ТЕМА ЛЕКЦІЇ : ОСНОВИ ДИСКУРСОЛОГІЇ І ТЕОРІЇ ТЕКСТУ
ДОЦ . ГОРІНА Ж.Д .
Ключові питання теми:
1. Текст і дискурс – розмежування сутності понять.
2.Текст у мовленнєвій діяльності. Властивості тексту: когезія, когерентність, цілісність, інформативність. Концепт тексту і підтекст.
3.Продукування, сприймання і розуміння тексту. Методика виділення ключових слів і компресії тексту, «смислові шпарини» тексту.
4.Модель «автор-текст-читач» .
5.Комунікативні невдачі і девіації у сприйманні тексту і мовлення.
6.Співвідношення тексту і зображення. Гіпертекст.
Лінгвістика тексту як мовознавча дисципліна починає формуватись напркінці 50-х років ХХ ст., але особливого розвитку набуває в 60-90рр. У її становленні виділяють два періоди. 60-70 рр. ХХ ст. – структурно-граматичний етап розвитку текстолінгвістики. У цей період науковці значну увагу приділяють формальним і семантичним засобам текстової зв’язності, структурі і граматиці тексту. У лінгвістиці тексту переважають структурні методи, а сам текст розглядають переважно як статичний об’єкт. Другий період припадає на початок 70-х рр., що характеризується пожвавленням інтересу до питань функціонування мови, орієнтуванням на мовлення, комунікацію. Під впливом ідей психо- і соціолінгвістики, прагматики розвиваються функціональний і комунікативний напрями вивчення тексту, останній починають аналізувати як комунікативний витвір, тобто із залученням зовнішнього контексту, факторів адресата й адресанта, що неминуче призвело до висування на перший план поняття дискурсу (О. І. Москальська, Т. В. Радзієвська, О. О. Селіванова).
ТЕКСТ І ДИСКУРС-РОЗМЕЖУВАННЯ ПОНЯТЬ
На думку багатьох дослідників, термін “дискурс” уперше був уведений у 1952 році З. Харрісом, який запропонував методику дистрибутивного аналізу зв’язного тексту, розглядаючи його в контексті соціокультурної ситуації. Водночас у науковій літературі існує декілька підходів щодо тлумачення і розуміння дискурсу. В. Є. Чернявська вважає, що це зумовлено розвитком різних національних наукових шкіл дискурсивного аналізу, які формувалися паралельно. Зокрема дослідниця виділяє: 1) англо-американську лінгвістичну школу, яка визначає дискурс як зв’язне мовлення і звертає увагу на інтерактивну взаємодію адресата й адресанта повідомлення; 2) когнітивно зорієнтовану традицію дискурсивного аналізу Т. ван Дейка і його послідовників з центром в Амстердамі; 3) німецьку школу дискурсивного аналізу, пов’язану з іменами У. Мааса, З. Єгера, Ю. Лінка, яка розвинулась, у свою чергу, на основі концепції дискурсу французького історика, соціолога і мовознавця М. Фуко. Німецька школа увібрала в себе традиції австрійської школи критичного аналізу дискурсу, відображеної у дослідженнях Рут Водак.
Складність визначення дискурсу зумовлюється і тим, яку концепцію дискурсу поділяє автор (філософсько-історичну, літературознавчу, лінгвістичну), звідси широке тлумачення дискурсу як міждисциплінарного поняття, яке використовує низка гуманітарних наук – лінгвістика, літературознавство, семіотика, соціологія, філософія, етнологія й антропологія.
Філософсько-історична (і близька до неї літературознавча) концепція, відображена у працях М. Фуко, М. Пеше, П. Серіо та ін., розглядає дискурс як виразник особливої ментальності та ідеології, відтвореної у тексті, і окрему увагу звертає на релевантну соціально-історичну інформацію, яка міститься в текстовій формі. Для представників філософсько-історичної концепції дискурсивний аналіз пов'язаний із соціально-історичною та ідеологічною реконструкцією того часу, коли були створені тексти (політичні, історичні). Неабиякого розповсюдження набула концепція дискурсу П. Серіо як “мови в мові” з особливою граматикою та особливою лексикою. Отже, в аспекті філософсько-історичної концепції дискурс – це стилістична специфіка тексту плюс ідеологія, яка за нею приховується.
У лінгвістиці термін “дискурс” популярним стає лише через два десятиліття після використання його З. Харрісом і починає функціонувати поряд із поняттями “мовлення”, “текст”, “діалог”. Приміром, у французькій лінгвістичній традиції терміном “дискурс” позначали мову і мовлення. Тривалий час термін “дискурс” уживався як синонім до понять “текст” і “функціональний стиль”. У словнику термінів з лінгвістики тексту Т. М. Ніколаєвої зафіксовані такі версії тлумачення дискурсу: 1) зв’язний текст; 2) усно-розмовна форма тексту; 3) діалог; 4) група висловлювань, пов’язаних між собою за змістом; 5) мовленнєве утворення (писемне чи усне). Основну відмінність між поняттями “текст” і “дискурс” сформулював Е. Бенвеніст, пояснюючи останній як процес застосування мовної системи, а текст як результат цього процесу.
Загалом, дискурсивні дослідження проводять у двох напрямах: формальному і функціональному. Згідно з формальним підходом дискурс розглядають як зв’язну послідовність речень або як такий, що посідає рівень вище речення або словосполучення (В. Г. Борботько, В. З. Дем’янков, В. А. Звегінцев, М. В. Сосаре), наближаючи таким чином дискурс до тексту. Наприкінці 70 – початку 80 років під впливом робіт Т. ван Дейка та його послідовників починає розповсюджуватись функціональний підхід. Як підкреслюють А. О. Кібрик і В. О. Плунгян, “виникнення лінгвістичного функціоналізму (в сучасному розумінні) в 1970-х роках було невід’ємно пов’язане з новим інтересом до дискурсу”, який і став фундаментальною характеристикою сучасного функціоналізму. З позицій функціонального підходу дискурс – “складне комунікативне явище, яке, крім тексту, включає й екстралінгвістичні фактори (знання про світ, погляди, установки, мету адресата)”. На сучасному етапі розвитку теорії дискурсу функціональний підхід набуває стрімкого поширення.
Розгорнуту дефініцію дискурсу знаходимо у словниковій статті Н. Д. Арутюнової: “Дискурс – це зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними – прагматичними, соціокультурними, психологічними та іншими факторами; текст, взятий у подієвому аспекті; мовлення, яке розглядають як цілеспрямовану соціальну дію, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і механізмах їхньої свідомості (когнітивних процесах)”. Запропоноване дослідницею визначення затвердило практику тлумачення дискурсу з опорою на такі поняття, як зв’язний текст, мовлення, мовленнєва діяльність.
Широке розуміння дискурсу призвело до появи різних акцентів у його змісті, викликаючи наукові суперечки і невизначеність між авторами. Причому, як можна було помітити під час аналізу літератури з дискурсології, дослідники нерідко спираються на різні джерела етимологізації означеної дефініції, що також впливає на обґрунтування її сутності. Так, К. Я. Кусько в цьому понятті поєднує узвичаєне ще з античних часів положення про дискурс як логічне, послідовне розгортання думки, міркувань і обов’язкові риси – корелятивні зв’язки лінгвістичного та екстралінгвістичного змісту. О. О. Пушкін тлумачить дискурс як “мовленнєвий твір в індивідуальному виконанні як в усній, так і в писемній формі, який використовується в процесі соціальної взаємодії людей”. Ю. Е. Прохоров звертається до психологічних термінів: текст – це інтравертна фігура комунікації, а дискурс – екстравертна фігура комунікації. Термін дискурс використовують і на позначення діалогічної одиниці (А. М. Науменко, А. Ф. Папіна).
У наш час лише у лінгвістиці налічують понад триста визначень тексту та
визначають його як “писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлювань, об’єднаних у ближчій перспективі смисловими і формально-граматичними зв’язками, а в загально композиційному, дистантному плані – спільною тематичною і сюжетною заданістю”. На думку Л. Г. Бабенко і Ю. В. Казаріна, подібних визначень, що фіксують низку суттєвих ознак тексту, в науковій літературі можна знайти багато, проте, як засвідчив аналіз, найчастіше цитують визначення, запропоноване І. Р. Гальперіним, згідно з яким текст – це “витвір мовленнєвотворчого процесу, що характеризується завершеністю, об’єктивований у вигляді писемного документа, літературно оброблений у відповідності з типом цього документа, твір, який складається із заголовку і ряду особливих одиниць (надфразових єдностей), об’єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку, має певну цілеспрямованість і прагматичну установку”. У багатьох визначеннях тексту домінантною виступає його комунікативна природа.
Отже, сукупність різноманітних наукових поглядів на текст і на дискурс потребує виокремлення диференційних ознак між ними. Спробуємо узагальнити погляди науковців.
Дискурс – категорія лінгвосоціальна, а текст – категорія лінгвістична, оскільки текст становить вербальний твір, мовно-структурне утворення, тоді як дискурс існує тільки в подієвому аспекті, при обов’язковому врахуванні зовнішнього (соціального, культурного, ситуативного та ін.) контексту. Невипадково метафоричне визначення дискурсу як “мовлення, зануреного в життя” (Н. Д. Арутюнова) стало його візитівкою.
Досить розповсюджена опозиція дискурсу і тексту за критеріями процес/ продукт, динамічність/ статичність, актуальність/ віртуальність.
За дискурсом закріплюють такі риси, як процесуальність, динамічність, підкреслюючи інтерактивний характер взаємодії комунікантів, обов’язкове розгортання в ситуативному контексті. Текст – продукт мовленнєво-мисленнєвої діяльності. Відповідно, дискурс розглядають як реальну мовленнєву подію, а текст – абстрактний конструкт, який реалізується в дискурсі. З цього приводу слушно зауважує М. Л. Макаров: “Немає необхідності суто термінологічно розводити значення “текст як об’єкт” і “текст як діяльність”, пам’ятаючи про їх діалектичну взаємообумовленість, а тому вживати терміни “текст” і “дискурс” синонімічно, залишаючи за останнім підкреслену процесуальність”. Проте однобічна дихотомія приймається не всіма вченими. Так, на думку В. В. Красних, дискурс – це сукупність процесу і результату мовленнєво-мисленнєвої діяльності. Схожу думку знаходимо і в О. С. Мельничука: текст статичний, але при звуковому відтворенні або зоровому сприйманні він ніби оживає, стає реальним і актуалізується в дискурсі. Отже, дискурс як результат становить “сукупність текстів, породжених у процесі комунікації”, а дискурс як процес – це “вербалізована мовленнєво-мисленнєва діяльність”.
Учена В.В. Красних тлумачить (текст – результат, продукт / дискурс – сукупність процесу і результату), подаючи таке визначення : “Дискурс є вербалізованою мовленнєво-мисленнєвою діяльністю, яку розуміють як сукупність процесу і результату і характеризують як у власне лінгвістичному, так і екстралінгвістичному плані”.
Дискурс і текст утворюють опозицію за критеріями усний/ писемний. Дискурс асоціюється з усним мовленням, а текст – з писемною формою, проте не всі вчені підтримують це положення. Традиція розмежовувати дискурс і текст за критерієм усний і писемний пов’язана з формуванням сутності означених понять. Наприклад, І. Р. Гальперін відносить текст лише до писемної форми, як уважає М.К. Бісімалієва, лише тому, що на той час існував окремий термін на позначення творів усного мовлення – дискурс. Але таке розмежування звужує обсяг означених дефініцій. З появою нових акцентів у змісті дискурсу поступово почала розповсюджуватися думка щодо зняття цієї дихотомії. Як підкреслює К. Я. Кусько, “текст переважно є категорією письмовою, дискурс – усною, але дедалі з тенденцією трансформації в письмову форму”. Про можливість фіксації дискурсу на письмі говорить і О. С. Мельничук. Найповніше цей погляд розкрився в пізніших працях. “Для розповсюдження поняття “дискурс” на писемний текст аргументів знаходиться предостатньо, – пише в аналітичному огляді Н. В. Петрова, – писемний текст – це твір мовленнєвий, є учасники, які перебувають у взаємодії; породження і сприймання писемного тексту неможливе без ментальних процесів і соціального контексту”. Заслуговують на увагу і міркування В. В. Богданова, який розглядає дискурс як родове поняття щодо видових – мовлення і тексту, які за природою містять диференційні ознаки “усний” і “писемний”. Узагальнений погляд на дискурс, на думку М. Л. Макарова, знімає опозицію між дискурсом і текстом за критерієм усний і писемний.
Таким чином, дискурс, як і текст, є доволі складним і неоднозначним феноменом, а отже, не підлягає єдиному тлумаченню.Найсуттєвішою відмінністю дискурсу від тексту є той факт, що дискурс, окрім лінгвістичних параметрів, властивих тексту, містить екстралінгвістичні компоненти. З одного боку, дискурс щільно пов'язаний із ситуацією мовлення, з умовами спілкування, а з іншого – з його учасниками, мовцями, відображаючи їх інтенції, мотиви, досвід, уявлення. Позамовні чинники впливають на адекватне тлумачення і розуміння тексту, а також на процеси його творення, тому текст розглядають як абстрактну конструкцію, а дискурс – як її реалізацію у зв’язку з екстралінгвістичними чинниками. Терміни текст і дискурс, при такому тлумаченні, слід розглядати як родо-видові: дискурс більш ширше, а текст більш вужче. Інакше, у будь-якому дискурсі можливо визначити текстову основу, тканину тексту, тоді як не кожен текст можливо тлумачити як дискурс, бо дискурсом він стає лише тоді, коли виконує комунікативне завдання в конкретній мовленнєвій ситуації. Аналогічна ситуація має місце, коли мова йде про музичний твір: музика «живе» лише тоді, коли вона звучить. Водночас ніщо не заважє її «фіксувати» за допомогою нотних знаків і суто технічних засобів (чорнила, папір) і в такому вигляді вона може зберігатися скільки завгодно часу, перебуваючи наче уві сні. При цьому, коли нотний запис візьме музикант або хтось, обізнаний з музичною грамотою, цілком очевидно, що музика ожиє в його голові, тоді як для сторонніх так і залишиться віртуальною реальністю.