Писемність, освіта, словесність

Велике значення для адаптації християнства на слов’янському ґрунті мала просвітницька місія св. Кирила та Мефодія. Вони були уродженцями візантійського міста Фессалоніки, але досі не встановлено їхнє етнічне походження – чи грецьке, чи болгарське. Кирило (827–869, до прийняття схими[3] незадовго перед смертю – Костянтин) був інтелектуалом, ерудитом, займався богослов’ям та філологічними науками, мав ґрунтовні знання зі слов’янського мовознавства. Його старший брат Мефодій (815–885) спершу робив успішну кар’єру у візантійській армії, але згодом присвятив себе церковному служінню і став опорою для Костянтина в місіонерській та просвітницькій діяльності. Найважливішим джерелом для вивчення діяльності творця слов’янської писемності є Житіє Костянтина-Кирила Філософа – агіографічна пам’ятка болгарського походження другої половини ІХ ст., яка була поширена на Русі з домонгольського часу.

Заслугою Костянтина-Кирила є створення слов’янської писемності. Це було безпосередньо обумовлено потребою в перекладі для слов’ян християнських сакральних текстів. Однак ще до Костянтина-Кирила слов’яни мали досвід використання письма. Про це свідчить пам’ятка болгарської літератури Х ст. – Сказання про письмена чорноризця Храбра. У ній зазначено, що спочатку слов’яни не знали літер, а користувалися «чертами» і «резами» (імовірно, різновидом рун), що вживалися також для ворожіння. У зв’язку з поширенням християнства слов’яни почали використовувати літери латинського та грецького алфавітів. Однак ці літери були погано пристосовані до слов’янських мовних особливостей (не давали змоги передати на письмі шиплячі звуки, притаманні слов’янам, але не відомі в латинській і грецькій мовах). Саме тому Костянтину-Кирилу довелося створити для слов’ян оригінальну абетку.

У 860/861 рр. Костянтин-Кирило здійснив місіонерську подорож до Хазарії, під час якої зупинявся у Херсонесі, де знайшов Євангеліє і Псалтир, написані «руським письмом», а також спілкувався з людиною, що знала мову, котрою були перекладені ці сакральні християнські тексти. Перебуваючи в Херсонесі, Костянтин-Кирило встиг оволодіти цією писемністю. Проте досі залишається без остаточної відповіді питання: з якою ж, власне, мовою слід пов’язати це «руське письмо»? Щодо цього висловлювалися різні припущення. Зокрема, що це був переклад Св. Письма готською мовою, виконаний ще у ІV ст. єпископом Ульфилою (відомо, що нащадки германців-готів у ранньому Середньовіччі мешкали у Криму). Або що в тексті Житія Костянтина-Кирила, звідки відомо про це «руське письмо», є помилка переписувача, через що замість «руське» треба читати «сурське», тобто сирійське. Нарешті ці переклади пов’язувалися з «Аскольдовим хрещенням» 860 р., однак, зважаючи на те, що першими київськими християнами здебільшого були варяги, довелося б визнати, що в такому разі Костянтин-Кирило мусив би вивчати у Херсонесі давньоскандинавську мову. Малоймовірним, отже, є припущення, що він знайомився тут зі слов’янськими текстами.

Впродовж ІХ–Х ст. у слов’ян існували дві абетки – кирилиця і глаголиця. Котра з них є більш давньою і яку саме створив Костянтин-Кирило – це предмети дискусій серед науковців. Видатний дослідник історії слов’янської писемності проф. В.О. Істрін вважав, що впродовж VII–VIII ст. шляхом адаптації до слов’янських мовних особливостей грецької абетки склалася протокирилиця. Одночасно на основі найдавнішої системи слов’янських «черт» і «рез» під впливом грецького алфавіту, а також, можливо, єврейської, вірменської, грузинської тощо писемності, утворилася протоглаголиця. Згодом, готуючись до місіонерської діяльності у Великій Моравії, Костянтин-Кирило систематизував протокириличну писемність та удосконалив її для точнішої передачі слов’янської фонетики, а на рубежі ІХ–Х ст. його учень св. Климент Охридський, що працював у Болгарії, завершив формування кириличної абетки. У цей же час у Великій Моравії інші учні Кирила і Мефодія завершили створення глаголиці, взявши за зразок кириличний алфавіт. Кирилиця і глаголиця певний час використовувалися паралельно, але поступово простіша кирилична абетка витіснила глаголичний алфавіт, який зберігся лише у деяких громадах слов’ян-католиків на Балканах. На Русі глаголиця не була поширена.

Завдяки унормуванню писемності з кінця ІХ ст. почався інтенсивний культурний розвиток слов’ян, основою котрого було засвоєння візантійських традицій. Головним культурним осередком слов’янства стала Болгарія, де працювали учні Кирила і Мефодія (Преславська та Охридська книжні школи). На підґрунті староболгарського діалекту утворилася старослов’янська (церковнослов’янська) літературна мова. Вона стала мовою книжної культури всього слов’янства візантійського культурного кола (кирило-мефодіївської традиції), відрізняючись від живих етнічних діалектів, але відчуваючи на собі їх вплив, тому з плином часу утворилися її локальні варіанти – ізводи, зокрема – руський. У Болгарії старослов’янською мовою була створена значна література – тексти, перекладені з грецької, а також власні оригінальні твори. Ця багата болгарська літературна спадщина згодом засвоювалася Руссю.

Кирилична писемність почала поширюватися на Русі ще задовго до остаточного запровадження християнства як державної релігії. Найдавнішим нині відомим кириличним написом з Русі є графіті на горщику з Гньоздовських курганів біля Смоленська, що датується серединою Х ст. Проте потреба у писаному слові та попит на книгу почали швидко зростати саме завдяки християнізації країни з часів Володимира. Це спричинило зародження шкільної освіти. Щодо цього ПМЛ під 988 р. згадує: Володимир наказав «у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне». У Житії Феодосія Печерського зазначено, що він у Курську був відданий до учителя для вивчення «божественних книг» і здобув освіту до рівня граматики, причому навчався разом з іншими дітьми, тобто у школі з колективною формою навчання. Згодом під егідою церкви виникає жіноча освіта – наприкінці ХІ ст. при Андріївському монастирі в Києві княжна Янка, донька Всеволода Ярославича, що стала черницею, створила школу для дівчат, де вони навчалися письму, співам і рукоділлю (втім, згадка про цю дівочу школу походить від російського історика Василя Татищева (1686–1750) та не підтверджується відомими нині середньовічними джерельними матеріалами, що робить її сумнівною).

Грамотність набула значної поширеності. Особливо це стосується світської еліти. Свідченням цього є кириличний автограф Анни Ярославни, французької королеви руського походження, на акті 1063 р., що зберігся до нашого часу. Її батько князь Ярослав Мудрий, за свідченням ПМЛ, високо цінував книги, «читаючи часто вдень і вночі». Крім того, грамотність була обов’язковою для священнослужителів (церковне право на Русі знало норму, за якою неграмотний син священика не міг бути висвячений у духовний сан і потрапляв у категорію ізгоїв – про це йдеться у Статуті новгородського князя Всеволода про церковні суди, людей та торгові міри). Не була рідкістю грамотність серед городян, особливо в купецькому середовищі, де існувала потреба у діловому листуванні. Про значну поширеність письменності серед міського населення свідчать знахідки побутових предметів з написами, знарядь для письма («писал»), графіті на стінах церковних споруд (Софії Київської та ін.[4]), листів – берестяних грамот (в Україні були знайдені у Звенигороді Галицькому – три примірники першої половини ХІІ ст.).

На Русі існували професійні писці-каліграфи, котрими були, як правило, представники духівництва. Виготовлення книг було трудомісткою справою – наприклад, на переписування Остромирового Євангелія диякон Григорій витратив майже сім місяців (21 жовтня 1056 р. – 12 травня 1057 р.). Матеріалом для створення книг був пергамент (папір з’явився на українських землях лише наприкінці ХІІІ ст.). Для їх художнього оздоблення використовувалися малюнки-мініа­тюри та коштовні оправи, що піднімало книгу до рівня витвору мистецтва, в якому поєднувалися духовне та матеріальне начала. Вона була коштовністю: «Ціну ж Євангелія цього один Бог відає»,– зазначено у Мстиславовому Євангелії початку ХІІ ст., для якого в Константинополі було виготовлено дорогоцінну оправу; волинський князь Володимир Василькович наприкінці ХІІІ ст. придбав молитовник за 8 гривень кун – пор.: ним же куплене с. Березовичі коштувало 50 гривень кун. Характерною рисою середньовічної книжності є те, що літературні твори побутували не у вигляді окремих рукописів, а у складі збірників. Прикладом є Ізборники 1073 і 1076 рр., які містять різноманітні біблійні тексти та трактати візантійських богословів. Видатною пам’яткою книжності є Трірський Псалтир або Кодекс Гертруди. Ця книга була виготовлена в Німеччині наприкінці Х ст. на замовлення трірського архієпископа Егберта і є яскравим зразком культури німецького «Оттонівського Відродження». Згодом власницею книги стала польська княжна Гертруда, яка вийшла заміж за князя Ізяслава Ярославича та привезла рукопис з собою на Русь. У Києві книга була доповнена мініатюрами у візантійському стилі, до неї були вписані численні молитви латинською мовою, причому, можливо, рукою самої княгині. Отже, молитовник Гертруди є унікальним свідченням культурних зв’язків Русі з латинсько-католицькою Європою (цей манускрипт знаходиться в Національному археологічному музеї в м. Чівідале, Італія)[5].

Руські книжники глибоко розуміли визначальне культурне значення писемного слова. У ПМЛ є піднесена похвала книжності: «Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є уздою стриманості». Уславленню книжного слова присвячене «Слово якогось калугера про читання книг» (калугер – чернець) з Ізборника Святослава 1076 р.: «Скажу тобі: узда коневі кермо і стримування, а праведникові читання книг. Не будується корабель без цвяхів, але і праведник без читання книжок. Як невольника душа біжить до своїх родичів, так праведник до читання книжок. Прикраса воїну зброя, а кораблю вітрила, так само праведнику читання книжок».

З накопиченням книг виникали бібліотеки. Велика книгозбірня була створена Ярославом Мудрим при храмі св. Софії в Києві. Значне книжкове зібрання мав Києво-Печерський монастир (велика приватна бібліотека в ХІ ст. належала, зокрема, печерському ченцю Григорію – з Києво-Печерського патерика дізнаємося, що вона мала істотну матеріальну цінність, оскільки її намагалися викрасти злочинці, а продаж книг дав монаху значні кошти для благодійництва).

З християнізацією на Русі йшло освоєння старослов’янської літератури болгарського походження. З ХІ ст. почали з’являтися власні оригінальні руські літературні твори. Однак переважну більшість текстів становили переклади з візантійської літератури, які або приходили на Русь через болгарське посередництво, або створювалися на місці, оскільки в Києві з доби князювання Ярослава Мудрого існувала власна перекладацька традиція. З цього приводу в ПМЛ сказано: «І зібрав він [Ярослав] писців багатьох, і перекладали вони з гречизни на слов'янську мову і письмо [святе], і списали багато книг».

Що ж входило до кола читання в середньовічній Русі, принаймні бажаного з точки зору культурної домінанти? У ХІІ ст. Георгій, чернець Зарубського монастиря на Київщині, радив своєму духовному синові в першу чергу читати «прекрасний і доброгласний Псалтир», додаючи: «А як розваг шукаєш і веселості, то візьми животворні книги і прочитай святих мужів оповіді і вчення, і діла, і муки, що їх прийняли вони за Христа-Бога, що постраждали за нас, грішних, і набудеш в них солодких розрад, од Святого Духа улаштованих». Взагалі провідне місце в середньовічній літературі займала християнська етика, тобто моральна орієнтація людської поведінки відповідно до церковних настанов. Проте на Русі були інтелектуали, чиї запити виходили далеко за межі цього кола. До них належав Климент Смолятич – чернець Зарубського монастиря, а в 1147–1155 рр. – київський митрополит, що був обізнаний, як видно з його «Послання пресвітерові Фомі», навіть з давньогрецькою літературною спадщиною – поезією Гомера, філософськими працями Платона та Аристотеля (можливо, це було наслідком того, що він здобув освіту у візантійських учителів).

Книги церковно-літургійного змісту (біблійні та богослужбові тексти) становили абсолютну більшість в книжності, відомій на Русі. Серед них виділяються Євангелія. До нашого часу збереглося Остромирове Євангеліє, переписане на замовлення новгородського посадника Остромира в 1056–1057 рр. (найдавніша точно датована пам’ятка руської книжності). За типом це апракос, тобто текст з євангельськими читаннями, розташованими за тижнями та днями, починаючи від Великодня. Іншим типом є Галицьке четвероєвангеліє 1144 р., яке складається з чотирьох зведених разом Євангелій – це найдавніша пам’ятка книжності західних земель Русі. Поширеним був Псалтир, до якого міг додаватися Часослов з викладом добового кола богослужінь. За традицією Псалтир використовувався як підручник при навчанні грамоті (практикувалося вивчення його напам'ять). Також на Русі були поширені інші види «святих книг»: Апостол (Діяння св. апостолів та апостольські послання, розділені відповідно до порядку читання під час різних богослужінь, тобто апракос), Паремія чи Паремійник (читання з книг Старого і Нового Заповітів), Тріодь (тексти молитов для річного рухомого богослужбового кола; один з найдавніших збережених примірників – Тріодь Мойсея Киянина кінця ХІІ – початку ХІІІ ст.), Мінеї (збірники служб і молитов, присвячених святим у календарному порядку) тощо[6].

Великим попитом у середньовічного руського читача користувалася агіографія, тобто оповідання про життя та духовні подвиги святих. Разом з християнством на Русь прийшли збірники творів такого роду – патерики (зокрема Синайський, він же Лимонар – у пер.: «Луг духовний»). Згодом з’явився твір з аскетики руського походження – Києво-Печерський патерик. Його головним джерелом стали усні перекази про подвижників Києво-Печерської обителі ХІ–ХІІ ст. У першій третині ХІІІ ст. виникло листування між вихідцем з Києво-Печерського монастиря володимирським і суздальським єпископом Симоном і печерським ченцем Полікарпом, який поводився негідно, добиваючись високої церковної посади. Симон відправив йому послання зі звинуваченням у гріховному честолюбстві, до якого додав дев’ять оповідань про печерських подвижників як зразок чернечих чеснот. Ще раніше Симон написав оповідання про створення Успенського собору в монастирі. Полікарп продовжив справу свого духовного наставника Симона з опису подвигів печерських ченців. Написавши послання до ігумена обителі Акиндина, він додав до нього ще одинадцять оповідань про монастирських подвижників. У ХІІІ ст. до творів Симона та Полікарпа було долучено запозичене з літописання «Слово про перших печерських чорноризців». Так поступово склалася основа Києво-Печерського патерика. Цей текст згодом розширювався. Найдавніша редакція, яка дійшла у списках до нашого часу, була створена у 1406 р. за ініціативою тверського єпископа Арсенія, що раніше був печерським ченцем (Арсеніївська редакція). Остаточно Києво-Печерський патерик склався в середині XV ст. завдяки редакторській праці печерського ченця Касяна (перша і друга Касіянівські редакції, 1460, 1462 рр.).

Іншим різновидом збірки житій святих був Пролог, де вони розташовувалися в календарному порядку відповідно до днів поминання. Поступово до житій святих були додані різноманітні повчальні оповідання, як, наприклад, унікальна розповідь про обставини будівництва Георгіївської церкви в Києві при Ярославі Мудрому. З часом Пролог став своєрідною енциклопедією та однією з найбільш зажаданих книг на Русі.

Видатною пам’яткою руської агіографії є Борисо-Глібський цикл творів. Він присвячений першим місцевим святим – князям Борису і Глібу, які загинули 1015 р. під час міжусобної боротьби спадкоємців Володимира. Цикл цей складається з трьох творів: «Сказання і страсті та похвали святим мученикам Борису і Глібу», написаного напередодні перенесення їх мощів у 1072 р., «Сказання чудес святих страстотерпців Христових Романа і Давида[7]», створеного незабаром після нового перенесення їх мощів у 1115 р., та «Читання про життя і погибель блаженних страстотерпців Бориса і Гліба», яке написав печерський чернець Нестор у 80-х рр. ХІ ст. Тоді ж ним було створено ще одну визначну агіографічну пам’ятку – «Житіє Феодосія Печерського», присвячену фундатору Києво-Печерського монастиря. Загалом агіографічні твори є не тільки шедеврами літератури, але також важливим джерелом для дослідження соціально-політичної історії домонгольської Русі та середньовічної ментальності.

Важливе місце в середньовічній літературі на Русі займала гомілетика – учительні твори, проповіді. Серед них видатною пам’яткою є «Слово про закон і благодать» Іларіона – церковного діяча першої половини ХІ ст., визначного оратора та письменника, першого київського митрополита руського походження, сподвижника князя Ярослава Мудрого в християнському просвітництві Русі. За характеристикою з ПМЛ, Іларіон був зразком християнського благочестя: «муж благ, книжен і пісник». «Слово…» Іларіона було створено в другій половині правління Ярослава (наприкінці 30-х чи у 40-х рр. ХІ ст.) та немовби підбивало перші підсумки християнізації Русі, недарма ж він стверджує, що вже «не до невігласів пишемо, а до таких, що досхочу наситилися солодощами книжними; не до ворогів Божих чужовірних, а тільки до синів його; не до сторонніх, а до таких, що приймуть у спадок небесне царство». Твір складається з двох частин. У першій доводиться торжество християнства (благодаті Христа) над юдаїзмом (законом Мойсея), що було актуально зважаючи на наявність в Києві значної юдейської громади. Друга присвячена пафосному уславленню діянь Володимира та його сина-спадкоємця Ярослава. Риторично звертаючись до Володимира, Іларіон патетично закликає князя насолодитися плодами християнізації Києва: «Поглянь же і на город, як сяє величчю! Поглянь, як церкви квітнуть! Поглянь, як християнство росте! Поглянь, як город іконами святих освітлюється і виблискує, як фіміамом пахне, як хвалами і богослужіннями і співом святим одлунюється!» Іншими видатними авторами учительних творів були Климент Смолятич, Кирило Турівський, Георгій Зарубський.

Поширеними з домонгольської доби були збірники морально-дидактичних оповідань, такі як Бджола, Златоструй. Етичні настанови, викладені у них, ґрунтувалися на авторитеті Св. Писання та Св. Передання. Так, «Бджола» містила цитати з Біблії, творів отців церкви та висловів (не завжди автентичних) освоєних християнською культурою античних філософів, а «Златоструй» складався з повчань, приписаних знаменитому церковному вселенському учителю Іоанну Златоусту.

Важливою частиною християнської культури було паломництво, тобто відвідування церковних святинь Палестини – Святої Землі, а також Константинополя та афонських монастирів. З феноменом паломництва пов’язано виникнення особливого жанру в літературі – ходінь, в яких описувалися враження прочан від мандрівки до святих місць. Зразком такої літературної творчості є «Житіє і ходіння ігумена Даниїла з Руської землі», в якій розповідається про його подорож до Святої Землі на початку ХІІ ст. Привертає увагу патріотичний мотив у діяннях Даниїла – він зазначає, що здобув від правителя Єрусалима короля-хрестоносця Балдуїна І дозвіл встановити на Гробі Господнім лампаду «від усієї Руської землі».

Особливе місце в літературній спадщині Русі домонгольської доби займають догматично-полемічні твори, спрямовані проти римо-католицької церкви. Зважаючи на тісні взаємини Русі з Латинським Заходом і Великий розкол християнського світу 1054 р., ця тема цікавила як церковні, так і світські кола. Найпопулярнішим твором, присвяченим їй, було «Послання про варязьку віру» Феодосія Печерського, включене до Києво-Печерського патерика. У відповідь на питання князя Ізяслава Ярославича про сутність римо-католицького віровизнання («варязької віри»), Феодосій звинуватив християн латинського обряду в численних єресях і закликав до ізоляції від них: «…Слід цуратися віри латинської. [І] ні звичаїв їхніх дотримуватися, [ні] причастя їхнього приймати, і ні слухати, що кажуть вони, оскільки неправедно вірують і нечисто живуть, їдять бо із псами, із кішками, п'ють свою сечу – зло є і прокляте це – і їдять черепах, і диких коней, і ослів, і удавленину, і ведмежатину, і бобровину. Першого ж тижня Великого Посту, у вівторок їдять м'ясо, і мнихи їхні їдять сало. В суботу ж постяться. Християнам же своїх доньок не слід давати за них, ні брати у них за себе, ні брататися з ними, ні кумитися, ні цілувати їм хреста [у чомусь]; ні їсти з ними, ні пити з однієї посудини. Тим же, що просять у вас, давати Бога ради їсти, але в їхньому посуді; якщо ж не буде у них посуду, дайте у своєму, а потім, вимивши, молитву над ним прочитати». Цей текст є важливим для розуміння культурно-цивілізаційних традицій, які формувалися на Русі під візантійським впливом (ідеологія відмежування від Латинського Заходу, запозичена у константинопольського духівництва, втім, суворо додержувалася лише у вельми вузькому колі ревнителів православного благочестя переважно з церковного середовища, що не заважало мирянам підтримувати тісні різнобічні зв’язки з католиками – наприклад, Рюриковичам шукати шлюбних партнерів у католицьких правлячих династіях).

Широко відомі були на Русі апокрифи – твори, присвячені подіям та особам священної та церковної історії, які не були визнані канонічними. Одним з найпопулярніших апокрифічних текстів грецького походження було «Ходіння Богородиці по муках». Сюжетом цього твору є знайомство Богоматері у супроводі архангела Михайла з різними видами пекельних страждань грішників. Особливо цікавим тут є те, що саме вважалося типовим гріховним діянням для середньовічної людини: «І сказав архістратиг: «Підемо, Пресвята, я покажу тобі, де мучиться безліч грішників». І Свята побачила річку вогненну, і немов кров текла в тій річці, яка затопила всю землю, а посеред її вод – багато грішників. Побачивши це, Богородиця розплакалася і сказала: «У чому їх гріхи?» Відповів архістратиг: «Це розпусники і перелюбники, злодії, які таємно підслуховують, що говорять близькі, це пліткарі і наклепники, і ті, хто пожинали чужі ниви і зривали чужі плоди, ті, хто живиться чужими трудами, розлучають подружжя, п'яниці, немилосердні князі, єпископи і патріархи, царі, що не творили волю Божу, сріблолюбці, які беруть відсотки, беззаконники». Почувши це, Пречиста Богородиця заплакала та сказала: «О горе грішникам!» І додала архістратигові: «Краще таким грішникам і не народжуватися!»

Значний шар перекладної літератури на Русі становили праці природознавчого змісту. Головним їх завданням був показ читачеві шляху, яким через спостереження природи можна прийти до пізнання божественної премудрості. Типовим у цьому відношенні був твір, відомий під назвою «Фізіолог». Це була збірка розповідей про живих істот, реальних або фантастичних (на кшталт птаха Фенікса), причому спочатку дається їхній опис, а потім наводиться моралізований висновок. Наприклад: «Про дятла. Дятел – пістрявий птах, живе він в горах, сідає на кедри та стукає своїм дзьобом. А де знайде м’яке дерево, там робить своє гніздо. Так і диявол бореться з людьми. І коли в комусь знайде слабкість і нехтування молитвами, то увійде у нього та вгніздиться. Якщо ж в іншому знайде твердість, то біжить від нього». Енциклопедією знань про навколишній світ і сутність людини був «Шестоднев» Іоанна екзарха Болгарського, написаний на рубежі ІХ–Х ст. Він містив розгорнутий коментар до старозаповітного оповідання про створення світу за шість днів, викладеного у книзі Буття (звідси походить назва твору).

Своєрідним літературним жанром було літописання. Через нього проявляється історична самосвідомість руського середньовічного суспільства. Ідейним підґрунтям середньовічної історіографії був провіденціалізм, тобто розуміння історичних подій як проявів божественної волі. Літописи відрізняються політичною тенденційністю, оскільки створювалися вони під пильним контролем з боку князівської влади. Це означає, що історичні події в них викладені не об’єктивно, а на догоду тим політичним силам, замовлення яких виконував літописець.

Рубіжними віхами в літописанні було створення літописних зведень, коли час від часу здійснювалося редагування попередніх річних записів з доповненням їх різними матеріалами (історичними оповіданнями, агіографічними творами, спогадами сучасників тощо). Ретельний текстологічний аналіз дає можливість реконструювати розвиток літописання. Основоположником наукового дослідження літописних текстів є видатний російський філолог та історик Олексій Олександрович Шахматов (1864–1920).

Найдавніше літописне зведення з’явилося у Києві близько 1039 р. у зв’язку з утворенням Київської митрополії та завершенням спорудження кафедрального Софійського собору. Воно підбило підсумок розбудові Київської держави та її християнізації. Створення його вірогідно відбувалося при дворі митрополита Феопемпта.

Згодом літописання було перенесено з митрополичого двору до Києво-Печерського монастиря. Тут були створені зведення 1073 р. (авторство приписується ченцю Никону) і 1093 р. (імовірним автором вважається ігумен Іван). У 1113 р., у зв’язку зі смертю київського князя Святополка Ізяславича, в Києво-Печерському монастирі було складено чергове літописне зведення. Воно мало назву «Повість минулих літ…», а автором його вважається чернець Нестор. Однак у 1116 р., на початку правління Володимира Мономаха, який став наступником Святополка на київському престолі, редагування ПМЛ було доручено ігумену Видубицького монастиря Сильвестру. Це пояснюється тим, що Видубицька обитель перебувала під покровительством Мономаха (вона була заснована його батьком Всеволодом), тому Сильвестр, як його довірена особа, міг корегувати літопис на догоду Володимиру. Остаточно ПМЛ була відредагована невідомим книжником у 1118 р.

Впродовж ХІІ ст. літописання в Києві продовжувалося. Осередками його, до певної міри конкуруючими, залишалися Києво-Печерський і Видубицький монастирі. Близько 1199 р. видубицький ігумен Мойсей, що перебував під покровительством князя Рюрика Ростиславича, створив Київське літописне зведення, яке стало продовженням ПМЛ.

Крім Києва літописання велося також в інших культурних осередках України-Русі. Видатною пам’яткою середньовічної історичної думки є галицько-волинське літописання. Його розквіт припав на ХІІІ ст. Особливістю галицько-волинського літописання є його світський характер, відстоювання позицій князівської влади. Створено було Галицько-Волинське літописне зведення наприкінці ХІІІ ст. (доведено до 1292 р.). Воно поділяється на дві частини: в першій головним героєм є Данило Романович Галицький, а друга присвячена Володимиру Васильковичу Волинському.

Жодне з літописних зведень ХІ–ХІІІ ст. не збереглося в оригіналі. Найдавнішим збереженим рукописом, який містить послідовно ПМЛ, Київський літопис ХІІ ст. та Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст., є так званий Іпатіївський список, що датується кінцем 20-х рр. ХV ст. (його назва походить від Іпатіївського монастиря під Костромою, де він деякий час знаходився; зараз перебуває в Бібліотеці Російської академії наук у Санкт-Петербурзі).

Загалом середньовічні руські літописи є не лише пам’ятками історичної думки, але також видатними зразками художньої словесності. У складі літописів збереглися самостійні історико-літературні твори, що мають непересічне культурне значення, наприклад оповідання про осліплення теребовльського князя Василька Ростиславича, автором якого був священик Василь (кін. ХІ ст.), або знамените «Повчання» Володимира Мономаха (дійшло у складі Лаврентіївського списку 1377 р.).

Князь Володимир Всеволодович Мономах (1053–1125) є видатною постаттю культурної історії середньовічної Русі. Він відзначався унікальною як для аристократа тих часів схильністю до літературної творчості. Незадовго до смерті він написав звернене до нащадків «Повчання», в котрому виклав свої моральні принципи, а також автобіографію, що мусила бути підтвердженням того, як йому вдавалося впродовж життя цих принципів дотримуватися. Етичним ідеалом Мономаха був енергійний правитель, що покладається тільки на самого себе та прагне зберігати гармонію в соціальних відносинах: «Те, що треба було робити отроку моєму, сам робив, на війні і на ловах, вночі і вдень, у спеку і в мороз, не даючи собі спокою. На посадників, ні на биричів не оглядався, сам робив, що було потрібно, весь наряд, і в домі своєму робив так само. І для ловчих ловчий наряд сам давав, що стосувалося і конюхів, і соколів, і яструбів. А ще і бідного смерда, і вбогу удовицю не давав сильним образити, і церковний порядок і службу сам пильнував». Цей твір містить цінний матеріал для дослідження політичної культури середньовічної Русі.

Видатним письменником був Данило Заточник, що жив на рубежі ХІІ–ХІІІ ст. – автор сюжетно пов’язаних між собою Слова та Моління. Вони є зверненням до князя від слуги, що впав у немилість і опинився на засланні (прізвисько «заточник» означає «в’язень»), де зазнає злигоднів, благаючи про повернення князівської милості, позбавлення від бідності та пропонуючи скористатися його гострим розумом. Афористичний стиль, рясне використання приказок, тяжіння до народної сміхової культури забезпечили творчості Данила Заточника значну популярність.

У світській художній словесності визначним явищем була епічна поезія, що розвивалася при дворах князів і в дружинно-боярському середовищі. Найяскравішою її пам’яткою є «Слово о полку Ігоровім», створене наприкінці ХІІ ст., якому притаманна виразна образність і використання мотивів давньослов’янської язичницької міфології, що різко виділяє цей твір з усієї літературної спадщини домонгольської Русі.

У Середньовіччі на Русі побутував інтенсивний спосіб читання, тобто в розпорядженні читачів було обмежене коло текстів, що, як правило, неодноразово перечитувалися. У «Слові якогось калугера про читання книг» є характерні поради для читачів: «Коли читаєш книги, не квапся швидко дочитати до наступного розділу, але зрозумій, що висловлюють речення та слова, хоч би тричі вертаючи до одної глави. […] Бо хто зрозуміє правду написання, той керується нею». Читали вголос, навіть на самоті, тому в рукописах ХІ–ХІІ ст. не було проміжків між словами, які полегшують читання про себе.

Слово вважалося приналежністю сакрального світу (пряма вказівка на це є у Св. Письмі: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку» – Ін. 1:1–2). Через це слово наділялося магічними властивостями. Його використовували для ворожіння. За допомогою Псалтиря можна було довідатися про майбутнє – книгу розкривали навмання та шукали вказівки у псалмах. Згадку про таке використання сакрального тексту залишив Володимир Мономах у своєму «Повчанні»: «…Узявши Псалтир, розгорнув його в печалі, і таке мені випало: “Чого, душе моя, сумуєш, і чого ти в мені непокоїшся?” І далі»; ці слова (Пс. 41:6,12) підштовхнули князя взятися за написання власного повчального твору. Будь-який напис був до певної міри сакралізованим. Новгородський священик Кирик у середині ХІІ ст. звертався до місцевого архієпископа Нифонта з запитанням: «Чи немає в тому гріха, що по грамотах ходять ногами? Адже дехто, порвавши, кине [їх на землю], а слова будуть знати», тобто щось священне вбачалося навіть у звичайних берестяних грамотах, які тут маються на увазі, що викидалися після прочитання. Написами-оберегами можуть вважатися графіті на церковних стінах, бо наносити їх було заборонено, а за Статутом князя Володимира про десятини, суди та людей церковних ті, котрі «на стінах ріжуть», підлягали церковному суду.

 

Мовна культура

Якщо книжна культура користувалася руським ізводом старослов’янської мови, то живе мовлення відрізнялося істотною своєрідністю. Якою мовою спілкувалися у повсякденних відносинах? Відповідь на це питання залежить від концептуального підходу до етногенетичних процесів у слов’янському середовищі. Історики та лінгвісти, які визнають існування давньоруської народності, відповідно допускають й існування давньоруської мови.

Індоєвропейська етнічна спільнота проіснувала до доби бронзи (ІІ тис. до н. е.), тож до цього часу існувала й індоєвропейська прамова. На її основі постала балто-слов’янська мовна спільність, з якої виникла праслов’янська мова, що впродовж першої половини І тис. н. е. розділилася на три групи – східну, західну та південну. Прихильники існування давньоруської мови вважають, що саме на східнослов’янському мовному масиві в середині І тис. н. е. і постає давньоруська мова, яка в ХIV–XV ст. внаслідок етнополітичних процесів (розпад давньоруської народності з розподілом києво-руської спадщини між Москвою і Литвою) розділилася на українську, білоруську і російську мови. Втім, навіть прихильники існування давньоруської мови змушені визнавати істотне діалектне розмаїття в домонгольській Русі. Зокрема, провідний російський лінгвіст академік Андрій Анатолійович Залізняк вважає, що Русь у мовному відношенні поділялася на дві великі діалектні зони – північно-західну (давньоновгородський діалект) та південно-центрально-східну (київський діалект, поширений в руських землях скрізь, крім Новгорода та Пскова).

Припущення про те, що українська мова виникла безпосередньо з праслов’янської основи було висловлено на початку ХХ ст. видатними лінгвістами Степаном Смаль-Стоцьким та Євгеном Тимченком, а найбільш аргументовано його обґрунтував Юрій Шевельов у фундаментальній монографії «Історична фонологія української мови» (1979 р.). Лінгвістичний аналіз та урахування культурних, соціальних і політичних процесів дали Ю. Шевельову підставу розділити історію української мови на шість періодів:

· протоукраїнський (з VIІ до середини ХІ ст.),

· давньоукраїнський (з середини ХІ до кінця ХIV ст.),

· ранньосередньоукраїнський (з початку ХV до середини ХVІ ст.),

· середньоукраїнський (з середини ХVІ до початку ХVІІІ ст.),

· пізньосередньоукраїнський (більша частина ХVІІІ ст.),

· сучасний (з кінця ХVІІІ ст.).

Отже, для мовної ситуації в Україні-Русі з домонгольської доби була характерна диглосія, тобто співіснування двох функціональних мовних рівнів: у царині сакрального – старослов’янської (церковнослов’янської), а в просторі профанного – давньоукраїнської чи «київського діалекту».

 

Мистецтва

Християнізація Русі спричинила інтенсивний розвиток мистецтв. Вихідною точкою були візантійські мистецькі традиції, які творчо переосмислювалися на руському ґрунті. Яскраві приклади цього є в архітектурі, образотворчому мистецтві, музиці.

Церковна архітектурна сповнена глибокого символізму. Храм є моделлю християнської світобудови. Його внутрішній простір розчленований в напрямі з заходу на схід на три частини. Притвор символізує грішний світ і призначався для тих, хто ще не був членом християнської громади («оглашенних»). Середина уособлює земний чуттєвий світ, де перебувають вірні. Вівтарна частина уподібнюється світу духовному, божественному рівню у Всесвіті, є образом раю. Вівтар відокремлюється від середньої частини іконостасом, що мислиться не як розділова стінка, а як сполучна ланка між матеріальним та духовним світами за посередництвом небожителів, зображених на іконах.

Основним архітектурним типом християнської культової споруди у країнах візантійського культурного кола у ранньому Середньовіччі став хрестово-купольний храм. Планування храму нагадує хрест (головний християнський символ), а вінчає його купол (немовби небесне склепіння).

Час початку зведення монументальних кам’яних споруд на Русі є предметом гострих дискусій серед археологів і мистецтвознавців. В останній час поширеною стає думка, що це сталося не раніше правління Володимира, тобто наприкінці Х ст. Традицію кам’яного будівництва на Русі започаткували візантійські майстри, а впродовж ХІ–ХІІ ст. під їхнім впливом постала вітчизняна архітектурно-будівельна школа.

За часів Володимира був зведений ансамбль монументальних кам’яних будівель на Старокиївській горі в Києві. Його архітектурною домінантою стала Десятинна церква, побудована в 991–996 рр., навколо якої було створено декілька палацових споруд. Новітні дослідження (Денис Йолшин та ін.) показали, що ці будівлі відрізнялися своєрідністю архітектурного рішення на тлі візантійських пам’яток. Таким чином були закладені підвалини стилістичної своєрідності руської середньовічної архітектури.

Впродовж ХІ–ХІІІ ст. спорудження кам’яних культових споруд продовжувалося в Києві та поширилося на інші міста Русі. В Києві, зокрема, були зведені грандіозний Софійський собор (завершений близько 1037 р.), Успенський собор Києво-Печерського монастиря (1073–1089 рр.) і там же Троїцька надбрамна церква (поч. ХІІ ст.), Михайлівський собор у Видубицькому монастирі (1070–1088 рр.), церква Спаса на Берестові (кін. ХІ – поч. ХІІ ст.), Михайлівський собор Михайлівського Золотоверхого монастиря (1108–1113 рр.), церква Успіння Богородиці «Пирогоща» (1131–1136 рр.), Кирилівська церква (сер. ХІІ ст.), Василівська церква (1183 р.). Центри удільних князівств Київської землі також були прикрашені кам’яними храмами: у Каневі у 1144 р. зведено Георгіївський собор, в Овручі наприкінці ХІІ ст. споруджено церкву св. Василя Великого. В Острі, що належав до Переяславської землі, наприкінці ХІ ст. споруджено Михайлівську церкву або «Юр’єву божницю». У Чернігові в першій половині ХІ ст. був створений величний Спасо-Преображенсь­кий собор, в першій половині ХІІ ст. збудовані Успенський собор Єлецького монастиря, Борисоглібський собор та Іллінська церква, а на рубежі ХІІ–ХІІІ ст. споруджена П’ятницька церква. У Володимирі-Волинському в середині ХІІ ст. було зведено Успенський собор. Церква св. Пантелеймона наприкінці ХІІ ст. споруджена в Галичі. Наведені дані не є вичерпними (згадано лише храми з території сучасної України, що збереглися до ХХ ст., які, втім, внаслідок руйнацій і перебудов втратили первинний вигляд), але вони свідчать про великі масштаби зведення культових споруд. Велику увагу церковному будівництву приділяли князі, для яких це був не лише елемент релігійної культури (богоугодна справа), але і засіб укріплення соціального престижу своєї влади (Святослав Ярославич не тільки дає 100 гривень золота на спорудження Успенського собору в Києво-Печерській обителі, але і власноручно починає копання рову під її фундамент).

Видатними пам’ятками архітектури були палацові комплекси (Великий Ярославів двір у Києві) та фортифікаційні споруди (київські Золоті ворота, пер. пол. ХІ ст., збереглися фрагментарно). Загалом будівництво в середньовічній Русі стояло на високому рівні, гармонійно поєднуючи естетичні та функціональні вимоги щодо архітектурних витворів.

Важливим атрибутом християнського культу було вшанування ікон. У широкому богословському сенсі іконами називають будь-які зображення, що є предметами вшанування для вірних, незалежно від техніки виконання. Це можуть бути малюнки на дерев’яних дошках – власне ікони у вузькому сенсі, або живопис по сирому тинькуванню – фреска, або мозаїка – зображення, викладене з різнокольорових шматочків смальти (непрозорого скла). Вшановування ікон було визнано богословами на VІІ Вселенському соборі 787 р. як один з догматів християнської церкви. Згідно з ним, ікона є образом того, хто на ній зображений, але далеко не тотожнім з оригіналом (архетипом), оскільки не можливо матеріальними засобами відтворити духовну субстанцію. За словами отця церкви Іоанна Дамаскіна (VIII ст.), ці образи здатні лише тьмяно показати божественні одкровення, «суть бачене небаченого». Їхнім призначенням вважалося нагадування віруючим про того, хто на ній був зображений, тому догмат стверджував: «честь, що віддається образу, переходить до первообразу, і той, хто вклоняється іконі, вклоняється сутності зображеного на ній». Проте такі високі богословські міркування були занадто складними для пересічного середньовічного християнина, тому вшановування ікон набувало ознак ідолопоклонства, коли вшановувався сам матеріальний предмет (тобто ікона сама по собі; у середині ХІІ ст. новгородський священик Сава навіть цікавився у владики Нифонта, чи може чоловік спати зі своєю жінкою в кімнаті, де є ікони). Розвинувся культ чудотворних ікон.

На Русі ікони з’явилися разом з християнством. У ПМЛ, зокрема, згадується, що Володимир привіз до Києва ікони, взяті ним після хрещення у Херсонесі. Високо шанованими були Богородичні ікони роботи візантійських майстрів. Володимирська ікона Божої Матері, принесена на Русь з Візантії у 30-х рр. ХІІ ст., перебувала у Вишгороді, звідки у 1155 р. була перенесена князем Андрієм Боголюбським до Володимира-на-Клязьмі, а з 1480 р. зберігається у Москві (нині належить Державній Третьяковській галереї). Ця чудотворна ікона є однією з найважливіших реліквій Російської православної церкви. За іконографічним типом це Богородиця Елеуса (Милування) – немовля Ісус притуляється щокою до щоки Діви Марії.

З ХІ ст. на Русі розвивалися власні іконописні традиції. Іконописна школа склалася у Києво-Печерському монастирі. Її підвалини були закладені грецькими майстрами, які працювали над оздобленням фресками та мозаїками монастирського Успенського собору наприкінці ХІ ст. Їхнім місцевим учнем був талановитий печерський чернець-іконописець Алімпій. Києво-Печерський патерик характеризує його так: «Добре вивчився він іконописному мистецтву, ікони писати він був великий майстер».

До нашого часу збереглося лише декілька ікон, які можна з великою мірою вірогідності віднести до спадщини київської середньовічної іконописної школи. До них, зокрема, належить Свенська (Печерська) ікона Божої Матері (нині перебуває у Третьяковській галереї в Москві). На ній зображена Діва Марія, що сидить на престолі, тримаючи на колінах немовля Ісуса, який здійняв руки у благословенні (такий іконографічний тип називається Богородиця Панахранта – Всемилостива або Всецариця), а поруч з ними стоять печерські преподобні Антоній (справа) і Феодосій (зліва). У 1288 р. ця ікона була прислана з Києво-Печерського монастиря для зцілення від сліпоти брянського князя Романа Михайловича. Згідно з церковним переказом, захворівши, він попросив печерських ченців надіслати йому чудотворну намісну Богородичну ікону з Успенського собору, сподіваючись на її допомогу в одужанні (цей знаменитий образ до нашого часу не зберігся). Проте печерська братія, напевно не бажаючи розлучатися зі своєю святинею, надіслала князю список з неї, додавши зображення св. Антонія і Феодосія. На думку авторитетного мистецтвознавця Віктора Лазарева, ікону для князя було виготовлено поспіхом, що обумовило дещо недбале виконання роботи, але значний інтерес становлять індивідуалізовані, майже «портретні» риси печерських преподобних. Стилістично ця ікона є унікальним явищем в образотворчому мистецтві середньовічної Русі. Тривалий час вона зберігалася у Свенському монастирі, заснованому біля Брянська князем Романом Михайловичем, звідки і походить її назва.

Крім Києва, іконописні школи повинні були існувати і в інших значних містах України-Русі, однак про них майже немає відомостей. Наразі відома тільки одна пам’ятка галицького іконопису домонгольської доби – «Покрова», що датується рубежем ХІІ–ХІІІ ст. (зберігається в Національному художньому музеї України).

Фрески та мозаїки на Русі вперше були використані при оздобленні Десятинної церкви, але до нашого часу вони збереглися лише у невеликих фрагментах, знайдених завдяки археологічним розкопкам на місці зруйнованого ще в Середньовіччі храму. Видатною пам’яткою монументального образотворчого мистецтва є оздоблення Софії Київської, здійснене візантійськими майстрами. Збереглися цінні фрагменти фрескового живопису кінця ХІ – ХІІ ст. в київських церквах: Кирилівській, Михайлівській (у Видубицькому монастирі), Спаса на Берестові, а також в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові та «Юр’євій божниці» в Острі. Непересічну художню вартість мало оздоблення Михайлівського Золотоверхого собору, яке частково було музеєфіковано при знищенні храму радянською владою у 1935 р. (мозаїчні образи «Євхаристія», «св. Димитрій Солунський» тощо). Загалом образотворче мистецтво домонгольської Русі розвивалося під визначальним впливом візантійської художньої культури, в якій аскетичний стиль першої половини ХІ ст. (руський зразок – Софія Київська) змінюється витонченістю «комнінівського стилю»[8] (помітного в оздобленні Михайлівського Золотоверхого собору).

Декорування інтер’єрів християнських храмів було підпорядковано церковному вченню про зв’язок матеріального і духовного світів через систему образів, а також пов’язувалося з символікою храмової архітектури. Призначенням розписів було розкриття перед вірними принципів християнського віровчення. Оздоблення храмів здійснювалося на основі композиційної єдності усіх зображень, які розташовувалися не довільно, а у відповідності до богословських канонів. Саме у цьому проявлявся глибокий символізм середньовічного сакрального образотворчого мистецтва.

Прикладом цього є храм св. Софії в Києві. На його центральній бані зображено Христа Пантократора (Вседержителя) в оточенні чотирьох архангелів, який немовби панує над храмовим простором. Нижче, в проміжках між вікнами, представлені дванадцять апостолів. На парусах, що тримають баню, зображено чотирьох євангелістів. На підбаневих арках розмістилися образи севастійських мучеників. На стовпах східної арки зображено Благовіщення: справа – Діва Марія, зліва – архангел Гавриїл. Склепіння головного вівтаря прикрашає грандіозний образ Богородиці Оранти (Молитовниці). Над вівтарною аркою є композиція «Деісус» (Моління): три медальйони з зображеннями Христа (в центрі), Богоматері (зліва) та Іоанна Предтечі (справа). Під Орантою знаходиться багатофігурна композиція «Євхаристія». Нижче розташовується «Святительський чин», тобто отці церкви (Григорій Богослов, Василь Великий, Іоанн Златоуст, Климент Римський тощо). Усі ці зображення є мозаїками першої половини ХІ ст., що збереглися з певними пошкодженнями, але втрачені місця були заповнені в ХІХ ст. живописом (так, мозаїчним є зображення лише одного з чотирьох архангелів поруч з Христом Вседержителем, з євангелістів повністю вціліла лише фігура Марка). Крім того, велике значення в оздобленні храму мають фрески. На стінах під банею зображено земне життя Христа, яке показують зображення, розташовані в три регістри (ряди) послідовно, немовби слова в книзі, – зліва на право та зверху вниз (збереглися сцени «Христос перед Каяфою», «Відречення Петра», «Розп’яття», «Зішестя Христа в пекло», «Явлення Христа жонам-мироносицям», «Увірування Фоми», «Відіслання учнів на проповідь», «Зішестя Святого Духа на апостолів» – акцентовано ідеї викупної жертви, воскресіння та апостольської місії). У вівтарях, що розташовані обабіч головного, є власна символіка стінопису. Правий – вівтар Йоакима та Анни – прикрашений фресками, присвяченими Діві Марії та її батькам (справжній шедевр – «Цілування Марії та Єлизавети»), а лівий – Петропавлівський – апостолу Петру (фрески «Апостол Петро в домі сотника Корнилія», «Проповідь Петра», «Хрещення язичників у домі Корнилія», «Виведення Петра ангелом із темниці»). Бічні вівтарі були присвячені архангелу Михайлу (південний, з визначною композицією «Явлення архангела Михайла волхву Валааму») та св. Георгію Переможцю (північний, з низкою сцен з житія великомученика, ім’я якого при хрещенні отримав Ярослав Мудрий). На хорах розташовані вівтарі Миколая Чудотворця (північний) та Андрія Первозванного (південний). У західній частині хорів зображені старозаповітні сюжети, що є прообразами подій Нового Заповіту, зображених біля вівтарів. На північних хорах розміщені фрески «Три отроки в печі вогняній», «Гостинність Авраама», «Тайна вечеря» , «Цілування Іуди»; на південних – «Явлення Аврааму трьох подорожніх», «Жертвоприношення Авраама», «Чудо в Кані Галілейській». Собор прикрашено не лише зображеннями біблійних сцен, але і численними образами окремих святих, яких є понад 500. Орнаменти органічно доповнюють оздоблення храму. Унікальними елементами в оздобленні Софійського собору в Києві є наявність у ньому ктиторської фрески[9] з зображенням родини Ярослава Мудрого (збереглася у сильно пошкодженому стані), а також розписів на мирські сюжети у вежах зі сходами на хори, призначені для князівської родини, де є сцени полювання, розваг і церемоній при імператорському дворі у Константинополі, що, можливо, символізувало християнську братерську єдність між правителями Русі та Візантії. Тож храм є своєрідним «текстом», в якому через систему символічних образів розкриваються сутність християнського віровчення та політична ідеологія князівської влади, зорієнтованої на візантійські зразки.

Яскравим явищем у художній культурі середньовічної Русі була книжкова мініатюра, тобто малюнки, якими оздоблювали рукописи. Пам’ятками книжкової мініатюри є ілюстрації в Остромировому Євангелії – образи євангелістів Іоанна, Луки і Марка); Ізборник 1073 р. (з унікальним портретом сім’ї князя Святослава Ярославича); Кодекс Гертруди (з зображеннями княгині Гертруди-Олісави, її сина Ярополка-Петра та невістки Кунегунди-Ірини). В ХІ–ХІІ ст. склалася галицько-волинська школа книжкової мініатюри, до котрої належать Галицьке Євангеліє середини ХІІІ ст. із зібрання Третьяковської галереї з зображеннями євангелістів («пізньокомнінівський маньєризм»); Служебник Варлаама Хутинського початку ХІІІ ст. з Державного історичного музею в Москві (містить тексти літургій святителів Іоанна Златоуста, Василя Великого і Григорія Богослова з їх зображеннями) та Бесіди Григорія Двоєслова на Євангеліє середини ХІІІ ст. з Російської національної бібліотеки ім. М.Є. Салтикова-Щедріна (з малюнком, що представляє Христа зі святим Григорієм Двоєсловом і мучеником Євстафієм Плакидою).

Музичне мистецтво в середньовічній Русі розвивалося у двох напрямках: церковному та світському. Співи були органічною частиною християнського богослужіння. З християнізацією на Русь прийшла багата візантійська церковна гімнографія з притаманним їй видовим розмаїттям – стихирами, тропарями, кондаками, антифонами, акафістами, канонами, ікосами, ірмосами тощо. Форми церковних співів і взагалі порядок богослужінь регламентував Типікон (Устав).

Найпростішим жанром церковної музики було співуче читання Євангелія, Апостола, Пророцтв (літургійний речитатив), для чого в співочих книгах існувала спеціальна система знаків для позначення висоти голосу – екфонетична нотація (наприклад, в Остромировому Євангелії). Значно складнішим був віртуозний кондакарний спів, що призначався для виконання кондаків, киноників та псалмів, для чого існувала особлива кондакарна нотація, яка використовувалася в спеціальних книгах – кондакарях. Цей вишуканий спів проіснував до ХIV ст. Однак основою церковної музики на Русі з ХІ до ХVІІ ст. був знаменний розспів, що спирався на музичну систему з восьми ладів (гласів) – осьмогласіє, пов’язане з календарем: вісім тижнів становили стовп, для кожного тижня стовпа існували особливі співи, які виконувались у певному музичному ладу. Це був одноголосний (унісонний) чоловічій спів, суворий та піднесений. Йому відповідала специфічна знаменна нотація.

На Русі йшов творчий розвиток візантійських музичних традицій, створювалися власні оригінальні твори церковної гімнографії – служби святим Борису і Глібу, Феодосію Печерському, Володимиру, на перенесення мощів св. Миколая Мирлікійського до Барі, канон Ользі тощо. Існували церковні хори; ПМЛ згадує «двір доместиків» біля Десятинної церкви – місце проживання доместика, що був керівником церковного хору, співаком-солістом і учителем співу. Києво-Печерський патерик згадує доместика Стефана, який згодом став печерським ігуменом, а ще пізніше заснував Кловський монастир (кінець ХІ ст.). Як «гарного співака» характеризує Київський літопис смоленського єпископа грека-скопця Мануїла (1137 р.).

Особливим жанром в музичній культурі середньовічної Русі були плачі – ритуальне речитативне голосіння. Витоки їх були в язичницьких культових співах, що входили до поховальної обрядовості. Поступово вони злилися з християнськими заупокійними церковними службами. За словами ПМЛ, після смерті у 969 р. княгині Ольги «плакав за нею син її, і внуки її, і люди всі плачем великим, і, понісши, погребли її на [уготованому] місці. І заповіла була Ольга не творити тризни над собою, бо мала вона пресвітера, і той похоронив блаженну Ольгу». Коли у 1054 р. помер Ярослав Мудрий, «попи по обичаю співали співи, і плакали по ньому всі люди».

Важливою частиною мирської музичної культури було речитативне виконання творів епічної поезії на зразок Слова о полку Ігоровім. Виконавці таких творів користувалися великим успіхом у середовищі світської знаті. Уславленим співаком був легендарний Боян, згаданий у Слові о полку Ігоровім, який «Як хотів кому пісню творити, // Розтікався мислю по дереву, // Сірим вовком по землі, // Сизим орлом попід хмарами». Галицько-волинське літописання зберегло свідчення про славетного співака Митусу, який «із гордості» не бажав служити князю Данилу Галицькому та приєднався до одного з його політичних ворогів – перемишльського єпископа. У 1242 р., коли війська Данила оволоділи Перемишлем, Митуса потрапив у полон. Ким він був? Те, що Митуса перебував при дворі єпископа, наводить на думку, що він був церковним співаком. Проте, можливо, то був придворний поет на зразок трубадурів-менестрелів Західної Європи, оспівувач лицарської військової звитяги та опору державній централізації.

Величезним шаром у народній культурі був пісенний фольклор, поєднаний з танком. Тут виявлялися ігрові та сміхові фундаментальні елементи народної культури, уособленням яких була постать скомороха. Усе це було пов’язано з язичницькими ритуальними традиціями, тому викликало протидію з боку ревнителів християнського благочестя. Житіє Феодосія Печерського з цього приводу описує випадок, що стався під час правління в Києві Святослава Ярославича (1073–1076 рр.): «Одного дня прийшов до князя благий і богоносний отець наш Феодосій і, увійшовши до княжих палат, де знаходився князь, побачив безліч музикантів, що грають перед ним: одні бринькали на гуслах, інші били в органи, а інші свистіли в замри, і так всі грали і веселилися, як це в звичаї у князів. Блаженний же сів поряд з князем, опустивши очі долу, і, схилившись до нього, запитав: “Чи ось так буде на тому світі?” Той же зворушився від слів блаженного, і розплакався, і велів припинити музику. І з тих пір, якщо запрошував до себе музикантів, то, дізнавшись про прихід блаженного, наказував їм припинити гру». У ХІІ ст. аскет-чернець Георгій Зарубський застерігав свого духовного сина: «Від сміху бігай лихого. Скомороха, і музику, й сопілкаря не уведи в дім свій глуму заради, поганське ж бо то є, не християнське. Той, хто ігрища ці любить, поганин єси і з християнами причастя не матиме». Втім, фольклорна культура, пристосовуючись до християнізації, продовжувала своє самобутнє існування.

 

Висновок

Приєднання Русі-України до візантійсько-слов’янського (православного) цивілізаційного простору визначило її подальший культурний розвиток. Під егідою християнства при потужному грецькому і південнослов’янському впливі визріла середньовічна руська культура, яка, однак, була складним синкретичним феноменом, адаптувавши в собі багаті традиції попередньої язичницької доби.


[1] По два імені мали не лише князі, але і представники інших суспільних верств, навіть духівництво – так, в Новгороді у ХІІ ст. паламар церкви св. Миколая на переписаному ним Стихирарі зробив примітку з зазначенням: «Писав грамоту сію чоловік, ім’я якому хресне Яків, а мирське Творимир».

Про вшанування предків та інші язичницькі пережитки у князів докладніше див.: Комарович В.Л. Культ рода и земли в княжеской среде XI–XIII вв. // Труды Отдела древнерусской литературы. – М., Л.: Изд-во АН СССР, 1960. – Т. XVI. – C. 84–104, а також Литвина А.Ф., Успенский Ф.Б. Выбор имени у русских князей в Х–ХVІ вв. Династическая история сквозь призму антропонимики. – М.: Индрик, 2006. – 904 с.

 

[3] Схима – обітниця православних ченців вести особливо аскетичне життя. Прийняття схими супроводжувалося зміною імені (див. вище про значення імені в міфологічній свідомості).

[4] У Софії Київській абсолютна більшість написів сконцентрована у правій (південній) частині собору, а з лівого (північного) боку їх виявлено мало, натомість стіни тут вкриті численними продряпаними хрестами – свідченням неписьменності. У Середньовіччі храмовий простір був розмежованим на дві половини: чоловічу – праву, жіночу – ліву. Отже, серед жіноцтва письменність зустрічалася набагато рідше, ніж між чоловіками.

[5] У 2003 р. Псалтир Гертруди (також відомий під назвою Псалтир Егберта) включено до Міжнародного реєстру «Пам'ять світу» як видатний зразок середньовічної німецької культури.

[6] У середньовічних країнах візантійського культурного кола, в тому числі в Русі-Україні, Біблія як повний єдиний кодекс (зібрання) книг Старого і Нового Заповітів не була відома, а домінував апракосний тип, тобто поділ текстів відповідно до порядку їх читання на богослужіннях протягом літургійного року.

[7] Роман і Давид – хрестильні імена св. Бориса та Гліба.

[8] Династія Комнінів правила в Візантійській імперії в 1057–1059, 1081–1185 рр.

[9] Ктитор – особа, яка надала кошти для спорудження храму.