію ігумена, у центрі монастиря — церкву Воскресіння Христового (1820). Загалом А.Меленський, прихильник збереження унікального природного оточення, прикрасив місто кількома пам'ятниками, це — "Магдебурзька колона" (1802) на честь повернення Києву права міста самоврядування та мавзолей "Аскольдова могила" (1809-1810; на місці, де, за переказами, нібито було поховання київського князя Аскольда), у вигляді церкви-ротонди, оперезаної колонадою.
Після А.Меленського губернським архітектором став П.Дубровський, продовжувач класицизму. При ньому було затверджено новий генеральний план розбудови міста (1837), з'явилися площі та вулиці, зокрема паралельна до Хрещатика — Володимирська, а також нові, масштабніші споруди — Київський університет, Інститут шляхетних дівчат. Споруда університету належить до найзначніших будов періоду класицизму. Зведений у 1837-1843 pp. за проектом видатного архітектора В.Беретті, будинок складається з чотирьох триповерхових корпусів, що творять прямокутний двір. Головний вхід з Володимирської вулиці оформлений восьмиколонним іонійським портиком. Усі приміщення перекриті хрестовинами або півциркульними склепіннями.

Велика заслуга Т.Шевченка в тому, що, доклавши стільки зусиль для пробудження національного самоусвідомлення українського на­роду та виховання національної гідності, він спрямував їх не в бік національної замкненості, винятковості чи ворожнечі, а в бік взаємо-пізнання та взаємоповаги, дружби та братерства народів. Тому Т.Шев­ченко належить не лише Україні, а й всьому людству, хоч кожне його слово - про Україну. У своїй творчості він глибоко поєднав націо­нальне і загальнолюдське. Давши людству краще з українського на­родного, поет водночас дав українському народові краще із за­гальнолюдського.

У творчій спадщині Т.Шевченка яскраво відбилася його всебічна загальна культура, широка обізнаність у питаннях літератури, мис­тецтва, історії, етнографії, естетики. Іван Франко писав, що Т.Шев­ченко «був сином мужика - і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком - і став велетнем у царстві людської культури. Він був са­моуком - і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим... Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до лю­дей в ненависть і погорду...».

Восени 1846 р. Т.Шевченко перебував у Житомирі, коли за дору­ченням Київської археографічної комісії він досліджував історичні та архітектурні пам'ятки Волині й Поділля. Тут він записав кілька народ­них пісень і зробив малюнки гайдамацьких могил у Кодні. Згадка про Житомир є в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».

Твори Т.Шевченка перекладено на сотні мов, а «Заповіт» - всіма мовами колишнього Радянського Союзу й багатьма мовами народів світу. На відзнаку вшанування пам'яті Кобзаря скрізь, де жив Шев­ченко, куди закидала його невблаганна доля, відкрито музеї. Його іменем названо вулиці, парки, школи.

Вовчок - Марія Олександрівна Вілінська-Маркевич-Жучен-ко (1834-1907). Вона народилась у зрусифікованій родині, одру­жилася з Опанасом Маркевичем, з яким познайомилася в Орлі, де жила її родина і куди його вислали в 1847 р. за належність до Кири­ло-Мефодіївського братства. Виїхавши з ним в Україну, досконало вивчила українську мову.

Марко Вовчок виступила з першою соціальною повістю в ук­раїнській літературі - «Інститутка» (1862), а за п'ять років до того у Петербурзі українською мовою вийшла в світ перша збірка її творів «Народні оповідання» (1857). Т.Шевченко бачив у Марко Вовчок свою наступницю.

Видатною українською поетесою була Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871-1913). Вона народилася і провела дитячі роки у Новограді-Волинському на Житомирщині. її матір'ю була відома українська письменниця Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова) (1849-1930) - член-кореспондент Всеукраїнської Ака­демії наук, а дядьком по матері - М.ПДрагоманов. Серед родичів Лесі - Микола Лисенко та Михайло Старицький.

Хвора з дитинства на кістковий туберкульоз, вона духом не підда­валася недузі. Л.Українці вдалося поєднати силу шевченківських ідей з новими темами і створити цілком нову поезію загальнолюдських цінностей у високохудожній формі. Іван Франко писав про неї: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Ук­раїна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із вуст сеї слабосилої, хворої дівчини». Вершиною її творчості є драма-феєрія «Лісова пісня». Багато досягла Леся Українка на ниві перекла­ду, адже крім української та російської володіла французькою, іспансь­кою, англійською, німецькою, грецькою та латинською мовами.

Літературна і наукова спадщина І. Я. Франка становить близько 5 тисяч найрізноманітніших творів. Він був найбіль­шим після Т.Шевченка українським поетом-новатором. До поетичного доробку І.Франка належать збірки «З вершин і низин», «Мій Ізма-рагд», поеми «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський».

Найкращою збіркою ліричних поезій І.Франка є збірка «Зів'яле листя» П896). Надзвичайна музикальність франкових поезій пере­творює їх у широковідомі пісні («Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Чого являєшся мені»). Йому вдалося поєднати у своїх творах тра­диції романтиків і Т.Шевченка з новаторством європейських поетів.

У 1877-1882 рр. І.Франко написав визначні твори політичної лірики - «Вічний революціонер», «Каменярі», «Товаришам із тюр­ми». В них чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша «Вічний революціонер» видатний український композитор М.Лисенко у 1905 р. написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу. В 1926 р. композитор СЛюдкевич (1879-1979) створив сим­фонічну поему «Каменярі».

Серед повістей і романів І.Франка виділяються «Борислав сміється» і «Захар Беркут». В останній письменник відобразив жит­тя карпатської України в XIII ст. у часи монголо-татарської навали, а «Борислав сміється» присвячений спробі першого організованого страйку в Галичині. В цій повісті І.Франко висунув нову для ук­раїнської літератури тему робітничого руху. Однією з найвидатні-ших п'єс письменника є його соціальна драма «Украдене щастя» (1891), яка відзначається глибоким реалізмом.

І.Франко - найбільший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов. Своїми численними перекладами з літератур різних народів світу він помітно збагатив українську культуру най­кращими здобутками світової художньої літератури.

І.Франко був кандидатом на Нобелівську премію, але він у 1916 р. помер. За правилами, премія Нобеля вручається живим претенден­там. Пізніше висувалися на цю премію такі українські літератори, як Улас Самчук, Павло Тичина, Микола Бажан, Василь Стус та Олесь Гончар.

Набувало розвитку театральне мистецтво. Головними центрами театрального життя в Україні в першій половині XIX ст. стали Харків і Полтава. Тут закладалися основи українського національного теат­ру. Першим постійним театром був Харківський, заснований у 1798 р. Директором, режисером і актором театру у 1812 р. став Г.Квітка-Основ'яненко. Навколо нього гуртувалась передова народолюбна молодь Харкова. У Харківському театрі виступав славетний український актор Карпо Трохимович Соленик (травень 1811 - 19.10.1851 рр.). Т.Шевченко у «Щоденнику» 20.07.1857 р. назвав К.Соленика геніальним актором, який здався йому «естественнее й изящнее неподражаемого Щепкина». На чолі Полтавського театру стояв І.П.Котляревський. Тут в 1819 р. були поставлені його п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник».

У Полтавському і Харківському театрах працював основополож­ник сценічного реалізму в російському і українському театральному мистецтві Михайло Семенович Щепкін (17.11.1788-23.08.1863).

В 1821 р. за участю передових представників російської та української громадськості його було викуплено з кріпацтва. Він працював у те­атрах Харкова, Полтави, Києва (1816-1824), потім - у Малому те­атрі в Москві (1824-1863).

М.Щепкін мав дружні стосунки з багатьма діячами російської та української культур. Щира особиста дружба зв'язувала його з Т.Шев­ченком, який намалював портрет М.Щепкіна, подарував йому свій автопортрет і присвятив поему «Неофіти». Т.Шевченко писав М.Щепкіну: «Якби-то нам побачитися, якби-то нам хоч часиночку подивиться один на одного, хоч годиночку поговорити з тобою, дру­же мій єдиний! Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живучою водою!» Для того, щоб передати своє гли­боке захоплення талантом артиста, щоб виявити почуття щирої друж­би та прихильності до нього, Т.Шевченко вживає казковий образ живущої води.

В другій половині XIX ст. в драматургії і театрі виділяються три постаті: Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище - Іван Карпович Тобілевич) (1845-1907), Марко Кропивницький (1840-1910), Ми­хайло Старицький (1840-1904). Вони були водночас иисьменника-ми-драматургами, організаторами артистичних сил і акторами.

Оцінюючи творчість видатних корифеїв української сцени, один із засновників Московського Художнього академічного театру -К.С.Станіславський - писав: «Такі українські актори, як Кропивниць-кий, Заньковецька, Саксаганський, Садовський - блискуча плеяда майстрів української сцени, ввійшли золотими літерами на скрижалі світового мистецтва й нічим не поступаються перед знаменитими -Щепкіним, Мочаловим, Соловцовим, Недєліним. Той, хто бачив гру українських акторів, зберіг світлу нам'ять про них на все життя». У 1858 р. відбулось відкриття міського театру в Житомирі. На той час це було одне з найкращих театральних приміщень в Україні. Нині там знаходиться обласна філармонія. В Житомирському театрі виступали М.Кропивницький, М.Садовський, П.Саксаганський, М.Заньковецька, композитор А. Рубінштейн, співаки Л.В.Собінов та Ф.Шаляпін. В 1901-1902 рр. у Києві на кошти громадськості було збудовано Троїцький народний дім для підтримки Київського това­риства освіти і грамотності. На той час то був єдиний у Києві вог­ник українського мистецтва. В 1907 р. М.Садовський заснував тут перший український професійний стаціонарний театр. У складі тру­пи були такі актори, як М.Заньковецька, Любов Ліницька (1865— 1924), ГІ.Саксаганський, М.Кропивницький, Іван Мар'яненко (1878— 1962), Лесь Курбас (1887-1937). На сцені звучали голоси видатних співаків: Олени Петляш (1890-1971), Марії Литвиненко-Вольгемут (1892-1966), Трохима Івлєва, Михайла Микиті (1885-1971). У травні 1916 р. Л.Курбас заснував у Києві «Молодий театр».

В Галичині перший український професійний театр було відкрито при культурно-просвітницькому товаристві «Руська бесіда» 29 березня 1864 р. Організував його український культурний діяч

Ю.ГЛавровський. Тоді ж у Львові вперше здійснена театральна по­становка українською мовою - вистава «Маруся» Г.Квітки-Основ'я-ненка.

В 1905-1906 рр. театр «Руської бесіди» на чолі з його новим керівником Миколою Садовським та актрисою Марією Заньковець-кою здійснив постановку кращих творів української драматургії (п'єс М.Старицького, І.Карпенка-Карого). Театр цей проіснував до 1929 р.

Загальне визнання здобули заснований відомим українським письменником Гнатом Хоткевичем Гуцульський театр (1910-1912) та Буковинський народний театр (1904-1910).

В кінці XIX ст. в Україні започатковується кіно. Перший сеанс кінематографа відбувся в м. Житомирі у 1897 р.

Музичне мистецтво України XIX ст. характеризується розвитком оперного жанру. Цьому сприяло створення в 1867 р. у Києві оперно­го театру (тепер - Національна опера України ім. Т.Г.Шевченка). Автором першої за змістом української національної-опери «Запоро­жець за Дунаєм» став відомий оперний співак (баритон) і компози­тор Семен Гулак-Артемовський (1813-1873) - племінник письмен­ника Петра Гулака-Артемовського, близький приятель Т.Шевченка. Композитор написав і музику, і слова (лібрето) опери. Вона принес­ла йому широку популярність, стала українською музичною кла­сикою. Опера написана в 1862 р., а через рік, 14 квітня 1863 р., впер­ше була поставлена в Петербурзі в Марийському театрі. Роль головного героя - Івана Карася - в цьому спектаклі виконував сам автор. Першою виконавицею партії Оксани була видатна російська співачка Дар'я Леонова (20.03.1829-6.02.1896). В 1864-1865 рр. опе­ра йшла у Великому театрі в Москві. В українському театрі її впер­ше спробував поставити М.Старицький в 1884 р. у Ростові. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви українського пісен­ного мелосу, колоритність образів, соковитий народний гумор. Ок­реме місце у творчій спадщині С.Гулака-Артемовського посідають українські пісні, зокрема «Стоїть явір над водою» (присвячена Т.Шев­ченку, з яким автор дружив з 1838 р), «Спать мені не хочеться», яку автор присвятив Дар'ї Леоновій.

Одним з перших українських композиторів-професіоналів у Га­личині був Михайло Вербицький (1815-1870). Він є автором музики (слова написав П.Чубинський) до пісні «Ще не вмерла Україна» (1863), яка стала гімном борців за національне визволення України. Цю музику Верховна Рада у 1992 р. затвердила як гімн України.

Найвищого розвитку українське музичне мистецтво XIX ст. до-сягло в творчості Миколи Віталійовича Лисенка (22.03.1842-6.11.1912) - композитора, піаніста, музикознавця, музичного ет­нографа, диригента, педагога, громадського діяча. Він вважається основоположником української класичної музики, національної музичної творчості, професіональної музичної школи в Україні. Своєю композиторською працею, зокрема операми «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», М.Лисенко заклав основи національного класичного музичного мистецтва.

Центральним твором МЛисенка, названим композитором народ­ною музичною драмою, стала героїко-епічна опера «Тарас Бульба» (1891). Вона - явище справді національне, в якому з великою ре­алістичною силою та романтичним пафосом відображено кращі ри­си характеру народу, що бореться за свою свободу. Героїко-патріо-тичні образи опери (Тарас, Остап, Кобзар, народ) виростають із шевченківських «Гайдамаків» та інших зразків волелюбної поезії Великого Кобзаря.

Народився МЛисенко в селі Гриньках Кременчуцького повіту Полтавської губернії в сім'ї дрібного поміщика Віталія Романовича Лисенка, офіцера кірасирського полку. Він був людиною освіченою і культурною, відзначався передовими для свого часу поглядами. Віталій Романович був дядьком Михайла Петровича Старицького, який, залишившись сиротою, виховувався в сім'ї Лисенків.

Вже з дитинства Микола тягнувся до музики, слухав народну пісню. Першою вчителькою його була мати Ольга Єреміївна Лисен-ко - досить добра піаністка, яка походила із полтавського поміщиць­кого роду Луценків. Освіту вона дістала в Петербурзькому Смоль­ному інституті шляхетних дівчат.

У старовинному роді Лисенків, який вів свій початок від козаків, жив волелюбний дух. Усна сімейна традиція донесла до XIX ст. істо­ричні пісні й думи, які з особливою виразністю виконував рідний дядько по батькові Андрій Романович. Від нього Микола Лисенко почав записувати мотиви народних пісень, серед яких були: «Ой не гаразд, запорожці», «Отамане, батьку наш», «Встає хмара з-за лима­ну» та інші.

М.Лисенко мав прекрасну музичну культуру й високу школу. Протягом двох років (1867-1869) він вчився у Лейпцігській кон­серваторії - одному з найвідоміших у Європі навчальних музичних закладів. Він завершив повний курс фортепіанної гри і пройшов істо­рію музики й усі теоретичні предмети. Екзаменаційна комісія визна­ла гру випускника консерватори гідною відзнаки

і дала йому право на гастрольні подорожі по Європі. У 1874-1876 рр. М.Лисенко був у Петербурзі, де пройшов школу інструментовки у М.Римського-Кор-сакова.

Композитор був невтомним збирачем народних пісень. В с. Ро-манівка нинішнього Попільнянського району на Житомирщині, де жив його товариш Тадей Рильський, він записав пісню «Ой, ти, зіронько та вечірняя».

Вивчений і асимільований ним колосальний фольклорний мате­ріал М.Лисенко прагнув ввести в сучасну йому музику. МЛисенко видав сім випусків «Збірника українських пісень» (1868-1911) в обробках із супроводом фортепіано, дванадцять так званих десятків (120 пісень, укладених для чоловічих і змішаних хорів), збірник «Мо­лодощі» (весняні ігри дитячі, дівочі, жіночі та мішані). Всього ж він написав музику до близько 600 пісень. Композитор створив перші в Україні опери для дітей «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».

Його муза злилася з безсмертним словом Т.Шевченка. Він є од­ним з перших і найкращих інтерпретаторів «Кобзаря» (понад 80 во­кальних творів різних жанрів). Багато композицій написав на тексти М.Старицького, С.Руданського, Миколи Вороного (1871-1938), Лесі Українки, І.Франка. Композитор зробив найбільш вдалу музичну обробку п'єси І.Котляревського «Наталка Полтавка».

З ім'ям МЛисенка, якого називали батьком української музики, пов'язаний розвиток в Україні музичної освіти. У 1903 р. музична громадськість Києва, Львова та інших міст широко святкувала 35-річчя його творчої діяльності. На зібрані гроші, за які передбачалось купити ювілярові будинок, М.Лисенко в 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу, яка з 1913 р. стала носити його ім'я. В ній композитор працював до останнього дня. Школа випустила бага­тьох відомих музикантів, музичних і драматичних артистів. Зокрема, тут навчалися українські композитори Кирило Стеценко (1882-1922), Левко Ревуцький (1889-1977), Олександр Кошиць (1875- 1944), співак М.Микита, актори Олексій Ватуля (1891-1955) і Борис Ро-маницький (1891-1988).

Автором музичних творів на слова Т.Шевченка, зокрема «За­повіту» (близько 70-х років), був Гордій Павлович Гладкий (близь­ко 1849-1894) - український музикант-аматор і хоровий диригент. В мелодії до «Заповіту» він яскраво відтворив дух шевченківського вірша. Народ сприйняв цю пісню і любовно передає її з покоління в покоління. Автором музики до пісні «Реве та стогне Дніпр широ­кий» (1886 р., на текст з балади Т.Шевченка «Причинна») є укра­їнський педагог і композитор Данило Крижанівський (29.12.1856-26.02.1894). Цю пісню він присвятив М.Кропивницькому.

Композитором і піаністом двох народів - польського і ук­раїнського - був Юліуш Зарембський (1854-1885), який народився і помер в Житомирі. Він мав дуже хорошу школу: закінчив Віденсь­ку і Петербурзьку консерваторії, удосконалював фортепіанну май­стерність у знаменитого композитора Ференца Ліста. Ю.Зарембсь-кий працював професором Брюссельської консерваторії, гастролював у Києві, Одесі та Житомирі.

В історії української музики гідне місце займає Микола Мико­лайович Аркас (7.01.1853-26.03.1909). Це - особистість ренесансно­го типу: видатний урядовець, громадський діяч, історик, композитор, фольклорист-етнограф. Не маючи належної музичної освіти, ще на­вчаючись у Новоросійському університеті в Одесі, вивчав українські народні пісні, записував твори бандуристів, пробував писати сам.

Цьому значною мірою сприяло знайомство і тривале спілкуван­ня з Петром Ніщинським (1832-1896) - автором музики до п'єси Т.Шевченка «Назар Стодоля». Саме П.Ніщинський навчав молодо­го М.Аркаса основам теорії музики, гармонії, правилам композиції та виконавському мистецтву. Ці початкові музичні знання згодом М.Аркас з успіхом застосував на практиці. Він зібрав і обробив ба­гато українських народних пісень.

Одним з перших його творів була опера, в основу якої покладе­ний славнозвісний твір Т.Шевченка «Катерина» (1891). Композитор сам написав і музику, і лібрето. Опера відзначалася хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю. Вона була поставлена трупою М.Кропивницького в Москві 12 лютого 1899 р. і мала над­звичайний успіх. Протягом п'яти років її почули в Мінську, Вільно, Києві, Одесі, Катеринодарі, Маріуполі, Луцьку, Львові, Варшаві.

М.Аркас написав музику на слова І.Франка «Не пора» - одного з політично найгостріших українських національно свідомих поетич­них творів, нещадно переслідуваного як царською, так і радянською цензурою.

М.Аркас планував написання ще кількох музичних творів, але крововилив у мозок та параліч правої руки не дали змоги сідати за фортепіано. Неможливість займатися музичною творчістю спонука­ла М.Аркаса зайнятись новою сферою діяльності - на початку XX ст. він починає вивчати історію України. Метою досліджень був аналіз і узагальнення української історії в найдоступнішій формі, зрозумілій малоосвіченим категоріям населення, дітям.

Серед архітектурних пам'ятників XIX - початку XX ст. значну цінність має оперний театр в Києві, побудований у 1897-1901 рр. за проектом архітектора Віктора Шретера. У 1862-1882 рр. за участю архітектора Олександра Беретті (1816-1895) споруджено Володи-мирський собор у Києві. Значну художню цінність мають настінні розписи інтер'єру, виконані в 1885-1896 рр. українськими, російсь­кими і польськими художниками В.Васнецовим, М.Нестеровим, М.Врубелем, В.Замирайловим, С.Костенком, М.Пимоненком, С.Яремичем, П.Сведомським, В.Котарбінським та іншими під керівництвом академіка А.Прахова. Створені образи князів Володи­мира, Олександра Невського, княгині Ольги, Нестора-літописця вра­жають своєю величністю і живою реальністю, національним забарв­ленням і подихом історії.

До кращих споруд Києва початку XX ст. відноситься будинок пе­дагогічного музею (1909-1912) архітектора Павла Альошина (1881-1961). Музей діяв до березня 1917 р. Тепер там знаходиться Буди­нок вчителя. За проектом українського архітектора Генріха Гая (1875-1936) у Києві збудовано перший в Україні критий (Бес­сарабський) ринок (1910-1912).

Дуже швидко забудовувалася Одеса. Вона в кінці XIX ст. за кількістю населення вийшла на третє місце в Росії і стала найбільшим містом України. У 1884-1887 рр. за проектом австрійських архітекторів Германа Гельмера (1849-1919) і Фердінанда Фельнера (1847 р. - ?) у формах ренесансу з елементами бароко збудовано в Одесі міський театр (нині - театр опери та балету).

Відродженню української культури та піднесенню її на новий, більш високий щабель, сприяла діяльність Василя Кричевського (19.12.1872 (за іншими даними - 12.01.1873) - 15.11.1952 рр.) - ар­хітектора, графіка, ілюстратора, майстра книги, живописця. Найбільші досягнення були у нього в оформленні книги, зокрема обкладинки, та в архітектурі. Серед його робіт - фасад і внутрішнє оформлення Полтавського губернського земства (1903-1908 рр., тепер - краєз­навчий музей), будинок Лохвицького народного дому, комплекс гон­чарної майстерні в Опішні.

Набула розвитку монументальна скульптура. В 1853 р. в Києві на Володимирській гірці встановлений бронзовий пам'ятник князю Київської Русі Володимиру. Автори - скульптори В.І.Демут-Мали-новський і П.М.Клодт, архітектор О.К.Тон. Скульптор Михайло

Микешин (21.02.1835-31.01.1896), за походженням білорус, створив пам'ятник Б.Хмельницькому в Києві (1879-1888). Разом з Д.Менде-лєєвим, І.Рєпіним та іншими він був засновником Товариства імені Т.Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Південної Росії, що вчились у вищих навчальних закладах Санкт-Петербурга.

Українські скульптори прославили себе на ниві російського мис­тецтва. Серед них - І.ІІ.Мартос, який став професором, а згодом ректором Петербурзької Академії мистецтв. До найвідоміших його скульптурних робіт належать пам'ятники Мініну і Пожарському в Москві (1804-1818) та А. Рішельє в Одесі (1823-1828).

У 1899 р. було споруджено і урочисто відкрито перший пам'ят­ник у Житомирі - пам'ятник О.С.Пушкіну.

З-поміж українських скульпторів Галичини світову славу здобув Михайло Паращук, котрий разом з Антоном Попелем створив пам'ят­ник Адамові Міцкевичу у Львові. М.Паращуку також належать скуль­птурні портрети І.Франка, В.Стефаника, МЛисенка і СЛюдкевича.

Чільне місце в українському живописі першої половини XIX ст. займає Т.Шевченко, який в 1844 р. закінчив Петербурзьку Академію мистецтв. Вихований на традиціях класицизму, він поступово перехо­дить до реалізму, одним із перших починає змальовувати життя та побут селянства («Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська роди­на» та інші). Подорож в Україну народжує задум створити серію офортів під назвою «Живописна Україна». Шість офортів цієї серії, які з'явились у 1844 р. у Петербурзі, відзначаються високою техні­кою та життєвою правдою. Художник-патріот задумав представити Європі свою батьківщину з її самобутньою історією, культурою й побутом. Пояснювальні тексти під офортами було вигравірувано французькою мовою. У живописі другої половини XIX ст. сюжети на українські теми знайшли втілення в полотнах Костянтина Олександровича Рутовсь-кого (1826-1893). Він відомий своїми ілюстраціями до творів М.Гого-ля, Т.Шевченка, Марко Вовчок, а також до біографії Т.Шевченка. В 1875 р. художник завершив роботу над картиною «Кобзар над Дніпром».

Художня довершеність притаманна картинам співця природи і народного побуту України Миколи Пимоненка (25.02.1862-13.03.1912). Найбільш відомі його роботи - «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Сінокіс», «Проводи рекрутів».

Розвивався пейзажний живопис. Своє обдарування в ньому най­більше проявив Сергій Васильківський (7.10.1854-24.09.1917). Його полотна «Отара в степу», «Ранок», «Козача левада», «Степ на Україні», «В Запорізькому степу», «На Харківщині» - це своєрідний гімн українській природі.

Батальний живопис започатковує Микола Самокиш (13.10.1860-18.01.1944). Його перше полотно на цю тематику - «Повернення російської кавалерії після атаки під Аустерліцом». Найбільш відома з історичних полотен картина М.Самокиша «Бій Максима Криво­носа з Ієремією Вишневецьким».

Майстром психологічного портрета був Олександр Мурашко (26.08.1875-14.06.1919). Він є автором відомої картини «Похорон кошового», для центральної постаті якої позував М.Старицький.

Багато зробив для України Ілля Юхимович Рєпін (1844-1930), родом з Чугуєва на Слобожанщині. Пензлю великого художника на­лежать картини: «Українська селянка» (1880), «Портрет Т.Г.Шев­ченка» (1888), «Українське весілля» (1928) та багато інших. Його перші життєві враження пов'язані з Україною - акварель «Банду­рист» художник намалював у 15 років.

Понад десять років (1880-1891) працював І.Рєпін над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Для цієї картини в ролі кошового писаря, зображеного в центрі полотна, позував ху­дожнику український історик, археолог, етнограф, фольклорист, пись­менник Дмитро Іванович Яворницький (1855-1940), який все своє життя присвятив вивченню історії запорізьких козаків і якого за це називали Нестором Запорізької Січі. Кошовим отаманом Іваном Сірком в картині зображений генерал Михайло Іванович Драгоми-ров.

І.Рєпін намагався виховувати «українських Матейків» і давав своїм учням завдання писати на українські історичні теми.

 

У кінці XIX - на початку XX ст. розгортається боротьба ідейних та художньо-естетичних течій. Поряд з реалізмом утверджується модернізм, який шукав нових засобів мистецького відображення світу. Першим в українській літературі під гаслом модернізму виступив у 1901 р. поет Микола Вороний (1871-1940). На сторінках «Літера­турно-наукового вісника» у відкритому листі програмного характе­ру він закликав навернутись до ідеї «чистої штуки», «справжньої запашної поезії». Прихильники модернізму різко виступали проти захоплення письменників старої генерації етнічно-побутовим описом, деталізацією, сільською тематикою і висловились за аполітизм, «чисте мистецтво».

 


php"; ?>