ПОРІВНЯЛЬНЕ ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО

⇐ Назад
• 1
• 23

Навчальний посібник

Одеса

ФЕНІКС

ББК 67.447(4Укр)я43 УДК 439.4(477) С90

Рекомендовано до друку рішенням Вченої ради

Одеської національної юридичної академії

Протокол № 4 від 21.01.2010 року.

Рецензенти:

Бехруз Х.Н., доктор юридичних наук, професор; Зелінська Н.А., доктор юридичних наук, професор.

Сурілова О.О.

С90 Порівняльне екологічне право: Навчальний посібник. — О.: Феникс, 2010. — 220 с. І5ВК 978-966-438-285-1.

Навчальний посібник розрахований на студентів вищих юридичних навчальних закладів, юристів-практиків та всіх, хто цікавиться проблемами екологічної безпеки, екологічним законодавством країн сучасного світу.

ББК 67.447(4Укр)я43 УДК 439.4(477)

І5ВИ 978-966-438-285-1

© Сурілова О.О., 2010

© ПІІ «Фенікс», оформлення, 2010

ВСТУП

Останнім часом екологічні проблеми, зокрема різка зміна кліма­ту, деградація навколишнього природного середовища, виснажен­ня природних ресурсів, набувають глобального характеру. Земна куля становить собою єдину екологічну систему. Процеси дегра­дації довкілля (мігруючі забруднення, опустелювання) не знають державних кордонів, ефективна охорона довкілля (мігруючих тва­рин, птахів, територій спільного використання, зокрема) можли­ва тільки спільними зусиллями всього світового співтовариства. Сьогодні практично всі розвинені країни замислюються про про­ведення сумісної політики з охорони довкілля, багато з них на­копичили цінний досвід у справі охорони навколишнього природ­ного середовища. Загострення екологічних проблем і вихід їх за національні рамки поставили перед людством глобальне завдання розробки і здійснення екологічної політики, об'єднуючої інтереси держави, бізнесу і населення. Йдеться не тільки про міжнародне співробітництво, але й про уніфікацію правового забезпечення природоохоронної діяльності всіх країн світу на основі дослід­ження досягнень у цій сфері, здійснення порівняльного аналізу.

У сучасному суспільстві при правильно побудованій співпра­ці держав екологія стає чинником інтенсифікації економічного розвитку. Так, починаючи з 80-х років XX століття, розвинені країни демонструють значні успіхи в енергозбереженні, запере­чуючи тези про прямий зв'язок між економічним зростанням і збільшенням споживання енергії.

Товари і послуги з контролю, запобігання і ліквідації забруд­нення довкілля сьогодні стали так само конкурентоспроможні на внутрішньому і світовому ринках, як і інші високотехнологічні товари і послуги. У той самий час вирішення екологічних про­блем, які гостро постали перед Українською державою та мають глобальний характер, передбачає аналіз, оцінку, врахування та використання правових досягнень, що накопичило світове співто­вариство в галузі охорони довкілля.

Глава 1. Загальна характеристика взаємодії

суспільства і природи. Поняття і предмет екологічного права

/./. Основні концепції взаємодії людства і природи.

1.2. Концепція сталого розвитку.

1.3. Глобальні закони природи як основа екологічного законодавства.

1.4. Поняття порівняльного екологічного права.

1.1. Упродовж всієї своєї історії людське суспільство розви­вається в оточуючому його природному середовищі та взаємодіє з природним базисом. Людство використовує природні ресурси, змінює природне середовище відповідно до своїх потреб. Вплив людської цивілізації на природу обумовлюється розвитком ма­теріального виробництва, науки і техніки, громадських потреб, а також характером суспільних відносин.

Вплив людини на природу й обмежені уявлення про її фунда­ментальні закономірності призводять до того, що людина в досяг­ненні миттєвих цілей із забезпечення функціонування свого біоло­гічного організму, втручаючись у природу, знищує її як головну умову свого існування. Брак знань про природні процеси веде до того, що найбільш віддалені наслідки тих дій, які спрямовані на досягнення поставленого результату, виявляються зовсім інши­ми, часом і зовсім протилежними тому, що було необхідним. Це призводить до екологічних криз і катастроф (наочний приклад — глобальне потепління).

При цьому через наростання ступеня дії суспільства на при­роду відбувається розширення рамок географічного середовища і прискорення деяких природних процесів: накопичуються нові властивості, що дедалі більш віддаляють її від природного стану. Водночас, якщо позбавити сучасне географічне середовище його властивостей, створених працею багатьох поколінь, і поставити сучасне суспільство у вихідні природні умови, то воно не зможе існувати: людина геохімічно перетворила світ, і цей процес вже є незворотним.

Протягом усього свого існування людина намагається виз­начити своє місце у природі, усвідомити значення природи як

філософської категорії, просторового базису і необхідної умови існування людства. Історично склалися такі основні уявлення про природу і право: Доля, Скарб, Довкілля, Ресурс, Біосфера. Відповідно, у ставленні людини до природи можливо виділити такі етапи: 1) біогенний -^.-адаптаційний, присвоюючий; 2) тех­ногенний — частково перетворюючий; 3) ноогенний — системно-перетворюючий.

Всі вони тією чи іншою мірою визначають основні тенденції розвитку законодавства.

У стародавніх суспільствах з недостатнім розвитком науки й економіки природа безпосередньо впливала на життя суспільс­тва. Природа сприймалася як божественне провидіння. Для пра­ва було характерне таке саме сприйняття. У ньому відбивалися лише ті питання, які стосувалися внутрішніх проблем існування суспільства. Зміст правових норм, регулюючих природокористу­вання, визначався потребами окремих індивідуумів і їх груп, нап­риклад, у використанні пасовищ або водних джерел, а не інтере­сами охорони довкілля. Запобігти його деградації вдавалося лише за рахунок недостатнього розвитку господарства і використання традиційних технологій.

Однак уже в ті часи є приклади природоохоронних законів. Впродовж китайської історії правителі Китаю завжди дуже уваж­но ставилися до розробки, використання природних ресурсів і управління в цих сферах. Розвиток екологічних ідей у стародав­ньому Китаї почався на базі ідей про захист живих природних ресурсів. Діяльність з охорони довкілля в Китаї включала в себе два основні напрями: створення спеціальних органів і системи чиновників з питань охорони довкілля.

У період, передуючий першій китайській династії Ся (XXI ст. до н.е. — XVI ст. до н.е.), за часів трьох ідеальних государів, був створений орган, що відав питаннями охоро­ни оточуючого середовища. Згідно з «Ритуалом Чжоу» в епо­ху імператора Шуня існували спеціальні «чиновники юй», до компетенції яких входили екологічні питання. У період динас­тії Чжоу (XI ст. до н.е. — 256 р. до н.е.) управління природ­ними ресурсами здійснювалося спеціальною структурою Ситу Фе, розділеною на окремі департаменти (юй, хен). Основним їхнім завданням було створення спеціальних обгороджувань

у районах, багатих природними ресурсами, а також встанов­лення певних тимчасових періодів для розробки різних видів природних ресурсів і заборони на їх свавільний захват, розробку і використання.

Згідно із законами «Статуту привласнення природних ре­сурсів»: «Не дозволяється руйнувати дома, засипати колодязі, рубати дерева, вбивати тварин. Порушники засуджуватимуться до смерті без поблажливості». Хоча ці правила є правилами вій­ськової дисципліни, проте вони включають у себе й аспекти охо­рони природних ресурсів. Крім того, у «Ритуалі Чжоу» в розділах «Закони князя» і «Щомісячні укази» наведені правила полювання для кожної пори року і передбачені різні заборони для кожного з дванадцяти місяців. У ранній період історії Китаю були вироб­лені базові екологічні закони. За часів правління династії Шан (Інь) (4000 р. до н.е. — XXI ст. до н.е.) були опубліковані такі закони: «Навесні заборонялося вирубування дерев у гірських лі­сах для того, щоб дозволити рослинам добре розростатися, вліт­ку заборонялася риболовля, аби забезпечити розмноження риб». Це — спосіб вираження правової норми, який має прихований заборонний характер. Законом було закріплено, що людина, яка викидає сміття на громадську дорогу, карається відрубуванням обох рук.

На бамбукових дошках, знайдених при розкопках у пров. Хубей, були виявлені закони з охорони природних ресурсів. Згідно із Законом про землю у сфері охорони природних ре­сурсів були прийняті такі закони: «У другому місяці весни заборонено рубати дерева і засипати русла річок і струмків. До настання літа заборонено випалювати траву і збирати рослини з молодими паростками, а також полювати на дитинчат тварин, збирати яйця з пташиних кубел, труїти рибу і ставити капка­ни і сіті. Жителі сіл, розташованих поблизу від пасовищ диких тварин або інших заповідних районів, не повинні полювати із собаками в період розмноження диких тварин. Відповідальні за заподіяння збитку природі чиновники і керівники відомств, що відають питаннями охорони довкілля, виряджаються у від­ставку і піддаються судовому переслідуванню». Крім того, були суворо регламентовані охорона й управління гірськи­ми і лісовими ділянками, а також водними ресурсами, сіль-

ськогосподарськими угіддями, а за діяння, що призвели до руйнування природних екосистем, були встановлені заходи покарання'.

З індустріальним розвитком виникла потреба підвищення про­дуктивності, зокрема за рахунок розширення природокористу­вання і підвищення навантажень на довкілля. Суспільство не лише пристосовується до природи, але й починає змінювати її відповідно до своїх виробничих, політичних, естетичних потреб. Природа перетворюється з доленосної реальності на засіб ви­робництва. На цьому етапі природа розглядається як скарбниця. Землі меліоруються, води перерозподіляються, передаються в публічне управління. Водний закон Німеччини 1877 року свідчив, що господарське значення проточних вод, які використовуються в промисловості й сільському господарстві, мало бути всесторонньо й ефективно визначено з метою зменшення частини національного багатства, яка не знаходить вживання. Водне право розглядало води як джерела питної води; води, що використовуються в про­мисловості; місця скидання стічних вод. Регулювалося конкуру­юче водокористування. Право охоплювало проблеми освоєння і розподілу природних ресурсів. Питання охорони природи практич­но не розглядалися як об'єкт правового регулювання².

У результаті стали помітні шкідливі наслідки, до яких призво­дить індустріальний розвиток, а саме забруднення вод, ґрунтів, повітря, вирубка лісів, зміна клімату, зникнення багатьох видів тварин і рослин. У середині XX століття виникає нове бачення природи. Природа стала сприйматися як оточуюче середовище і зовнішня необхідна умова життя людини, якій загрожує небез­пека, а отже, необхідний захист. Формулюються першочергові завдання охорони природи. Виникає екологічне право як галузь права. Величезний вплив на зміну світовідчування суспільства справив твір «Межі зростання», який вийшов друком 1972 року. Автори книги дійшли таких висновків:

Див. докладніше: Лю Хун Янь. Зкологическая политика Китая: история развития и современное состояние / Лю Хун Янь // Политика и общество. — 2006. - № 6. - С. 108-124.

Див.: Винтер Г. Окружающая среда, ресурси, биосфера. Представлення о природе и праве / Г. Винтер // Зкологическое право. — 2001. — № 3. — С. 30-36.

1. Якщо існуючі тенденції зростання чисельності населення світу, індустріалізації, забруднення навколишнього середовища, виснаження ресурсів, виробництва продуктів харчування зали­шаться незмінними, межі зростання на нашій планеті будуть досягнуті протягом найближчих 100 років. Найбільш вірогідним результатом стане раптове неконтрольоване зниження чисель­ності населення й обсягу виробництва.

2. Ці тенденції можливо змінити і створити умови еколо­гічної та економічної стабільності, яка збережеться й у майбут­ньому. Стан глобальної рівноваги має бути таким, аби кожна людина могла задовольнити основні матеріальні потреби і мала можливості для реалізації свого творчого потенціалу.

3. Якщо людство вибере дорогу сталого розвитку, то чим швидше почне працювати над його здійсненням, тим більше буде шансів досягти успіху'.

Вийти за межі означає ненавмисно вийти за рамки обмежень, що накладаються законами розвитку природи. Незважаючи на вдосконалення технологій, суворішу природоохоронну політику, використання багатьох природних ресурсів і потоки забруднень вже вийшли за межі стійкості. Навколишнє середовище не може вистояти, починається безповоротний процес його деградації. Зв'язано це, у першу чергу, із стрімкими змінами в системі «сус­пільство — довкілля», викликаними зростанням чисельності насе­лення світу і розвитком економіки.

У людській діяльності зростання розглядається як досягнення, засіб вирішення невідкладних проблем. У розвинених державах економічне зростання дозволяє забезпечити зайнятість населення, соціальну стабільність, підвищити якість життя. У бідних країнах економічне зростання розглядається як засіб виходу з убогості. Проте зростання породжує і проблеми.

Розміри земної кулі кінцеві. Будь-яке матеріальне зростання, включаючи зростання людської популяції і обсягу вироблюваних продуктів, не може тривати вічно. Межами зростання є межі інтенсивності потоків енергії і матеріалів, необхідних для життя людей і функціонування промисловості. Населення й економіка

¹ Медоуз Д. За пределами роста : пер. с англ. / Д. Медоуз, Й. Рандерс. — М.: Прогресе «Пангея», 1994. — 303 с.

залежать від наявності сировини, джерел енергії і води, що зна­ходяться в природі, можливості планети переробити відходи, що утворюються в результаті людської діяльності. Межі зростання — це межі здатності планетарних джерел забезпечувати ці пото­ки матеріалів і енергії, можливості стоків — поглинати забруд­нення і відходи.

Всі основні елементи системи «суспільство — навколишнє се­редовище» (чисельність населення, виробництво продуктів хар­чування, промислове виробництво, вжиток ресурсів, забруднення довкілля) у даний час перебувають у стані експоненціального зростання.

Таке зростання відбувається, якщо зростаючий об'єкт вироб­ляє сам себе (живі організми, включаючи людину; промисловий капітал) або його зростання обумовлене тим чинником, що від­творює сам себе (виробництво продуктів харчування, генерування забруднень).

Зростання чисельності населення визначається показниками народжуваності та смертності. Навіть при врахуванні впливу культурологічних, національних, місцевих особливостей просте­жується закономірність, що дозволяє зробити висновок про те, що чисельність населення змінюється відповідно до трьох моде­лей. Ця теорія отримала назву теорії демографічного переходу.

1. У країнах з низьким рівнем розвитку значні як народ­жуваність, так і смертність, при цьому спостерігається низький приріст населення.

З поліпшенням якості життя і харчування, підвищенням рівня охорони здоров"я смертність падає, а народжуваність, за інерцією людського мислення, залишається високою. Відбувається швидке зростання населення. Поступово люди залучаються до способу життя індустріального суспільства, народжуваність знижується і приріст населення стабілізується, а в ряді випадків стає нега­тивним.

2. У країнах із середнім рівнем розвитку промисловості й охорони здоров'я смертність падає, а народжуваність залишаєть­ся високою. Темпи зростання населення високі.

3. Високорозвинені країни Європи й Америки характеризу­ються низькою смертністю, низькою народжуваністю і невисоким, навіть нульовим, приростом населення.

Проте слід мати на увазі, що темпи приросту населення за­лежать не лише від рівня економічного розвитку і доходів на­селення, але й від впливу на спосіб життя людей рівня освіти, зайнятості населення, традиції планування сім'ї, становища жінок

у суспільстві¹.

Промисловий капітал також може зростати завдяки своїй здіб­ності до відтворення. При певному обсязі промислового капіта­лу виробляється щорік достатній обсяг промислової продукції. Певна частина продукції є інвестиціями, які сприяють майбут­ньому розширенню обсягу продукції. Величина інвестицій, як і народжуваність, змінна і залежить від економічних можливостей і рішень, що приймає людина. Значніший обсяг виробництва сприяє збільшенню кількості продукції, що випускається, частина якої йде на інвестування, зростання ж інвестицій приводить до зрос­тання виробництва. Одночасно відбувається зношування (аморти­зація) виробничих фондів (проведемо аналогію із смертністю).

Здібність до самовідтворення населення і промисловості визна­чає їхню роль у світі. Саме люди і промисловість експлуатують природні джерела сировини й енергії, витягують ресурси з при­родного середовища, одночасно повертаючи в навколишнє сере­довище відходи. Вочевидь, що існують межі темпів використання сировини й енергії, межі можливостей прийому і зневаження від­ходів природними системами, при перевищенні яких відбувається порушення природного балансу і настає екологічна криза. Еколо­гічна криза є результатом суперечності між економічними й еко­логічними інтересами, між інтересами розширення виробництва і здатністю біосфери до самовідновлення. У сьогоденні людство живе в умовах екологічної кризи, яка виявляється не тільки в де­градації природного середовища, але й у неспроможності суспіль­ства зупинити ці процеси наявними засобами. Умовою виживання людства стає переосмислення місця людини в природі, розробка стратегії виживання у зміненому світі, розробка сучасних концеп­цій взаємодії людства і природи.

¹ Див. докладніше: Миронин С. Причини второго демографического перехода [Електронний ресурс] / С. Миронин, О. Козьірева. - Режим доступу: Шр://\у*м. г1еу.ги/65_36.піт

На цьому етапі право довкілля носить виражений антропоцент-ричний характер. Це виражено вже в самому понятті «довкілля», що відображає розуміння природи як житла людини. Заборона шкідливої дії встановлюється, якщо вона загрожує, у першу чергу, людині. Навіть норми, спрямовані на захист природи як такої, за­безпечують здатність природи виробляти необхідні людині блага. Показники якості довкілля орієнтовані на людину, її потреби. Прогресивні ідеї оголошують природу загальнолюдською спадщи­ною, що потребує захисту.

Ядром біосферної концепції є визнання природи загальним бу­динком, де людина не є єдиним господарем. Людина як біоло­гічний вид підпорядкована глобальним зв'язкам природи і може зникнути як вид, якщо за допомогою інтелектуальної переваги і технічних можливостей спробує придбати панування над при­родою. Земля становить собою систему, що самоорганізуєть-ся, самостійно координує хімічні, фізичні й біологічні процеси таким чином, що досягається рівновага між ними. У систему втручається людина, виробляючи токсичні відходи, підвищені обсяги вуглекислого газу. Це може призвести до зміни кліма­ту і створити умови, неприйнятні для виживання людини, і у той самий час стати поштовхом для формування нових видів, за допомогою яких рівновага буде відновлена. Право враховує це, обмежуючи втручання людини та намагаючись забезпечити збалансований, сприятливий для природного довкілля розвиток суспільства.

1.2. 1984 року в рамках ООН була сформована Міжнародна комісія з навколишнього середовища і розвитку, яку очолила прем'єр-міністр Норвегії Гро Харлем Брундтланд. Доповідь комісії «Наше спільне майбутнє», в якій обґрунтована концепція сталого розвитку, була подана 1987 року. Сталий розвиток визначений як такий розвиток, який задовольняє потреби теперішнього часу і не ставить під загрозу можливість майбутніх поколінь задо­вольняти свої потреби. Сьогодні концепція сталого розвитку є однією з прогресивних концепцій взаємодії суспільства і природи, визнаною світовою науковою спільнотою універсальною базовою категорією, навколо якої динамічно створюється система природ-ничонаукових і гуманітарних знань про соціальні, економічні, полі­тичні, екологічні та інші процеси.

У той самий час концепція сталого розвитку не є однознач­ною, так само як і її правове опосередкування. Навіть щодо змісту терміна «сталий розвиток» ведуться наукові дискусії. Зв'язок між суспільством, його діяльністю з використання природних ресурсів планети та природою на Землі, інакше кажучи, діада «суспільство — природа», не може розглядатися (як це було раніше) тіль­ки з натуралістичної точки зору, поза внутрішньою структурою людського суспільства, узятого в цілому, як сукупність країн і народів і як структура соціальних і соціально-політичних зв'язків

усередині них¹.

Це якісно новий етап у розвитку людського суспільства, не­обхідна умова збереження нинішньої цивілізації і переходу до вищого ступеня її розвитку. Сталий розвиток означає, отже, гар­монійний сумісний розвиток (коеволюцію) суспільства з його при­родним середовищем, біосферою².

Еколого-соціальна криза, з якою людство має діло вже де­кілька десятиліть, неминуче змінює шлях розвитку цивілізації. Складовою частиною концепції сталого розвитку стала фунда­ментальна ідея дотримання прав майбутніх поколінь. Природні ресурси Землі є загальною спадщиною всього людства, включаю­чи як ті, що нині живуть, так і майбутні покоління. Мета — ви­живання людини як біологічного виду. У той самий час дедалі більше число людей усвідомлює, що само подальше існування людства буде неможливим, якщо деградація природного місця його існування перевищить деякий, поки невідомий критичний

рівень³.

Концепція сталого розвитку включає п'ять основних еле­ментів:

1. Людство здатне надати розвитку сталий і довготривалий характер, з тим щоб він відповідав потребам людей, що нині

¹ Див.: Левашов В.К- О социальной сущности концепции устойчивого разви-тия / В.К. Левашов. — М., 1997. — 179 с.

Див.: Гирусов З.В. Мир в поисках концепции устойчивого развития / З.В. Гирусов, Г.В. Платонов // Вестник Московского университета. Серия 7, Фило-софия. — 1996. — № 1. — С. 3-14.

* Див.: Кравченко С.М. Актуальні проблеми міжнародного права навколиш­нього середовища: підручник / С.М. Кравченко, А.О. Андрусевич, Дж.Е. Бонайн; за ред. С.М. Кравченка. — Л. : Вид. центр ЛНУ, 2002.

живуть, не позбавляючи при цьому майбутні покоління можли­вості задовольняти свої потреби.

2. Наявні обмеження у сфері експлуатації природних ре­сурсів відносні. Вони пов'язані із сучасним рівнем техніки і со­ціальної організації, а також-*із здатністю біосфери справлятися з наслідками людської діяльності.

3. Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати можливість реалізовувати свої надії на благополуч­ніше життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток немож­ливий.

4. Розміри і темпи зростання населення мають бути узгод­жені із змінним продуктивним потенціалом глобальної екосистеми Землі.

Особливо підкреслюється динамічний характер сталого роз­витку, який є не незмінним станом гармонії, а процесом змін, у якому масштаби експлуатації ресурсів, напрями капіталовкла­день, орієнтація технічного розвитку та інституційні зміни узгод­жуються з нинішніми і майбутніми потребами¹.

Програми сталого розвитку базуються на «Порядку денному — XXI», одному з найважливіших документів, прийнятих на гло­бальній екологічній конференції Ріо-92.

«Порядок денний — XXI» називає головні напрями дій:

— мінімізація споживання ресурсів;

— мінімізація виробництва відходів;

— запобігання завданню шкоди природі;

— управління енергією, зниження споживання і потреб;

— забезпечення основних прав людини².

1.3. Закони розвитку природи створюють природно-наукові й філософські основи всілякої діяльності з природокористування й охорони довкілля, у тому числі у сфері права. Урахування за­конів природи при плануванні і здійсненні екологічно шкідливої діяльності та їх дотримання повинно служити основним критерієм екологічної обґрунтованості й допустимості такої діяльності. їх знання і врахування особливо важливі при вжитті таких

Див.: Наше общее будущее : доклад Международной комиссии по окружа-ющей среде и развитию (МКОСР). — М. : Прогресе, 1989. — 372 с.

Див.: Порядок денний 21 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: Мір:// /////

правових заходів охорони природи, як нормування гранично до­пустимих впливів на природу, оцінка впливу планованої діяль­ності на довкілля, екологічна експертиза, планування заходів з охорони природи та ін. Закони розвитку природи повинні врахо­вуватися також при підготовці законопроектів про охорону дов­кілля. Дотримання законів природи при прийнятті господарських, управлінських і інших екологічно значимих рішень — одна з умов, методологічна основа виходу з екологічної кризи.

До основних законів природи належать, зокрема, такі:

1. Закон максимізації енергії (закон Р. і Е. Одумів). Збере­ження системи визначається найкращою організацією вступу в неї енергії і використанням мінімальної кількості енергії з най­більшою ефективністю.

2. Закон мінімуму (закон Ю. Лібіха). Життєві можливості ор­ганізму визначаються екологічними чинниками, кількість і якість яких близькі до необхідного організму (системі) мінімуму. Подаль­ше їх зниження призводить до загибелі організму.

3. Закон обмеженості природних ресурсів. Правило одного відсотка. Всі природні ресурси Землі є кінцевими, оскільки площа Землі обмежена в просторі. Навіть ресурси, які ми відносимо до категорії «невичерпних», не є такими. Обмеження накладає сама енергетика біосфери, антропогенна зміна якої понад допустимої межі за правилом одного відсотка виводить систему із стану

рівноваги.

4. Закон «Все або нічого» (закон Боуліча). Незначна дія не впливає на природну систему, але накопичення таких дій призводить до порушення природного балансу і динаміки природних процесів.

5. Закон константності (закон В.І. Вернадського). Правило заповнення екологічних ніш. Кількість живої речовини природи постійна. Убування кількості живої речовини в одній частині біосфери означає ЇЇ зростання в іншій частині. Порожня еколо­гічна ніша має бути заповнена. При цьому відбувається заміна великих високоорганізованих форм меншими і менш організова­ними.

6. Закон внутрішньої динамічної рівноваги. Зміна будь-якої із складових природних систем (речовини, енергії або інформації) викликає якісні й кількісні зміни інших складових і системи в цілому.

7. Закон розвитку природної системи за рахунок використан­ня ресурсів довкілля. Ізольований розвиток, безвідходне вироб­ництво неможливо.

8. Закон піраміди енергій. З одного трофічного рівня еко­логічної піраміди переходить на іншій її рівень не більше 10% енергії. Для здобуття з природного середовища одиниці корисної продукції з кожним днем потрібно дедалі більше енергії.

9. Закон убиваючої природної родючості. На освоєних люди­ною землях відбувається зниження природної родючості грунту, причиною якої є порушення природних процесів ґрунтоутворення внаслідок штучного зрошування, монокультури і т.д.

10. Закон екологічної кореляції. В екосистемі, як і в будь-якому цілісному природно-системному утворенні, всі вхідні в неї види живого й абіотичні екологічні компоненти функціонально відпові­дають одне одному. Випадання однієї частини системи (напри­клад, знищення виду) неминуче веде до зникнення всіх тісно пов'язаних з цією частиною системи інших її частин і функціо­нальної зміни цілого. Закон екологічної кореляції особливо важ­ливий для збереження видів біорізноманіття, ніколи не зникаю­чих ізольовано, але завжди взаємозв'язаних групою. Дія Закону призводить до стрибкоподібності в зміні екологічної стійкості: при досягненні порогу зміни функціональної цілісності відбуваєть­ся зрив (часто несподіваний) — екосистема втрачає властивість надійності.

Відомий американський учений-еколог Б. Коммонер зводить основні закони екології до такого: 1) все пов'язано зі всім: 2) все повинно кудись діватися; 3) природа «знає» краще; 4) ніщо не дається дарма¹.

1.4. В умовах майже сформованої нової системи екологічного законодавства України надзвичайно велику роль відіграє аналіз та вдосконалення правових норм у цій сфері та процесів їх за­стосування.

Однак тривалий час у сфері екологічних відносин в Україні не надавалось достатньої уваги порівняльному правознавству. Особливо це стосується порівняння різних суспільно-історичних

Див. докладніше: Коммонер Б. Замьїкающий круг / Б. Коммонер. — Л.: Гидрометеоиздат, 1974. — 272 с.

типів права. Тим часом саме порівняльне право дає можливість глибше пізнати та покращити своє національне право.

Передумовами цього процесу є зростання екологічних погроз і створення державами, зокрема Україною, США, державами За­хідної Європи, законодавства у сфері охорони довкілля, а та­кож потреби проведення транснаціональних екологічних дослід­жень, міжнародного обміну і співпраці в цій сфері. На основі активного розвитку порівняльно-правових досліджень відбулися такі важливі події, які визначили подальший розвиток екологічно­го законодавства багатьох країн світу, як запозичення ними систе­ми оцінки впливу на довкілля, вперше розробленої у США, спри­йняття національним екологічним законодавством різних держав, зокрема України, принципу «забруднювач платить», який запро­понувала Організація економічного співробітництва і розвитку. В умовах глобалізації і наростаючої тенденції взаємовпливу і взаємозалежності держав і їхніх правових систем розвиток на­ціонального екологічного права невіддільний від порівняльного екологічного правознавства як наукового методу і комплексного наукового напряму, що має науково-теоретичне і практико-при-кладне значення, та є актуальним для екологічного права¹. Еко-лого-порівняльні дослідження мають значення для вдосконалення українського законодавства в галузі охорони довкілля і процесів його застосування в Україні.

У даному контексті у предмет аналізу і зіставлення порівняль­ного екологічного правознавства слід, зокрема, включати: норми і правові інститути екологічного права України та інших країн; еко­логічне законодавство цих держав, включаючи екологічні й інші закони та інші нормативні правові акти; еколого-правові концеп­ції; предмет і методи правового регулювання суспільних відносин у сфері природокористування і охорони довкілля; еколого-правові поняття і терміни та ін.

Предметом порівняльного екологічного права є: вивчення за­гальних закономірностей та тенденцій розвитку екологічної полі­тики різних країн світу з врахуванням їхніх природних і націо­нальних особливостей; порівняльний аналіз екологічного законо-

павства; дослідження специфіки еколого-правових відносин тієї чи іншої країни, ефективності запровадження та функціонування різних еколого-правових інститутів. Методи складає система за-гальнонаукових та спеціально-наукових методів, що забезпечують об'єктивний аналіз досліджуваних проблем: історико-правовий, логічний метод, метод моделювання, системно-структурний, со-ціогенетичний метод, структурно-функціональний; порівняльно-правовий метод.

На основі дослідження й аналізу особливостей порівняльного екологічного права воно визначається як: самостійна дисципліна екологічного правознавства, зміст якої полягає в проведенні спе­ціалізованих компаративістських досліджень, заснованих на нау­ковому і системному підході щодо екологічних законів, практики їхньої дії та екологічного правознавства різних держав; галузева дисципліна порівняльного правознавства; нова суміжна наукова галузь правознавства, загальна для порівняльного й екологічного правознавства.

Завдання порівняльного екологічного правознавства полягають у проведенні спеціалізованих систематизованих порівняльних до­сліджень міжнародного, регіонального і національного екологічно­го законодавства, практики його вживання і досягнень екологіч­ного правознавства різних держав.

У числі особливостей порівняльного екологічного правознавс­тва виділені: специфічний об'єкт дослідження — екологічне пра­во різних держав та міжнародне екологічне право, які мають комплексний характер, перебувають у тісному взаємозв'язку з конституційним, адміністративним, цивільним, кримінальним і ін. галузями права; широка сфера для порівняння, що дозволяє, зок­рема, порівнювати екологічне право різних держав, зіставляти національні еколого-правові системи і норми міжнародного права довкілля, досліджувати різні еколого-правові системи і т.д.; слабо обкреслені межі правових систем, що виявляється у скороченні істотних відмінностей між ними, тенденціях до об'єднання еко­логічного національного права різних держав і їхньому впливі на міжнародне право довкілля; суміжний характер порівняльного екологічного права¹.

¹ Див.: Лю Хун Янь. Развитие зкологического права Китая и России : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / Лю Хун Янь ; Ин-т гос. и права РАН. — М., 2005. — 24 с.

Див.: Лю Хун Янь. Вказ. твір.

Особливості порівняльного екологічного права як галузі порів­няльного правознавства пов'язані з інтенсивним розвитком су­часного екологічного права всіх рівнів, глобальним характером екологічних проблем і, відповідно, приписів, значним обсягом нормативного матеріалу, широким використанням досягнень і термінології природничих наук, об'єктивно існуючим конфліктом екологічних та економічних інтересів.

Глава 2. Принципи міжнародного екологічного права

2.1. Поняття принципів міжнародного екологічного права.

2 2. Система принципів міжнародного екологічного права.

2.3. Зміст та сутність принципів, що закріплюють пріо­ритети прав людини на сприятливе навколишнє середовище і сталий розвиток.

2.4. Зміст та сутність принципів, що проголошують суверенітет держав на використання природних ресурсів.

2.5. Зміст та сутність принципів, що характеризують відповідальність і обов'язки у сфері охорони навколишнього середовища.

2.6. Зміст та сутність принципів, зорієнтованих на за­побігання забрудненню навколишнього середовища і іншим шкідливим діям на природу.

2.7. Зміст та сутність принципів міжнародної співпраці у сфері охорони навколишнього природного середовища.

2.8. Зміст та сутність принципів, що забезпечують право на інформацію.

2.9. Принципи, що встановлюють зобов'язання охорони навколишнього середовища у випадках збройних конфліктів.

2.1. Поняття принципів права є однією з актуальних проблем сучасної юридичної науки. І це не випадково, оскільки саме в принципах права найяскравіше відбита його суть у всьому різно­манітті складових, сторін і закономірностей.

3 метою встановлення нового, справедливого глобального парт­нерства шляхом створення нових рівнів співпраці між державами, ключовими секторами суспільства і людьми, на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (1992, Ріо-де-Жанейро) була прийнята «Декларація Ріо» — основоположний політичний документ, що містить генеральні принципи і зобов'язання із взає­модії держав в екологічній і економічній сферах, які сприяють екологічно сталому розвитку¹. Ці принципи утворюють основу для розвитку міжнародно-правової охорони навколишнього природного

Див.: Декларація принципів РЮ [Електронний ресурс]. - Режим доступу: ^гак°п-гас1а.§гоу.иа/с§і-Ьіп/]а\іга/таіп.с§і?пгее=995_455.

середовища, визначення регіональної та національної екологічної політики. Вони впливають на концептуальні зміни і розвиток пра­ва довкілля та отримали загальне визнання¹.

З точки зору ООН і учасників Конференції, заснована на цих принципах національна внутрішня і зовнішня екологічна політика держави сприятиме забезпеченню національного і міжнародного екологічного правопорядку.

У Декларації Ріо визначаються цілі, для яких ці принципи про­голошуються. Основні з них — налагодження нової і рівноправної співпраці в масштабах всього світу шляхом встановлення нових рівнів співпраці між державами і народами; визначення перспек­тив розвитку міжнародного права довкілля; розвиток національ­ного законодавства у сфері довкілля і встановлення заходів, які можуть бути найбільш корисними для підтримки сприятливого стану довкілля і його відновлення.

Принципи, що містяться в Декларації Ріо, є джерелами ук­раїнського права довкілля, і їх виконання в процесі національної і міжнародної природоохоронної діяльності України може служити критерієм оцінки правильності й обгрунтованості такої діяльності.

Принцип 1

Турбота про людей посідає центральне місце в зусиллях із забезпечення стійкого розвитку. Людина має право на здорове і плідне життя в гармонії з природою.

Принцип 2

Відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй і принци­пів міжнародного права, держави мають суверенне право розроб­ляти свої власні ресурси згідно із своєю політикою у сфері дов­кілля і розвитку і несуть відповідальність за забезпечення того, аби діяльність у рамках їхньої юрисдикції або контролю не за­подіювала збитку довкіллю інших держав або районів за межами дії національної юрисдикції.

Принцип З

Право на розвиток має бути реалізоване, аби забезпечити справедливе задоволення потреб нинішнього і майбутніх поколінь у сфері розвитку і довкілля.

¹ Див.: Кравченко С.М., Андрусевич А.О., Бонайн Дж.Е. Актуальні проблеми міжнародного права навколишнього середовища: Підручник / За ред. С.М. Кравченко. - Л.: Вид. Центр ЛНУ, 2002. — С. 27-28.

Принцип 4

Для досягнення стійкого розвитку захист довкілля повинен складати невід'ємну частину процесу розвитку і не може розгля­датися у відриві від нього.

Принцип 5

Всі держави і всі народи співробітничають у вирішенні най­важливішого завдання викорінювання бідності — необхідної умо­ви стійкого розвитку — у цілях зменшення розривів у рівнях життя й ефективнішого задоволення потреб більшості населення світу.

Принцип 6

Особливому стану і потребам країн, що розвиваються, у першу чергу найменш розвинених і екологічно найуразливіших країн, надається особливе значення. Міжнародні дії у сфері довкілля і розвитку мають бути також спрямовані на задоволення інтересів і потреб всіх країн.

Принцип 7

Держави співробітничають у дусі глобального партнерства в цілях збереження, захисту і відновлення здорового стану і ціліс­ності екосистеми Землі. Унаслідок своєї різної ролі в погіршенні стану глобального довкілля держави несуть спільну, але різну за обсягом відповідальність. Розвинені країни визнають відпові­дальність, яку вони несуть у контексті міжнародних зусиль із забезпечення стійкого розвитку з врахуванням стресу, який ство­рюють їхні суспільства для глобального довкілля, і технологій і фінансових ресурсів, якими вони володіють. Принцип 8

Для досягнення стійкого розвитку і вищої якості життя для всіх людей держави повинні обмежити і ліквідовувати нежит­тєздатні моделі виробництва і вжитку і заохочувати відповідну демографічну політику. Принцип 9

Держави повинні співробітничати в цілях зміцнення діяльності з нарощування національного потенціалу для забезпечення стій­кого розвитку завдяки поглибленню наукового розуміння шля­хом обміну науково-технічними знаннями і розширення розробки, адаптації, поширення і передачі технологій, включаючи нові й новаторські технології.

Принцип 10

Екологічні питання вирішуються найбільш ефективним чином за участі всіх зацікавлених громадян — на відповідному рівні. На національному рівні кожна людина повинна мати відповід­ний доступ до інформації, що стосується довкілля, включаючи інформацію про небезпечні матеріали і діяльність в їхніх грома­дах, і можливість брати участь у процесах ухвалення рішень. Держави розвивають і заохочують інформованість і участь на­селення шляхом широкого надання інформації. Забезпечується ефективна можливість використовувати судові й адміністративні процедури, включаючи відшкодування збитків і засоби судового захисту.

Принцип 11

Держави приймають ефективні законодавчі акти у сфері дов­кілля. Екологічні стандарти, цілі, регламентації і пріоритети по­винні відображати екологічні умови й умови розвитку, в яких вони застосовуються. Стандарти, вживані одними країнами, мо­жуть бути недоречними і зв'язаними з необгрунтованими еко­номічними і соціальними витратами в інших країнах, зокрема в країнах, що розвиваються.

Принцип 12

Для ефективнішого вирішення проблем погіршення стану дов­кілля держави повинні співробітничати у справі створення спри­ятливої і відкритої міжнародної економічної системи, яка привела б до економічного зростання і стійкого розвитку в усіх країнах. Заходи у сфері торгівельної політики, що вживаються в цілях охорони довкілля, не мають бути засобом довільної або невиправ­даної дискримінації або прихованого обмеження міжнародної тор­гівлі. Заходи у сфері охорони довкілля, спрямовані на вирішення трансграничних або глобальних екологічних проблем, повинні, на­скільки це можливо, ґрунтуватися на міжнародному консенсусі.

Принцип 13

Держави повинні розробляти національні закони, що стосу­ються відповідальності й компенсації жертвам забруднення та іншого екологічного збитку. Держави оперативним і рішучішим чином співробітничають також у цілях подальшої розробки між­народного права, що стосується відповідальності й компенсації за негативні наслідки екологічної шкоди, що її завдає діяльність,

яка ведеться під їхньою юрисдикцією або контролем, районам, що знаходяться за межами їхньої юрисдикції.

Принцип 14

Держави повинні ефективно співробітничати з метою стриму­вання або запобігання перенесенню і переведенню в інші держави будь-яких видів діяльності й речовин, які заподіюють серйозного екологічного збитку або вважаються шкідливими для здоров'я людини.

Принцип 15

У цілях захисту довкілля держави, відповідно до своїх можли­востей, широко застосовують принцип перестороги. У тих випад­ках, коли існує загроза серйозного або безповоротного збитку, відсутність повної наукової впевненості не використовується як причина для відстрочення вжиття економічно ефективних заходів із запобігання погіршенню стану довкілля.

Принцип 16

Національні власті повинні сприяти інтерналізації екологічних витрат і використанню економічних засобів, зважаючи на під­хід, згідно з яким забруднювач повинен, у принципі, покривати витрати, пов'язані із забрудненням, належним чином враховуючи суспільні інтереси, і не порушувати міжнародну торгівлю й ін­вестування.

Принцип 17

Оцінка екологічних наслідків як національний інструмент здійснюється відносно передбачуваних видів діяльності, які мо­жуть справити значний негативний вплив на довкілля і які під­лягають затвердженню рішенням компетентного національного органу.

Принцип 18

Держави негайно повідомляють інші держави про будь-які стихійні лиха або інші надзвичайні ситуації, які можуть приз­вести до несподіваних шкідливих наслідків для довкілля в цих державах. Міжнародне співтовариство робить все можливе для надання допомоги державам, що постраждали від цього.

Принцип 19

Держави направляють іншим державам, які можуть виявитися зачепленими, попередні і своєчасні повідомлення і відповідну ін­формацію про діяльність, яка може мати значні негативні транс-

граничні наслідки, і проводять консультації з цими державами на ранньому етапі й у дусі доброї волі.

Принцип 20

Жінки відіграють життєво важливу роль у раціональному ви­користанні довкілля і розвитку. Тому їхня всебічна участь необ­хідна для досягнення стійкого розвитку.

Принцип 21

Слід мобілізувати творчі сили, ідеали і мужність молоді світу в цілях формування глобального партнерства, з тим аби досягти стійкого розвитку і забезпечити краще майбутнє для всіх.

Принцип 22

Корінне населення і його общини, а також інші місцеві гро­мади покликані відіграти життєво важливу роль у раціональному використанні й поліпшенні довкілля через їхні знання і традиційну практику. Держави повинні визнавати і належним чином підтри­мувати їхню самобутність, культуру й інтереси та забезпечувати їхню ефективну участь у досягненні стійкого розвитку.

Принцип 23

Довкілля і природні ресурси народів, що живуть в умовах пригноблення, панування і окупації, мають бути захищені.

Принцип 24

Війна неминуче справляє руйнівний вплив на процес стійкого розвитку. Тому держави повинні поважати міжнародне право, що забезпечує захист довкілля під час збройних конфліктів, і повинні співробітничати, за необхідності, у справі його подаль­шого розвитку.

Принцип 25

Мир, розвиток і охорона довкілля взаємозалежні й нероздільні.

Принцип 26

Держави вирішують всі свої екологічні спори мирним шля­хом і належними засобами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй.

Принцип 27

Держави і народи співробітничають у дусі доброї волі й парт­нерства у виконанні принципів, втілених у Декларації, і в подаль­шому розвитку міжнародного права у сфері стійкого розвитку.

2.2. За правовим і смисловим значенням декларовані принципи охорони навколишнього середовища можна підрозділити на

групи. По-перше, ми, звичайно, повинні визначити принципи, що затверджують право громадян на сприятливе навколишнє середо­вище, хоча нещодавно пріоритет віддавався суверенітету держав на використання природних ресурсів і охорону навколишнього середовища¹. -■-

Перша група включає принципи, що закріплюють пріоритети прав людини на сприятливе навколишнє середовище і сталий розвиток (1, 3, 4, 8, 9, 12 РІО).

Друга група принципів проголошує суверенітет держав на ви­користання природних ресурсів {2, 23).

Третя група принципів характеризує відповідальність і обов'язки у сфері охорони навколишнього середовища. Кожна людина пок­ликана діяти відповідно до положень Всесвітньої хартії природи; кожна людина, що діє індивідуально, повинна прагнути забезпечи­ти досягнення цілей і виконання положень Хартії (2, 7, 8, 15).

Четверту групу складають принципи (зокрема, принципи 2, 7, 13, 15, 16, 17), зорієнтовані на запобігання забрудненню навко­лишнього середовища і іншим шкідливим діям на природу.

П'ята група принципів охорони навколишнього середовища пе­редбачає тісну і ефективну міжнародну співпрацю в даній сфері (5, 6, 7, 26, 27).

Шоста група характеризує принципи, що забезпечують право на інформацію (10, 18).

Сьома група встановлює зобов'язання охорони навколишнього середовища у випадках збройних конфліктів (24, 25, 26).

У рамках цих принципів розкривається сутність і цілі реалі­зації концепції сталого розвитку, співвідношення національних і загальнолюдських інтересів, роль держави і різних соціальних верств населення. Ці документи носять рекомендаційний харак­тер, але справляють суттєвий вплив на прогресивний розвиток міжнародного права охорони навколишнього середовища і можуть бути включені до загального обсягу правового матеріалу в такій сфері, як так зване «м'яке право» (квазінормативне).

Дотримання суб'єктами міжнародного права норм м'якого права, без якого така норма втрачає будь-який сенс, базується

Див.: Балашенко С.А. Международно-правовьіе принципи охраньї окружаю-Щеи средьі и права человека / С.А. Балашенко // Белорус. жури, междунар. права и междунар. отношений. — 1998. — № 5. — С. 12-21.

переважно на принципі доброї віри, який передбачає сумлінне виконання учасниками міжнародних відносин певних приписів за власним бажанням та через порозуміння необхідності такого вико­нання. Фактично, цей принцип, закріплений у Віденській конвенції про міжнародні договори 1969 року, є єдиною гарантією додер­жання державами м'яких норм. Через виконання приписів м'якого права держави виявляють свою волю до подальшої їх кодифікації та виявляють себе як активний передовий гравець на міжнародній арені, засвідчують свій цивілізаційний рівень та бажання спів­працювати з іншими державами в рамках міжнародної системи. Відсутність юридичної сили є недоліком, але норми «м'якого пра­ва» характеризуються гнучкістю і можливістю поширення їхньої дії в ширшій сфері, забезпечуючи їх універсальність, оскільки вони можуть використовуватися державами за їхнім вільним роз­судом або вибором.

2.3. Щодо першої групи принципів, то ще 1972 року принцип 1 Стокгольмської декларації проголосив право кожної людини на свободу, рівність і сприятливі умови життя в навколишньому природному середовищі¹. По суті, у цьому документі зафіксоване право людини на сприятливе навколишнє середовище, яке нині є одним із фундаментальних прав людини й одним із принципів міжнародного права навколишнього середовища.

Дані принципи вимагають брати до уваги вплив діяльності сус­пільства на майбутні покоління, даючи їм, так би мовити, «місце за столом», де приймаються рішення. Застосування цих принци­пів вимагає, як мінімум, раціонального використання природних ресурсів і запобігання невідворотній шкоді довкіллю. А також перегляду процедури оцінки впливу на навколишнє середовище та доступу до правосуддя в інтересах майбутніх поколінь.

Цей принцип визнаний у міжнародному праві через закріплення в договорах, конвенціях та судових рішеннях Міжнародного Суду ООН та загальних принципах права, визнаних цивілізованими на­ціями². Зокрема, у справі Нової Зеландії проти Франції (справа про

¹ Див.: Стокгольмська декларація [Електронний ресурс]. — Режим доступу: 5еагсп.іі|;агакоп.иа/і_с1ос2.п5І/1іпк1?ОрепА£епі

² У справах Данії проти Норвегії про делімітацію морських кордонів (1993), Нової Зеландії проти Франції про підземні випробування ядерної зброї (1995). Див.: Силіна Т. До зустрічі в суді / Т. Силіна // Дзеркало тижня. — 2006. — 11-17 лют.

підземні випробування ядерної зброї). У Міжнародному Суді ООН Нова Зеландія просила визнати ядерні випробування як такі, що порушують міжнародне право, оскільки вони були проведені без оцінки впливу на навколишнє середовище, як цього вимагають міжнародні стандарти. Міжнародний Суд ООН не міг однозначно кваліфікувати ядерні випробування як порушення норм міжна­родного і, зокрема, гуманітарного права чи права збройних кон­фліктів (голоси суддів розділились: сім на сім). На думку Суду, обов'язковим було врахувати «унікальні якості ядерної зброї, а саме її здатність завдати шкоди наступним поколінням»¹.

У серпні 1993 року Верховний суд Республіки Філіппіни визнав право на позов групи дітей як представників теперішнього і май­бутніх поколінь проти Секретаря Департаменту навколишнього середовища і природних ресурсів з вимогою скасувати видану ліцензію на вирубку лісу та заборонити видавати нові ліцензії. Ця справа відома як справа Хуана Антоніо Опозі (який представляв інтереси дітей) проти Фульгенціо Факторана, Секретаря Департа­менту навколишнього середовища і природних ресурсів. Верхов­ний суд обгрунтував своє рішення на концепції міжгенераційної відповідальності та праві на збалансовану і здорову екологію, закріплених у Конституції Філіппін. У рішенні Суду, зокрема, ска­зано: «Немає потреби говорити, що кожна генерація має відпові­дальність перед наступними зберегти ритм і гармонію природи для повного задоволення збалансованою і здоровою екологією»². Принцип 1 Декларації Ріо проголошує, що людина є централь­ною ланкою в діяльності із забезпечення сталого розвитку. Згідно з ним усі люди мають право жити в доброму здоров'ї та плідно працювати в гармонії з природою. Іншими словами, кожна людина має право на навколишнє середовище, сприятливе для її життя, здоров'я і добробуту. У Декларації Ріо (п. 4) це право тісно пов язане зі сталим розвитком, невід'ємною частиною досягнення якого є охорона навколишнього середовища. Поряд з проголошен­ням права кожної людини на сприятливе навколишнє середови-Щ£ в міжнародних актах універсального характеру процес його

ІЧисІеаг Тезі Сазе (№чг 2еа1алсі V. Ргапсе), 1995,1. Сі. 288. Тпе Рпііірріпе СпіМгеп'5 Сазе Кесо£ПІ2Іп£ Ье^аі 5іапс1іп§ іог Риіиге иепегаііопг, 6 Сєо.іптіЕлуН Ь.Кєу.713 (1994).

 

закріплення відбувається і на регіональному рівні, де особливі здобутки мають американський та європейський регіони.

Додатковий протокол до Американської конвенції з прав лю­дини (так званий Сан-Сальвадорський протокол) 1988 року є од­ним із найбільш прогресивних міжнародно-правових документів з точки зору екологічних прав людини¹. Згідно зі ст. 11 цього акта кожна людина має право жити у здоровому довкіллі. Цьому праву кореспондує передбачений цією самою статтею обов'язок держав охороняти, зберігати та покращувати навколишнє середовище.

Європейська система прав людини ґрунтується на Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року². Хоча цей документ не містить екологічних прав, це не означає, що їх ефективний захист неможливий у Європейському суді з прав людини. Практика цього органу дає класичні приклади справ, під час розгляду яких забруднення навколишнього середовища було визнане причиною порушення основних прав людини³.

Право кожної людини нинішнього і майбутніх поколінь на сприятливе навколишнє середовище є одним із принципів міжна­родного європейського і національного права навколишнього сере­довища. Поряд з іншими принципами, зокрема принципом сталого розвитку, він формує основу охорони довкілля на всіх рівнях. З іншого боку, право на сприятливе навколишнє середовище є одним із фундаментальних прав людини, тісно пов'язане з її ін­шими правами та невіддільне від них. Крім того, зазначене право лежить в основі інституту екологічних прав людини і покликане сприяти його реалізації⁴. Інші екологічні права людини (на еко­логічну інформацію, на участь у прийнятті рішень та на судовий захист цих прав) були проголошені в принципі 10 Декларації Ріо. Передумовами цього були Міжнародний пакт про громадянські

' Див.: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: Шр://209.85.129.132/

та політичні права 1966 року, який передбачає свободу шукати, отримувати та поширювати інформацію¹, та Зальцбурзька де­кларація про захист права на інформацію та участь 1980 року. Важливе значення для розвитку права на інформацію мали Рекомендація Ради Європи № (81)19 про доступ до інформа­ції прийнята у Страсбурзі 25 листопада 1981 року, та Дирек­тива 90/313 Європейської економічної комісії (ЄЕК) ООН від 7 червня 1990 року про доступ до інформації з навколишнього середовища².

Директивою 85/337-ЄЕК від 27 червня 1985 року про оцін­ку впливу деяких державних та приватних проектів на навко­лишнє середовище була закріплена участь громадськості в одер­жанні відомостей про довкілля. Це право розвинула Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордон­ному контексті (Еспо, Фінляндія, 1991 р.). Положення про гро­мадськість містяться також у Конвенції ЄЕК ООН про транс­кордонний вплив промислових аварій та в Конвенції з охорони та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер (Гельсінкі, 1992 р.). Європейська хартія з навколишнього сере­довища і здоров'я, прийнята 1989 року, визнала право участі громадськості у вирішенні проблем навколишнього середовища і здоров'я³.

2.4. Принцип невід'ємного суверенітету над природними ресур­сами декларується другим принципом Ріо, однак має тривалішу історію.

Генеральна Асамблея ООН, враховуючи резолюцію 1314 (XIII) від 12 грудня 1958 року, якою Генеральна Асамблея створила Комісію з невід'ємного суверенітету над природними ресурсами і доручила їй проведення повного обстеження становища, що існує відносно невід'ємного суверенітету над природними багатствами і ресурсами як основного елемента права на самовизначення, з

=сасКе:їсКкША£Ш

Див.: Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини [Електронний ресурс]. — Режим доступу: гакоп.гасіа.^оу.иа/с^і-Ьіп/іашз/таіп

³ Див.: Лопес. Остра супротив Іспанії [Електронний ресурс]. — Режим досту­пу: шчпАг.еигосоигі.ощ.иа/АгисІе.а5р?АМх=667

⁴ Див.: Кравченко С, Андрусевич А. Вказ. твір. — С. 137.

Див.: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. [електронний ресурс]. — Режим доступу: г.акоп.гасіа.^оу.иа/с^і-Ьіп/іа'йгз/таіп. с£І?пге£=995_043

Див.: [Електронний ресурсі. - Режим доступу: тин*гог.Ьіо5аГе1у.Ье/СВД)іг. Еиг.ОВ/ОШег/90

Див.: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: Ьіір5://5еагсЬ.ІІ£а.пет./1_сіос2. П5{/РгатеРог51гисіигеОос

Зо

наданням, у разі потреби, рекомендацій у цілях його зміцнення, прийняла Всесвітню хартію природи¹.

Хартія зазначила, що при проведенні повного обстеження ста­новища, що існує відносно невід'ємного суверенітету народів і націй над їхніми природними багатствами і ресурсами, повинні належним чином враховуватися права й обов'язки держав згідно з міжнародним правом і необхідністю стимулювання міжнародної співпраці в економічному розвитку країн, що розвиваються.

Право народів і націй на невід'ємний суверенітет над їхніми природними багатствами і ресурсами повинно здійснюватися на користь їх національного розвитку і добробуту населення від­повідних держав.

Розвідка й експлуатація таких ресурсів і розпорядження ними, так само як і ввезення потрібного для цих цілей іноземного капі­талу, повинні проводитися відповідно до правил і умов, які народи і нації за своїм вільно прийнятим рішенням вважають необхідними або бажаними для дозволу, обмеження або заборони таких видів діяльності.

Міжнародна співпраця в цілях економічного розвитку країн, що розвиваються, будь то у вигляді державних або приватних капіталовкладень, обміну товарами і послугами, технічної допо­моги або обміну науковими даними, повинна сприяти незалежно­му національному розвитку цих країн і грунтуватися на пошані їхнього суверенітету над їхніми природними багатствами і ресур­сами.

2.5. Принцип загальної та диференційованої відповідальності означає, що всі країни мають зобов'язання охороняти навколишнє середовище та забезпечувати сталий розвиток, але вони можуть взяти на себе різний обсяг відповідальності. Дотримуючись го­ловного принципу рівності, більша відповідальність покладається на країни, відповідальніші за створення (винні у створенні) еко­логічних проблем. Це дозволяє ефективно співпрацювати країнам з різним рівнем економічного розвитку і різними можливостями для досягнення спільних цілей та вирішення спільних проблем. Цей принцип знайшов своє підтвердження в різних міжнарод-

но-правових актах, визнаючи різний ступінь відповідальності та можливостей країн, що розвиваються.

Концепція загальної та диференційованої відповідальності є досить суперечливою. Вона не визначає чітко, якою мірою індус­тріалізовані країни повинні-надавати фінансову допомогу, роз­ширювати можливості країн, що розвиваються, передавати їм технології та дозволяти менш суворий режим дотримання міжна­родних договорів'. Робота над виробкою механізмів застосування диференційованої відповідальності триває.

9 лютого 2000 року Європейська Комісія прийняла Білу Кни­гу щодо екологічної відповідальності². Метою цієї Книги було визначити як принцип «забруднювач платить» один із основних екологічних принципів, закріплених у Договорі про заснування Європейського Співтовариства, який може бути найкраще засто­сований, щоб відповідати цілям політики з навколишнього середо­вища Співтовариства. Була також прийнята Директива 2004/35/ ЄС від 21 квітня 2004 року про екологічну відповідальність за запобігання та ліквідацію наслідків завданої навколишньому се­редовищу шкоди³.

2.6. Щодо принципів, спрямованих на запобігання забрудненню довкілля, одним із найбільш розроблених є принцип «забруднювач платить», згідно з яким фізичні та юридичні особи, відповідаль­ні за забруднення, повинні надати кошти на заходи, необхідні для уникнення чи зменшення забруднення. Рекомендацією ОЕСР 1972 року принцип був рекомендований до широкого застосуван­ня⁴.

Суть принципу «забруднювач платить» полягає в тому, що якщо особа забруднює повітря, воду, ґрунти та ін., то вона повинна бути відповідальною за видалення цього забруднення. Принцип «забруднювач платить» був впроваджений у Договір про

¹ Див.: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: есо{огит2.пагосІ.ги/1іет5£,/ іпГогті.Ьіт

Див.: Кравченко С.М., Андрусевич А.О., Бонайн Дж.Е. Вказ. твір. — С. 36.

Див.: СОМ (2000) 66 їіпаї.

Див.: Проекологічну відповідальність за запобігання та ліквідацію наслід­ків завданої навколишньому середовищу шкоди [Електронний ресурс] : директива Європейського парламенту та ради 2004/35/ЄС від21 квітня 2004 року — Режим вступу: пПр://209.85.135.І32/₅еагсЬ?_Ч=сасЬе:

Див.: Рекомендація ОЕСР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: ип.ог£.ц_а/Ше5/пат.іопаІ_есоІо£у.рс1[

заснування Європейського Співтовариства 1987 року. Умови та форми застосування принципу «забруднювач платить» визначені Рекомендацією Ради від 3 березня 1975 року щодо розподілу затрат і дій державних органів влади з екологічних питань¹.

Зміст принципу з часом суттєво розширився: тепер забруд­нювачі зобов'язані оплачувати адміністративні заходи, що вжи­ваються органами влади у відповідь на забруднення. Значення терміна «забруднювач» теж розвивалося. На початку 1970-х років це поняття включало лише промисловий сектор, проте 1975 року було закріплено ширше визначення цього поняття. «Забруднювач» — особа, яка прямо чи непрямо завдає шкоди навколишньому середовищу або створює умови, що ведуть до такої шкоди.

Згідно з принципом «забруднювач платить» стандарти та штра­фи, чи можливе поєднання обох, є головними інструментами дій державних органів влади з метою уникнення забруднення. Стан­дарти включають:

— Стандарти якості навколишнього середовища, що мають обов'язкову юридичну силу і встановлюють допустимі рівні забруд­нення, які не можна перевищувати.

— Стандарти товарів (продукції), що встановлюють рівні за­бруднювачів, які не можна перевищувати, у складі товарів чи викидах або визначають якості чи характеристики дизайну то­варів, шляхи їх використання. Коли доцільно, стандарти продук­тів включають особливості тестування, пакування, маркування

продукції.

— Стандарти для певного устаткування, яке іноді називають «стандартами процесу»: (а) «стандарти викидів»; (б) «стандарти дизайну устаткування»; (в) «операційні стандарти».

Мета штрафів — заохотити забруднювача вживати необхідних заходів для зменшення забруднення. Штрафи застосовуються за­лежно від розміру забруднення на основі відповідних адміністра­тивних процедур.

Співтовариство намагається стандартизувати методи підрахун­ку для встановлення штрафів, які використовуються в державах-членах.

¹ Див.: Рекомендація Ради від 3 березня 1975 року щодо розподілу затрат і дій державних органів влади з екологічних питань ОЛЬ 194, 25.07.1975.

Кожна держава-член повинна застосовувати принцип «забрудню­вач платить» до всіх форм забруднення в межах своєї країни.

---

⇐ Назад
• 1
• 23