Політичні події в Україні другої половини 1994 – 2001 рр.
Після парламентських і президентських виборів 1994 р. в Україні було зроблено спробу перейти до активного проведення соціально- економічних реформ, відсутність яких і була основною причиною загострення ситуації в країні. Однак протистояння між гілками влади залишалося, а Кабінет Міністрів був слабким і нестабільним - один за одним йшли у відставку уряди В. Масола (червень 1994 – березень 1995 р.), Є. Марчука (березень 1995 – травень 1996 р.), П. Лазаренка (травень 1996 – липень 1997 р.). У липні 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В. Пустовойтенко. Протистояння Президент – Верховна Рада досягло кульмінації влітку 1996 р. Проте обидві сторони знайшли компроміс у підписанні Конституційного договору.
У березні 1998 р. за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою відбулися чергові вибори до Верховної Ради, які засвідчили переконливу перемогу лівих і відчутну поразку президентсько – проурядових структур, що зумовлювалося невдоволенням населення становищем в економіці та соціальній сфері. Але більшості в парламенті сформовано не було, кожному з політичних таборів бракувало внутрішньої єдності: Народний Рух України розколовся на НРУ на чолі з Г. Удовенком і УНР Ю. Костенка; від Народно-демократичної партії відійшли кілька впливових депутатів на чолі з А. Матвієнком, утворивши об’єднання – “За відродження регіонів”; після обнародування документів про привласнення державних коштів П. Лазаренком та його втечі за кордон, залишившись без лідера, серйозну кризу пережила фракція “Громада”, чисельність якої скоротилася з 44 до 17 осіб.
Величезне значення для розвитку держави мало прийняття парламентом 28 червня 1996 р. Конституції України, яке завершило процес становлення політичної системи нашої країни. Конституція України не лише відображає реалії сучасної України, але й виступає програмою подальшого розвитку держави.
В листопаді 1999 р. у другому турі президентських виборів переміг Президент Л. Кучма, який набрав 56,3% голосів проти 37,8% голосів виборців, що проголосували за лідера Компартії України П. Симоненка. Президентська програма, яка була проголошена ще в період передвиборної боротьби, не могла бути реалізована без посилення виконавчої влади. Саме це зумовило проведення 16 квітня 2000 р. всеукраїнського референдуму, на який Президент України виніс питання: недовіри Верховній Раді; права Президента на розпуск Верховної Ради, якщо протягом одного місяця вона не сформує парламентської більшості або протягом трьох місяців не затвердить Державний бюджет України; скасування депутатської недоторканості; скорочення чисельності народних депутатів з 450 до 300 осіб; формування двопалатного парламенту, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів; прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі. Проте Верховна Рада ще 11 січня проголосувала за тимчасовий мораторій на проведення в 2000 р. референдумів. З іншого боку, намагаючись подолати протистояння з Президентом, уникнути розпуску парламенту, значна частина народних депутатів вирішила піти на компроміс і 13 січня 2000 р. сформувала парламентську більшість, до якої увійшло 237 депутатів 11 фракцій. “Більшовики”, як їх охрестила преса, підтримали реформаторський уряд, на чолі якого в грудні 1999 р. став В. Ющенко. Ліве крило парламенту на чолі зі спікером О. Ткаченком негативно сприйняло появу більшості. Це протистояння закінчилося тим, що “більшовики” залишили сесійну залу і 21 січня в Українському домі провели засідання, на якому відкритим голосуванням зняли Голову Верховної Ради та його заступника і обрали спікером І. Плюща, першим заступником - В. Медведчука, заступником – І. Гавриша. Однак протиріччя, пов’язані з боротьбою різних політичних сил за владу і розподіл сфер впливу, лише на деякий час були приглушені. Восени 2000 р. знову загострилося політичне протистояння в суспільстві в зв’язку із загибеллю журналіста Г. Гонгадзе та “касетним” скандалом, пов’язаним із записами на магнітоплівку розмов посадовців у президентському кабінеті. У Верховній Раді спалахнули гострі дискусії навколо осіб силових міністрів, а в центрі Києва 15-26 грудня функціонувало наметове містечко опозиціонерів. Апогеєм протистояння стало зіткнення представників органів правопорядку та опозиційних сил 9 березня 2001 р. В середині березня активізувалася ліва комуністична опозиція, в результаті чого 26 квітня уряд В. Ющенка було відправлено у відставку. Прем’єр-міністром було обрано А. Кінаха, також Указом Президента запроваджено інститут державного секретаря.
Реалізація нового соціально – економічного курсу (1994 – 2001 рр.)
Економічна криза початку 90-х років призвела до того, що на 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64% населення, “середній клас” танув на очах, а кількість багатих становила 10%. За цих обставин новообраний Президент Л. Кучма в жовтні 1994 р. проголосив нову соціально – економічну стратегію, яка відкидала тезу “попередня стабілізація і лише згодом – реформування” та проголошувала перехід до формули “прискорене реформування як єдина умова і основний засіб виходу з кризи та економічної стабілізації”.
Перші кроки на шляху здійснення нового реформаційного курсу були швидкими і рішучими – вийшли урядові постанови про підвищення зарплат, пенсій, стипендій; про лібералізацію цін (чого вимагав Міжнародний валютний фонд, який на 16 жовтня 1994 р. надав Україні першу частину позички) та експорту. Проте проведення реформ показало і суттєві недоліки запропонованого курсу, що призвело до певних змін, адаптації, доповнення програмою антикризових дій (квітень 1995 р. – звернення Президента до Верховної Ради з визнанням необхідності коригування реформ). Ідеї посилення керування економікою, подолання кризи державної влади, активізації соціальної політики лягли в основу програми антикризових дій, яку Президент обнародував у своїй доповіді з приводу першої річниці Конституції.
За роки реформ в економічній сфері відбулися глибокі якісні зрушення. Було сформовано фінансову, податкову, митну, банківську та інші системи, що разом складають основну економічну інфраструктуру державності. Збільшився корпоративний і приватний сектор економіки: станом на 1 січня 1999 р. форму власності змінили 61,8 тис. підприємств; на початок 2001 р. понад 70% загального обсягу промислової продукції вироблялося в недержавному секторі економіки. В аграрному секторі після роздержавлення землі та передання її у власність юридичних осіб почався другий етап реформи – формування реального власника на землю. На початок 2001 р. до 6 млн. громадян стали власниками земельних ділянок (паїв).