Їх розробили й активно впроваджували.
Метод О.О. Потебні. О.О. Потебня запропонував поставити у центр історичного синтаксису вивчення синтаксичних тенденцій, що діють протягом тривалих часових періодів, бо у цьому випадку закономірно обґрунтовуються зміни, які відбуваються в мові безперервно, а кожний факт є матеріалізацією певних тенденцій.
Морфологічний метод Б.Дельбрюка. Сутність застосування методики морфологічних досліджень у синтаксисі Б.Дельбрюк вбачає в тому, щоб, відштовхуючись від напрацювань морфології, дати відповіді на питання порівняльно-історичного синтаксису.
Методи лінгвогеографічних досліджень. Лінгвогеографія, як і всяка географія, пов’язана з картами. Аналізоване лінгвістичне явище обов’язково повинно бути нанесене на карту, тому картографування є досить складною операцією і при цьому визначається метою дослідження. Напр.: діалектолог насамперед зверне увагу на так звані пасма ізоглос, а проблема архаїзмів та інновацій буде другорядною; спеціаліст з історичної діалектології буде картографувати тільки інновації.
Картографування вимагає значної попередньої підготовки, пов’язаної із збором матеріалу, вибором пунктів для створення сітки, визначення характеру опитування інформантів, підбір інформантів (вік, професія, час проживання), складання словника, засади паспортизації та ін.
Зібраний матеріал наносять на карти у вигляді ізоглос, тобто ліній, які окреслюють межі території поширення тих чи інших мовних явищ. Залежно від мети дослідження проводять у синхронічному чи діахронічному аспекті: при синхронічному аналізі визначають географічне поширення говірок, говорів, діалектів тощо, а об’єктом діахронічного є архаїзми та неологізми. Ізоглоси різних мовних на одній території не збігаються. Але, не збігаючись повністю, окремі ізоглоси розташовуються дуже близько одна від одної, утворюючи так звані пасма ізоглос, між якими виділяються території, що відзначаються подібністю мовних явищ. Сукупність ізоглос на території поширення певної мови, або так званий „мовний ландшафт” і є об’єктом дослідження лінгвогеографії.
Кожне лінгвогеографічне дослідження передбачає чотири основні етапи роботи:
- підготовка мовного матеріалу (складання питальника, друкування анкет);
- збір матеріалу;
- картографування зібраного матеріалу;
- інтерпретація карт.
Лінгвогеографія дає можливість на основі зіставного аналізу отримати важливі дані для вивчення історії мов і діалектів, встановлення їх історичних зв’язків. Інтерпретуючи характер ізоглос, їхній напрям, співвідношення, дослідники мають можливість за допомогою внутрішньої реконструкції мовних явищ і їх порівняння з даними історії носіїв діалекту реконструювати шляхи розвитку мови в усій її багатогранності. Дослідження методами лінгвогеографії груп споріднених мов і мовного ландшафту територій поширення різносистемних мов допомагає пізнати історію розвитку і взаємодіії цілих народів, їхніх мов, культур.
Структурний метод – це метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі зв’язків і відношень між мовними елементами.
Метою структурного аналізу є вивчення мови як цілісної функціо-нальної системи, елементи й частини якої співвіднесені й пов’язані строгою системою лінгвальних відношень. Структурне мовознавство обґрунтувало особливу техніку аналізу, що об’єднує такі найзагальніші прийоми:
- прийом комутації або субституції, за допомогою якого визна-чаються інваріантні мовні одиниці, виявляється функціональна ієрархія...;
- прийом опущення (нульової субституції);
- прийом інтерполяції або “каталізу” відсутніх елементів.
Структурний метод досить складний, він охоплює велику кількість різнорідних методів і прийомів, які можна звести до чотирьох основних методик:
- дистрибутивної;
- безпосередніх складників (БС);
- трансформаційної;
- компонентного аналізу.
Основними етапами дистрибутивного аналізу вважаються такі:
- сегментація тексту на одиниці певного рівня (звуки, морфеми, слова);
- ідентифікація виділених одиниць, тобто об’єднання їх у певні класи;
- виявлення відношень між виділеними класами.
Дистрибутивний аналіз набув значного поширення у лінгвістичних дослідженнях, він застосовується при аналізі мовних одиниць будь-якого рівня. При його використанні можна встановити систему фонем і морфем, значення полісемічних слів, особливості семантики певних одиниць тощо.
Методика БС – це прийом подання словотвірної структури слова і синтаксичної структури словосполучення та речення у вигляді ієрархії складників.
В основі аналізу за БС лежить поступове членування висловлення на бінарні складники, яке продовжується доти, доки не залишаться неподільні елементи (кінцеві складники). При такому аналізі речення поступово згортається до “ядерної” одиниці, яка лежить в основі його будови. При цьому членуванні, незалежно від того, це речення чи словосполучення, основоположним є принцип: один з БС є ядром конструкції, а інший – периферією. Напр.: у словосполученні домашнє завдання слово завдання – ядро; домашнє – периферія; прочитати книгу – прочитати – ядро; книгу – периферія. Оскільки аналіз за БС відбувається шляхом виділення словоспо-лучень і згортання їх у речення, то такий прийом називається згортанням.
Аналіз за БС є основним прийомом сегментації мовного матеріалу і визначення ієрархії складників у словах, словосполученнях, реченнях.
Трансформаційний аналіз – це експериментальний прийом визначення синтаксичних і семантичних подібностей і відмінностей між мовними об’єктами через подібності й відмінності у наборах їхніх трансформацій. Цей аналіз базується на розумінні того, що в основі кожної складної синтаксичної структури лежить проста і таким чином з простих структур шляхом перетворень (трансформацій) можна вивести складні. Визначити синтаксич-ну структуру речення за цією методикою – значить визначити ядерні типи, що лежать в його основі, і показати, шляхом яких трансформацій вона утворилася.
У цій методиці використовують поняття конструкцій, трансформів і трансформацій. Завдання трансформаційного аналізу полягає в тому, щоб шляхом перетворень описати безліч висловлювань певної мови як похідних від невеликої кількості ядерних конструкцій.
Трансформаційний аналіз застосовують при дослідженні синтаксису, морфології, словотвору, лексичної семантики. Напр.: за допомогою цієї методики можна розрізняти назви істот/неістот.
Компонентний аналіз – це система прийомів лінгвістичного вивчення значень слів, суть якої полягає в розщепленні значення слова на складники, які називаються семами (семантичними множниками, маркерами).
Він базується на гіпотезі про те, що значення кожної мовної одиниці складається із семантичних компонентів (сем), і таким чином увесь словни-ковий склад мови може бути описаним за допомогою незначної кількості семантичних ознак. Методика компонентного аналізу тісно пов’язана з системно-парадигматичним розумінням мови, особливо з теорією поля.
Відомо, що одна лексема може виражати кілька значень, кожне з яких називається семемою. Одні з семем є в своїй основі денотативними, тобто відображають предмети зовнішнього світу, інші – конототивними, тобто виражають оцінки, емоції тощо.
Сукупність семем, що виражаються однією лексемою, утворюють семантему, а семеми, що входять до складу однієї семантеми, перебувають між собою в ієрархічних відношеннях.
Семеми діляться на семи (гр.sema – знак). Сема розуміється як відображення у свідомості людини окремої ознаки якої-небудь деталі того об’єкта, який загалом представлений у семемі. Поділ семеми на семи безкінечний, його межею є глибина пізнання якостей і ознак денотата. Компонентний аналіз показує, що число сем, значимих для спілкування, у кожній семемі досить обмежене і виявляється шляхом зіставлення і протиставлення різних семем між собою. Для компонентного аналізу важливим є не тільки встановлення сем, а й їхньої внутрішньої організації, тобто місця і ролі кожної з них у структурі значення лексеми. Структурна організація компонентів у значенні слова визначається на основі його синтаксичних властивостей (сполучуваності), а їхня значимість – кількістю одиниць, що сполучаються з цими лексемами.
Поняття методу досить широке, його застосування реалізується шляхом використання наукових прийомів дослідження, з якими ви емпірично (тобто на основі власних спостережень) знайомитеся під час опрацювання наукової літератури. Цих прийомів дуже багато, вони часто залежать не лише від методу, а й від розділу знань про українську мову, що вивчається. Базуються вони головним чином на процедурах фіксації й зіставлення мовних явищ, встановлення в них спільного й відмінного, виділенні їх складників тощо.