Провідні (великі, складні) гіперінститути медіаправа
Юридичні ознаки медіаправа
Інформаційна продукція медіа є основним об'єктом (предметом) правовідносин медіаправа.
Спеціальні суб'єкти медіаправа: інформанти — журналіст, репортер; редактор (головний редактор), редакція та інші; інформовані — радіослухач, телеглядач та інші споживачі інформаційної продукції.
Передумови виникнення
Із бурхливим розвитком Інтернету, як засобу телекомунікації відмічається тенденція до інтеграції зазначених вище провідних інститутів медіаправа із Інтернет-правом. Як комплексний інститут інформаційного права це можна умовно назвати Інтернет-мас-медіа право.
Всі підінститути медіаправа мають комплексні ознаки, що пов'язані з відповідними інститутами провідних галузей права: конституційного, адміністративного, цивільного та кримінального права. Мас-медіа право та його підінститути також пов'язані з рядом комплексних галузей права: трудовим, господарським, фінансовим та іншими.
Зв'язки з іншими галузями права
Мас-медіа право через інституціональні ознаки має зв'язки із рядом спеціальних галузей права: податковим, бюджетним та інш. Мас-медіа право має зв'язок з рядом міжгалузевих комплексних інститутів: правом інтелектуальної власності (у його складі — авторським правом та окремими інститутами промислової власності), рекламним правом та ін.
Провідні (великі, складні) гіперінститути медіаправа
Провідні підінститути медійного права:
· право друкованих засобів масової інформації (преси);
· право радіо і телебачення (чи телерадіоправо);
· право кіноматографії (кіноматографічне право);
· право про інформаційні агентства.
Зазначені провідні підінститути медіаправа в Україні мають системоутворюючі законодавчі акти.
2. Предмет та методи правового регулювання в медіа-праві.
Під предметом інформаційного права слід розуміти інформаційні відносини як відокремлену групу суспільних відносин, що виникають у процесі обігу інформації в інформаційній сфері в результаті здійснення інформаційних процесів у порядку реалізації кожним інформаційних прав і свобод, а також в порядку виконання обов‘язків органами державної влади і місцевого самоврядування щодо забезпечення гарантій інформаційних прав і свобод.
Серед науковців існують значні розбіжності у визначенні методу інформаційного права, оскільки метод конструюється зазвичай з урахуванням особливостей предмета правового регулювання. Тому наводиться переважно приклад так званого «комплексного методу» який, за різними поглядами, може бути собою складною конструкцією, що поєднує в собі два (імперативний та диспозитивний) і більше методів правового регулювання інших галузей права.
В системі інформаційного права реалізуються методи конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального права, процесуальних норм цих галузей, в ньому використовуються методи міжнародного публічного і приватного права, зберігають певну ступінь впливу заходи звичаєвого права та ділових навичок.
Значний вплив на формування методології інформаційного права має інформатика — наука про закономірності, принципи і тенденції інформаційних процесів та автоматизації їх на основі комп'ютерних технологій та технологій зв'язку.
Серед них можна назвати методи формування гіперсистем, алгоритмізації, комп'ютерного моделювання, прикладного системного аналізу, методи формування соціальних систем на основі критичної маси інформації тощо.
На межі інформатики і права сьогодні формуються такі науки, як правова інформатика, криміналістична інформатика, тектологія (теорія організації інформаційної безпеки) тощо.
3. Медіа-право як наука і навчальна дисципліна.
Категорія "інформаційне право" може розглядатися в кількох аспектах:
• як галузь суспільних відносин;
• як інституція в юридичній науці;
• як навчальна дисципліна.
Як галузь суспільних відносинінформаційне право може розглядатися у двох змістах: об'єктивному і суб'єктивному.
В об'єктивному змісті інформаційне право — це врегульований нормативними актами комплекс суспільних відносин, об'єктом яких є інформація.
У суб'єктивному змісті інформаційне право — це комплекс прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин щодо інформації.
Як інституція в юридичній науціінформаційне право — це відносно автономна інституція правової науки щодо дослідження проблем суспільних відносин, об'єктом яких є інформація.
Як навчальна дисциплінаінформаційне право — це комплекс знань, що подаються для вивчення теорії і практики регулювання суспільних відносин, об'єктом яких є інформація.
В Україні окремий курс медіа права – в Ярослава Мудрого, розвинена ця підгалузь закордоном
4. Система медіа-права.
За своєю структурою система інформаційного права поділяється дві частини - загальну й особливу.
До загальної частини інформаційного права належать правові норми, що визначають основи цієї галузі:
- загальні поняття та принципи інформаційного права:
- предмет і метод інформаційного права:
- класифікація інформації.
Крім того, до загальної частини інформаційного права належать кілька універсальних інститутів, що об'єднують близькі за змістом правові норми, що визначають ключові питання інформаційних відносин:
- інститут інформаційних прав і свобод людини і громадянина;
- інститут інформаційної безпеки:
- інститут правового режиму інформації
- інститут правового режиму інформаційних ресурсів:
- інститут правових основ розбудови інформаційного суспільства.
Особлива частина інформаційного права охоплює інститути, в межах яких реалізуються основні права та обов’язки суб'єктів інформаційних відносин, що грунтуються на нормах загальної частини. До інститутів особливої частини інформаційного права, зокрема, можна віднести:
- інститут конфіденційної інформації;
- інститут телекомунікацііі:
- інститут мережі Інтернет:
- інститут вільної преси;
- інститут електронних засобів масової інформації.
Цей перелік, звісно не є вичерпним, але ілюструє основні групи правових норм, що різняться особливостями реалізації регулятивного впливу та певною відокремленістю та суспільним значенням предмета правового регулювання. Крім того, більшість із названих інститутів дістають своє формальне вираження в певних нормативно-правових актах, що регулюють відповідний вид суспільних відносин.
5. Джерела медіа-права.
Під джерелами інформаційного права слід розуміти зовнішні форми вираження норм інформаційного права, за допомогою яких відбуваються формування та закріплення цих норм. Система джерел інформаційного права є аналогічною відповідним системам інших галузей вітчизняного законодавства. Таким чином, система джерел інформаційного права представлена як національним законодавством, так і актами міжнародного права.
Міжнародно-правова складова джерел інформаційного права насамперед представлена багатосторонніми та двосторонніми міжнародними договорами, рішеннями міжнародних міжурядових організацій з питань, що стосуються інформаційної сфери (ООН. Рада Європи. ОБСЄ, Міжнародний союз електрозв'язку, СОТ тощо) та іншими джерелами міжнародного права, визнаними ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Ці джерела визначають, зокрема:
· стандарти прав і свобод людини і громадянина у сфері інформації та окремі аспекти реалізації цих прав;
· міжнародну співпрацю щодо інформатизації та розбудови інформаційного суспільства;
· міжнародне регулювання питань зв'язку й телекомунікацій;
· питання міждержавного перебування інформації з обмеженим доступом (на підставі двосторонніх угод).
Національними джерелами інформаційного права є:
· Конституція України (зокрема норми, що визначають права і свободи людини у сфері інформації, захист інформаційної безпеки, загальні принципи діяльності публічної влади);
· питання міждержавного перебування інформації з обмеженим доступом (на підставі двосторонніх угод).
Національними джерелами інформаційного права є:
· Конституція України (зокрема норми, що визначають права і свободи людини у сфері інформації, захист інформаційної безпеки, загальні принципи діяльності публічної влади);
· рішення Конституційного Суду України, що тлумачать відповідні норми конституції та законодавства;
· законодавчі акти з питань регулювання інформаційних відносин;
· акти Президента України. Кабінету Міністрів України;
· акти міністерств і відомств, галузеві та локальні нормативно-правові акти.
+ спеціальні закони, про телебачення, про рекламу, про друк. змі
6. Проблеми систематизації медіа-законодавства.
Законодавство складається з великої кількості нормативно-правових актів, прийнятих різними правотворчими органами держави у різні історичні періоди, у зв'язку з чим виникають неузгодженості між новим і старим законодавством. Крім того законодавство має акти, які формально не діють, у ньому часто зустрічаються прогалини, не зв'язані один з одним положення; деякі законодавчі акти повторюються, а у деяких з них неточно формулюються терміни тощо.
Тому, час від часу, виникає необхідність приведення законодавства у чітку систему, ліквідації протиріч шляхом внесення змін і доповнень, тобто здійснювати систематизацію законодавства.
Систематизація законодавства — це діяльність компетентних державних органів та уповноважених організацій з упорядкування і вдосконалення чинних нормативно-правових актів, зведення їх у єдину внутрішньо узгоджену систему.
Резонансним є новий зу про суспільне телебачення та радіомовлення, аже держава ще не готова до нього
У 1997 році Верховною Радою України приймався Закон «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», проте він так і не запрацював[2].
Резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи «Про виконання обов'язків та зобов'язань Україною» від 5 жовтня 2005 року № 1466[3] Парламентська Асамблея закликала органи влади України перетворити державні телерадіокомпанії в канали суспільного мовлення згідно з відповідними стандартами Ради Європи.
На підставі затвердженої 30 вересня 2010 року Концепції створення і діяльності Національної громадської телерадіокомпанії України[4] Громадською гуманітарною радою при Президентові України було підготовлено проект Закону України «Про Національну громадську телерадіокомпанію України».
На час прийняття Закону України «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України» (17 квітня 2014 року), з європейських країн суспільні мовники були відсутні лише в Україні та у Республіці Білорусь[1].
15 травня 2014 року Закон набрав чинності.
+ інтернет змі ніяк не врегульовано
7. Поняття і класифікація ЗМІ (медіа).
Згідно зі ст.22 ЗУ «Про інформацію», засоби масової інформації - засоби, призначені для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації.
Основним критерієм для класифікації ЗМІ є форма подання друкованої, аудіовізуальної чи інформації з мережі Інтернет, за яким ЗМІ поділяються на: друковані, аудіовізуальні та електронні.
Згідно зі ст.1 ЗУ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», друковані ЗМІ – це періодичні і такі, щопродовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з
періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на
підставі свідоцтва про державну реєстрацію. Згідно зі ст. 1 ЗУ «Про телебачення і радіомовлення», аудіовізуальний (електронний) засіб масової інформації - організація, яка надає для масового приймання споживачами
аудіовізуальну інформацію, передану у вигляді електричних сигналів
і прийняту за допомогою побутових електронних пристроїв
Це поняття не зовсім обґрунтовано включає в себе електронні ЗМІ. Вони пов’язані з якісно новим способом передачі інформації, а тому їх не можна віднести до засобів, призначених для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації. Доцільним є більш докладне на рівні закону регулювання діяльності електронних ЗМІ, тому що статусу ЗМІ вони de jure не мають, хоча de facto масову інформацію все ж-таки розповсюджують.
Законодавство України також передбачає різні види ЗМІ залежно від статусу їх власників і засновників: державні, комунальні, приватні, партійні, громадянські (неприбуткові), суспільні.
На думку І. В. Людвик, подібною до попередньої класифікації є поділ ЗМІ за критерієм організації збирання і поширення інформації. За даним критерієм можна виділити: газети, журнали, бюлетені, радіозасоби, телезасоби, кінозасоби, звукозаписувальні засоби, відеозаписувальні засоби, Інтернет-засоби.
Монографії «Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні» поділяє ЗМІ на «старі» та «нові» (традиційні друковані та електронні).
8. Конституційно-правові і міжнародно-правові гарантії свободи масової інформації та свободи (незалежності) ЗМІ.
Стаття 34 Конституції України гарантує кожному громадянину право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації. У статті 15 Основного Закону України зазначено, що цензура заборонена. Цензура як контроль за ідеологічним змістом передач забороняється і статтею 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення". А стаття 2 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" забороняє створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Згідно з цим документом не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, за винятком інтерв'ю.
Свобода засобів масової інформації, зокрема, журналістів, які працюють в них, є істотним компонентом свободи вираження поглядів та свободи інформації. Міжнародні установи, які тлумачать та застосовують договори про права людини, наголосили на взаємозв’язку між свободою засобів масової інформації та свободою вираження поглядів. Свобода преси не може існувати без журналістів, які б мали солідну професійну освіту й етичну освіту. Незалежно від того, чи інформація передається у друкованій формі, шляхом трансляції чи мережею Інтернет, їй не обійтися без високопрофесійних журналістів . Проте, журналісти раз у раз зазнають різного роду втручань у свою професійну діяльність.
Важливе значення для діяльності цієї міжнародної структури та вітчизняного правосуддя щодо розгляду судових справ в царині ЗМІ стали норми ст. 10 Євроконвенції. В них, зокрема, зазначається, що 1) кожна людина має право на свободу виявлення поглядів (це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати та поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування радіомовлення, телебачення або кіно підприємств); 2) здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з правами та обов’язками, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Як бачимо, законодавство України, що регулює інформаційну сферу, достатньо розвинуте. Проте окремі норми раніше прийнятих законів застарівають і не завжди адекватно і повною мірою відповідають реаліям життя, що динамічно змінюється.
Відповідно до свободи масової інформації ці конституційні норми означають насамперед безпосередню дію в Україні ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також ст. 10 Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини.
(+ див. Пит. 5)
9. Підстави обмеження медіа-прав та свобод.
У Загальній декларації прав людини не визначено конкретних обмежень використання та реалізації людиною свого права на інформацію. Існує лише загальна норма ст. 29 Декларації, яка передбачає, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати тільки обмежень, установлених законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві, а також зазначено, що здійснення відповідних прав і свобод в жодному разі не повинне суперечити цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй.
Таким чином, визначено три основні ознаки, які в комплексі можуть бути підставою для обмеження прав і свобод людини: забезпечення прав і свобод третіх осіб або моралі, громадського порядку і загального добробуту, причому, що важливо, лише в тому розумінні, яке існує в рамках демократичного суспільства; забезпечення дотримання цілей і принципів ООН та наявність прямих правових приписів, що регламентують застосування подібних обмежень.
За п. 3. ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права користування правом на свободу інформації накладає особливі обов'язки і особливу відповідальність і, отже, це право може бути пов'язане з певними обмеженнями. Викладено конкретні вимоги до встановлення подібних обмежень свободи інформації; ці обмеження "мають встановлюватися законом і бути необхідними: а) для поважання прав і репутації інших осіб: б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення”.