Як способи педагогічного впливу
Провідними способами впливу на особистість учня у процесі професійно-педагогічного спілкування є п е р е к о н а н н я та н а в і ю в а н н я.
Необхідно, перш за все, диференціювати поняття “переконання” як результат виховання і психічну якість особистості, що характеризується стійкими поглядами і відзначається готовністю їх відстоювати, та “переконання” як метод впливу на свідомість, почуття і волю вихованця, кінцевою метою якого саме й є формування переконань у першому значенні.
Переконання є методом виховання, який передбачає планомірний і цілеспрямований вплив на світогляд і поведінку учня за допомогою слова. Переконання застосовується у тому випадку, коли необхідно щось роз'яснити учневі, особливо вплинути на його свідомість.
Вплив методу переконання на особистість залежить від відбору, логічної упорядкованості й переконливості фактів і висновків. Величезне значення має також емоційність викладу і впевненість вчителя у правильності своїх слів.
Основними прийомами переконання є пояснення з опорою на особистісний досвід учнів, наведення яскравих, образних прикладів або порівнянь із життя чи літератури, постановка запитань, що стимулюють активну мисленнєву діяльність школярів.
Сила впливу переконання залежить від багатьох факторів і, перш за все, від аргументованості положень, які висуває педагог, конкретності інформаційних матеріалів.
Метод переконання виключає застосування штампів, ходульних фраз, трафаретів, зайве моралізування. Впливовим засобом переконання є наведення переконуючих прикладів із життя оточуючих людей, героїв книг і кінофільмів, а також особистий приклад учителів і батьків. Виховна сила прикладу базується на природній схильності і здібності дітей до наслідування, на конкретності їх мислення, особливо у молодшому шкільному віці.
У процесі переконання необхідно забезпечити активну взаємодію вчителя з дітьми. Переконання або доказ має певну логічну побудову, яка містить:
- тезу, тобто думку, яку необхідно довести;
- аргументи, що являють собою відповідні інформаційні матеріали, факти, цифри, приклади, які доводять правильність тези;
- демонстрацію, у ході якої на основі аналізу та обгрунтування життєвих й експериментальних фактів будуються умовивіди, узагальнення, висновки, що підтверджують правдивість висунутої тези.
Іншим способом педагогічного впливу на свідомість і поведінку учнів є навіювання (сугестія). Метод навіювання – це будь-який психологічний вплив однієї людини на іншу у процесі їх взаємодії, що має на меті актуалізацію або зміну певних установок, ціннісних орієнтацій чи вчинків школяра, який виступає об’єктом навіювання.
К.І.Платонов, В.М.М’ясищев встановили, що навіювання, на відміну від переконання, відбувається непомітно для його об’єкта, коли у об’єкта знижується рівень свідомості і критичності сприймання, відсутні цілеспрямоване активне розуміння змісту та розгорнутий логічний аналіз і оцінка.
В.Д.Паригін, Ю.А.Шерковин стверджують, що навіювання може виступати як звичним компонентом людського спілкування, так і як спеціально організованим видом комунікації, що передбачає некритичне сприймання інформації, і навіть такої, яка суперечить переконанням людини.
Джерелом впливу навіювання може бути вчитель, колектив, засоби масової інформації. Засобами навіювання можуть виступати вербальні дії – слова, інтонація та невербальні – міміка, жести, дії вчителя.
На механізмі навіювання деякою мірою засновується вплив масової комунікації, реклами, моди, звичаїв.
Г.К.Лозанов досліджує застосування методу навіювання у педагогіці. Цей напрям він назвав сугестопедією.
Для більш предметного вивчення даного питання у теорії й використання на практиці учені здійснили класифікацію видів навіювання за різними критеріями, а саме:
- критерієм виступає джерело впливу на особистість, і це є інша людина, а саму дію називають навіюванням. Коли ж суб’єкт і об’єкт впливу збігається – самонавіюванням;
- критерієм є стан суб’єкта навіювання, тому розрізняють навіювання у стані гіпнозу, у післягіпнотичному стані, у стані природного сну;
- за методами реалізації навіювання поділяється на пряме (імперативне) і непряме. Формами прямого навіювання є команда, наказ, настанова. Формами непрямого навіювання – заохочення, натяк, непряме засудження;
- залежно від наявності чи відсутності мети впливу та свідомого використання зусиль для її досягнення визначають навмисне та ненавмисне навіювання;
- за характером результатів навіювання може бути позитивне чи негативне.
Ефективність навіювання залежить від якостей суб’єкта впливу – його волі, чарівності, інтелектуальної вищості; ступеня навіюваності об’єкта; від відношень, що склалися між ними – довіри, авторитетності, залежності; а також від рівня аргументованості, характеру поєднання логічних та емоційних компонентів.
Для підвищення ефективності навіювання його необхідно здійснювати на фоні психічного та фізичного розслаблення людини – релаксації.
Переконання та навіювання як методи впливу на свідомість особистості мають як спільні, так і відмінні риси. Їх цілісний вплив на психіку учня забезпечує формування у нього певного світосприймання й поведінки, сприяє засвоєнню норм моралі та суспільних ідеалів.
Разом із тим відмінність переконання та навіювання зумовлюється тим, що метод переконання здійснюється в умовах активного сприймання учнем аргументів і доказів, аналітичного підходу до інформаційного матеріалу, логічних роздумів і самостійних висновків.
Метод навіювання реалізується при досягненні об'єктом стану релаксації, а процес впливу на психічну сферу школяра пов’язаний із зниженням критичності сприйняття. За думкою Д.М.Узнадзе, результат навіювання являє собою сукупність навіяних установок.
Разом із тим, переконання і навіювання виконують роль єдиного комплексу засобів впливу на психіку людини, вони доповнюють і підсилюють один одного. Саме тому метод переконання повинен включати елементи навіювання, а навіювання – готувати основу для переконання.
Рекомендована література:
Основна
1. Бовсун С. Розвиток педагогічної техніки вчителя: актуальність та значущість // Рідна школа. – 2000. – № 2. – С.50-51.
2. Ваганова Д.Х. Риторика в интеллектуальных играх и тренингах. – М.: Просвещение, 1990. – С.70-102.
3. Гуревич С.С., Погорелко В.Ф., Герман М.А. Основы риторики: Учеб. пособ. – К.: Выща шк. Головное издательство, 1988. – 248 с.
4. Жолобова И.Б. Учитесь владеть своим голосом //Начальная школа. – 1992. – № 1. : С.73-75.
5. Зарецкая И.И. Коммуникативная культура педагога и руководителя. Б-ка ж. Директор школы. – М.: Сентябрь. 2002. – 160 с.
6. Кан-Калик В.А. Техника педагогического общения //Учителю о педагогической технике. – М.: Педагогика, 1987. – С. 14-48.
7. Ковальчук О.М. Формування педагогічної техніки засобами театральної педагогіки. – Ніжин: НДПУ, 2001. – 126 с.
8. Кучерявець В.Г. Основи педагогічної майстерності: Практикум. – Ніжин: НДПУ, 2002. – С.73-125.
9. Лабунская В.А. Невербальное поведение: социально-перцептивный подход. – Ростов-на-Дону, Изд-во Ростовского ун-та,1986. – 135 с.
10. Макаренко А.С. Избранные произведения в 3-х тт. – К.: Радянська школа, 1984. – Т.3. – С.57, 115, 138.
11. Педагогічна майстерність: Підручник / І.А.Зязюн, Л.В.Крамущенко, І.Ф.Кривонос та ін.; За ред І.А.Зязюна. – 2-ге вид., допов.і переробл. – К.: Вища школа, 2004. –С. 43, 71, 139-141, 147-154, 223-225, 22-230, 240-242.
12. Педагогічна майстерність. Хрестоматія. / За ред.. І.А.Зязюна. – К.: Вища шк., 2006. – С. 27-30, 57-138. 171-173, 305-307, 310-311, 318-332.
13. Педагогічна творчість і майстерність: Хрестоматія /Укл.Н.В.Гузій. – К.: ІЗМН, 2000. – С. 148-150, 157-158, 161-165.
14. Петрова Е.А. Жесты в педагогическом процессе: Учеб.пособ. к курсу “Основы педагогического мастерства”. – М.: Московское педагогическое общество, 1998. – 223 с.
15. Пиз А.Язык телодвижений. Как читать мысли других по их жестам. – М.: Экспо Пресс, 2000. – 272 с.
16. Сопер П. Основы искусства речи. – Ростов-на-Дону: Фенікс, 1995. – 448 с.
17. Турчанинова Ю.И. Педагогическая техника и мастерство учителя // Учителю о педагогической технике / Под ред. Л.И. Рувинского. – М.: Педагогика. – 1987. – С. 4-14.
18. Чихаев В.П. Культура и техника речи учителя // Учителю о педагогической технике / Под ред.Л.И.Рувинского. – М.: Педагогика, 1987. – С.62-87.
19. Шварц Н.С. Внушение в педагогическом процессе: Учеб.пособие к спецкурсу. – Пермь: Перм. гос. пед. ин-т, 1971. – 304 с.
Додаткова
1. Ваше тайное оружие в общении: мимика, жест, движение. – М.: Интерэксперт: Ифра, 1996. – 227 с.
2. Ковальчук О.М. Формування педагогічної техніки засобами театральної педагогіки. – Ніжин: НДПУ, 2001. – 126 с.
3. Ладыженская Т.А. Живое слово: речь как средство и предмет обучения. – М.: Просвещение, 1986. – С.6-52, 96-108.
4. Михальская А.К. Педагогическая риторика: Учеб.пособие. – М.: Академия, 1998. – 432 с.
5. Мурашов А.А. Педагогическая риторика. – М.: Педагогическое общество России, 2001. – 480 с.
6. Олійник Г.А. Виразне читання. Основи теорії: Посібник для вчителя. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2001. – 224 с.
7. Пиз А.. Язык разговора. – М.: Изд-во Экспо Пресс, 2000. – 224 с.
8. Рюкле Х. Ваше оружие в общении: мимика, жест, движение. – М.: Интерэксперт: Ифра, 1996. – 227 с.
9. Савостьянов А. Голос учителя. Как его сохранить // Народное образование. – 2000. – № 3. – С.156-165.
10. Савостьянов А. Голосовое мастерство учителя // Народное образование. – 2000. – № 8. – С.151-155.
11. Савостьянов А. Руки учителя // Народное образование. – 2002. – № 2. – С.209-215.
12. Семиченко В.А. Психология речи: Модульный курс: Учеб.пособ. – К.: Магистр-S, 1998. – 112 с.
13. Томас Іржі Мистецтво говорити / Перекл. з чес. К.: Політіздат, 1986. – 223 с.
14. Фридман И.К. Невербальное взаимодействие учителя со школьниками // Биология в школе. – 1991. – №11. – С.19-25.
15. Хайдеман Р. Мова тіла вчителя на уроці // Шкільний світ. – 1998. – № 22. – С.9-12.
16. Чарсли Э. Гимнастика для голоса // Здоровье. – 1994. – №2. – С.5-8.
17. Щекин Г.В. Как читать людей по их внешнему виду. – К.: Украина, 1993. – 239 с.
Лекція 8.
ПЕДАГОГІЧНИЙ АРТИСТИЗМ
План
1. Сутність, зміст та структура педагогічного артистизму.
2. Система К.С.Станіславського в педагогічний діяльності вчителя.
3. Творче самопочуття як умова педагогічного артистизму вчителя.
4. Педагогічна увага, її значення у професійній діяльності вчителя-вихователя.
5. Педагогічна уява як особливий тип творчої уяви.