Характеристика та представники.

"Філософія життя" — цеірраціоналістичний напрямок, що сформувався в кінці ХІХ — початку XX ст. Він виник як реакція на кризу класичного західного раціоналізму. Найбільшого поширення філософія життя набула в першій чверті XX ст. У подальшому цей напрямок втрачає свою самостійність і його принципи використовуються екзистенціалізмом, персоналізмом, феноменологією і, особливо, філософською антропологією. Представниками "філософії життя" єФрідріх Ніцше (1844— 1900), Анрі Бергсон (1859—1941), Вільгельм Дільтей (1833—1911),Георг Зіммель (1858— 1918),Освальд Шпенглер (1880—1936) та ін.

"Філософія життя" розглядає все, що існує як форма прояву "життя". При цьому поняття "життя" розглядається як первинна цілісна реальність, яка не тотожна ні духу, ні матерії і може бути осягнута лише інтуїтивно. Засновники "філософії життя" вважали, щоосновою життя і його проявом є воля.

5.2. А. Шопенгауер.

Так, у вченні німецького філософа А Шопенгауера, яке можна вважати одним із джерел ірраціоналізму, обстоюється примат волі відносно розуму. Вінстверджував, що воля, тобто мотиви, бажання, спонуки до дій і самі процеси реалізації цих дій є специфічними, відносно самостійними. При цьому, і це головне, воля визначає спрямованість і результати розумового пізнання. Тобто на місце розуму має бути поставлена воля, яка незалежна від контролю з боку розуму і не має ні причин, ні основи. Це "абсолютне вільне хотіння". Крім того, воляпронизує весь світ, вона — першоначало й абсолют.Світ, за А. Шопенгауе-ром, є нічим іншим як "волею і уявою" (див. його працю "Світ як воля і уява").

5.3.Ф. Ніцше

Вважав волю основою життя. Але життя є проявом не абстрактної світової волі, як у А. Шопенгауера, а"волі до влади".Цяволя є не лише визначальним, головним стимулом життєдіяльності людини, а й життя взагалі, буття як такого."Щоб зрозуміти, що таке "життя", — пише Ф. Ніцше, — і якого роду устремлінням і напруженням воно є, ця формула має однаковою мірою відноситися як до дерева і рослини, так і до тварини". І далі: "Задля чого дерева первісного лісу борються одне з одним? Із-зі влади!" (див. його працю "Жадання влади").

Сама назва цього ірраціонального напрямку в філософії вказує на йогоцентральне поняття — "життя".Воно виступає в ролі первинної реальності, цілісного процесу, як безперервне творче становлення "живого". Життя протистоїть нежиттю, всьому неорганічному, застиглому. Тому, якщо"життя" перебуває в постійному русі і протиріччі,наука не може бути ефективним засобом пізнання цього життя. Це пояснюється тим, що наука, використовуючи аналітичний метод, розкладає явища життя на окремі частини. Зв'язки між' ними наука здатна пояснити, а тому вона може змінити світ на користь людини, створювати нові предмети, процеси тощо. Алезрозуміти сутність світу наука (розум) безсила.Розум завжди людяно орієнтований, має мету, а "життя" вище будьякої цілеспрямованості. Томуна перше місце переміщуються не раціональні, а інтуїтивні форми пізнання.

Істина не доступна кожному в процесі навчання, її пізнання носить недемократичний характер, виникає проблема "аристократизації" пізнання. Звідси— висока оцінка особистості та її творчості. Людина реалізує себе як особистість в історії і культурі, її творчість відповідає "життю", вона є і процес, і одночасно результат біологічного і соціального пристосування. Людина живе в історії, але історія не має об'єктивних законів. Вона має долю, і людина має долю. Загальна історія людей — це фікція.

Свою долю мають кожна культура і кожна цивілізація. Вони виникають, розвиваються і руйнуються відповідно до циклів часу. Цивілізація і культура мають свою специфіку, своєрідність, тому не можуть серйозно впливати одна на одну. Кожна з них має свої цінності, що час від часу змінюються. Є цінності "життя", які не залежать від специфіки культур. Це цінності, які відображають "стадні інстинкти", мораль рабів, масові упередження (рівність , справедливість) тощо. Основні настанови і цінності "філософії життя" — прагнення до життя, відсутність страху смерті, бажання бути сильнішим за інших, воля до влади, благородство й аристократизм духу.

6.Сучасна зарубіжна філософська антропологія.

Філософська антропологія в широкому значенні —філософське вчення про сутність людини; у вузькому значенні — течія західноєвропейської, переважно німецької, філософії першої половини XX ст. Основні представники цієї течії: М. Шелер (1874—1928), Г. Плеснер (1892—1985), А. Телеп (1904—1976), Е. Ротхаккер (1888—1965), X. Хенгстенберг (нар. 1904) та ін.

Безпосереднімджерелом філософської антропології були "філософія життя" (В. Дільтей) та феноменологія (Гуссерль). Передумовою виникнення цієї течії була криза традиційних уявлень про людину. На думку Шелера,спеціальні науки про людину не дають чіткого уявлення про природу, сутність людини. Звідси, філософська антропологія має стати фундаментальною наукою про людину, її походження, її фізичне, психічне,духовне начала в світі, про сили і тенденції, які рухають нею і які вона приводить в рух. Цеспроба відтворення цілісного уявлення про людину шляхом переробки і роз'яснення тих предметних знань про людину, які були отримані окремими конкретними науками — біологією, психологією, етнологією, соціологієюта ін. Філософська антропологія прагне до власне теоретичного аналізу специфічних особливостей людської сфери буття.

Початком філософської антропології вважається поява праць М. Шелера "Становище людини в космосі" (1928) і Г. Плеснера "Ступені органічного світу і людина" (1928). Тут розглядаються деякі суттєві аспекти відношення людини до тваринного і рослинного світу. Зокрема, аналізуються суттєві відмінності в способі існування людини і тварини. Цю відмінність М. Шелер вбачає в тому, що людина здатна звільнитися від тиску біологічних потреб. Вона — не стільки біологічна, скільки, в основному, духовна істота, яка. здатна до "чистого споглядання речей". У Г. Плеснера підкреслюється така риса природи людини, як "ексцентричність", завдяки якій людина втратила свою велич і тому "засуджена" до вічного пошуку і самовдосконалення. На думку А. Гелена, людина внаслідок біологічної недосконалості приречена до діяльної активності, що реалізується в різних формах культури. Він вважає, що відмінність людини від тварини проявляється вже на стадії елементарних специфічно людських комбінацій сприйняття і руху (сенсо-моторних процесів). Тобтовизначальним у розумінні людини є її діяльність.У Ротхаккера людина — продукт певного стилю життя, або "об'єктивного духу" культури. Як бачимо, представники філософської антропології вибирають будь-яку окрему рису і вважають її визначальною ознакою природи людини. При цьому, інші, не менш важливі риси, ігноруються. Внаслідок цього, в цілому, методологічні принципи філософської антропології і конкретні теоретичні побудови, що витікають з них, страждають суттєвими вадами. Таким чином, залишилися нездійсненими її претензії на основополож-

ну філософську дисципліну, що дає наукове знання про сутність людини, про її цілісний образ.

У 60—70-х роках XX ст. філософська антропологія влилася в інші філософські напрямки, що претендують на теоретичне осмислення і тлумачення сучасного знання про людину, досягнення нового розуміння сутності людини — екзистенціалізм, прагматизм, персоналізм, структуралізм та ін.

ТЕМА 5

Філософія свідомості.

План.

1.Проблема свідомості у філософії.

1.1. Актуальність проблеми свідомості.

1.2. Зв'язки між свідомістю й буттям.

1.3. Відображення (форми та види).

Сприйняття та уявлення.

1.5. Понятійне мислення.

2. Свідомість і самосвідомість.

2.1.Риси свідомості.

2.2. Самосвідомість її ступені та форми.

2.3. Рефлексія.

3. Філософське трактування феномену безсвідомого. Зігмунд Фрейд.

НА САМОСТІЙНЕ ВИВЧЕННЯ

4.Сутність і структура суспільної свідомості.

5. Форми суспільної свідомості.

Літ-ра для самостійної роботи студентів “Філософія” За редакцією док. Філос. Н, проф. І.Ф. Надольного. К. “Вікар”.-1997.-С.201-220.

1.Проблема свідомості у філософії.

1.1. Актуальність проблеми свідомості.

 

Проблема свідомості — одна з найважливіших і загадкових. Вона як філософська категорія має складну і суперечливу історію, характеризується багатозначністю підходів і тлумачень. Це свідчить, водночас, про пильну увагу філософів до проблеми свідомості, актуальністьякої пояснюється тим, що:

— без з'ясування природи людської свідомості не можна визначити місце і роль людини в світі, особливості її взаємовідносин з навколишньою дійсністю;

— питання про сутність свідомості, про її зв'я­зок з буттям є одним із найважливіших світо­глядних і методологічних аспектів кожного філо­софського напрямку;

— всі проблеми сучасної суспільної практики органічно пов'язані з дослідженнями свідомості. Це стосується гострих і актуальних проблем су­спільного розвитку, взаємодії людини і техніки, відношення науково-технічного прогресу та при­роди, проблем виховання, спілкування людей тощо.

 

 

1.2. Зв'язки між свідомістю й буттям.

 

Одним із важливих філософських питань зав­жди було і залишається питання про зв'язки між свідомістю й буттям.

Матеріалістична позиція, виходячи з примату буття над свідомістю, не відкидає того, що людська діяльність завжди передбачає свідомість, що вона "пронизана" свідомістю. Буття виступає як більш широка система, всередині якої свідомість є спе-

цифічною умовою, засобом, "механізмом" вписуван­ня людини в цю цілісну систему буття.

Отже, вторинність людської свідомості стосов­но людського буття виступає як вторинність еле­менту стосовно системи, вторинність умови й пе­редумови відносно цілісної структури діяльності.

Свідомість — це особлива форма відображення, регуляції та управління ставленням людей до на­вколишньої дійсності, до самих себе та своїх спо­собів спілкування, які виникають і розвиваються на основі практично-перетворювальної дійсності.

Матеріалістична філософія, виходячи з прин­ципу матеріальної єдності світу, органічної включеності людини в цілісність живої і неживої при­роди, розглядає свідомість як властивість високоорганізованої матерії — мозку. Тому необхід­но простежити генетичні витоки свідомості саме в тих формах організації матерії, які передують людині в процесі її еволюції.

Важливішою передумовою такого досліджен­ня є аналіз відображення форми матеріальної взає­модії, на основі якої виникають психіка та свідо­мість.

 

1.3. Відображення (форми та види).

Відображення — це здатність матеріальних явищ, предметів, систем відтворювати у своїх вла­стивостях особливості інших явищ, предметів, сис­тем в процесі взаємодії з ними.

Підхід у дослідженні відображення має бути послідовно генетичним, історичним. Слід розгля­дати розвиток конкретних форм та видів відоб­раження, їх ускладнення, вдосконалення в процесі розвитку форм руху матерії.

Характер відображення залежить від:

— природи впливу;

— особливостей, якісної специфіки тіла, що відображає. Тобто поява більш складних матері­альних об'єктів зумовлює появу нових, більш складних форм відображення.

Так, найбільш простим матеріальним об'єктам відповідає фізична форма відображення. З появою білкових тіл виникає біологічна форма відобра­ження •— чуттєвість.

Виникнення живої речовини супроводжувало­ся появою ще більш складної біологічної форми відображення — подразливості. Це властивість найпростішої живої речовини відповідати на вплив зовнішнього світу (поворот голівки соняш­ника за сонцем протягом дня).

Більш складною властивістю живої речовини є відчуття,що виникає на основі ускладнення подраз­ливості. Відчуття — це певний внутрішній стан жи­вої речовини, який полягає в мобілізації можливос­тей організму, його ресурсів для здійснення реальних дій, необхідних для задоволення потреб організму.

Форми відображення в живій природі розви­ваються в напрямку зростання ролі цього внут­рішнього стану мобілізації, настройки організму на розв'язання життєвих задач.

Виникнення відчуттів пов'язано з формуван­ням особливої матеріальної структури, що відпо­відає за відображення, — нервової тканини, яка поступово розвивається у складні нервові системи.

Спочатку примітивні нервові клітини під впли­вом зовнішнього середовища спеціалізуються, відбувається розподіл функцій між окремими гру­пами нервових клітин. Потім виникає централь­на нервова система, тобто дії організму регулю­ються з одного центру — головного мозку.

 

Сприйняття та уявлення.

Відчуття є елементарною формою психічного. Більш складною формою є сприйняття та уявлен­ня. Сприйняття — це синтез відчуттів, отрима­них від різних органів чуття. Уявлення — це здатність зберігати образ предмета в мозку не лише тоді, коли предмет безпосередньо впливає на орга­ни чуття, а й тоді, коли цього впливу немає.

1.5. Понятійне мислення.

 

Крім відчуттів, які дають безпосереднє знання про світ, людині властива вища форма прояву свідо­мості — понятійне мислення. Лише людині вла­стиві вищі психічні функції — мислення, пам'ять, воля, емоції.

Свідомості відповідає за специфічно людський спосіб буття в світі, взаємодії зі світом. Цим спо­собом є практика, тобто практично-перетворюваль­не ставлення до дійсності, за допомогою якого людина створює своє "неорганічне тіло", "другу природу" і взагалі творить культуру. Формуван­ня культури на основі практики спричиняє ви­никнення свідомості. В останній з необхідністю фіксуються навички, способи, норми практичної діяльності. Оскільки ці навички, способи та нор­ми мають суспільну природу, тобто виникають, реалізуються та відтворюються в сумісній, колек­тивній діяльності, то і форми відображення, в яких вони закріплюються, завжди мають соціальний характер.

Навички, способи, норми практичної діяльності завжди передбачають певне спілкування людей, їх кооперацію. Звідси — людська свідомість має суспільну природу.

2. Свідомість і самосвідомість.

Свідомість має бути програмою, що управляє людською діяльністю, а також жити внутрішнім життям. Такі умови забезпечуються завдяки пев­ним характерним рисам, властивим свідомості та функціям, які вона виконує

2.1.Риси свідомості.

Однією з важливих рис свідомості є її

А) універ­сальність. Це означає, що у свідомості можуть відображатися будь-які властивості предметів, що так чи інакше залучаються до діяльності. Це відбу­вається тому, що праця і спілкування "змушують" предмети подати себе багатогранне в думках лю­дини. Відомий приклад: орел бачить набагато далі, ніж бачить людина, але людське око помічає в ре­чах значно більше, ніж око орла.

Свідомості властива

Б) об'єктивність. Тобто сві­домість відображає предмети такими, якими вони є в дійсності.Тварина бачить у предметі лише об'єкт потреби або небезпеки. Людина бачить речі незалежно від тієї чи іншої потреби.

 

Для свідомості характерний

В) нерозривний зв'я­зок із мовою.

Мова виконує важливі функції:

1) збереження знань (акумулятивна функція);

2) зв'язок між людьми, передача досвіду (комуні­кативна функція);

3) засіб вираження думки, знань (експресивна функція).

 

Свідомість містить чітко виражене цілеспря­моване відображення дійсності, їй властиве

Г) ціле-покладання. Перед тим, як щось зробити, людина

створює ідеальний проект майбутнього результа­ту і розробляє план дій. Матеріальне виробництво продукує речі, предмети. Духовне — їх проекти.

 

Людина активно ставиться до дійсності. Вона оцінює ситуацію, фіксує своє ставлення до дійсності, виділяє себе як суб'єкта такого ставлення.

Д) Актив­не ставлення до дійсності — характерна риса свідо­мості як специфічної форми відображення.

 

Активність як невід'ємна риса свідомості тіс­но пов'язана з такою властивістю свідомості, як

Є) творчість.Адже універсальне й об'єктивне відоб­раження дійсності передбачає не просто активне ставлення до неї, а творчо-активне, тобто перетво­рювальне, а не руйнівне ставлення. Людина праг­не створювати нове. А для цього потрібні нові ідеї, конструктивне зображення того, чого реально ще | немає, але може бути створено відповідно пізна­ним об'єктивним законам цієї реальності.

2.2. Самосвідомість її ступені та форми.

Вже зазначалося, що людина активно ставить­ся до дійсності. Активність передбачає оцінюван­ня не лише ситуації навколишньої дійсності, а й аналіз носія свідомості, тобто людини, виділення суб'єктом самого себе як носія певної активної позиції відносно світу. Все це проявляється в са­мосвідомості. Отже, самосвідомість — це виділен­ня себе, ставлення до себе, оцінювання своїх мож­ливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості.

Формування самосвідомості має певні ступені та форми.

Перший ступінь — самопочуття. Са­мопочуття — це елементарне усвідомлення свого тіла та його гармонійне поєднання зі світом ото­чуючих речей та людей. Щоб правильно орієнту­ватися в світі речей, необхідно насамперед усвідомлювати, виділяти ті зміни, які відбуваються з тілом людини на відміну від того, що відбувається у зовнішньому світі. Якби цього не відбувалося, то людина не змогла б розрізнити процеси, що відбу­ваються в самій дійсності від суб'єктивних про­цесів. Наприклад, людина не змогла б зрозуміти, чи предмет наближається чи віддаляється від неї.

Усвідомлення себе як такого, що належить до тієї чи іншої спільності людей, тієї чи іншої куль­тури і соціальної групи — є більш високим рівнем самосвідомості.

Виникнення свідомості "Я" як зовсім особли­вого утворення, схожого на "Я" інших людей і разом із тим в чомусь унікального, неповторного — це найвищий рівень розвитку самосвідомості.Зав­дяки йому людина може здійснювати вільні дії і нести за них відповідальність, що в свою чергу вимагає самоконтролю та оцінювання своїх дій.

У поняття самосвідомості входить, як уже го­ворилося, також самооцінка, самоконтроль. Самосвідомість передбачає співставлення себе з певним ідеалом "Я", що формується і вибирається самою людиною. Людина порівнює себе з цим ідеалом, самооцінює і, як наслідок, виникає відчуття задо­волення чи незадоволення собою.

Самооцінка і самоконтроль можливі лише за наявності такого "дзеркала", як колектив інших людей. У цьому "дзеркалі" людина бачить саму себе, і з його допомогою вона починає ставитися до себе, як до людини, тобто виробляє форми само­свідомості. Самосвідомість формується в процесі колективної практичної діяльності і міжлюдських взаємовідносин, а не в результаті внутрішніх по­треб ізольованої свідомості.

2.3. Рефлексія.

Об'єктом вивчення людини може бути сама свідомість. У цьому випадку ми говоримо про реф­лексію.

Рефлексія — це така форма самосвідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предме­том спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта.

Рефлексія не обмежується лише усвідомленням, аналізом того, що є в людині, а й одночасно перероб­ляє саму людину, спричиняє перехід за межі того рівня розвитку особистості, якого було досягнуто.

Людина аналізує себе в світі певного ідеалу осо­бистості, порівнює себе з ним, прагне досягти цьо­го ідеалу. Вона немовби прагне "обґрунтувати" себе, закріпити системи своїх власних орієнтирів. Але свій образ, який формує людина, не завжди відпо­відає (адекватний) реальній людині та її свідомості. Адже людина здатна помилятися. Тому те, наскіль­ки правильно людина "розуміє" себе, адекватно "подає" себе, можуть визначити оточуючі її люди.

 

3. Філософське трактування феномену безсвідомого. Зігмунд Фрейд.

Досліджуючи свідомість, вчені дійшли виснов­ку, що існують приховані фактори впливу на свідомість, тобто безсвідоме. Зокрема, ідею безсвідо-мої мотивації свідомості розробляв австрійський психіатр Зігмунд Фрейд (1856—1939).

3. Фрейд вважав, що на свідомість діють об'єк­тивні відносно свідомості фактори, що відсутні в досвіді самої свідомості, їх він називав безсвідомими. До цих факторів належать психологічні та біологічні потреби, які викликають неусвідомлені переживання. Про це Фрейд образно говорив, що "Я" не "є господарем у власному домі", і що сві­домість людини змушена "задовольнятися мізер­ними відомостями про те, що відбувається в її душевному житті безсвідомого".

Сутність поглядів Фрейда зводиться до таких положень. У людині прихована велика сила — "без­свідоме", або, як він його назвав, "Воно". Цією си­лою управляє, зокрема, такий інстинкт, як лібідо (лат. Ііbidо — прагнення, бажання, пристрасть) — гіпотетична психічна енергія сексуальних прагнень. Сила та зміст безсвідомого проявляється в снах.

Крім "Воно" в людському духовному досвіді присутнє "Над-Я". Це — суспільні норми та соці­альні настанови, традиції, ідеали, совість, ціннісні уявлення тощо, які домінують в культурі. "Над-Я" формує систему соціальних фільтрів. Те, що не пропускається через фільтри "Над-Я", заганяєть­ся в безсвідоме, "витісняється" зі свідомості ("Я") і спричиняє потім до серйозних психічних роз­ладів. Культура, розвиток цивілізації передбача­ють безкінечну роботу з відлучення людей від інстинктів. Але коли культура надмірно задавлює інстинкти, вони вириваються назовні, як джин із пляшки, і знищують її.

Фрейд вивчав безсвідоме з метою зрозуміти при­чини душевних розладів людей, психічних за­хворювань. На його думку, лікар-психотерапевт зо­бов'язаний допомогти хворому усвідомити безсвідо­ме, що діє за його спиною, і цим самим розширити сферу свободи людини, позбавити її від влади "Воно".

"Воно", за Фрейдом, з розвитком цивілізації витісняється, але не зникає. Надмірний тиск "Над-Я" немовби провокує зростання сили "Воно". Ви­тіснені безсвідомі інстинкти — це порохова боч­ка, що готова вибухнути раптово у вигляді психіч­них зривів чи соціального бунту. Отже, людина виявляється заручником сил, що не піддаються її "Я". Звідси і прагнення Фрейда знайти розумний баланс "Над-Я" і "Воно" і тим самим надати мож­ливість "Я" вільно й розумно проявити себе, бути життєздатним. Поки людина живе в суспільстві, їй не позбутися впливу "Над-Я". Разом із тим, поки вона живе і живим є її тіло, людина не змо­же повністю позбутися сили інстинктів. Тому тре­ба осмислити існування цих сил, їх вплив і вста­новити між ними якийсь компроміс. Лише в цьо­му випадку розширюється простір людської сво­боди, а отже, і простір свідомості ("Я").

Фрейд вимагав постійної роботи, застосування зусиль для перетворення "Воно" в "Я". Хоча він і заявляв, що "людина не господар у своєму власно­му домі", що "інтелект безсилий порівняно з люд­ськими інстинктами", але не прирікав людину на безнадію. Він був упевнений, що "там, де було "Воно" має стати "Я". В кінцевому підсумку ро­зум і свідомість виявляються сильнішими за "Воно". Єдино можливим, за Фрейдом, і нормаль­ним шляхом для людства в майбутньому — це жити, постійно звільняючись від тиску стихії безсвідомого і зміцнюючи в собі самосвідоме "Я".

Однак у суспільстві XX ст. відбулися зміни, пов'язані з відмовою від традицій, ціннісних норм, ідеалів тощо. Абсолютизувалося значення і роль "Воно". Безсвідоме ("Воно") отримало верх над суспільним фільтром ("Над-Я"). В культурі і вза­галі в суспільстві почалася небезпечна для су­спільства і людства в цілому анархія розгнузда­ного "Воно", інстинктів. "Я" занурилося в темний хаос "Воно". Суспільство перестало рахуватися з "Над-Я", відмовилося від соціальних норм і цінно­стей, і насамперед від сорому. Запанували безсо­ромність, смакування скритих пороків людини, її потаємних інстинктів і бажань.

Тема 6.

Філософські теорії розвитку.

Діалектика.

План.

1. Категорії "рух" і "розвиток" у філософії.

1.1. Рух.

1.2. Властивості руху.

1.3. Спокій.

1.4. Форми і класифікація руху.

1.5. Розвиток .

2. Закон єдності і боротьби протилежностей

3.Категорії діалектики.

3.1. Тотожність.

3.2. Відмінність

3.3.Протилежності.

3.4.Суперечності. Види суперечностей.

4. Категорії "якість", "кількість", "міра"

4.1. Якість та властивість.

4.2. Кількість.

4.3.Міра.

Закон заперечення

5.1. Діалектичне та метафізичне заперечення.

5.2. Закон заперечення заперечення.

6. Філософська категоризація світу; система категорій, її зміст і форма

6.1. Категорії.

6.2. Сутність – явище.

6.3. Причина – наслідок.

6.4. Необхідність – випадковість.

6.5. Можливість – дійсність.

6.6.Одиничне — загальне

6.7.Форма — зміст.

Для самостійного вивчення та повторення матеріалу

Літ-ра “Філософія” За редакцією док. філос. н., проф. І.Ф. Надольного. К. “Вікар”.-1997.-С.222-250.

1.Категорії "рух" і "розвиток" у філософії.

Що таке діалектика?

Сучасна загальна теорія розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах.

Рух.

 

Матерія, як ми знаємо, має різноманітні власти­вості: нестворюваність, незнищуваність, пізнавальність, невичерпність будови тощо. Але серед них є така, без якої матерія не може існувати. Така властивість називається атрибутом, способом існу­вання. Це — рух.

Рух є невід'ємною, всезагальною, необхідною, вічною властивістю матерії. Матерія не може існу­вати поза рухом. Вона невідривна від руху. Рух — це вічний атрибут матерії. Всюди і ніколи не­має і не буде жодного матеріального об'єкта, жод­ного явища, які б були позбавлені руху. Навіть в умовах, близьких до абсолютного нуля температу­ри, матеріальні об'єкти не перестають змінювати­ся: у деяких металів з'являється властивість над­провідників, олово стає напівпровідником, гелій — надтекучим і т. д.

З філософської позиції можна стверджувати, що рух — це будь-які взаємодії, а також зміни стану об'єктів, що відбуваються в процесі цих взаємодій. Тому рух є зміна взагалі, починаючи від простого переміщення і кінчаючи мисленням.

1.2. Властивості руху.

Рух має певні властивості:

— об'єктивність, вона випливає з об'єктивного існування світу;

— рух незнищуваний, бо незнищувана мате­рія, світ;

— загальність (універсальність) руху, бо немає

таких матеріальних тіл, які б не перебували в русі, тобто без взаємодії, зміни;

— абсолютність і відносність руху, тобто він відносний в міру конкретних форм його прояву;

— суперечливість руху, яка проявляється в тому, що він абсолютний і відносний, перервний і без­перервний (наприклад годинник).

 

1.3. Спокій.

 

Світ, як вже зазначалося, не може існувати без руху. Рух абсолютний. Але в загальному потоці матеріальних змін можуть бути моменти спокою, моменти рівноваги. Адже існують такі різновиди руху, які не змінюють якісних характеристик пред­метів. Наприклад, відомо, що всередині предметів відбувається "скажений танок" електронів та інших елементарних часток, але при цьому загаль­ний вигляд, місцезнаходження предметів зали­шається незмінним. Ми сприймаємо їх як такі, що перебувають у спокої. Спокій — це стан руху, який не порушує якісну специфіку предмета, його стабільність.

Рух абсолютний. Момент спокою, рівноваги відносний. Спокій має місце відносно не всієї матерії, а лише відносно тих чи інших окремих матеріальних об'єктів. Спокій — це один із мо­ментів руху.

Завдяки наявності відносного спокою виника­ють і більш-менш довго існують якісно визначені речі, що відрізняються одна від одної. Наприклад, людство і окрема людина. Людство знаходиться в постійному русі, зміні, взаємодії особистостей, груп тощо. Але завдяки тому, що тут одночасно спостерігається відносний спокій (окрема людина), ми можемо визначити певну, якісно визначену, кон­кретну особу.

За відносним спокоєм криється безперервний рух, зміна. Так, ми можемо спостерігати людину, яка знаходиться певний час в незмінному стані, спокої. Але в той же час в людському організмі відбуваються безперервні біологічні процеси, тоб­то зміни.

Спокій не лише відносний, а й тимчасовий. У певний час спокій порушується, ліквідується, знімається універсальним рухом.

Проте універсальний рух неминуче знову по­роджує спокій або рівновагу в тій чи іншій формі, але в інших умовах.

1.5. Форми і класифікація руху.

 

Рух існує в різних формах. Спроби класифіку­вати форми руху матерії наштовхуються на певні труднощі. Поширеною є класифікація відповідно структурних рівнів матерії. Це такі основні фор­ми руху, як механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна. Але цим класифікацію не можна об­межувати. Досягнення науки свідчать про над­звичайну розмаїтість і складність форм руху, їх взаємодії, переходів тощо.

Прогрес науки дав змогу сформулювати основні принципи класифікації форм руху,які цілком ґрунтуються на результатах сучасного наукового пізнання.

Перший принцип: врахування насам­перед специфіки матеріального носія тих чи інших форм руху.

Другий принцип: наявність загальних законо­мірностей певної форми руху.

Третій принцип: історична послідовність, ге­нетичний зв'язок, який існує між багатоманітни­ми процесами матеріального світу.

Форм руху матерії існує стільки, скільки ми здатні розрізнити рівнів організації невичерпної матерії, що розвивається. З погляду спрямованості змін виділяються три типи руху:

— прогресивний(наприклад, загальний процес пізнання);

— регресивний (наприклад, старіння живого організму);

— кругообіг.

Перший тип руху називається розвитком.

 

Розвиток .

Роз­виток — це поява нових якісних станів, нових типів організації, систем, що народжуються з по­передніх систем. Це зміни, які є розгортанням можливостей, що знаходяться в попередніх якіс­них станах. Наприклад, у жолуді прихована мож­ливість стати дубом, і коли жолудь попадає в спри­ятливі для цього умови, можливість реалізується — відбувається процес розвитку жолудя в дуб.

Розуміння розвитку як постійного виникнен­ня чогось принципово нового, незворотного має свою історію. Адже подібне поняття розвитку складалося протягом багатьох віків. Був час, коли уявлення про розвиток як такий взагалі не існу­вало. Це пояснювалось низьким рівнем науко­вих знань і, зокрема, специфікою культури, світо­гляду того чи іншого народу. Так, в античності вищою цінністю вважалась насолода прекрасним, яскраве повноцінне життя. Тому не хотілося уяв­ляти розвиток, зокрема життя, як невідворотній рух до смерті. Звідси — концепція великого колообігу. В світі, на думку греків, все підкорено циклічним, повторним змінам. Зокрема Геракліт стверджував, що світ "є і буде вічно спалахуючим і згасаючим".

Своєрідним подоланням циклічності античної моделі було розуміння розвитку в середньовічній християнській філософії історії. Тут життя ро­зумілося як устремління вперед від минулого до майбутнього, від зародження до Страшного суду. Тобто виникає уява про часову спрямованість, неповторність подій індивідуального і суспіль­ного життя.

Важливий внесок у поняття розвитку зробив Р. Декарт. Він вважав, що Бог дав природі першопоштовх, імпульс, подібно тому, як годинникар, заводячи годинник, надає йому рух. Природа після цього почала "розкручувати первісний хаос", по­роджуючи нові форми. Але таке розуміння роз­витку Декарт не поширював на суспільство. Однак низка буржуазних революцій змусила звернути увагу на історію. Французькі просвітителі Вольтер і Ж.-Ж. Руссо висунули ідею історичного роз­витку, що включала й етапи революційних пере­творень. Кондорсе доповнює їх погляди вченням про безперервний прогрес як найбільш поширену форму суспільного розвитку.

Вагомий внесок в ідею розвитку зробили пред ставники німецької класичної філософії. І. Кант застосовував поняття розвиток до Сонячної сис­теми та інших зоряних світів. Цілісну концепцію розвитку, насамперед історичного розвитку люд­ства з позицій об'єктивного ідеалізму, розробив -Г. Гегель.

Концепція Гегеля була необхідною передумо­вою для марксистської розробки матеріалістич­ного вчення про розвиток природних, суспільних та духовних явищ — матеріалістичної діалектики.

 

2. Закон єдності і боротьби протилежностей

Єдність і боротьба протилежностей — один з основних законів діалектики. Він характеризує джерело саморуху й розвитку явищ природи і соціально-історичної реальності. Закон єдності й боротьби протилежностей в діалектиці займає цен­тральне місце. Це — сутність, "ядро" діалектики.

Чому?

Діалектика є вченням про розвиток, а цей за­кон вказує на джерело розвитку, дає ключ до розу­міння всіх сторін та моментів розвитку.

Кожний предмет — це єдність протилежних сторін, властивостей, тенденцій. У кожному пред­меті, явищі є позитивні й негативні сторони, те, що росте, розвивається, і те, що відживає. Якщо на пер­ший погляд здається, що в процесі розвитку пред­метів чи явищ відсутні суперечності, то завдання дослідника полягає в тому, щоб віднайти їх. Лише шляхом розкриття внутрішніх суперечностей мож­на пізнати предмети, їх сутність, закони їх розвитку.

Що означає "єдність суперечностей"?

По-перше, взаємообумовленість протилежно­стей, тобто існування однієї протилежності перед­бачає необхідну наявність іншої протилежності. Наприклад, лівий — правий, добро — зло, притя­гання — відштовхування, низ — верх тощо.

По-друге, перехід однієї протилежності в іншу шляхом заперечення одна одної. Протилежності перебувають в боротьбі одна з одною, їх боротьба — це природний закономірний наслідок того, що про­тилежності всередині предмета чи явища одночас­но взаємно обумовлюють і заперечують одна одну. Єдність протилежностей має відносний харак­тер. Це пояснюється тим, що сталість, незмінність предмета чи явища тимчасова, що предмет має свій початок і кінець. А боротьба протилежностей має абсолютний характер, тому що рух (розвиток) не припиняється ні на хвилину в результаті бороть­би протилежностей.

 

3.Категорії діалектики.

Боротьба протилежностей — це складний про­цес виникнення, розвитку та вирішення супе­речностей. Зміст закону єдності й боротьби проти­лежностей виражається через взаємодію категорій тотожності, відмінності, протилежності, суперечності. Спочатку спостерігається тотожність предмета чи явища.

3.1. Тотожність – це рівність предмета самому собі. Розрізняють два види тотожності: тотожність одного предмета, тотожність багатьох предметів (процесів, явищ)

Тотожність полюсів, таких як праве — ліве, плюс — мінус, хороше — погане, обумовлюється самим факто­ром існування предмета як єдиної цілісної системи, що має певну кількісну та якісну визначеність. Потім з'являється відмінність як початковий ступінь суперечності.

 

3.2. Відмінність — це початок роздвоєння єдиного предмета чи явища на проти­лежні сторони і тенденції.

Потім відмінність елементів і тенденцій у про­цесі розвитку перетворюється в протилежності.

 

3.3.Протилежності — це такі сторони і тенденції, внутрішньо властиві предметам і явищам, які, перебуваючи в єдності, взаємно виключають і вза­ємно обумовлюють одна одну.

3.4.Суперечності. Види суперечностей.

А відносини між протилежностями називають­ся суперечностями. Суперечності — це система відносин, в межах якої протилежності породжують одна одну, взаємопроникають і переходять одна в одну, породжуючи щось нове. Наприклад, мінливість і спадковість, які є факторами біологічної еволюції, взаємопроникають і переходять одна в одну, поро­джуючи кожного разу новий вид живої матерії.

Суперечності бувають різних видів: внутрішні, зовнішні, основні, неосновні, антагоністичні, неан­тагоністичні.

Внутрішні суперечності— це взаємодія про­тилежностей у системі внутрішніх відносин пред­мета (наприклад, соціальні відносини в суспільстві).

Зовнішні суперечності — це взаємодія протилеж­ностей, що належать різним предметам (наприклад, будь-яка система і навколишнє середовище).

Основні суперечності — взаємодія протилеж­ностей, які створюють джерело саморозвитку пред­мета в певний період. Вони можуть проявлятися як складний комплекс глобальних проблем (на­приклад, екологічна, енергетична, продовольча тощо).

Неосновні суперечності впливають на основні, але не визначають їх форму (наприклад, спожив­ча вартість — вартість в ринкових відносинах).

Антагоністичні суперечності — це взаємодія протилежностей, що мають максимально діамет­ральні тенденції своєї еволюції. Вирішення та­ких суперечностей нерідко здійснюється револю­ційним шляхом, тобто переходом в нову якість.

Прикладом неантагоністичних суперечностей можуть бути відносини між однотипними соціаль­но-класовими спільнотами.

Кожна конкретна суперечність виникає і про­ходить певний шлях. Це не означає, що предмет може бути без суперечностей. Мова йде про ту чи іншу конкретну суперечність. Предмет же може мати інші суперечності. Абсолютно тотожним самому собі предмет не може бути. На певній стадії розвитку окремі сторони досягають такого ступеня суперечностей, що вже не можуть існувати в єд­ності. Наступає момент вирішення суперечностей. Це вирішення відбувається шляхом боротьби. Суперечності не примиряються, а лише долаються.

Подолання суперечностей означає усунення ста­рого і виникнення нового. Дуже важливо для практичної діяльності знати, "зловити" момент вирішення суперечностей.

Боротьба протилежних сил, тенденцій і на­прямків проявляється всюди і в усьому, але ця боротьба в кожному конкретному предметі відбу­вається у властивій йому специфічній формі. Боротьба протилежностей в предметах і явищах виступає як процес, в якому є свої конкретно-істо­ричні стадії розвитку та змін.

Отже, з вищесказаного випливає сутність зако­ну єдності та боротьби протилежностей.

Всім предметам і явищам внутрішньо влас­тиві протилежні сторони, тенденції, що знаходяться в стані єдності та боротьби; боротьба між проти­лежностями обумовлює внутрішнє джерело розвит­ку, веде до зростання суперечностей, які вирішу­ються шляхом усунення (подолання) старого і утвердження нового, якому також властиві свої протилежності.

4. Категорії "якість", "кількість", "міра"

Основні закони розвитку світу розкривають механізм, причину і направленість змін, що відбу­ваються в ньому. Так, закон взаємного переходу кількісних змін в якісні характеризує одну зі сторін цього руху, одну з граней всезагального розвитку. Він розкриває механізм розвитку, по­яснює, як відбувається розвиток, завдяки яким процесам і як предмети зазнають якісних змін та перетворень.

Щоб зрозуміти сутність цього закону, необхід­но дати визначення категорій "якість", "кількість", "міра".

4.1. Якість та властивість.

Якість.Необхідно розрізняти поняття "якість" у побутовому і філософському розумінні. В по­буті, в повсякденні слово "якість" відображає ступінь цінності речі, її позитивну чи негативну оцінку з погляду задоволення тієї чи іншої по­треби людини.

Зовсім інше значення має слово "якість" у філо­софії. В повсякденному житті ми стикаємося з великим розмаїттям явищ, процесів, предметів. При цьому багато з них не мають ніякого відно­шення до потреб людини. Але ми все-таки розріз­няємо одні предмети та явища від інших (росли­на і тварина, вода і кислота, пісок і глина...). Це пояснюється тим, що кожний предмет має свою якісну визначеність, що відрізняє його від інших предметів. Те, що характерно для певної речі, що відрізняє її від іншої, ми й називаємо в філософії якістю.

Якісною визначеністю характеризуються тіла як живої, так і неживої природи, а також всі яви­ща суспільного життя. Наприклад, певна якість властива живим організмам, що можуть існувати лише за наявності обміну речовин з навколишнім середовищем. Ця якість і відрізняє живу природу від неживої, органічну від неорганічної. Ще при­клад: золото — метал, що має певну частку, не окисляється, не піддається дії кислот і т. д.

Ми бачимо, що якість тут розуміється як су­купність ряду суттєвих ознак. Крім цього треба враховувати, що якість внутрішньо притаманна предмету, явищу, нерозривно пов'язана із самим існуванням предметів і явищ. Втрачаючи свою якість, предмети і явища перестають бути тим, чим вони були раніше.

Якісні відмінності властиві не лише різним .предметам та явищам. Вони існують і між різни­ми стадіями розвитку одного і того самого пред­мета чи явища (дитинство, юність, мужніння, старість).

На основі сказаного, можна дати визначення якості.

Якість — це внутрішня визначеність предметів та явищ, сукупність їх суттєвих рис, сторін, що робить їх певними предметами і явищами.

Властивість.Початкові показники про якісні відмінності предметів і явищ дають нам органи чуттів. Навколишня дійсність, що діє на органи чуттів, викликає у нас певні відчуття (тепло, холод, колір...). Ці відчуття і дають нам змогу судити про якість речей. Але відчуття дають знання лише про окремі сторони чи ознаки речей, а не знання в цілому. Відчуття не здатні відрізнити суттєве від несуттєвого. А для визначення якості необхідно виділити корінні, суттєві ознаки чи властивості. Це дає мислення. Отже, пізнання якості починаєть­ся з пізнання властивостей.

Властивість — це будь-яка ознака, якою один предмет чи явище відрізняється від інших або подібний до них.

Якість проявляється через властивість, і пізнати якість того чи іншого предмета або яви­ща ми можемо лише за властивостями, що прояв­ляє ця якість. Наприклад, електричний струм, який якісно може бути охарактеризований як потік електронів, проявляє себе через такі властивості: при проходженні по провіднику нагріває його, ство­рює магнітне поле навколо провідника, при про­ходженні через розріджені гази викликає їх сві­тіння тощо.

Кожна властивість речі проявляється лише у взаємодії із іншими речами. Наприклад, влас­тивість магніту притягувати залізо проявляється у процесі взаємодії магніту із залізом. Властивість деяких металів окислятися проявляється при їх стиканні з киснем.

Предмети та явища матеріального світу мають, як правило, декілька властивостей. Але не можна зводити якість до простої суми властивостей. Зміна окремих властивостей у певних умовах не змінює сутності речі, вона може навіть втратити ту чи іншу властивість, але річ не перестає бути тією самою річчю. Інша справа якість. Вона ха­рактеризує річ в цілому, її зміна означає зміну сутності речі. Якість відображає відносну стій­кість, постійність предмета. Завдяки якості пред­мет є те, що він є.

Не можна, проте, провести абсолютну межу між якістю і властивістю, тому що якість — це най­більш суттєві властивості, що визначають всі інші властивості і без яких річ перестає бути певною річчю.

Якісні зміни означають припинення існуван­ня певного предмета, перетворення його в інший предмет. Наприклад, відомо, що деякі провідники при температурах, близьких до абсолютного, нуля втрачають опір і стають надпровідниками. Про­ходячи по надпровідникові, електричний струм не нагріває його, тобто втрачає одну зі своїх влас­тивостей. Але від цього він не перестає бути стру­мом. Зупинка ж потоку електронів означає зник­нення електричного струму.

 

4.2. Кількість.

Якість предметів і явищ не існує поза зв'язком з їх кількісною характеристикою. Це теж дуже важливий аспект предметів і явищ.

Кількість — це зовнішня характеристика предметів і явищ, що характеризує їх з боку сту­пеня розвитку властивостей: об'єму, числа, швид­кості руху тощо.

Кількість має свої особливості порівняно з які­стю. По-перше, зміна кількості в певних межах не викликає суттєвих змін речей та явищ. Межі кількості більш рухливі, еластичні, ніж межі якості. Адже коли предмет втрачає свою якість, то перестає бути тим, чим він був. Цього не відбу­вається стосовно кількості. По-друге, для харак­теристики предмета з кількісного боку немає ніякого значення зміст предмета, його якість. Нас. не цікавить матеріал предмета. Називаючи число п'ять, нас не цікавить, означає воно кількість пальців на руці чи пелюстки квітки.

Кількість і якість існують об'єктивно. В пред­метах і явищах вони перебувають в нерозривній єдності. Ми лише в свідомості можемо розглядати їх окремо. Поняття якості дає нам змогу зловити момент сталості в речах. Поняття ж кількості дає можливість відобразити мінливість речей.

Отже, кількість і якість характеризують пред­мети і явища з різних сторін. Але вони не відірвані одне від одного. Між ними існує тісний зв'язок і взаємообумовленість. Ця взаємообумовленість проявляється в тому, що, по-перше, кількісна ха­рактеристика тієї чи іншої речі уточнює її якісну характеристику. Так, уточнюючи якість, особ­ливість елементарних часток, ми, як правило, не лише зазначаємо їх фізичні та хімічні властивості, а й цікавимося величиною їх електричного заря­ду, маси тощо. По-друге, будь-яка якість завжди має свої чітко визначені кількісні межі. Напри­клад, вода існує в межах 0—100 °С.

 

4.3.Міра.

Взаємозв'язок кількості та якості вира­жається в понятті "міра". Єдність кількості і якості називається мірою. Все має знаходитися в певних кількісних межах. Тепло необхідне для росту рос­лин, але спека губить їх. Те саме з вологою. Мож­на дати таке визначення міри.

Міра — це та межа зміни кількості, всередині якої предмет зберігає свою якісну визначеність. Міра — це межа буття предметів.

Єдність кількості і якості зберігається лише в межах міри. Якщо кількісні зміни здійснюються в цих межах, то вони не викликають якісних змін. Якщо вони виходять за межі міри, то вони супро­воджуються якісними змінами предметів і явищ. Наука накопичила великий фактичний мате­ріал, який свідчить, що розвиток у світі відбуваєть­ся шляхом переходу кількісних змін в якісні І навпаки. Звідси висновок: взаємний перехід кількісних змін в якісні — це всезагальний за­кон розвитку.

 

Закон заперечення

Всі явища природи та суспільства розвивають­ся через заперечення. Процес розвитку був би не­можливим без заперечення старого новим. Так, з насіння розвивається рослина, а саме насіння зни­кає, в тваринному світі гігантські динозаври(плазуни) були замінені більш високоорганізованими організма­ми — (млекопитающими)ссавцями. Виникнення нового суспільного устрою є заперечення старого устрою, заміна його новим. У людському пізнанні незнання перехо­дить в знання, помилка замінюється істиною. Пе­рехід від простої форми руху до більш складної також є прикладом заперечення. В жодній сфері існуючої реальності не може відбуватися розви­ток, що не заперечував би своїх попередніх форм існування.

Але розуміти заперечення можна по-різному.

 

5.1. Діалектичне та метафізичне заперечення.

Діалектичне тлумачення принципово відрізняєть­ся від метафізичного. Для метафізики заперечу­вати — значить ліквідувати, відкинути, знищити без залишку, без утримання позитивного. Тут відсутнє уявлення про процес розвитку. (як у відомій пісні “до основанья а затем…”)Це шкідли­во може відображатися в суспільному житті. Зок­рема, повне метафізичне заперечення, "відкидан­ня" досягнень попередньої культури та створен­ня "нового мистецтва" на пустому місці негатив­но впливає на розвиток світової культури взагалі.

Метафізика абсолютизує момент подолання в запереченні. Однак повного подолання в природі немає і бути не може, бо сама матерія незнищувана, не перетворюється в повне небуття. Наприклад, зерно може вирости, перетворитися в стеблину, рослину. Але може бути і розмелене в муку, з'їде­не пташкою, людиною, перетворитися в тіло пташ­ки, людини.

Таким чином, заперечення може виступати і в формі знищення, загибелі певного явища і в формі переходу його від нижчої стадії розвитку до ви­щої. З погляду розвитку важливо, звичайно, таке заперечення, за якого зберігається можливість прогресивного розвитку певного явища.

Діалектичному запереченню властиві такі риси:

— заперечення — це подолання старого, що віджило, заважає розвиткові;

— заперечення є збереження всього позитивно­го, здатного розвиватися. Цей процес у філо­софській літературі називається "зняття". "Зня­ти" — це означає подолати старе й одночасно збе­регти, утримати те краще, що досягнуто на по­передній стадії. Без наступництва, спадкоємності не може бути розвитку.

Старе і нове — це дві сторони заперечення. Нове — це те, що найбільш повно відповідає об'єк­тивним потребам розвитку. Воно необхідне, тому росте і розвивається, має перспективу, майбутнє. -Старе — те, що перестає або вже перестало відпо­відати об'єктивним потребам розвитку. Воно не здатне розвиватися, більш того, воно стримує і навіть гальмує розвиток. Як правило, воно не хоче відійти від життя без опору, без боротьби. Разом із тим, поняття "старе" не слід ототожнювати з поняттям "реакційне". Не все старе реакційне (вчорашній день — старий, але не реакційний).

До старого слід підходити конкретно-історично. Не все старе слід відкидати безумовно, наприклад, народні традиції.

У природі і суспільстві здійснюється невбла­ганний процес переходу від старого до нового, про­цес відмирання старого та утвердження нового. Старе і нове нерозривно пов'язані одне з одним в процесі розвитку. Це проявляється в таких ас­пектах:

— нове випливає зі старого відповідно до спе­цифічних законів розвитку;

— нове використовує для свого розвитку все позитивне, що є в старому.

Діалектика розглядає заперечення не як акт втручання зовнішньої сили, а як самозаперечен­ня, тобто перехід явища в свою протилежність, де заперечуване і те, що заперечує, — це сторони єди­ної суперечності. Таке заперечення готується внутрішніми причинами на попередній стадії розвит­ку певного предмета чи явища. Цими внутрішні­ми причинами є боротьба протилежностей. Тут перемагає прогресивна сторона, життєстверджувальна, життєздатна, яка містить у собі передумо­ви подальшого руху вперед, розвитку того, що за­перечується.

Заперечення з погляду діалектики і абсолютне, і відносне.

Абсолютнев тому розумінні, що будь-який розвиток здійснюється у формі заперечен­ня. Відноснетому, що передбачає не повне запере­чення, не абсолютне знищення, а збереження пев­них сторін, що необхідні для подальшого прогре­сивного розвитку.