ВИЗНАННЯ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

Поняття визнання

сторія і сучасний розвиток міжнародного співтовариства свідчать про те, що це не остаточно встановлене, незмінне утворення; воно постійно змінюється, склад учасників міжнародних стосунків залежить від процесів, які відбуваються в їхньому суспільному та політичному житті. Внаслідок таких змін виникають нові, припиняють або продовжують своє існування у зміненому вигляді попередні суб'єкти міжнародного права, або з'являються утворення, що претендують на такий статус у майбутньому. Загальновідомими прикладами таких нових суб'єктів міжнародного права є держави, які створюються шляхом об'єднання однієї держави з іншою або відокремленням від держави якоїсь частини або частин, що утворюють нові держави, а також поділом держави на декілька самостійних держав, з припиненням існування колишньої. Практика також засвідчує, що в сучасних державах трапляються випадки утворення урядів не тільки мирним, конституційним шляхом, але й насильницьким, всупереч їхнім конституціям. Внаслідок громадянських воєн і національно-визвольних збройних повстань на частинах те-

Поняття визнання

риторій, до того контрольованих законним урядом, виникають опозиційні до нього військові та політичні організації, режими й адміністрації. Такі ситуації порушують питання про правову реакцію на них існуючих суб'єктів міжнародного права, про міжнародно-правовий статус таких утворень та їхнє міжнародно-правове визнання. Набуло актуальності також питання про визнання нових держав у рамках міжнародних організацій та ін.

Міжнародне визнання має двоякий характер: як політичний, так і правовий. У минулому за такої ситуації переважало політичне розуміння, яке засвідчувало схвалення чи несхвалення нової держави, або уряду, або територіальних змін, аніж визнання юридичних фактів таких змін. Акт визнання є передусім політичним актом, бо здебільшого виступає заявою або постановою вищих органів держав про бажання встановлення з державою, яка визнається ними, дипломатичних відносин у повному обсязі*, або встановлення певних міжнародних стосунків у інших формах. Проте в кожному випадку визнання, утримання або відмови у визнанні виникають певні взаємні правові відносини та юридичні наслідки, що і є цариною права.

Відсутність універсального міжнародного документа, який би регулював процес визнання нових утворень або зобов'язував міжнародне співтовариство в цілому чи окремо його членів визнавати те чи інше новітнє утворення, зумовлює те, що кожна держава або група держав мають право самостійно для себе вирішувати питання можливості, засобу, форми, типу та різновиду визнання, тобто така їх практика далеко не одноманітна. Проте з даних питань у міжнародному праві існують узвичаєні доктри-нальні положення, загальні принципи та звичаєві норми, які практикуються більшістю держав і складають так званий інститут визнання в міжнародному праві.

До загальноприйнятих положень інституту міжнародного визнання належать такі. Юридичного обов'язку визнання не існує, але загальновизнаним є право усталеного

* Йдеться про бажання, бо дата визнання може збігатися або не збігатися з датою встановлення дипломатичних відносин. Наприклад, Республіка Коста-Ріка визнала Україну 23 грудня 1991 p., а дипломатичні стосунки встановила 9 червня 1996 р. Одним з останніх в один і той самий день, 19 січня 1999 p., визнав Україну і встановив з нею дипломатичні відносини Союз М'янмар.

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Визнання держав

суб'єкта на визнання або мотивовану відмову від визнання новітніх утворень. Узвичаєними формами визнання є: визнання dejure (де-юре), de facto (де-факто) і ad hoc (ад хок). За засобами їхнього здійснення розрізняють: наочно засвідчене визнання і визнання, що припускається (мовчазне визнання). Типи визнання залежно від різновиду утворення, що визнається, а також певних умов такого визнання поділяються на: визнання (в традиційному його розумінні), попереднє визнання, зумовлене визнання, колективне визнання, невизнання.

Визнання здійснюється органом, компетентним, згідно з конституційним правом даної держави, репрезентувати її в зовнішніх зносинах. Надане визнання, як правило, не відкликається і не скасовується, а в разі докорінної зміни обставин його вилучення є автоматичним.

Визнання може бути визначене як наочно засвідчена заява або така, що припускається, або інші дії чинного суб'єкта міжнародного права, які констатують факт політичного і правового існування нового утворення з метою встановлення з ним міжнародних відносин. Практика засвідчує, що такими утвореннями можуть бути: нова держава, новий уряд, що здобув владу неконституційним шляхом, національно-визвольний рух та органи його керівництва, міжнародна організація. В минулому держави вдавалися до визнання озброєних угруповань, які вели боротьбу з діючим урядом як «повстала» або «воююча» сторона. Відповідно до сторони, що визнається, визнання поділяють на певні види. Найпоширенішим і юридично усталеним серед них є визнання нових держав та урядів.

Визнання держав

одо правової сутності та юридичного значення виправі тривалий час існують дві конкуруючі теорії: конститутивна і декларативна. Відповідно до конститутивної теорії політичний акт визнання є попередньою умовою існування юридичних прав нової держави. Теорія доводить, що саме акт визнання

іншими державами створює нову державу, породжує і забезпечує її міжнародну правосуб'єктність. Тобто нові держави як повноправні суб'єкти міжнародного співтовариства створюються на підставі бажання і згоди вже існуючих держав. До визнання нова держава нібито не існує. Прихильниками конститутивної теорії є такі відомі теоретики міжнародного права, як Д. Анцилотті, Л. Оппен-гейм, Г. Кельзен.

Г. Лаутерпахт, один із прихильників конститутивної теорії, на засадах дослідження практики держав дійшов дещо інших висновків. Засуджуючи численні відмови реально існуючим державам у визнанні за політичними мотивами, він зазначає, що визнання нової держави, яка додержує умови державності, має бути правовим обов'язком, а не питанням політичних міркувань¹. Вчений наголошує не на політичному, а на правовому характері конститутивного визнання.

Ця теорія часто піддається критиці. Без відповіді залишаються традиційні питання її супротивників про наявність міжнародної правосуб'єктності новітньої держави, якщо вона визнана не більшістю, а лише кількома державами. Якщо вона є суб'єктом міжнародного права для цих держав, то як же визначається її дійсний правовий статус стосовно всіх інших країн? Відповідно постає питання про необхідну кількість визнань для надання державі такого міжнародно-правового статусу та ін. Теоретично невизнана держава, не будучи суб'єктом міжнародного права, не обтяжена його нормами і вільна, зокрема, від виконання настанов Статуту ООН та інших універсальних міжнародно-правових актів і загальновизнаних міжнародних звичаєвих норм, які є гарантом підтримання сучасного міжнародного правопорядку, міжнародного миру та безпеки.

Існують також інші слушні критичні зауваження стосовно цієї теорії. Так, С В. Черниченко вказує на те, що держави можуть існувати і вступати в будь-які контакти з іншими державами, а уряди, які здобули владу неконституційним шляхом, ефективно представляти суб'єкт міжнародного права і без офіційного визнання². І. 1. Лукашук

¹ Lauterpacht H. Recognition in International Law. Cambridge, 1947. P. 55.

² Черниченко С. В. Международно-правовое признание // Между
народное право / Отв. ред. Ю. М. Колосов, В. И. Кузнецов. М., 1998.
С. 65.

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Визнання держав

зазначає, що визнання держави є одностороннім актом, яким держава визнає факт утворення нової держави і тим самим — її міжнародно-правову суб'єктність, але щойно-створена держава стає суб'єктом міжнародного права через обставини власне факту створення суверенного формування¹.

Можна стверджувати, що визнання конститутивне в політичному сенсі. Це означає, що існуючі держави визнають нове утворення як державу, що є свідченням визнання з їхнього боку її політичного статусу і згоди на встановлення міжнародних стосунків. Це не означає, що акт визнання юридично конститутивний, бо юридичні права та обов'язки держави виникають не в результаті її визнання іншими державами, а в результаті набуття нею необхідних елементів державності, передбачених міжнародним правом для будь-якої країни. Про це йдеться в декларативній теорії визнання.

На відміну від конститутивної теорії, декларативна теорія виходить з того, що визнання є лише декларацією, що констатує факт виникнення нового суб'єкта міжнародного права. Держава стає суб'єктом міжнародного права в результаті самого факту свого утворення, незалежно від визнання будь-ким. Тобто нова держава набуває міжнародно-правової суб'єктності не на підставі схвалення чи згоди інших держав, а на підставі юридичного факту свого утворення.

Наукове обгрунтування і значення мають обидві доктрини, проте на підтримку останньої схиляються все більше авторитетних учених-практиків. Наприклад, цей принцип до вирішення питання було зафіксовано ще в резолюції 40-ї сесії Інституту міжнародного права (Бельгія) від 23 квітня 1936 р. «Про визнання нових держав та урядів»: «На існування нової держави і всі правові наслідки, пов'язані з таким існуванням, не впливає відмова у визнанні з боку однієї або більше держав»². У Статуті Американських держав, ухваленому в Боготі 1948 р., у ст. 9, присвяченій фундаментальним правам та обов'язкам держав, записано, що «політичне існування держави не залежить від

¹ Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. М., 1996. С. 316.

²Annuaire de L'lnstitut de Droit International. Paris, 1936. Vol. 39. P. 300; Международное право в избранных документах: В 5 т. М., 1957. Т. 1. С. 106.

визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності...»¹. Югославська арбітражна комісія, створена Міжнародною конференцією 1991 p., у своєму висновку № 1 проголосила, що «існування або зникнення держави є питанням факту» і що «результати визнання іншими державами є суто декларативними»².

Практика держав, які відмовлялися протягом певного часу визнавати інші держави, наприклад ФРН та НДР, Арабські держави та Ізраїль, США і СРСР, також свідчить про те, що держави, які не визнають інших держав, не заявляли про те, що невизнані держави позбавлені міжнародного статусу, їхня позиція полягала в тому, що визнання не було надане насамперед із політичних міркувань.

Аналізуючи декларативну та конститутивну теорії визнання, слід зазначити, що коли на сьогодні перша з них має вирішальне значення в разі настання юридичних наслідків у міжнародно-правовому плані, то друга — в міждержавному і внутрішньодержавному. Так, політичне та юридичне існування держави, наявність у неї прав та обов'язків відповідно до міжнародного права не залежить від її визнання іншими суб'єктами міжнародного права, й у цьому разі об'єктивність декларативної доктрини очевидна. Проте для правових стосунків конкретних держав щодо певних питань, наприклад розгляду в національних судах держав важливих матеріальних та фінансових позовів іноземних держав та урядів, винятково важливе значення матимуть рішення компетентної влади про визнання таких позивачів. Національні суди не компетентні визнавати держави або уряди, і для них у даному плані висновок про таке визнання компетентної державної влади матиме конститутивний характер.

Узвичаєно, що визнання — це право держав, проте сучасні міркування вчених-міжнародників і практика держав свідчать про те, що надання визнання новим державам дедалі частіше пов'язують із тим, чи задовольняють вони необхідні міжнародні вимоги державності та низку інших специфічних вимог. Характерними елементами державності, як засвідчують міжнародна теорія і практи-

¹ 119 United Nations Treaty Series. P. 49.

² 92 International Law Reports. P. 162.

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Визнання держав

ка, є: населення, територія і політична організація влади. Наприклад, у ст. 1 Міжамериканської конвенції про права та обов'язки держав 1933 p., підписаної Сполученими Штатами й 19 латиноамериканськими державами, так визначено критерії державності в міжнародному праві: «Держава як суб'єкт міжнародного права повинна мати наступні ознаки: а) постійне населення; б) певну територію; в) уряд і г) здатність вступати у стосунки з іншими державами»¹.

Вимога наявності в нових державах зазначених ознак характерна, наприклад, для практики надання визнання Великою Британією і США. Позиція США в цьому питанні полягала ось у чому: «З точки зору Сполучених Штатів, міжнародне право не вимагає від держави визнавати інше утворення як державу... Ухвалюючи таку настанову, США традиційно регламентували наявність певних чинників. Ці чинники складають: ефективний контроль над певною територією і населенням; організовану урядову адміністрацію на цій території та спроможність до ефективних дій для провадження зовнішніх зносин і виконання міжнародних зобов'язань»².

Новітня практика засвідчує, що в процесі визнання держав можуть висуватися й інші міжнародні вимоги. 16 грудня 1991 р. Європейське Співтовариство ухвалило Декларацію, озаглавлену «Керівні принципи визнання нових держав у Східній Європі і Радянському Союзі», в якій було затверджено загальну позицію стосовно цього процесу. В документі зазначено, що визнання нових держав потребує виконання ними таких умов: поваги до настанов Статуту Організації Об'єднаних Націй і зобов'язань, підписаних у Заключному акті Гельсінкі і в Паризькій Хартії, особливо щодо норм права, демократії і прав людини; гарантії прав етнічних і національних груп та меншин відповідно до зобов'язань, ухвалених у межах ОБСЄ; поваги недоторканності всіх кордонів, які можуть бути змінені лише мирними засобами та відповідно до загальної угоди; ухвалення всіх відповідних зобов'язань стосовно роззброєння і нерозповсюдження ядерної зброї, а також безпеки і регіональної стабільності; зобов'язання вирішувати всі питання щодо правонаступництва держав і

¹ Международное право в избранных документах. Т. 1. С 34.

² Digest of US Practice in International Law. 1976. P. 19—20.

регіональних суперечок відповідно до угод, включаючи, якщо це необхідно, звернення до арбітражу. 31 грудня 1991 р. Європейське Співтовариство зробило заяву, в якій зазначалося, що Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Молдова, Туркменістан, Україна та Узбекистан запевнили, що вимоги Керівних принципів будуть ними виконуватися. Відповідно держави-члени Співтовариства оголосили, що вони готові приступити до процесу визнання цих держав.

Такий тип визнання можна визначити як колективне, обумовлене визнання держав. Заслуговує на увагу факт поєднання країнами-членами Європейського Співтовариства у вирішенні питання визнання нових держав принципів конститутивної і декларативної теорій. Без визнання неможливе партнерство та співробітництво між ЄС і новими країнами, які зацікавлені в розвитку демократичних та економічних реформ, торговельної та економічної співпраці, регіональному співробітництві, зміцненні договірних відносин тощо. А таке визнання держави ЄС гарантують новим державам Східної та Західної Європи за умов виконання ними основних принципів і норм міжнародного права, певних універсальних, регіональних та інших зобов'язань. Держави погодилися і висловили очевидну згоду з таким засобом визнання, і тому наведений приклад свідчить про подальший розвиток міжнародних звичаєвих норм у цьому інституті міжнародного права. Він також є доказом існування сучасної практики визнання новоутворених держав у межах міжнародних організацій.

Для визнаних держав простий факт визнання є недостатнім, їхня мета — ефективне використання правових і політичних результатів цього акту. Визнання забезпечує стабільні політичні та економічні стосунки і реальне здійснення прав, які випливають із прав та обов'язків міжнародної правосуб'єктності.

Питання міжнародно-правового визнання актуальне для України як держави, що вийшла з федеративного утворення. Після проголошення Декларації про державний суверенітет України 1990 р. та припинення існування СРСР у 1991 р. Україна не мала перешкод на шляху до свого визнання. За останніми даними її визнали більш як 160 країн світового співтовариства.

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Визнання урядів

Відповідно до п. 4 ст. 106 Конституції України рішення про визнання іноземних держав приймає Президент України.

Визнання урядів

начення і правові наслідки визнання нового уряду значно відрізняються від визнання нової держави. Якщо останнє стосується питання міжнародної правосуб'єкт-ності, то у визнанні уряду йдеться не про визнання нового суб'єкта міжнародного права, а про здатність уряду репрезентувати державу як суб'єкт міжнародного права у міждержавних зносинах. Міжнародна правосуб'єктність належить державі, і на неї не впливає зміна урядів на її території. Позаяк саме уряд є тим органом, що засвідчує волю держави, відмова в його визнанні позбавила б державу можливості ефективно здійснювати свої міжнародні права. Визнання уряду може дорівнювати визнанню держави, але не навпаки. Визнання уряду означає, що держава, яка визнає, розглядає зазначений уряд законним і єдиним представником держави у міжнародних стосунках. Так, у резолюції Інституту міжнародного права «Про визнання нових держав та їхніх урядів» від 1936 р. зазначається, що визнання нового уряду вже визнаної держави є вільним актом, яким одна або кілька держав констатують, що певна особа чи група осіб здатні керувати державою, яку бажають представляти, і заявляють про свої наміри підтримувати з нею або з ними відносини.

Узвичаєно, що питання визнання уряду виникає лише в тому разі, коли уряд здобуває владу іншим, аніж визначено в національному законодавстві, шляхом. При вирішенні даної проблеми існує певна доктринальна суперечність. Однією з найвідоміших є так звана доктрина законності. Згідно з цією доктриною кожний уряд, що приходить до влади в країні, є законним не у зв'язку з керуванням у країні де-факто, а у зв'язку з тим, чи відповідає його поява встановленому в такій державі правопорядку та конституційним нормам. Ранні автори, в тому числі Г. Гроцій, були послідовними прихильниками цієї до-

ктрини. Міністр закордонних справ Еквадору Карлос То-бар висунув трансформовану версію цієї доктрини, яку було затверджено Конвенцією держав Центральної Америки 20 грудня 1907 р. (відтоді називається «доктриною Тобара»). Відповідно до ст. 1 цієї Конвенції уряди сторін, що домовляються, не визнають уряд, який може прийти до влади в одній з п'яти республік унаслідок державного заколоту чи революції, спрямованих проти вже визнаного уряду, поки вільно обраний уряд не реорганізує країну в конституційних формах. Ця доктрина мала на меті перешкодити численним військовим заколотам і революційним ситуаціям у латиноамериканських країнах, допускає відмову визнати де-факто будь-який уряд, створений таким чином. Означена доктрина застосовувалася до 1933 р. США стосовно уряду колишнього Радянського Союзу. Значного поширення ця доктрина не набула.

Протилежна точка зору міститься в іншій доктрині, що передбачає автоматичне визнання урядів за будь-яких обставин. Вона була сформульована в «Комюніке міністерства закордонних справ Мексики про визнання держав» від 27 вересня 1930 р. Автором доктрини вважають тогочасного міністра закордонних справ Мексики, чиїм ім'ям її й названо — «доктрина Естрада». В Комюніке зазначалося, що Мексика не коментує з приводу надання визнання новим режимам у країнах, де відбулися заколоти. Вона на власний розсуд, незалежно від перебігу подій, зберігає свої представництва, продовжує приймати дипломатичних представників цих держав та підтримує з ними стосунки. Це мотивується тим, що внаслідок заяв про визнання складається практика, яка зазіхає на суверенітет інших націй і зумовлює те, що внутрішні справи держави стають предметом для оцінки іншими країнами. Останні позитивно чи негативно оцінюють питання законності або незаконності режиму. Хоча доктрина зазнавала критики за те, що не враховує політичних міркувань держав і ліквідує різницю між визнанням та підтримкою дипломатичних стосунків, ряд держав, наприклад Бельгія і Франція з 1965 p., Велика Британія з 1980 p., Австралія, Канада, Нідерланди, Нова Зеландія наприкінці 1980-х років і деякі інші країни запровадили практику, відповідно до якої вони не розглядають питання про визнання урядів окремо від визнання держав або взагалі відмовляються від

Глава IX Визнання в міжнародному праві

______ 4_____

Інші види визнання

визнання урядів. У такий спосіб держави прагнуть утримуватися від схвалення або заохочення того чи іншого уряду, але підтримують з ними дипломатичні або інші міжнародні стосунки.

Сучасна практика визнання урядів керується також доктриною «ефективного контролю», яка полягає в тому, що ефективний контроль нового уряду над територією держави є основною вимогою у вирішенні проблеми його визнання. Такий контроль має бути наочно запровадженим з передумовами стабільності та тривалості.

У світовій практиці неодноразово порушувалося питання про визнання урядів у вигнанні. Таке питання вирішувалось у двох випадках: по-перше, за обставин, коли уряди, чиї керівники або кабінети в повному складі тимчасово залишали національну територію внаслідок кризових ситуацій. Це траплялося, наприклад, під час Другої світової війни, коли уряди Нідерландів, Греції, Бельгії, Люксембургу, Норвегії, Польщі та Югославії переїхали до Лондона. В даному випадку не було потреби в якомусь формальному акті визнання, бо ті уряди були утворені конституційним шляхом, і їхня законна діяльність не переривалася.

Інша ситуація складалася, коли одночасно з існуючим законним урядом держави формувалися нові уряди на тій самій державній території або за кордоном. За приклад править тимчасовий уряд Алжиру, встановлений у Каїрі до здобуття країною незалежності, та тимчасовий уряд Анголи Роберто Холдена в Леопольдвіллі. За таких ситуацій виникала проблема визнання. З огляду на політичний аспект подібного виду визнань практика держав неоднозначна. Проте під міжнародно-правовим кутом зору такі уряди не мають отримувати визнання де-юре або де-факто, а також набувати будь-який правовий статус. Означені новоутворення, за певних обставин можуть бути визнані як уряди в майбутньому, але під час існування законного уряду, який здійснює ефективний контроль на всій території або більшій її частині, такі дії є передчасними і повинні розглядатися як акти втручання у внутрішні справи держави. Прикладом такого втручання є визнання де-юре, надане Німеччиною та Італією режимові Франко на початку громадянської війни в Іспанії 1937 р. (за два з половиною роки до її закінчення), тоді

як законний республіканський уряд усе ще контролював значну частину території країни.

Як уже зазначалося, визнання держав та урядів спричинює юридичні наслідки не тільки в міжнародному, а й у внутрішньодержавному аспекті. Відповідно до внутрішнього законодавства багатьох держав, наприклад США, Великої Британії, за звернення до їхніх національних судів іноземних держав та урядів із позовами щодо їхнього майна та іншої власності, визнання їхніх певних прав та обов'язків або рішень таких судів стосовно певних виконавчих дій нового уряду на їх території такі питання будуть вирішуватися судовою владою у разі наявності факту визнання таких держав та урядів компетентним національним органом, затвердженим, як правило, установою закордонних справ. Практика держав у цьому питанні досить різноманітна, проте найпоширенішим є правило, згідно з яким невизнані держави та уряди не мають будь-яких прав перед національними судами держав, які їх не визнали.

Інші види визнання

ТТо інших видів визнання, J І які практикувалися державами, належать: визнання органів національного опору; органів національно-визвольних рухів; «повсталої сторони»; «воюючої сторони». Відповідно до новітнього міжнародного права його норми поширюються і на «організовані озброєні угруповання» та «антиурядові озброєні сили» на території держави, де діє законний уряд.

Якщо під час боротьби за свою державну незалежність або під час іноземної окупації нація створює органи національно-визвольного руху або національного опору, то такі органи або організації можуть бути визнані іншими державами. Таке визнання забезпечує для них певні юридичні наслідки, обсяг яких залежить від конкретного виду визнання. Подібне визнання застосовувалося під час Другої світової війни, наприклад при визнанні окремими державами Антифашистського Віча Югославії, Польського

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Інші види визнання

комітету національного визволення, Французького комітету національного визволення.

Особливого поширення практика такого визнання набула в період ліквідації колоніальної системи 60—70-х років XX ст. Національно-визвольні рухи визнавалися як окремими державами, так і міжурядовими організаціями, насамперед ООН та Організацією африканської єдності, котрі надавали їм статусу спостерігачів. Як справедливо зазначалося в правовій літературі, своєрідність цього виду визнання полягала в тому, що воно надавалося не нації чи, власне, народу, а національно-визвольним рухам, причому цей термін використовувався для позначення не самого руху, а організації, що його очолює і провадить боротьбу¹. Таким визнанням користувалися, наприклад, Народна організація Південно-Західної Африки, Народний рух за визволення Анголи, сьогодні таке визнання має Організація визволення Палестини.

Головним юридичним наслідком цього визнання було те, що за таким військово-політичним керівництвом або організацією опору, які виборювали незалежність народів, визнавався статус їхнього законного представника з певним обсягом міжнародної правосуб'єктності. Як суб'єкти міжнародного права вони можуть вступати у відносини з іншими державами та міжнародними організаціями, укладати або приєднуватися до певних міжнародних угод, брати участь у роботі міжнародних організацій і конференцій. Концепція правосуб'єктності та визнання народів, які виборюють своє звільнення і державну незалежність, під кутом зору сучасних міжнародних стосунків втратила актуальність, але не втратила свого значення.

В літературі зазначалося, що такі види визнання, як визнання «воюючої сторони» і «сторони, яка повстала», є цікавими лише з історичного погляду громадянських воєн минулого. Проте збройні конфлікти наприкінці XX ст., наприклад на території колишніх СФРЮ та СРСР, Афганістану, Анголи, інших держав, привертають увагу до міжнародної практики вирішення конфліктних ситуацій, у яких стикаються інтереси законного уряду, повсталої або воюючої сторони, третіх держав.

¹ Черниченко С. В. Международно-правовое признание // Международное право. С. 68.

Зазвичай визнання «воюючої сторони» є можливим у тому разі, якщо вона відповідає чотирьом умовам: у межах території однієї держави починаються явні та чітко визначені військові зіткнення між її збройними силами та іншими озброєними групами; воююча сторона контролює істотну частину території; воюючу сторону складають організовані групи, що здійснюють військові дії під керівництвом командування відповідно до норм міжнародного гуманітарного права, яке застосовується у збройних конфліктах; наявність об'єктивних обставин, які змушують державу, що визнає такі формування, визначити своє ставлення до учасників конфлікту. Останнє засвідчує: якщо конфлікт аж ніяк не торкається інтересів третьої держави, то визнання нею такого утворення може розглядатися як дія, що заохочує повстанців, а також втручання у внутрішні справи держави. Правові наслідки такого визнання полягають, по-перше, в поширенні на воюючі сторони законів та звичаїв війни, а по-друге, в тому, що законний уряд не несе відповідальності за дії визнаної «воюючої сторони» перед державами, що її визнали. Відомим історичним прикладом є визнання повстанців південних штатів як воюючої сторони Великобританією, Францією та іншими країнами під час громадянської війни в США 1861 p.

У разі коли іноземні держави внаслідок будь-яких міркувань не визнавали на території держави збройних груп, які протидіють урядові як «воююча сторона», наприклад у зв'язку з відсутністю необхідних визначальних чинників, проте не розглядають таких утворень, як бандитські угруповання озброєних злочинців або порушників закону, в минулому для їхнього визначення іноді вживався термін «повстала сторона». Складно з'ясувати якісь загальноприйняті узвичаєні юридичні наслідки такого визнання. Йдеться здебільшого про індивідуальне бажання держав здійснювати з повстанцями хоч якісь тимчасові відносини, наприклад одержання ними гуманітарної допомоги, надання права притулку або політичної підтримки.

Як у випадку визнання іноземною державою «воюючої сторони», так і в разі визнання «повсталої сторони» йдеться не про надання їм будь-якого юридичного статусу, а про визначення об'єкта дії певних міжнародно-правових договірних або звичаєвих норм.

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Форми визнання

Сучасне міжнародне право не передбачає таких видів визнання, розглядає їх як втручання у внутрішні справи країни, але конвенційно закріпило інститут міжнародного гуманітарного права захисту жертв неміжна-родних збройних конфліктів, у якому вирізняє такі утворення, як «організовані озброєні угруповання» та «антиурядові збройні сили». Міжнародно-правові норми визначили ці утворення та вимоги, яким вони повинні відповідати на території держави, де діє законний уряд. Так, ст. З, спільна для чотирьох Женевських конвенцій 1949 р. і Додаткового протоколу II, передбачає, що збройний конфлікт неміжнародного характеру постає тоді, коли в межах території однієї держави починаються явні й чітко визначені військові зіткнення між її збройними силами та іншими організованими озброєними угрупованнями, а також коли антиурядові збройні сили, організовані під керівництвом відповідального командування, здійснюють такий контроль над частиною території, що дає їм можливість провадити безупинні та узгоджені воєнні дії. В цих ситуаціях держави-учасниці вказаних конвенцій повинні застосовувати настанови конвенцій до осіб, які входять до складу таких озброєних угруповань, щодо їхніх прав та основних свобод. Проте зазначена стаття проголошує, що застосування цих положень не буде торкатися юридичного статусу сторін, які перебувають у конфлікті.

Форми визнання

одо існування різноманіт
них форм визнання в
____ _t ...... их різняться. Деякі напо
лягають на тому, що це політичне питання і не зумовлює
будь-яких правових наслідків. Проте більшість авторів на
підставі сучасної теорії і практики вважають, що тради
ційними формами міжнародно-правового визнання є виз
нання де-юре, де-факто і ад хок. У резолюції Інституту
міжнародного права «Про визнання нових держав та "їхніх
урядів» також зазначається, що визнання є або остаточ-

ним і повним (де-юре), або тимчасовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами (де-факто). Вказані форми визнання мають різні юридичні наслідки. Такі наслідки не впливають на правосуб'єктність нової держави чи дієздатність нового уряду, створених відповідно до вимог міжнародного права. Вони залежать від обсягу реалізації такої правосуб'єктності та дієздатності в міжнародних контактах, які здійснюються виключно на умовах взаємності.

Найпоширенішою формою визнання державами нової держави або нового уряду вже існуючої держави є форма де-юре. Визнання де-юре є офіційним, остаточним і повним. Воно випливає з певної заяви, що формується в офіційних актах, або з факту, який наочно означає намір визнати, яким є, наприклад, встановлення офіційних міжнародних відносин. У науковій літературі стверджується, що таке юридичне визнання, відповідно до сучасного міжнародного права, має надаватися новим утворенням у разі їх повної відповідності його вимогам (наявність території, населення, влади, здійснення тривалого та ефективного контролю, можливість здійснювати міжнародні права та обов'язки). Таке визнання зумовлює стабілізацію політичних та економічних стосунків, обмін дипломатичними представництвами вищого класу, визнання компетенції адміністративної і судової влади визнаної держави, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає.

У разі коли виникають сумніви про повну відповідність нових держав та урядів основним вимогам міжнародного права або коли процес остаточного визнання зволікається внаслідок громадянської війни, політичних чи інших обставин, держави використовували форму визнання де-факто. Наприклад, Велика Британія визнала радянський уряд де-факто 1921 р. і де-юре — 1924 р. Та сама Велика Британія, визнаючи республіканський уряд Іспанії під час громадянської війни 1936—1939 pp. де-юре, в той же час визнала де-факто збройні сили під командуванням генерала Франко, щойно вони захопили країну.

Досліджуючи це питання, Г. Лаутерпахт, зокрема, зазначав, що дійсною метою визнання де-факто є заява про те, що орган, затверджений як уряд існуючої або

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Засоби та типи визнання

нової держави, фактично має ефективну владу, проте за відсутності інших умов, відповідних до вимог повного визнання де-юре. За виконання їх у майбутньому обов'язково постане питання про повне визнання де-юре. Якщо вони надалі не реалізуються, то визнання може бути автоматично припинене або остаточно і фактично скасоване'.

Таким чином, беручи до уваги різницю в намірах та їхні юридичні наслідки, визнання де-факто держав і — частіше — урядів можна визначити за визнання офіційне, але неостаточне, тимчасове та іноді зумовлене (тобто обмежене певними умовами). Правові наслідки визнання де-факто зазвичай полягають у тому, що воно не містить зобов'язання щодо встановлення дипломатичних стосунків, проте воно може привести до встановлення консульських відносин. Визнання де-факто нового уряду формується в певних заявах компетентних державних органів, у підписанні угод, що мають обмежене значення або тимчасовий характер, підтриманні стосунків з новим урядом у поточних торговельних, фінансових та інших питаннях. Визнання уряду де-факто не означає визнання компетенції його судової та адміністративної влади за кордоном. Визнаний у такий спосіб уряд не має права висувати вимоги про власність, розташовану в державі, яка визнає, наприклад щодо державних коштів у її банках, будинків місій і представництв, державних архівів уряду, визнаного перед тим де-юре. Конкретний обсяг міждержавних відносин у рамках визнання де-факто встановлюється індивідуально в кожному окремому випадку.

В тому разі, коли суб'єкти міжнародного права не визнають один одного офіційно, але змушені проводити переговори або здійснювати між собою інші контакти, може поставати питання про визнання ад хок (винятково для цього випадку). Ад хок — це неофіційне одноразове визнання для здійснення конкретних необхідних дій, налагодження контактів між дипломатами чи політиками, проведення мирних переговорів, підготування мирних угод. Прикладом можуть бути неодноразові переговори в Женеві щодо врегулювання територіальних

¹ Lauterpacht H. Recognition in International Law. Cambridge, 1947. P. 340.

проблем між Організацією визволення Палестини та Ізраїлем, переговори про укладення мирної угоди між Армією визволення Косово та урядом Сербії в Рамбуйє (лютий—березень 1999 p.).

Засоби та типи визнання

теорії і практиці міжнародного права розрізняють такі засоби визнання, як наочно засвідчене і таке, що припускається. До різних типів визнання належать: зумовлене, колективне, передчасне, спізніле і скасоване визнання.

Ст. 7 Конвенції Монтевідео про права та обов'язки держав 1933 p., зокрема, зазначає, що «визнання держав може бути наочно засвідченим або мовчазним. Останнє є результатом будь-якої дії, що допускає визнання нової держави». Наочно засвідченим визнанням є офіційна заява, або нота про визнання нового утворення де-юре, або повідомлення про бажання налагодити дипломатичні стосунки з іншою державою.

До найпоширеніших засобів визнання, що припускається (мовчазне визнання є однією з його форм), належать: формальне налагодження дипломатичних стосунків; офіційні привітання новій державі з приводу здобуття нею незалежності і державного суверенітету; декларація про нейтралітет у разі визнання стану війни між державами; в деяких випадках надання екзекватури консульському представникові для виконання ним своїх функцій; укладання двосторонньої довгострокової міжнародної угоди.

Не означає визнання участь держав в одній багатосторонній угоді або у міжнародній організації*, так само як і участь у міжнародній конференції. Проте якщо держава голосує за інше утворення під час прийому його, наприклад, до членів ООН, це фактично розглядається як визнання, яке припускається. Наприклад, Велика Британія вважала своє голосування під час прийому колишньої

* Див.: ст. 82 Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

Глава IX Визнання в міжнародному праві

_______ 6

Засоби та типи визнання

Республіки Югославії Македонії до членів ООН за визнання цього утворення як держави.

Термін «зумовлене визнання» радше використовується тоді, коли надання визнання підпорядковане виконанню певних умов, наприклад надання державі або уряду, який визнає, режиму найбільшого сприяння, поваги і захисту прав релігійних і національних меншин у межах визнаної держави, повернення боргів попередника та інших умов, зазначених певними сторонами в договорах. 1933 р. США визнали радянський уряд, який, у свою чергу, в угоді із США взяв на себе зобов'язання уникати дій, які завдають збитків внутрішній безпеці США, а також зобов'язався врегулювати різноманітні фінансові вимоги. Така практика не знаходить підтвердження в позитивному міжнародному праві, бо суперечить державному суверенітету і критеріям міжнародної правосуб'єктності незалежних держав. Проте ухвалений у 1991 р. Європейським Співтовариством документ «Керівні принципи визнання нових держав у Східній Європі і в Радянському Союзі», про який згадувалося раніше, повертається до вимог виконання певних умов з метою визнання таких держав.

Передчасні та спізнілі визнання є результатом виключно політичних міркувань особистого характеру в кожному окремому випадку і не мають юридичного підґрунтя, але нерідко трапляються в практиці держав. Передчасним можна вважати визнання, здійснене до виконання певних міжнародно-правових вимог, наявність яких означає виникнення держави, уряду або іншого утворення, що потребує визнання. Найчастіше такі дії можуть розглядатися як втручання у внутрішні справи держави-попередниці. Напевно, передчасним можна розцінювати визнання від 15 січня 1992 р. Європейським Співтовариством і його державами-членами Хорватії та її уряду. Протягом декількох років уряд Хорватії не мав ефективного контролю навіть над третиною власної території¹.

З іншого боку, визнання може відбуватися набагато пізніше, ніж здійснилися фактичні наслідки таких міжнародно-правових вимог, наприклад визнання Пакистаном Бангладеш лише в 1974 р. або визнання Ізраїлю Йорда-

¹ Rich R. Recognition of States: The Collapse of Yugoslavia and the Soviet Union // European Journal of International Law. 1993. № 4. P. 36.

нією в 1995 р. Такі визнання реально можна визначити як запізнілі під кутом зору міжнародного права, але їм за цих обставин передували політичні міркування.

Ідея колективного визнання держав та урядів за допомогою рішення або прийому до членів міжнародної організації обговорювалася з моменту створення Ліги Націй аж до встановлення ООН. Незважаючи на той факт, що членство в ООН є наявним засвідченням державності, держави у своїй більшості не бажають делегувати власне право визнання будь-якому міжнародному утворенню, навіть ООН. 8 березня 1950 р. Генеральний Секретар ООН поширив між членами Ради Безпеки меморандум, який містив юридичні аспекти представництва держав в ООН. У ньому пропонувалося вважати хибним правило, за яким представництво в ООН пов'язується з визнанням нових урядів і держав її членами. Йшлося про революційні і конкуруючі режими, ефективність яких могла б визначати ця організація. Тоді надання права таким утворенням представляти державу в ООН було б результатом колективного прийняття рішення про це¹. Обговорення цього питання на Генеральній Асамблеї ООН підтвердило небажання більшості держав відмовитися від інституту визнання як визначення їхньої власної позиції стосовно представництва нових утворень в ООН та інших міжнародних організаціях. Тобто ООН відмовилася від застосування інституту колективного визнання.

Відкликання міжнародного визнання є найбільш суперечливим питанням цього інституту. Узвичаєним, незважаючи на одиничні його порушення, є положення про те, що повне та остаточне визнання держави де-юре не може бути умовним і не може бути скасоване або відкликане. Резолюція Інституту міжнародного права «Про визнання держав та їхніх урядів» стосовно нових держав вирішує це питання таким чином: визначення де-юре не може бути відкликане. Воно припиняє свою чинність лише у випадку остаточного зникнення одного із суттєвих елементів для визнання, сукупність яких було констатовано в момент визнання.

У тому разі, коли визнаний де-юре уряд фактично усунуто або замінено на інший ефективний уряд і він більше

¹ United Nations Documents Ser. / 1466.

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Засоби та типи визнання

не здійснює ефективного контролю над власною територією, зникають причини колишнього визнання; отже, постає питання про визнання новітнього утворення. Деякі вчені гадають, що в таких ситуаціях скасування визнання має бути автоматичним процесом, який полягає у визнанні спадкоємця. Практика Великої Британії і Франції стосовно Камбоджі в 1979 р. показує, що можлива відмова від визнання одного уряду без визнання його спадкоємця. Визнання США в 1979 р. уряду Китайської Народної Республіки як єдино законного зумовило скасування визнання Республіки Китай (Тайвань).

Тут є важливими також юридичні наслідки для визнання у разі розірвання дипломатичних відносин між двома державами, або остаточного, або тимчасового відкликання дипломатичного представництва, або припинення дипломатичних відносин. Зміст настанов ст. 45 Віденської конвенції про дипломатичні відносини 1961 р. припускає, що такі дії не означають скасування визнання. Так, розрив дипломатичних відносин між Великою Британією та СРСР 1927 р., США і деякими Арабськими країнами 1967 p., відкликання послів окремих західних держав із Республіки Білорусь 1998 р. не ставили юридичної мети і не спричиняли наслідків скасування визнання або невизнання.

Насамкінець зазначимо, що інститут визнання нових держав та урядів, будучи одним із найважливіших інститутів міжнародного права протягом усього XX століття, досі не кодифікований. Основним міжнародно-правовим матеріалом для користування є норми міжнародного звичаєвого права і загальновизнані принципи міжнародного права, що регулюють загальні, але не спеціальні питання визнання. Існування різних, іноді протилежних за змістом теорій і доктрин визнання, різноманітних видів, форм, засобів і типів визнання з їхніми різними юридичними наслідками свідчить про те, що практика держав у цьому питанні далека від одноманітності. Це ускладнює пошук і класифікацію окремих виявів її як доказ існування міжнародного звичаю, тобто «загальної практики, визнаної за правову норму». Наведені тут приклади засвідчують те, що певні питання з визнання врегульовуються у двосторонніх і багатосторонніх угодах, є об'єктом обговорень та постанов універсальних і регіональних міжнародних органі-

зацій, містяться в політичних і дипломатичних актах окремих держав. Історичний досвід і сучасна практика врегулювання питань визнання нових держав та урядів нагально потребує її систематизації та кодифікації в універсальному міжнародному договірному праві, що відповідало б його сучасному рівневі розвитку в інших галузях та інститутах міжнародного права.

РЕКОМЕНДОВАНА .,.„ ЛІТЕРАТУРА ,.„„

Бекяшев К. А.

Международно-правовое признание // Международное публичное

право / Под ред. К. А. Бекяшева. М., 1999. С. 114-120.

Кольяр К.

Институт признания // Международные организации и учреждения.

М., 1972. Гл. 5.

Лукашук И. И.

Международное признание // Международное право. Общая часть.

М„ 1999. Гл. IX, § 7.

Международное право в избранных документах: В 5 т. М., 1957. Т. 1.

Признание в современном международном праве (Признание новых государств и правительств) / Под ред. Д. И. Фельдмана. М., 1975.

Фельдман Д. И.

Современные теории международно-правового признания.

Казань, 1963.

Черниченко С. В.

Международно-правовое признание // Международное право

/ Под ред. Ю. М. Колосова, В. И. Кузнецова. М., 1998. С. 64-68.

Lauterpacht H. Recognition in International Law. Cambridge, 1947.

Malcolm N. Shaw.

Recognition / International Law. Cambridge University Press. 1997.

P. 295-330.

Nkambo Mugerwa.

Recognition / Manual of Public International Law. Ed. by Max Sorensen.

N.Y., 1968. P. 266-290.

ПРАВОНАСТУПНИЦТВО ДЕРЖАВ

Поняття правонаступництва

ротягом усієї історії розвитку земної цивілізації політичні, соціальні, економічні та інші зміни в суспільстві, війни та мирні об'єднання народів впливали на процес виникнення, становлення і розвиток держав, їхні територіальні зміни, а іноді навіть на припинення їх існування. Лише новітня історія розвитку цих процесів після Другої світової війни внаслідок деколонізації, об'єднання і поділу держав, відокремлення від них частин територій або входження однієї держави в іншу свідчать про виникнення понад ста нових держав на сучасній карті світу.

Так, у результаті деколонізації 60—70-х років XX ст. на теренах колишніх західних колоніальних володінь в Африці, Азії і Латинській Америці утворилося близько 80 нових незалежних держав. Внаслідок відокремлення від Союзу РСР у 1991 р. Литовської, Латвійської та Естонської республік, а також наступного повного припинення його існування на території колишнього СРСР виникли 15 незалежних держав, включаючи Україну. 1992 р. декілька республік, які входили до складу Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, оголосили про свою

і_______

Поняття правонаступництва

незалежність і відокремилися від неї. Водночас на частині її території в межах двох республік, які залишилися, збереглася держава з новою назвою. Таким чином, на території колишньої СФРЮ утворилося п'ять самостійних нових держав — Боснія і Герцеговина, колишня республіка Югославії Македонія, Республіка Словенія, Республіка Хорватія, а також Союзна Республіка Югославія, в якій залишилися Сербія і Чорногорія. Внаслідок поділу 1992 р. єдиної держави — Чехословацької Соціалістичної Республіки — утворилися дві самостійні держави: Словацька Республіка та Чеська Республіка. А після об'єднання 1990 р. двох самостійних держав Єменської Арабської Республіки і Народно-демократичної Республіки Ємен на їхніх територіях утворилася нова держава — Республіка Ємен.

Відповідно до двох угод про об'єднання між Федеративною Республікою Німеччини та Німецькою Демократичною Республікою від 18 травня і 31 серпня 1990 p., a також Договору про остаточне врегулювання щодо Німеччини, підписаного ФРН та НДР і чотирма союзницькими державами — Великою Британією, СРСР, США і Францією, НДР припинила своє існування, а її територія ввійшла до складу ФРН. У результаті таких державних перетворень перед їхніми учасниками обов'язково постають важливі і принципові питання щодо наступного існування та відповідальності за їхні попередні договірні, майнові та інші права і обов'язки. Перехід таких прав та обов'язків від держав-попередниць до новоутворених держав визначається як «правонаступництво» держав у міжнародному праві.

Питання правонаступництва або відмови від нього виникають також у результаті соціальних змін, соціальних революцій, фундаментальних перетворень у політичній системі держави. Наприклад, як це відбулося в Росії після Жовтневої революції 1917 р., у результаті якої радянський уряд Декретом про мир від 26 жовтня 1917 р. анулював усі «таємні злочинні угоди» царської Росії, а відтак Декретом від 28 січня 1918 р. анулював борги царського і Тимчасового урядів.

Такі державні зміни зумовлюють значні політично-правові та економічні наслідки як для держав, які беруть участь у них, так і для третіх держав, які в будь-який

Глава X Правонаступництво держав

_____ І_____

Поняття правонаступництва

спосіб співпрацюють і/або межують з ними, а найчастіше для світового співтовариства у цілому. Це полягає в необхідності вирішення таких важливих і суперечливих питань, як дійсність або обов'язковість, недійсність або не-суттєвість договірних стосунків між новою або видозміненою суверенною державою, встановлених щодо цієї території її попередницею з іншими суб'єктами права; зміна статусу або розподіл державної власності держави-попе-редниці; повернення боргу держави-попередниці закордонним країнам і повернення державі-наступниці виданих попередницею таким країнам кредитів; підтвердження і встановлення нових кордонів; правонаступництво щодо державних архівів держави-попередниці та багато інших питань, які в міжнародному праві урегульовуються договірними та звичаєвими нормами інституту правонас-тупництва.

У вітчизняній і зарубіжній міжнародно-правовій літературі науковці використовують різноманітну термінологію для аналізу цього правового явища: правонаступництво, міжнародне правонаступництво, державне правонаступництво, міждержавне правонаступництво, правонаступництво суб'єктів міжнародного права та ін. Проте найпоширенішим у вітчизняній доктрині є термін «правонаступництво держав», що відповідає міжнародній термінології, наприклад англійському «succession of states» (наступництво держав) або російському «правопреемство государств» (правонаступництво держав).

Стислим, узвичаєним, нормативним визначенням поняття «правонаступництво держав» є таке: «Правонаступництво держав означає заміну однієї держави іншою при несенні відповідальності за міжнародні стосунки будь-якої території»¹.¹ Аналізуючи це визначення, слід зауважити, що конвенційні норми мають прикладний характер, є стислим результатом широкого компромісу між різноманітними доктринальними поглядами з договірних питань і у зв'язку з цим потребують наукового визначення та уточнення їхньої правової суті.

¹ Див., наприклад, ст. 2, п. lb Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.; ст. 2, п. lb Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. // Действующее международное право: В 3 т. М., 1999. Т. 1. С 433-474; 476-482.

Визначаючи поняття «правонаступництво держав», фахівці-міжнародники зазначають такий важливий його аспект, як перехід прав та обов'язків однієї держави до іншої, і конкретизують твердження про «будь-яку територію», що є надто широким і не досить чітким щодо питання, яке аналізується'.

З урахуванням викладеного правонаступництво держав означає перехід прав та обов'язків однієї держави до іншої внаслідок виникнення або припинення існування держави чи її територіальних змін, а також зміну однієї держави іншою при несенні міжнародної відповідальності за міжнародні стосунки між такими територіями.

- У здійсненні правонаступництва беруть участь дві сторони: держава-попередниця, яку було змінено іншою державою у випадку правонаступництва держав, і держава-наступниця, яка замінила іншу державу у випадку правонаступництва держав. Правонаступництво держав не повинне порушувати права третіх країн, які перебували з ними в договірних стосунках.

Підставами правонаступництва держав є: соціальні революції, деколонізація, об'єднання держав, переділ держави, відокремлення від держави частини території та передача частини території однієї держави іншій.

Об'єктами дії норм правонаступництва можуть бути: державна територія, державна власність у країні і за кордоном, міжнародні угоди, учасником яких був суб'єкт міжнародного права, що припинив існування або змінив статус, державні борги, державні архіви, державні кордони, членство держав у міжнародних організаціях.

Питання про правонаступництво держави не виникає за умови зміни уряду незалежно від того, відбулася ця зміна конституційним або неконституційним шляхом. І в тому, і в іншому випадку держава продовжує бути пов'язаною

¹ Див.: Аваков М. М. Правопреемство освободившихся государств. М., 1983. С. 26; Бекяшев К. А. Международное правопреемство государств // Международное публичное право / Под ред. К. А. Бекяшева. М., 1999. С. 120; Талалаев А. Н. Правопреемство государств // Международное право / Под ред. Г. И. Тункина. М., 1994. С. 98; Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. М., 1999. С. 322; Романов В. А. Правопреемство государств // Международное право / Отв. ред. Ю. М. Колосов, В. И. Кузнецов. М., 1999. С. 69; Словарь международного права. М., 1986. С. 298; O'Connel D.P. The Law of State Succession. Cambridge, 1956. P. 3.

Глава X Правонаступництво держав

своїми правами та обов'язками відповідно до міжнародного права. Така зміна не порушує неперервності існування держави, з чого й постає принцип неперервності держави.

Раніше питання правонаступництва, насамперед територіальної належності, боргів, вирішувалися за допомогою багатосторонніх мирних угод.; Наприклад, Сен-Жермен-ська угода від 1919 р. передбачала розв'язання територіальних проблем держав-наступниць унаслідок розпаду Австро-Угорської монархії, а також їхню відповідальність за державні борги держави-попередниці. Існувала практика укладання двосторонніх угод про передачу прав і зобов'язань між колоніальними державами, які залишають територію колонії, і новими незалежними державами, під чиїм впливом вони перебували. Подібна практика була властива таким державам, як Франція, Нідерланди, Англія. Наприклад, Велика Британія уклала аналогічні угоди більш ніж із десятьма такими державами, серед яких були Гана, Кіпр, Нігерійська федерація, Сьєрра-Леоне, Мальта¹. Такі угоди містили перехідні, тимчасові настанови про обов'язкове виконання цими державами попередніх прав і зобов'язань метрополії та положення про наступні договірні стосунки між ними. Проте багато держав розглядали таку договірну систему як примусову й незадовільну, і подальшого розвитку вона не набула.

Тривалий час чинні міжнародно-правові норми інституту правонаступництва складалися з норм звичаєвого права, що пояснювалося небажанням держав пов'язувати себе чіткими договірними нормами з питань правонаступництва. Більшість держав діє таким чином і понині.

На сьогодні основні питання правонаступництва держав урегульовані у двох універсальних міжнародних угодах, прийнятих під егідою ООН: Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 p., яка, згідно зі ст. 49 п. 1, має необхідне число ратифікацій (15) і набрала чинності 6 листопада 1996 р.*, та Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо державної

'Див.: Броунли Я. Международное право: В 2 кн. М., 1977. Кн. 2. С 375.

* Конвенцію 1978 р. підписали 20 країн, ратифікували 15: Боснія і Герцеговина, Хорватія, Домініканська Республіка, Єгипет, Естонія, Ефіопія, Ірак, Марокко, Сейшели, Словаччина, Словенія, колишня Республіка Югославії Македонія, Туніс, Україна (26 жовтня 1992 p.), Югославія.

___________ Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів_____________

власності, державних архівів і державних боргів 1983 p., яка ще на початок 2002 р. не набрала чинності*. Проте вона є досить відомим актом, і її положення можуть застосовуватися як кодифіковані міжнародні звичаєві норми. Україна ратифікувала обидві конвенції і є їхнім учасником/ Існування універсальних договірних норм в інституті правонаступництва держав забезпечує надійні правові підстави сучасних міжнародних відносин.

⇐ Назад

Далее ⇒