Західно­українські землів 20—30-ті роки 21 страница

— демократична практика всестанової виборності до
земств вступала у протиріччя з пануючим авторитарним
режимом;

— самодержавство виходило за межі моделі створюва­
ної ним правової держави;

— незавершеність, половинчастість реформ зумовили
протиріччя між носіями влади та практично всіма верства­
ми суспільства;

— панування багатоукладності в економіці робило
стан суспільства нестабільним, створювало ґрунт для
контрреформ.

Отже, російські реформи 60—70-х років здійснювали­ся за моделлю наздоганяючої модернізації, якій притаман­ні ініціювання реформ «згори», вибіркове запозичення світових досягнень, пріоритетний розвиток окремих галу­зей, збереження багатоукладності в економічній сфері, поглиблення суспільних протиріч та посилення соціально­го напруження. Скасування кріпосного права і пов'язані з ним перетворення в українських землях — складовій Ро­сійської імперії — спричинили суперечливі тенденції та процеси: з одного боку, вони зумовлювали збереження землеволодіння поміщиків та прогресуючий занепад і де-


Суспільні течії і рухи другої половини XIX ст.



градацію їхніх маєтків, обезземелення та розшарування селянства, аграрне перенаселення, вимушені міграції, зростання протиріч між всестановою виборністю до земств і авторитарним режимом, між самодержавством і створюваною ним правовою державою тощо, з іншого бо­ку — формували нестанову приватну власність на землю, сприяли становленню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, розширювали сферу функціо­нування ринкових відносин, створювали передумови для становлення громадянського суспільства.

9.2. Суспільні течії і рухи другої половини XIX ст.

Модернізаційні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху. Вони певною мірою демократизували сус­пільство, залучили до громадянського життя багатомільйон­не селянство, розширили рамки й урізноманітнили форми суспільної активності. Проте їх непослідовність, обмеже­ність, незавершеність посилювали соціальне напруження.

Хвиля контрреформ, що прокотилася імперією у 80— 90-ті роки, значно ускладнила ситуацію. Консервативний Олександр III намагався відновити владу держави над гро­мадянським суспільством, що формувалося. І тому не див­но, що на конституційному проекті, схваленому Олексан­дром II, син написав: «Слава Богу, цей злочинний та поспішний крок до конституції не було зроблено». Суть контрреформ полягала, як писали тоді в офіційній пресі, у «виправленні фатальних помилок 60-х років». Це «ви­правлення» виявилося у консервації, згортанні, а подеку­ди і ліквідації тих позитивних зрушень та змін, яких було досягнутих буржуазними реформами 60—70-х років. Роз­почалося широкомасштабне відновлення позицій феода­лізму в усіх сферах життя — зросла роль дворянства, роз­ширилися його владні повноваження на місцях; зміцніли позиції такої феодальної підвалини, як селянська община; обмежувалася гласність, посилювалася цензура тощо. Простий перелік здійснюваних самодержавством контрре­форм дає уявлення про помітне гальмування суспільного розвитку та наступ реакції:

— 1884 р. запроваджено новий університетський ус­
тав, який ліквідував автономію університетів;

— 1887 р. вийшов циркуляр про «кухарчиних дітей»,



Україна в другій половині XIX ст.


що забороняв приймати до гімназій дітей — вихідців з нижчих верств населення;

— 1889 р. видано «Положення про земських начальни­
ків», що надавало широкі повноваження земським началь­
никам, які призначалися із дворян і виконували адмініс­
тративні та поліцейські функції на місцях;

— 1890 р. побачило світ «Положення про губернські та
повітові земські установи», яке обмежувало фінансування
земств, посилювало контроль за ними з боку держави, ско­
рочувало представництво в цих установах селян.

Перелічені контрреформи є лише частиною нового кон­сервативного державного курсу, що здійснювався під гас­лом реакціонера М. Каткова: «Единодержавие повелителя требует единомьіслия». Проте консерваторам не вдалося повністю відновити колишні порядки, втиснути Російську імперію в старі шаблони суспільного життя. Контррефор­ми не змінили та вже й не могли змінити принципового напряму еволюції до буржуазного суспільства, але вони суттєво уповільнили прогресивні суспільні зміни, розба-лансували та деформували політичні, економічні, соціаль­ні та міжетнічні відносини. Тому наприкінці XIX ст. в ім­перії визрівало масове невдоволення: селяни страждали від безземелля та грабіжницьких викупних платежів; ро­бітники були обурені жахливими умовами праці та мізер­ною зарплатою; молода буржуазія, опанувавши економіч­ні висоти, рвалася до політичної влади, яка-б забезпечила їй справжні гарантії вільного підприємництва; інтеліген­ція бажала справжніх, а не декларативних політичних прав і свобод, поглиблення процесу демократизації сус­пільства; підтримуючи національне відродження, народи імперських окраїн дедалі голосніше виступали проти свого напівколоніального статусу за національні та державно-правові свободи.

Цілком закономірно, що суспільна думка цього періоду не тільки висувала численні моделі майбутнього суспільно­го розвитку, а й пропонувала різні шляхи досягнення по­ставленої мети. Найвпливовішими політичними силами в Україні в другій половині XIX ст. були загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів, лібералів та український національний рух.

Зауважимо, якщо на Заході першими утворилися бур­жуазні партії, а вже потім соціал-демократичні, то особли­вістю політичного життя Російської імперії було порушен­ня цієї послідовності: тут спочатку організаційно офор-


Суспільні течії і рухи другої половини XIX ст.



мився народницький рух, потім — соціал-демократичний і тільки починаючи з революційних подій 1905 р. — бур­жуазний.

Народницький рух

Основною опорою народницького руху, поширеного в 60—80-ті роки XIX ст., стали вихідці із дворянської та різ­ночинської інтелігенції. Народництво як ідеологія і як громадсько-політичний рух стало реакцією частини сус­пільства на пореформении злам традиційного селянського життя, на появу та утвердження західних «буржуазних» ідей, звичаїв та порядків. Вважаючи капіталістичний шлях розвитку для Росії безперспективним, народники обстоювали необхідність переходу до «народного вироб­ництва» — некапіталістичної індустріалізації, артільно-общинного методу організації господарства, встановлення соціалістичного устрою на основі селянської общини. На їхню думку, засобом, за допомогою якого можна «пере­стрибнути» через буржуазний етап розвитку, мусить бути революція. Характерно, що народники суттєво розходили­ся в баченні форм і методів досягнення поставленої мети. Якщо П. Лавров і його прихильники, що уособлювали «пропагандистський» напрям у народництві, виступали за необхідність тривалого підготовчого періоду пропаганди та агітації за революційні зміни, то лідер «бунтарів» М. Ба-кунін не мав жодних сумнівів щодо готовності селянства до бунту, до нової пугачовщини. І тому він активно висту­пав за якнайшвидший початок народного повстання проти трьох ворогів: приватної власності, держави та церкви. Ідеолог «змовницького» напряму в народництві П. Ткачов був переконаний, що в Російській імперії ні пропаганда, ні заклик до народного бунту ефекту не дадуть. На його дум­ку, єдиний шлях до прогресивних змін у суспільстві — ре­волюційна змова.

У 1874 р. розпочалося масове «ходіння в народ» демок­ратичної інтелігенції. Народницький рух охопив 37 губер­ній європейської Росії. Це був перший досвід зближення радикальної інтелігенції та народних мас. Народ не від­гукнувся на революційні заклики народників, та все ж «ходіння в народ» не було даремним: жорсткі реалії життя підкоригували програмні настанови народників, у їхньому середовищі окреслився поворот у бік організаційної консо­лідації. Чимало народницьких організацій діяло в Украї­ні: у Києві — гурток «чайківців» (1872—1874), «Київська Комуна» (1873—1874), існували також народницькі угру-



Україна в другій половині XIX ст


повання в Одесі, Харкові, Житомирі, Чернігові, Полтаві Миколаєві.

Поступово народники усвідомлюють необхідність від­ходу від бунтарсько-анархічних поглядів і переходять на позиції політичної боротьби проти самодержавства. На­прикінці 70-х років народницький рух розколовся на дві течії — помірковану й радикальну. Уособленням помірко­ваної течії став «Чорний переділ» — народницька органі­зація, яка займалася пропагандистською діяльністю і робила ставку на мирне вростання народників у народну масу (пізніше ця течія перетворилася на легальне народ­ництво і проіснувала до 1917 р.). Радикальний напрям представляла «Народна воля», яка робила ставку на терор. Спираючись на революційну програму боротьби за вста­новлення демократичної республіки з широким місцевим самоуправлінням, усуспільненням засобів виробництва, проголошенням права націй на самовизначення тощо, «Народна воля» тривалий час мала авторитет і виявляла революційну активність (вбивство харківського губернато­ра князя Куропаткіна, жандармського ад'ютанта Гейкіна та ін.). Народовольські організації існували в Києві, Хар­кові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах України.

Отже, народницький рух порівняно швидко пройшов шлях від наївного культу народу до глухих кутів тероризму, але досвід та ідейні засади цього руху позначилися на полі­тичному житті як Російської імперії на початку XX ст., так і українських земель, що входили до її складу.

Соціал-демократичний рух

Розчарування частини народників у ставці на револю­ційний потенціал селянства призводить наприкінці XIX ст. до поширення ідеології марксизму, на базі якої сформува­лася соціал-демократична течія суспільно-політичного руху. В основі марксистського світобачення лежали по­слідовний матеріалізм, вчення про діалектичний розви­ток, теорія класової боротьби, віра у всесвітньо-історичну революційну роль пролетаріату, творця нового, комуніс­тичного суспільства. Характерно, що у Росії марксизм мав більшу популярність, ніж на Заході, де він пережив три кризи — 1852, 1872 та 1903 рр. Марксизм певною мі­рою продовжував ідеї народницького соціалізму та тради­ційну тактику народників.

Марксистська ідея про всесвітньо-історичну роль про­летаріату в революційному перетворенні суспільства ніби перегукувалася з широковідомою слов'янофільською іде"


сус

.пільНі течії і рухи другої половини XIX ст.



                   
   
 
 
   
     
       
 
 


про месіанську богообраність Росії. Справедливість, Є^° ність, свобода лежали не тільки в основі марксистсько-Р1 ;деалу, а й були базовими цінностями селянського об-Г°инного соціалізму. Спільними були й форми та методи Осягнення поставленої мети — народна революція, тільки марксизм робив ставку на пролетаріат, а народництво — На селянство.

Першими пропагандистами нового вчення в україн­ських землях ще на початку 70-х років стали М. Зібер, С. Подолинський.

Подолинський Сергій Андрійович (1850—1891) — громадський діяч, учений. Народився на Черкащині в багатій поміщицькій роди­ні. Здобув освіту в Київському (1871) та Бреславському (нині м. Вроцлав у Польщі) університетах, в останньому (18 76) захистив дисертацію з медицини. В 70-ті роки брав участь у громадівсько-му і народницькому рухах. Організував у Відні видавництво по­пулярної соціалістичної літератури, у Женеві разом з М. Драгома-новим і М. Павликом започаткував видання журналу «Громада», а також видрукував власні брошури соціально-економічного змісту: «Про багатство та бідність», «Про хліборобство», «Ремесла і фабри­ки на Україні» та ін. Вивчав можливості нагромадження та вико­ристання сонячної енергії. Листувався з К. Марксом і Ф. Енгель­сом, популяризував положення їх економічного вчення. Розробив оригінальну теорію «громадівського соціалізму», яка грунтувалася на національних традиціях українського народу. На початку 80-х років повернувся до Києва, але через тяжке психічне захворю­вання припинив громадську та наукову діяльність.

У 80—90-ті роки у Катеринославі, Києві, Одесі та Хар­кові виникають нелегальні марксистські гуртки, які зай­маються пропагандою та агітацією і намагаються налаго­дити зв'язок з робітничим рухом. Якісно новий крок соці­ал-демократія зробила наприкінці 90-х років, коли після появи петербурзького «Союзу за визволення робітничого класу» аналогічні групи виникли в Києві, Катеринославі, Миколаєві та інших містах. У 1898 р. в Мінську на першо­му з'їзді Російської соціал-демократичної партії серед дев'яти його делегатів четверо (Н. Вигдорчик, Б. Ейдель-ман, К. Петрусевич, П. Тучапський) представляли соціал-демократів України.

Ліберальний рух

Як ідейно-політична течія ліберальний рух виходить на політичну сцену на межі 70—80-х років. В Україні він формувався головним чином на основі земської лібераль­ної опозиції. Перші пореформені роки стали для лібераль­ного руху часом організаційного становлення, усвідомлен-



256 Україна в другій половині XIX ст.

ня свого місця й ролі серед суспільних сил, кристалізації основної мети та завдань. В основі ліберальної альтернати­ви суспільного розвитку лежала ідея побудови економіки за законами вільного ринку, конкуренції. Держава мала стати правовою, оберігати демократичні права особи і міні­мально втручатися в економічну сферу. Ідеальною формою правління ліберали вважали конституційну монархію. Не визнаючи революційних форм і методів боротьби, в основу своєї діяльності вони поклали тактику пошуку компромі­сів з урядом.

Опорою ліберального руху були земства. І це не випад­ково, адже самовіддана робота в цих установах підштовху­вала працівників земств до думки, що докорінна причина занедбаного становища освіти, медицини тощо пояснюєть­ся насамперед вадами панівної політичної системи. Най-впливовішою була ліберальна група земців Чернігівщини, яку очолювали визнані лідери цієї течії — І. Петрункевич, О. Ліндфорс, І. Шраг. Осередки лібералізму існували та­кож у Київському, Харківському, Полтавському, Ніжин­ському та інших земствах. Основними формами роботи лі­бералів наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. були ство­рення опозиційної преси; скликання з'їздів земських службовців; організація банкетів, на яких приймалися пе­тиції та звертання до царського самодержавства з вимога­ми встановлення у Росії конституційного ладу.

Ліберальний рух в Україні, на жаль, не зміг перетвори­тися на потужну опозиційну силу. На заваді стали вузька соціальна база, зумовлена нерозвинутістю соціальної структури Російської імперії, практичною відсутністю в ній «третього стану»; поміркованість лозунгів, завдань і дій; активна боротьба проти «бюрократії» при абсолютно лояльному ставленні до самодержавства тощо.

Національний рух

Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. По­вернувшись після амністії із заслання, колишні члени Ки-рило-Мефодіївського товариства у 1859 р. створили у Пе­тербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню націо­нальної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити у 1861 р. в Петербурзі), навколо


Суспільні течії і рухи другої половини XIX ст.



якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відро­дження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливо-вішою в українських землях у цей час була Київська гро­мада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопома-нів. її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидниць-кий, П. Житецький.

Антонович Володимир Боніфатійович (1834—1908) — історик, археолог, етнограф, археограф. Народився у містечку Махнівці Бердичівського повіту київської губернії (нині Житомирська обл.). Закінчив медичний (1855) та історично-філологічний (1860) фа­культети Київського університету. В 1863—1880 рр. — головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з 1878 р. — професор руської історії Київського університету, голо­ва Історичного товариства Нестора-Літописця (з 1881). Активний учасник українського національно-визвольного руху, один з орга­нізаторів Київської громади. Антонович — автор багатьох праць, найвідоміші з яких: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 р.» (1863), «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768 рр.» (1876), «Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії» (1885) та ін.

Після поразки польського повстання 1863—1864 рр. у Російській імперії розпочався наступ реакції. Навіть по­міркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. Вже в 1863 р. побачив світ сумнозвісний Валуєвський указ, що забороняв видання українською мовою шкільних та релі­гійних видань (заборона не стосувалася лише творів ху­дожньої літератури). Мета цього указу цілком очевидна: не дати можливості українському рухові стати масовим, загальмувати його розвиток, звузити сферу впливу патріо­тично настроєної частини національної еліти. Певною мі­рою царизму вдалося досягти поставленої мети: після Ва-луєвського указу настає пауза у процесі національного від­родження.

Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У київській «Старій громаді» у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили — В. Анто­нович, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кистяківський, М. Ста-рицький, П. Чубинський та ін.

Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — публіцист, істо­рик, літературознавець, фольклорист, філософ, суспільно-політич­ний діяч, автор понад 2 тис. творів. Народився в дворянській ро-

9 Історія України


258 Україна в другій половині XIX ст.

дині козацького походження. Вчився в Київському університеті, де згодом (1864) став приват-доцентом, а з 1873 р. — штатним до­центом. Очолював ліве крило Київської громади. Внаслідок антиук­раїнських репресій у 1875 р. звільнений з університету. В 1876 р. емігрував за кордон. У Женеві заснував вільну українську друкар­ню, видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878—1882). Разом з С. Подолинським і М. Павликом заснував «Женевський гурток» — зародок українського соціалізму. Через розрив з Київською громадою (1886) був позбавлений фінансо­вої підтримки й у 1889 р. прийняв запрошення обійняти посаду професора кафедри загальної історії Софійського університету. У Болгарії провів останні роки свого життя.

Вивчаючи згідно з орієнтацією створеного за ініціати­вою громади «Південно-Західного відділу Російського ге­ографічного товариства» археологію, етнографію, статис­тику, географію та історію, громадівці активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої ле­жала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.

Відповіддю самодержавства на пожвавлення україн­ського руху став Емський указ 1876 р., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало осно­ви легальної культурницької діяльності, на яку орієнтува­лися громадівці. Незабаром провідні діячі київської гро­мади виїжджають за кордон. У 1878—1882 рр. М. Драго-манов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи були:

— демократизм (парламентська влада, надання грома­
дянам демократичних прав і свобод);

— федералізм (децентралізація, запровадження гро­
мадського самоврядування, розбудова держави знизу вго­
ру, Україна — автономне утворення у складі федеративної
Російської республіки);

— європеїзм (зв'язок країни із Західною Європою —
джерело прогресивного розвитку);

— культурництво (визвольна боротьба має вестися ви­
нятково просвітницькими формами та методами);

— еволюційність (прагматичне висування поміркованих
вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу).

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та


Соціально-економічний розвиток у пореформений період



вироблено різноманітні форми та методи досягнення по­ставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, бо­ротьба за соціальне визволення. На противагу цьому укра­їнський рух основний акцент робив, головним чином, на національне визволення.

Незважаючи на те що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні нечисленність, не­організованість, нечіткість програмних установок, слаб­кий зв'язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.

9.3. Соціально-економічний розвиток у пореформений період

Скасування кріпацтва та буржуазні реформи не сприя­ли автоматичній ліквідації феодального ладу. Цей крок був спробою самодержавства модернізувати старорежимну феодальну машину, цивілізувати суспільні відносини. Ос­кільки реформи проводилися згори, базові феодальні структури певною мірою зберегли свої позиції. Залишили­ся поміщицьке землеволодіння, селянська община і само­державство. В історичній літературі їх традиційно назива­ють залишками феодалізму, але це зовсім не залишки, а основні елементи феодального механізму, з якого рефор­матори вилучили (сподіваючись, що для руху вперед цього достатньо) лише одну ланку, одне, але принципово важли­ве коліщатко — кріпацтво.

Непослідовність, незавершеність реформ 60—70-х ро­ків та особливості соціально-економічного становища різ­них регіонів України в складі Російської імперії зумови­ли перехід аграрного сектору до капіталізму водночас двома шляхами — прусським та американським. Якщо прусський шлях передбачав уповільнене вростання помі­щицького господарювання в капіталізм за рахунок напів­феодальної експлуатації селянства, то американський відкривав зовсім інші перспективи — швидке зростання фермерських господарств, звільнення від будь-яких за­лишків феодальної залежності, ліквідація поміщицького землеволодіння.

У пореформений період прусським шляхом до капіта-



Україна в другій половині XIX ст.


лізму йшли правобережні та лівобережні губернії Украї­ни. У цих регіонах діяла відробіткова система (за оренду землі у поміщика селянин відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщицьких землях), яка вела до прогресую­чого розорення і кабали основної маси селянства. Правобе­режжя завдяки розвитку цукрової промисловості дещо ви­переджало за темпами економічного розвитку Лівобереж­жя. На Півдні України, де гальмівний вплив залишків феодалізму був менш відчутним, набув поширення амери­канський спосіб переходу до капіталізму — поміщики створювали на базі своїх маєтків потужні агровиробниц-тва, що ґрунтувалися на використанні машин та вільно­найманій праці; заможні селяни формували товарні госпо­дарства фермерського типу.

Значні зміни та зрушення сталися в пореформений пе­ріод у сфері землеволодіння та землекористування. Капі­талістична конкуренція та перетворення землі на товар стимулювали активний продаж поміщицької землі, внас­лідок якого в другій половині XIX ст. відбулися докорінні зрушення в розподілі земельної власності.

По-перше, сформувався досить високий рівень концен­трації землі. Так, на початку XX ст. власниками 68% усієї дворянської землі були майже 3 тис. поміщиків. Харак­терно, що поряд із спадковими великими землевласника­ми Браницькими, Скоропадськими, Потоцькими з'явили­ся великі землевласники нової хвилі — Симиренки,Тере-щенки, Харитоненки.

Терещенки — українські промисловці, землевласники та мецена­ти середини XIX — початку XX ст. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумськоїобл.). Відомі глава родини Артем Якович (? —1873) та його сини Микола (1819—1903) та Федір (1832—1893). Роди­на Терещенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, гуральному, суконному виробництві, лісо-обробці, інших галузях. їй належало понад 200 тис. десятин землі (з них 70 тис. на Київщині). Щороку на цукрових підприємствах Те­рещенків вироблялося продукції більш ніжна 21 млн. крб. У1911 р. їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн. крб. У1872 р. Терещенкам було надано дворянське звання. Во­ни стали одними з фундаторів цукрового (1887), рафінадного (1903) синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчи-ків (1897). Один із нащадків Терещенків — Михайло Іванович (1886—1956) обирався до IV Державної думи (1912), після Лют­невої революції 1917 р. був міністром фінансів. Емігрував за кордон. Родина Терещенків уславилася багатьма добродійними справами, на які вони витратили майже 5 млн. крб., підтверджу­ючи тим самим девіз їхнього дворянського герба — «Прагнути до


Соціально-економічний розвиток у пореформений період



громадських справ". Художнє зібрання Терещенків лягло в ос­нову Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.

По-друге, відбувся докорінний перерозподіл земельної власності, що йшов по лінії переходу від становості до безстановості, активного витіснення дворянського землево­лодіння буржуазним. Статистика свідчить, що у 1877— 1905 рр. поміщики українських губерній продали особам недворянського походження майже 6 млн. десятин землі, що становило більше третини загальної площі дворянсько­го землеволодіння. Буржуазні реформи відкрили нові пер­спективи перед селянством, адже більша частина помі­щицьких земель була викуплена заможними селянами, які за той самий відрізок часу (1877—1905) збільшили свою зе­мельну власність за рахунок дворянської на 4,5 млн. деся­тин, через що власний земельний фонд зріс майже у 4 рази1.