Міжнародні економічні відносини як предмет регулювання МЕП

ТЕМА 1. Предмет і система міжнародного економічного права

1. Міжнародні економічні відносини як предмет регулювання МЕП

2. Система МЕП.

3. Структури дисципліни МЕП

МЕП – система норм і принципів, що регулюють міжнародні економічні відносини.

Сучасні автори часто ставлять такі питання:

· чи можна вважати МЕП частиною міжнародного права?

· чи міжнародне право включає міжнародне економічне право, чи міжнародне економічне (більш широко в історичному плані – торгове право), навпаки, породило міжнародне право.

З певними застереженнями можна дати позитивні відповіді на обидва питання, включаючи як це не парадоксально і третє. Торгівельне право породило економічне і навіть міжнародне право, але зараз воно, як і економічне – складова міжнародного права. Домінік Карро і Пьєр Жуйяр, наприклад стверджують: «Економічні відносини в якості міжнародних існували ще до появи комплексу правових норм, які стали їх регулювати».

Щоб погодитися з ними, треба врахувати дві обставини. По-перше, фактично до кінця другої світової війни держави, якщо й встановлювали певні міждержавні домовленості з приводу регулювання економічних відносин, то це були переважно відносини в сфері торгівлі. З цього приводу в літературі наводиться думка Пійе (Pillet), який ще в кінці XIX ст. зазначав: «Міжнародна торгівля – це очевидний факт, і притому факт, який породив все міжнародне право».

При цьому слід враховувати (і це по-друге), що в своєму основному обсязі до кінця другої світової війни реальні відносини в сфері міжнародної торгівлі регулювалися на рівні приватно-правових домовленостей і торговельних звичаїв, які формувалися самими комерсантами, тобто суб’єктами приватно-правових відносин. Міжнародна ж економіка в комплексному її виразі була предметом переважно наукових досліджень і стала такою лише з кінця ХVІІІ століття.

Лише після другої світової війни неоліберальна модель міжнародного правопорядку породила міжнародне економічне право – як право міждержавних домовленостей з приводу економічних відносин.

Міжнародне економічне співробітництва як одна з цілей Статуту ООН

У Статуті ООН міжнародне співробітництво визначене як одна з трьох головних цілей Об’єднаних Націй: відповідно до п. 3. ст. 1 Статуту: Об’єднані Нації переслідують цілі «…здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру і у розвитку поваги до прав людини та основних свобод для кожного – без різниці у расі, статі, мові й релігії…». Більшої конкретики цим положенням – стосовно засобів організації і регулювання міжнародного співробітництва – надає глава ІХ Статуту ООН «Міжнародне економічне й соціальне співробітництво» і глава Х «Економічна і Соціальна рада».

Міжнародне співробітництво можна визначити як скоординовану, взаємовигідну, спрямовану на задоволення спільних інтересів несилову діяльність держав з метою покращення загального рівня й якості життя їх населення. фактично все сучасне міжнародне право можна поділити на право міжнародної безпеки в якому передбачено механізм розділу VІІ статуту (примусові заходи до держав-порушниць миру), і право міжнародного співробітництва де (в ідеалі) діє лише метод координації і добра воля держав як суверенів, а відповідальність – лише реститутивна (в широкому сенсі – як альтернатива репресивної).

Особливості міжнародно-правового регулювання міжнародного співробітництва, досить чітко відзначають французькі юристи-міжнародники Д. Карро і П. Жуайяр: «право економічного співробітництва не розглядає міжнародний порядок з точки зору законності й вирішення спорів, його не цікавить питання «хто, що порушив» – воно намагається пересвідчитися у незмінності духу співробітництва тих учасників відносин, які тимчасово відійшли від дотримання економічної норми»[1]. Інші автори[2] в розвиток цього підходу зазначають: «Замість «прокурорського підходу», коли відслідковується найменші порушення закону, держави у економічних питаннях віддають перевагу більш дипломатичній позиції... загалом забезпечення економічних зобов’язань передбачає не менше санкцій, ніж інші міжнародні зобов’язання, проте держави… віддають перевагу відступу від застосування санкцій або непрямим санкціям»[3].

Із цих висловлювань, а також із назви статті ІХ і практики діяльності сучасного міжнародного співтовариства видно, що саме економічне співробітництво розглядається як найбільш значиме, і є більш розробленим в міжнародно-правовому регулюванні.

Проте стаття 1 Статуту ООН і сучасне розуміння стану людства вимагає гармонізації міжнародного співробітництва в усіх сферах його соціально-культурного життя при збереженні методів несилового його регулювання з метою солідарного забезпечення інтересів всього людства.

Проблема освоєння людством засобів безкризового розвитку, необхідність підвищення його здатності переживати найтяжчі виклики природного й антропогенного походження з мінімальними втратами постала ще на межі ХІХ-ХХ століть. Як відгук на цю необхідність на початку ХХ століття була сформована концепція ноосфери[4] – як впорядкованого солідарною діяльністю усього міжнародного співтовариства «геологічного простору»[5], порубіжного між космосом і планетарною твердю.

Світовий порядок переживає нині стан глобального «фазового переходу». При сприятливих умовах від може стати переходом від переважно станово-кастового до переважно громадянського міжнародного співтовариства. І з цього боку – це небувалий за всю історію шанс підпорядкувати міжнародні відносини науково обґрунтованому «управлінню правом», альтернативному «управлінню силою».

З іншого боку, цей перехід небезпечний для людства «рівновірогідністю» суперечливих сценаріїв майбутнього, яких загалом в залежності від вибору кожного жителя планети може бути три.

Перший, побудований на силових моделях забезпечення глобального порядку. На ідеї силового забезпечення дієвості права і порядку, вже багато століть будуються як міжособистісні так і міжнародні відносин. А «науково» закріпило цей підхід – позитивіське розуміння права, якому «силове забезпечення» починаючи з доктрин ХІХ століття, жорстко «прив’язується» до інституту держави.

Другий підхід також пов’язаний з примусом, але він діє поза інститутом держави, іноді лише використовуючи останній як знаряддя: він втілюється у тоталітарних ідеологіях (релігійного або позарелігійного змісту). Він спирається на підтримку в індивідуумі страху виявитися інакомислячим, що автоматично тягне за собою позбавлення правосуб’єктності, причому не державою, від якої ще можна певною мірою «ховатися», а самим суспільством, тобто його «ближніми», від яких нікуди не сховаєшся. Такі тоталітарні ідеології ефективно акумулюють людські ресурси для формування різноманітних механізмів забезпечення встановлених ними правил, оскільки звертаються безпосередньо «до душі й розуму кожного», відшукуючи актуальні для певного часу «больові точки» суспільного життя і обіцяючи їх швидке оздоровлення – як правило за рахунок «жорстких заходів». Глобальний вибір людством такого джерела забезпечення порядку, безумовно, стане актом деградації, кроком назад, черговим падінням в ідеократичні порядки, побудовані на обмеженні знань, духовного й інтелектуального потенціалу і волі переважної частини населення.

Підхід до несилового забезпечення права, за якого лише людство й зможе стати «суспільством особистостей», тобто унікальних суб’єктів всесвіту, що зуміли подолати в собі тваринні інстинкти, перш за все страх, – полягає у розумінні сенсу, змістовності права: він альтернативний будь-якому силовому його забезпеченню. Він спирається на джерела, пов’язані з розумінням суспільством права як «мудрості предків», «писаного розуму», «добрих звичаїв», «підтвердженої позитивним досвідом, практики співробітництва» і т.п.. В основі такого відношення до права лежить переконання, що правові норми дотримуються тому, що вони правильні, важливі й корисні, відповідають цінностям і інтересам всього суспільства та його окремих індивідуумів. Такі правила не просто дотримуються, вони відстоюються кожним свідомим членом суспільства «як свої», як основа життя, без якої це життя втрачає сенс.

Проблемність такого підходу для загальнолюдської цивілізації – у маловірогідності виведення таких правил, які б максимально задовольняли всіх. Фактично мова йде про зведення в єдиному фокусі норм моралі, педагогіки, політики, економіки, права, інформатики – зрештою всієї системи знань, а також систем виховання й регулювання суспільних відносин – для винайдення того маловірогідного стану «вічного миру», при якому б і особи гармонійно розвивалася, прийдешні покоління не позбавлялися того, що ми ще маємо, а суспільства різних рівнів ефективно виконували свою частину роботи в грандіозній місії людства.

Ці маловірогідні параметри, умови й вимоги можуть бути віднайдені й поступово увійти в мотивацію суспільних відносин лише при солідарному міжнародному співробітництві, забезпеченому ефективними засобами прогнозованого регулювання. Звичайно, їх ретельний і складний пошук, перевірка ефективності й адаптація немислимі при «управлінні силою», яке, власне, зводиться до застосування тимчасових переваг одних соціальних груп над іншими.

Тільки «управління правом», орієнтоване на усталені об’єктивні закони суспільства і на «загально суб’єктивну» мету Людства – стати свідомою впорядковуючою силою Всесвіту – забезпечить «піднесення Людини в кожній людині». Без постійної роботи кожної особи і суспільства в напрямку такого «піднесення», без виховання і правового забезпечення самодостатності кожного індивіда, поваги до людини в собі і в кожній іншій особі – неможливо очікувати адекватних відгуків Людини й Людства на ті виклики, що чекають нас у найближчому майбутньому. Людство повинно бути гідним своєї місії – хоча б тому, що крім нас нікого мислячого у доступному для нас Всесвіті й немає і нам треба припинити сподіватися на інші сутності, ангелів чи інопланетян, усвідомивши свою відповідальність за себе, за свою планету і найближчий космос.

Для ефективності загальнолюдського співробітництва необхідна щира загальнолюдська солідарність, важливою передумовою якої має стати поступове формування загальнолюдської культури. Остання, в свою чергу, може зародитися і розвиватися лише в умовах поступового й толерантного взаємозбагачення локальних і регіональних культур людства, тобто при визнанні мультикультурності людства як окремої самостійної цінності ноосфери, подібно до визнання біорізноманіття самостійною цінністю біосфери.

Гармонійно і з усвідомленням рівної значимості для людства повинні при цьому розвиватися всі складові загальнолюдської культури, включаючи: систему цінностей; систему регулювання суспільних відносин; систему знань і шедеври мистецтва загальнолюдського значення. Отже ідея формування «ноосфери» має нині становити як предмет досліджень усього комплексу соціальних наук, так і сучасної правової науки. Зокрема питань ефективності міжнародно-правового комплексного регулювання всіх напрямів міжнародного співробітництва.

При зрілості й важливості сучасного економічного співробітництва, в основі якого лежить приватна зацікавленість у максимізації прибутку, ідея пріоритетності загальносоціальних цінностей і необхідність підпорядковувати їм економічні (точніше комерційні) інтереси, стає все більш очевидною, й поступово втілюється у нову соціально-орієнтовану суспільну мораль, на яку має орієнтуватися й нове «соціальбельне» міжнародне право. Інституціалізація нових соціально-орієнтованих міжнародно-правових ідей відбувається – хоч до сих пір і неефективно, але досить широко й різноманітно. Ці ідеї реалізуються у зусиллях міжнародного співтовариства в сферах, що не приносять прибутку, але спрямовані на забезпечення загальної нормалізації суспільного життя: через впровадження комунікаційних, освітніх і оздоровчих програм, боротьбу з голодом, бідністю, опустелюванням, будь-яким неефективним використанням природних ресурсів, через захист природного середовища, культурної спадщини людства тощо.

Отже важливою змістовною складовою виокремлення права міжнародного співробітництва є розуміння того, що при всій важливості економічного процвітання, останнє є лише певним етапним завданням, і його пріоритетність є тимчасовою: після досягнення певного економічного рівня нагальною потребою людства стають комплексні заходи загальносоціального спрямування, з-поміж яких культурні, екологічні, гуманітарні й безліч інших, включаючи й економічні, мають тепер складати збалансоване різноманіття. Таким чином, кожен з перерахованих у Статуті напрямів співробітництва (і цей перелік лишається невичерпним), повинен отримати рівноцінне міжнародно-правове регулювання й забезпечення.

Статут ООН, основний правовий зміст якого втілено у його цілях і принципах, забезпечив ефективний рух міжнародного співробітництва до набуття ним ознак універсальної динамічної системи міжнародного правопорядку. Процес універсалізації[6] міжнародного правопорядку стає можливим завдяки забезпеченню внутрішньої єдності, тобто подоланню внутрішніх суперечностей в системі міжнародного права. Вирішальним кроком до усунення таких суперечностей стало прийняття Статуту ООН: на основі статті 103 Статуту, в якій зазначено: «У випадку, коли зобов’язання Членів Організації з Цього Статуту суперечитимуть їхнім зобов’язанням з будь-якої іншої міжнародної угоди, переважну силу мають зобов’язання з Цього Статуту» – забезпечується верховенство Статуту, його цілей і принципів, над іншими нормами міжнародного права і, як наслідок цього, поступовий рух всієї системи міжнародного права до універсальної єдності. Статут ООН став для міжнародного права системотворчим чинником, своєрідною «конституцією», оскільки його положенням не може суперечити жоден міжнародний договір, а також будь-яка діяльність на його основі. Стаття 103 Статуту ООН послугувала своєрідним «фільтром» для договорів, прийнятих до 24 жовтня 1945 року^{^[7]} – на відповідність їх норм цілям і принципам Статуту ООН. Ті ж договори, що приймалися після набуття чинності Статутами не могли суперечити його положенням, оскільки б в іншому випадку були недійсними з моменту прийняття. Зрештою, всі існуючі на час набуття чинності Статутом і створені згодом спеціалізовані міжнародні установи також почали консолідуватися в єдину універсальну інституційну систему: всі вони, по-перше, підпадали в своїй діяльності під уніфікацію на основі її відповідності Статуту ООН, а по-друге, найважливіші з них залучено на договірній основі до «системи ООН».

Універсальний міжнародний правопорядок залишається значною мірою ідеалом, і його формування спирається багато в чому на досвід формування регіональних правових систем, які в окремих напрямках рухаються швидше за універсальну міжнародну систему. Так в межах латиноамериканської регіональної системи було розроблено основи сучасного дипломатичного права, і кодифіковано основні питання приватно-правових відносин (Кодекс Бустаменте 1928року). Але безумовно провідна роль в цьому процесі належить європейським державам. Після ІІ-світової війни одразу три загальноєвропейські структури почали розвиток окремих напрямків формування міжнародного регіонального правопорядку: Рада Європи – права людини; НБСЄ (нині ОБСЄ) – регіональна безпека; і європейські співтовариства, на основі яких з 1993 року утворився ЄС. Євроінтеграція, як забезпечення комфортного соціально орієнтованого суспільного порядку, зрештою, зкоординувала всі зазначені напрями на основі фундаментального забезпечення свобод руху: товарів, капіталів, послуг, населення, інформації і ідеалів моделювання суспільних відносин, орієнтованих на «людський вимір». Цим шляхом ідуть і інші регіональні утворення, при цьому кожен регіон все більше виявляє власну специфіку, яка, проступаючи крізь «вестернізовані», переважно економічну стандартизацію, відроджує культурні традиції цивілізацій цих регіонів, від яких їх народи на певний час відступили в процесі лібералізації і глобалізації.

Цьому також сприяє пошук в розбудові «постглобалізованого» міжнародного правопорядку компромісу між неоіблеральними і неосолідаристськими принципами і цінностями. Вперше на це явище звернув увагу Ж. Тускоз, який окремі галузі й інститути сучасного міжнародного права співробітництва розподілив по двох великих напрямках – неоліберального й неосолідариського спрямування.

Неоліберальна доктрина, на його думку, лежить в основі міжнародно-правового регулювання: торгівлі (товарами, послугами, правами інтелектуальної власності); руху міжнародних фінансів; міжнародних комунікацій (перевезення й зв’язок).

Неосолідариська доктрина охоплює за Ж. Тускозом: «право розвитку», включаючи економічну й науково-технічну допомогу; систему компенсаційних заходів у торгівлі між країнами з розвиненою й нерозвиненою економікою; міжнародно-правовий захист природного середовища. В свою чергу «Право розвитку», багатьма авторами включається до Прав Людини в широкому сенсі (Human Right). Виникають все нові й нові напрями солідариського регулювання міжнародного правопорядку, зокрема: захист культурної спадщини; концепція спільної спадщини людства; міжнародні добродійні програми проти голоду й бідності; особливий захист країн, що мають несприятливі природі умови та ін.

На межі тисячоліть стає все більш зрозумілим, що неоліберальний і солідариський підходи до регулювання міжнародного співробітництва є взаємодоповнюючими. Таке розуміння вимагає наступного кроку – балансу, а згодом і синтезу «індивідуально орієнтованого» й «соціально орієнтованого» права – як на рівні національних правопорядків, так і на рівні міжнародно-правових стандартів. Цей синтез має супроводжуватися синтезом «індивідуалістичної» й «колективістської» моралі, без чого не уможливиться «несилове» свідоме забезпечення дотримання правових приписів.

Система МЕП.

Поняття «система» тлумачиться настільки широко, що зразу треба оговорити, про що тут йтиметься. Слід розрізняти системи матеріальні й ідеальні (концептуальні). Також системи можуть бути статичними, динамічними й такими, що розвиваються, причому, три останні характеристики можуть стосуватися однієї й тієї ж системи, в залежності від того, як ми її досліджуємо.

Традиційно, систему МЕП в статиці характеризують також його «змістовно-логічні» складові, а саме принципи, джерела і суб’єкти економічних правовідносин.

Але при такій розробленості статичних характеристик системи МЕП, ми не можемо не враховувати, що воно є системою динамічною, або відкритою, тобто такою, що зберігає свою самототожність здійснюючи постійний обмін з середовищем, тобто з іншими системами регулювання: політичними економічними і т.ін. Дійсно, іноді навіть не можна встановити чіткої межі, за якою в міжнарно-правові норми перетворюються ті чи інші спільні політичні заяви, торгові звичаї, ділова практика чи технічні вимоги.

Крім того як і все міжнародне право, МЕП є системою, що знаходяться в своєму розвитку, досягаючи, але ще не досягши певного стану зрілості. Отже як і все МП МЕП – це концептуальна деонтологічна відкрита система, що розвивається.

З іншого боку, структура по рівням організації МЕП – це норми (як «елементарні одиниці» системи), інститути (як сукупність норм, що регулюють усталені економічні правовідносини), і підгалузі (як система норм і принципів що регулюють певну сферу економічної діяльності) економічного права, що саме по собі є, принаймні формально, галуззю міжнародного права, яка включає такі важливі і розвинені підгалузі як міжнародне торгівельне право, міжнародне валютне (фінансове) право, міжнародне транспортне право, міжнародне інвестиційне право, право науково-технічного співробітництва тощо.

Міжнародне право й міжнародне економічне право

В основі як МП так і МЕП лежить взаємозалежність держав, яке вимагає їх співробітництва. Міжнародне економічне право – так само як і міжнародне право в цілому – безпосередньо пов'язано з існуванням суверенних національних держав, які не можуть без їхньої згоди ні бути притягнені до суду ні стати учасниками тих чи інших домовленостей. Тому в МП, як і в МЕП, основною проблемою ефективності правового регулювання залишається те, що їхні норми є обов’язковими лише для держав, які стали членами відповідних договорів, в яких ці норми кодифіковано.

Проте є істотні відмінності між МП і МЕП

МП регулює загальнополітичні міждержавні відносини, а МЕП – економічні.

Міжнародне право – це право захисту суверенітету кожної держави, оскільки воно цілком ґрунтується на ідеї збереження політичної незалежності держав. Тоді як міжнародне економічне право – це право реалізації реальних економічних інтересів. Воно цілком ґрунтується на ідеї, що збагачення держав – це законна мета. Збагачення ж розглядається як інтерес цілком індивідуальний. Основним механізмом такого грубого і вузького розуміння збагачення є ідея постійної експансії. Для цього фактично й формуються відносини економічної взаємозалежності* між державами. При цьому невідворотно відбувається порушення принципу суверенної рівності держав.

У МП кордони забезпечують політичну безпеку держав і повинні залишатися на замку; У МЕП кордони перешкоджають економічному співробітництву між державами.

*Картину економічної взаємозалежності можна представити по масштабах інтернаціоналізації підприємств. Так, в 1995 році 48 тис. материнських компаній з 280 тис. філій мали річний оборот 7 млрд. дол., що на 30% більше, ніж весь об'єм світової торгівлі. При цьому річні обороти ТНК зростають швидше, ніж об'єм світової торгівлі.

Феномен економічної взаємозалежності спричиняє за собою правові проблеми.

Найбільш очевидна з них полягає в тому, що міжнародні економічн. відносини функціонують за наявності безлічі національних правопорядків.

Залучення до сфери міжнародних економічних відносин класичних інструментів юрисдикції держав і такі звичні поняття міжнародного права як:

Територія // Національна приналежність // національний захист – погано укладаються в реалії МЕП.

Нашарування територіального і національного елементів в деяких питаннях вдалося уникнути шляхом двосторонніх угод (приклад: договори про уникнення подвійного оподаткування).

Існує й інша тенденція – зростання багатосторонніх договорів, зі створення економічних інтеграційних просторів (ЗВТ і митних союзів).

Всі ці міжнародні договори – двосторонні й багатосторонні – надають тверду перевагу взаємозалежності, а не незалежності. Ці договори відображають зсув центру тяжіння – «від міжнародних політичних відносин до відносин економічних».

Крім того, слід враховувати, що як одна з галузей права, що регулює реалії міжнародних відносин, тобто складова спеціальної частини міжнародного права, МЕП – це система міждержавного регулювання, але самі відносини регулювання – це сфера, де міжнародні публічно-правові і приватно-правові відносини тісно переплітаються і не завжди можуть бути чітко розмежовані – на відміну від відносин і категорій, що відносяться до загальної частини міжнародного права, тобто формують ідеальні теоретичні його засади. Це сфера відносин зі змішаним складом учасників: держави, як суверенні суб’єкти публічно-правових відносин, закладають основи економічного співробітництва, але його реалізація здійснюється фізичними й юридичними особами, тобто суб’єктами приватно-правових відносин.

Отже в сучасному МЕП (в кінці ХХ, на початку ХХІ століть) виявляються дві тенденції, які дуже турбують юристів-класиків:

Одна з них – це феномен інтернаціоналізації, тобто погоджене державами в загальносвітовому масштабі усунення економічних кордонів і вільний обіг всіх чинників виробництва. Наслідки інтернаціоналізації такі, що здатні викликати жах юристів, які переймаються такими питаннями:

· Чи можливо, роблячи прозорими кордони економічні, зберегти політичні кордони?

· Чи не відбувається заперечення ідеї суверенітету держав?

· Чи залишилося місце для регіонального підходу між підходами глобальним і національним, тобто чи узгоджується інтернаціоналізація з інтересами міждержавних об'єднань, створенням яких відмічена європейська історія після 1945 року?

Друга тенденція – самоусунення держав від участі в господарських зв'язках, тобто делегування повноважень утвореним ними органам і відновлення домінування приватних учасників господарської діяльності в якості носіїв прав і обов'язків в сфері міжнародного економічного права. Ця теза, при більш детальному аналізі стосується двох різних процесів.

Перший, більш реальний, процес – передання з боку держав міжнародним міжурядовим організаціям повноважень з регулювання конкретних сфер міжнародних зносин, включаючи й економічні. Сенс цього процесу цілком зрозумілий. Держави в кінці і після другої світової війни впродовж трьох-чотирьох десятиліть потому переважно забезпечили всі сфери міжнародних відносин основоположними договорами, а то і системою договорів, тобто кодифікували правила в більшості сфер міжнародних відносин. Паралельно вони створили міжнародні установи, які забезпечують нині дотримання положень цих договорів і доповнюють їх спеціальними договорами (розроблюючи їхні проекти), а також поточними актами обов’язкового чи рекомендаційного характеру, фактично перебравши на себе всю нормативно-оперативну діяльність в конкретних сферах міжнародних відносин. Лише деякі міжнародні організації, такі, наприклад, як СОТ, зовсім не наділені нормотворчими повноваженнями, проте на основі генеральної ради СОТ діє Форум з перегляду торгової політики, а, наприклад, спеціальна рада з регулювання торгівлі послугами здійснює все-таки нормотворчу діяльність, готуючи проекти додатків до ГАТС (детальніше див. далі).

Другий процес – більш теоретичний, ніж реальний. Багато авторів пишуть про те, що в кінці ХХ на початку ХХІ століть приватні особи – учасники міжнародних економічних відносин, які після другої світової війни розглядалися як дестинатори МЕП, щодо яких правила створюються державами (міждержавними домовленостями), стають знову суб'єктами міжнародного права, все сильніше впливаючи (поки що опосередковано) на формування правил в міжнародних економічних відносинах. В зв’язку з цим набуває поширення ідея про «третій правопорядок» – транснаціональне (міжнародне комерційне) право, яке формується в доповнення до національного й міжнародного публічного права (детальніше про це далі). Як пишуть Н.К. Дінь і співавтори, ТНК хоч і є суб’єктами приватно-правових відносин, є носіями значних прав, а головне можливостей, які вони прагнуть відстояти перед державами. Але чи може ТНК бути носієм зобов'язань з МЕП? Адже не існує універсального регулювання діяльності транснаціональних корпорацій. Чи не є відсутність такого регулювання дестабілізуючим чинником? Чи не несе це, врешті-решт, ризик порушення суверенітету держави?

Всі ці питання, як і питання регіонального наднаціонального права, є проблемою відставання теорії від практики. Практика рухається вперед, теорія чекає нової соціально-орієнтованої наукової парадигми.

Структура дисципліни МЕП

Структура всіх сучасних правових дисциплін, слідом з Німецьким цивільним уложенням 1896 року включає Загальну й Особливу частини.

В першій викладаються загальні положення для МЕП – це питання його специфічних рис і відмінності від інших галузей МП, його структура, принципи, джерела, суб’єкти. В особливі частині розкриваються основні напрями регулювання міжнародного діяльності, залученої до світової економіки. Міжнародне регулювання торгівлі товарами, послугами, правами інтелектуальної власності, валютна система, рух капіталів, перевезення, комунікації тощо. В останні роки до цієї структури додається ще спеціальна частина, яка формує уявлення про міжнародний економічний процес. Автори при цьому тлумачать його як в широкому, так і у вузькому, а також в розширеному сенсі. У вузькому сенсі – це юридичні способи врегулювання спорів (судові і арбітражні процедури). У розширеному сенсі – це як юридичні, так і політичні способи, знову ж таки, врегулювання спорів. У широкому сенсі – це всі процедурні питання, включаючи, зокрема, ведення переговорів і укладання договорів.

(детальніше див. методичку)

[1] Право економічного співробітництва П. Жуайяр і Д. Карро розглядають настільки широко, що воно охоплює практично все міжнародне співробітництво.

[2] Нгуен Куок Динь, Патрик Дайе, Алэн Пелле. Международное публичное право, В 2-х т. Т.1. – К.: Сфера. 2000. – С. 189.

[3] Там само. – С. 190.

[4] Концепція ноосфери розроблена Т. Леруа, П.Т. де Шарденом і В.І. Вернадським

[5] «Геологічний простір» – поняття введене В.І. Вернадським для позначення найбільш динамічного приповерхневого простору планети, унікального для Всесвіту завдяки наявності в ньому води й живих організаів: в його межах за 2 млрд. років контакту земної тверді й розсіяної матерії Космосу найбільш інтенсивно відбувається еволюція матерії.

[6] Походить від поняття «Універсум», що склалося в середньовіччі і означає всеохоплюючу єдність всього сущого – як пізнаного, так і не пізнаного Людиною.

[7] Набуття чинності Статутом ООН і Статутом Міжнародного суду ООН