Розділ ІІ. КУЛЬТУРА ПЕДАГОГІЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ
Лекція 6.
ТЕОРЕТИЧНІ ТА ТЕХНОЛОГІЧНІ ОСНОВИ
ПЕДАГОГІЧНОГО СПІЛКУВАННЯ
План
1. Педагогічне спілкування, його сутність та специфіка.
2. Стилі та рівні педагогічного спілкування. Типові рольові позиції.
3. Структура процесу педагогічного спілкування, характеристика його етапів.
4. Бар’єри педагогічного спілкування.
5. Педагогічний конфлікт та шляхи його усунення.
6. Етичний захист учителя у вирішенні конфлікту. Педагогічний такт.
7. Комунікативна культура вчителя, її сутність та рівні.
1. Педагогічне спілкування, його сутність та специфіка
Педагогічне спілкування як специфічна форма спілкування має свої особливості і в той же час підпорядковується загальним соціально-психологічним закономірностям, що притаманні спілкуванню як формі взаємодії людини з іншими людьми. Педагогічне спілкування в широкому розуміння тлумачиться як сукупність засобів та методів, що забезпечують реалізацію задач і цілей виховання та навчання, що визначають характер взаємодії педагога та учнів.
Сутність і значення педагогічного спілкування у загальній системі педагогічної взаємодії розкривається у працях Ю.П.Азарова, О.О.Бодальова, Н.В.Кузьміної, А.О.Лобанова, О.О.Леонтьєва, І.В.Добровича, А.В.Петровського та ін. Зокрема, І.А.Зязюн визначає педагогічне спілкування як комунікативну взаємодію педагога з учнем, батьками, колегами, що спрямована на встановлення сприятливого психологічного клімату, психологічну оптимізацію діяльності і стосунків. На думку З.С.Смілкової, педагогічне спілкування – це взаємодія педагога і учнів, що забезпечує мотивацію, результативність, творчий характер і виховний ефект спільної комунікативної діяльності. В.А.Кан-Калик відмічає, що ставлення до вчителя учні переносять на предмет, який він викладає. Переважна більшість авторів наголошують, що педагогічне спілкування – це форма навчальної та виховної взаємодії, співробітництва вчителя та учнів, передання суспільного та професійного досвіду (знань, умінь, навичок) від учителя учням, професійне спілкування викладача з учнем на уроці чи поза ним.
О.О.Леонтьєв підкреслює важливість процесу спілкування вчителя і учнів у професійно-педагогічній діяльності та приділяє увагу оптимальному педагогічному спілкуванню як такому спілкування вчителя (і ширше – педагогічного колективу) зі школярами в процесі навчання, щое створює найкращі умови для розвитку мотивації навчання учнів і творчого характеру їх навчальної діяльності, стимулює формування особистості школяра, забезпечує позитивний емоційний клімат навчання й виховання (зокрема, перешкоджає появі психологічного бар’єру), забезпечує керівництво соціально-психологічними процесами в дитячому колективі і дозволяє максимально використати у навчальному процесі індивідуальні особливості вчителя.
Педагогічне спілкування (за Н.В.Кузьміною) – це професійне спілкування викладачів з учнями на уроці та поза ним (в процесі навчання та виховання), що має визначення педагогічної функції і спрямоване на створення сприятливого психологічного клімату також на іншого роду оптимізацію навчальної діяльності і відносин між педагогом і учнями всередині учнівського колективу.
Однією з важливих специфічних характеристик педагогічного спілкування є його функціональний склад. Професійно-педагогічне спілкування виконує практично всі основні функції, що реалізуються у побутово-життєвому спілкуванні, і, крім цих спільних, має ще свої відмінності.
Ф у н к ц і ї спілкування, на думку багатьох психологів, можна розглядати на різних рівнях: оцінюючи спілкування як важливий фактор розвитку психіки, на рівні життєдіяльності кожної людини, на рівні вирішення конкретної ситуації спілкування.
Сучасні вчені Б.Д.Паригін, Г.М.Андреєва, О.О.Бодальов, А.А.Брудний, О.О.Леонтьєв, Б.Ф.Ломов та ін., визначаючи сутність спілкування, звертають увагу на його функціональну та рівневу організацію. Педагогічне спілкування – поліфункціональне, воно охоплює різні сторони взаємин: стимулює пізнавальну активність учня, мотивацію пізнання предмету, сприяє встановленню оптимальних статусно-рольових відносин. Б.Ф.Ломов виділяє такі функції спілкування: інформаційно-комунікативну, регуляційно-комунікативну, афектно-комунікативну, підкреслюючи наявність власне комунікативного компонента як прийому та передачі повідомлення, регуляції поведінки і наявності відносин.
Дуже поширеним є підхід, відповідно до якого у педагогічному спілкуванні виокремлюють комунікативну, інтерактивну та перцептивну функції, що реалізуються одночасно:
- комунікативна функція реалізується в обміні інформацією, направлена на встановлення психологічного клімату в класі. Інформація може бути спонукальною (наказ, порада, прохання, стимулювання дії) та констатуючою (повідомлення вербальне та невербальне).
- інтерактивна функція – це регуляція взаємодії партнерів за спілкуванням за умов однозначності кодування та декодування ними знакових систем спілкування (вербальних, невербальних). Найбільш розповсюджений поділ всіх взаємодій на дві протилежні – кооперацію і конкуренцію. Крім того виділяють ще згоду і конфлікт, пристосування і опозицію, асоціацію та дисоціацію.
- перцептивна функція – це сприйняття однією особою іншу, розуміння та оцінка співрозмовника партнером за спілкуванням, аналіз усвідомлення себе через іншого, взаємосприйняття за рахунок таких психологічних механізмів як порівняння, ідентифікація (свідоме і несвідоме уподібнення себе іншому), рефлексії (усвідомлення співрозмовником того, як він сприймається партнером за спілкуванням).
Л.Д.Столяренко виділяє такі основні функції взаємодії партнерів за спілкуванням:
- конструктивно-педагогічну - взаємодія викладача та учня при обговоренні та поясненні змісту матеріалу, що вивчається;
- організаційну – організація спільної навчальної діяльності, взаємна особистісна інформованість і спільна взаємовідповідальність за успіхи навчально-виховної діяльності;
- комунікативно-стимулюючу – поєднання різних форм навчально-пізнавальної діяльності, організація взаємодопомоги;
- інформаційно-навчаючу – демонстрація зв’язку навчального предмету з виробленням вірного світосприйняття;
- емоційно-коригувальну – реалізація у процесі навчання принципів “відкритих перспектив” і “переможного” навчання в процесі зміни видів діяльності;
- контрольно-оцінювальну – організація взаємоконтролю вчителя та учня, спільне підведення підсумків та оцінка самоконтролем і самооцінкою.
Крім перерахованих функцій педагогічного спілкування до їх числа також відносять: виховну, функцію пізнання особистостями один одного, організації й обслуговування тієї чи іншої предметної діяльності, функцію співучасті та навіть “возвеличення” особистості учня.
У творчому комунікативному педагогічному процесі виокремлюються дві підсистеми: перша, що пов’язана з процесом підготовки педагога до творчості, а друга – це безпосередня творчість у процесі взаємодії вчителя з учнями. О.О.Бодальов, Я.Л.Коломінський, А.В.Петров конкретно вказують на творчу сутність педагогічного спілкування, необхідного для пізнання вчителем учнів у процесі взаємодії, при організації безпосереднього впливу на дитину, регуляції її поведінки, реалізації різних форм взаємодії, при керуванні власною поведінкою (саморегуляцією в спілкуванні), та й сам процес організації взаємовідносин носить творчий характер.
Творчість у спілкуванні виявляється в мистецтві впливу на партнера за спілкуванням, в умінні взаємодіяти з ним, оскільки найчастіше настрій учителя передається класу, тому треба навчитися керувати власними психічними станами, долати найрізноманітніші психологічні бар’єри, викликати в собі стан творчості, бути життєрадісним та оптимістичним.
Професійна діяльність учителя складає певну систему взаємовідносин з учнями, їх батьками та колегами. Ця система взаємовідносин має особливі характерні якості, відносно самостійні закономірності й рівні розвитку, оволодіння цією системою відносин – показник професійного спілкування і завдання майбутнього вчителя.
Специфіка педагогічного спілкування зумовлена різним статусом вчителя й учня – учитель організовує взаємодію, а учень сприймає її та активно залучається до цього процесу. Вона полягає в єдності функціонально-рольової та особистісно-орієнтованої поведінки вчителя.
Функціонально-рольове педагогічне спілкування вчителя – це все, що пов’язане з самим процесом спілкування: як, завдяки чому, за допомогою яких засобів досягається контакт учителя з учнями.
Особистісно-орієнтоване педагогічне спілкування – таке, що співвідноситься з особистістю вчителя. У спілкуванні вчителя з учнями (особливо на початковому етапі спілкування) все особистісне: зовнішність, одяг, досвід, знання, емоції – дає можливість вчителю належним чином спілкуватися з учнями. Зовнішні дані впливають на спілкування – відштовхують або, навпаки, приваблюють іншу людину, але зовнішність ми сприймаємо в комплексі і цілісності всіх ознак і, перш за все, з характером людини.
В.А.Семиченко відзначає, що в ході реалізації педагогічного спілкування здійснюється комплексний вплив учителя на учня таким чином, щоб забезпечити ефективне навчання, виховання та розвиток нової особистості. Через спілкування йде трансляція досвіду поколінь новому поколінню.
Спілкування вчителя в межах його рольової професійної позиції завжди має цілеспрямований характер. Сам вчитель, на думку В.А.Семиченко, знаходиться начебто одночасно у декількох “площинах”: безпосередньої взаємодії з учнями, спостереження над собою і своїми діями з позицій “професійної відповідності”, утримання під контролем свідомості досягнення визначеної мети і в той же час оцінює доцільність її збереження чи зміни на нову (раціональний аспект спілкування).
Педагогічне спілкування слугує інструментом впливу на особистість учня. Мета педагогічного спілкування полягає у передачі вчителем учню громадського і професійного досвіду (знань, умінь, навичок), наповненого особистісним змістом, який пов’язаний з життям у цілому, формуванням ціннісних орієнтацій дітей.
У психолого-педагогічній літературі використовують поняття “т и п и” та “в и д и” педагогічного спілкування як певні його різновиди. Єдиної точки зору, що вважати типом, а що видом педагогічного спілкування не існує.
Б.Г.Паригін під типами спілкування розуміє характер спілкування, його відмінності за специфікою психологічного стану і настрою учасників комунікативного акту, він підкреслює парний і водночас альтернативний його характер:
а) ділове й ігрове спілкування;
б) безособово-рольове і міжрольове;
в) духовне й утилітарне;
г) традиційне й інноваційне.
О.О.Леонтьєв при класифікації спілкування виходить з того, що правомірно приймати за найпростішу “клітинку” аналізу “чисте” міжособистісне спілкування в “діаді”, бо людина – сукупність (ансамбль) суспільних відносин. “Спілкування – це процеси, що здійснюються в середині певної соціальної спільноти – групи, колективу, суспільства – значить за суттю вони не міжособистісні, а соціальні. Він визначає види педагогічного спілкування, соціально-орієнтоване завдання якого – безпосередньо реалізувати суспільні відносини, організувати соціально-педагогічну взаємодію, формами якої виступають лекція, доповідь, організаторська промова, виступ на телебаченні, де лектор ідентифікується з представником певної соціальної групи.
Групове міжособистісне предметно-орієнтоване спілкування безпосередньо включається у колективну працю і забезпечує вирішення поставлених завдань. Предмет та мета цього виду спілкування – організація колективної взаємодії у процесі спілкування.
Залежно від тривалості, розрізняють короткочасне та довготривале педагогічне спілкування. Короткочасне спілкування складається з невеликої кількості числа комунікативних актів. Наприклад: “Добрий день!”, “Гарна погода, чи не так ?”. Довготривале спілкування – це таке, що розтягнуте у часі.
У спілкуванні також можна виділити зовнішню (ту, що можна побачити) і внутрішню (приховану) сторони: зовнішня – це система мовних і немовних дій, а внутрішня сторона спілкування – це біологічні потреби, мотиви, інтереси, почуття і інші збудники взаємодії людей. Людина у спілкуванні з конкретним партнером завжди відчуває, але не завжди виявляє зовні радість, страх, злість, роздратованість, хвилювання.
Цікавий підхід до класифікації видів спілкування пропонує М.С.Каган, виходячи з того, що спілкування є взаємодією суб’єктів, а у ролі суб’єктів можуть виступати як окремі особистості й соціальні групи, так і певний соціум. М.С.Каган виокремлює спілкування з реальним партнером, що може мати декілька різновидів: міжособистісне спілкування окремих суб’єктів (вчитель О.С. Петренко – учень О.Коломієць), групове, коли в ролі суб’єктів виступають реальні групи людей (команди КВК), представницьке спілкування – взаємодія індивідів, що виступають не як вільні суверенні особистості, а як представники тих чи інших соціальних груп чи інститутів (наприклад, переговори делегацій, країн чи партій).
А.О.Лобанов стверджує, що педагогічне спілкування можна вважати саме представницьким спілкуванням, бо кожен учитель постає перед учнями, їх батьками не тільки як цікава творча особистість, а як спеціаліст конкретної сфери знань і як представник педагогічного колективу, школи, країни.
М.С.Каган виділяє у процесі спілкування реальних суб’єктів такий його прояв як діалог культур. Одна культура може ставитися до іншої як до об’єкту чи як до подібного собі, рівноцінного суб’єкту. У першому випадку спадок однієї культури не визнається і відкидається, а її пам’ятки чи реліквії можуть знищуватися (багаття з книжок у нацистській Німеччині). У другому – одна культура сприймає іншу з розумінням її справжнього змісту, вступає в діалог з іншими предметами, культурними цінностями. Перед учителем постійно постають завдання:
а) познайомити учнів з надбанням різних культур і “залучити” їх до скарбів світової культури;
б) занурити учнів саме у діалог різних культур і сприяти формуванню їх комунікативної культури.
Розрізняються ще й такі види педагогічного спілкування:
По-перше, спілкування реального суб’єкту з ілюзорним партнером, яке здійснюється тоді, коли людина наділяє людськими якостями і здібностями тих, хто ними не володіє – тварин, речі, природу. У професійно-педагогічному спілкуванні таке звертання використовується дуже часто. Учитель пропонує не тільки спостерігати за певною рослиною чи твариною, але й понюхати, погладити і т.п. “Олюднення”, на думку А.О.Лобанова, рослин і тварин сприяє розвитку у дітей певних якостей: любові, співчуття, турботи.
По-друге, виокремлюють спілкування реального суб’єкту з уявним партнером, яке відрізняється тим, що партнер уявний, існуючий тільки в уяві людини. Форми такого спілкування: самоспілкування “Я - Я” (погляд на себе зі сторони), розмови з фотографією, що називають квазіспілкуванням чи квазісуб’єктом, що має місце при спілкуванні людини з міфологічно-релігійними героями. Істота, до якої звертаються, незрима (Бог, святі).
По-третє, це спілкування уявних партнерів – зв’язок суб’єктів, що є уявними учасниками взаємодії (у спектаклі, фільмі). На думку М.С.Кагана, людство “створило” мистецтво як унікальний засіб моделювання людського спілкування, щоб дозволити людям краще пізнавати зміст реального людського спілкування.
Таким чином, спілкування – це багатогранне поняття, що характеризує багатовекторні процеси взаємодії суб’єктів, у ролі яких можуть виступати як окремі особистості, так і групи людей, реальні та уявні.