Західноукраїнські землів 20—30-ті роки 36 страница
422 Україна в складі СРСР (1922-і939)
ючи на місця, замість організації нормальної радянсько" влади і розгортання нормальної пролетарської демократі/ природно переводять усе на рейки наказу і ревкомівства»'
Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. її основним стрижнем була «надзвичайна система» суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу.
Збереження і зміцнення системи монополій породжували насилля. У цьому контексті й слід сприймати заяву Сталіна, зроблену на XVI з'їзді ВКП(б): «Репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу» . Хоча він тут же зазначає, що «елементом допоміжним, а не головним», у реальному житті акцент було зроблено на слові «необхідним», а не на слові «допоміжним». У передвоєнний період починаючи з 1929 р. у СРСР прокотилися три хвилі масових репресій: (1929—1931) — розкурку-лення, депортації; (1932—1934) — штучне посилення конфіскацією продовольства смертоносної сили голоду, репресивний спалах після смерті М. Кірова; (1936—1938) — доба «Великого терору».
З огляду на причини і характер його розгортання «Великий терор» був формою і методом утвердження особистої влади Сталіна; втримання під його неусипним контролем суспільних процесів; усунення з політичної арени представників ленінського покоління політиків та залишків неугодних Сталіну політичних партій; ліквідації організованої опозиції, індивідуального інакодумства у більшовицькій партії та суспільстві; знищення так званої «п'ятої колони» напередодні війни; «зачищення» суспільства від «антирадянських елементів» до прийняття нової Конституції та проведення виборів на демократичній основі; усунення партфункціонерів, які себе скомпрометували; придушення відцентрових настроїв і тенденцій у різних регіонах держави; забезпечення панівного режиму через систему ГУЛАГу безкоштовною робочою силою; блокування процесів національного відродження; культивування у суспільстві «образу ворога», на якого можна було списати недоліки і прорахунки форсованої модернізації суспільства.
Одним із перших кроків до початку масового терору в СРСР стала кампанія боротьби із «шкідниками» і «саботажниками», що започаткував згортання непу. Сигналом до тотального наступу стала «шахтинська справа» — сфабрикований та санкціонований сталінським режимом судовий процес, що започаткував широкомасштабні репресії наприкінці 20-х — на початку 30-х років.
Україна
процес формування тоталітарного режиму в
СРСР
Підґрунтям #ля " розгортання стали матеріали вивчен-
причин «технічних дефектів, у результаті яких відбувався аварії, затоплення шахт тощо». Підготував їх лИчаЛЬНИК економічного відділу ОГПУ Північно-кавказь-краю К. Зонов, який стверджував про «існування К°кідницької діяльності». Цю інформацію було донесено
Сталіна, який санкціонував масові арешти серед інже-^°пно-технічних працівників кам'яновугільної промисловості. Такі його дії пояснюються тим, що у другій половині 20-х років дедалі більше почали даватися взнаки невтішні результати використання силових методів індустріалізації, а пояснити масам причини багатьох проблем (уповільнення темпів зростання, аварій тощо) зручно було дією «шкідників». Крім того, необхідною умовою формування та функціонування тоталітарного режиму є твердження про існування ворога (зовнішнього, внутрішнього), що зміцнює стрижень системи — централізм — постійним підтримуванням дисципліни та єдності.
Слідством було «встановлено», що «шкідницька організація» виникла ще у 1922 р., діяла у Донбасі, Москві та Харкові і мала на меті збереження недоторкуваними цінні надра та обладнання для експлуатації у майбутньому колишніми власниками чи концесіями; доведення кам'яновугільної промисловості Донбасу до такого стану, за якого Радянський уряд був би змушений здати шахти у концесії іноземцям; дезорганізацію тилу в разі війни шляхом припинення добування вугілля, руйнування та затоплення шахт; розгортання антирадянської пропаганди.
Формами «шкідницької» діяльності контрреволюційної організації слідчі органи визнали зумисне пошкодження машин, затоплення шахт, підпали виробничих приміщень, створення небезпечних умов для життя і праці робітників, нераціональне проектування та будівництво, зниження якості продукції, непотрібні витрати капіталу тощо. «Шахтинцям» було інкриміновано, що вони Діяли під керівництвом зовнішніх сил — «Польського об'єднання колишніх директорів і власників вугільних підприємств у Донбасі», а також так званого паризького Центру — «Об'єднання колишніх гірничопромисловців Півдня Росії». Всього за Шахтинською справою було звинувачено до 1000 осіб.
Судовий процес тривав з 18 травня до 6 липня 1928 року У Москві. Справу розглядав спеціальний склад Верховного УДУ СРСР під головуванням А. Вишинського. Державними обвинувачувачами були М. Криленко та Г. Рогинський.
Україна в складі СРСР (1922-
1939)
Перед судом постали 53 особи, серед яких 4 — колицт' шахтовласники. Більшість підсудних становили директори шахт, інженери, керівники технічних служб, техніки Звинувачувальний висновок обсягом 15 друкованих аркушів оголошувався декілька днів. На суді публічно визнали себе цілком винними 20 осіб, частково — 10, не визнали своєї вини — 23.
Відповідно до вироку суду 49 підсудних було визнано винними, 4 виправдали; 11 осіб було засуджено до розстрілу, 3 — до 10 років позбавлення волі, 21 — від 4 до 8 років ув'язнення, 10 — від 1 до 3 років. Пізніше після клопотання Верховного Суду СРСР перед Президією ЦВК СРСР щодо заміни вищої міри покарання іншими санкціями, 6 засудженим смертна кару було замінено 10 роками позбавлення волі.
Наступною віхою на шляху до розгортання «Великого терору» стало вбивство 1 грудня 1934 року С. Кірова, в результаті якого було усунуто альтернативного Сталіну лідера; покладено початок ліквідації протидії сталінській лінії в межах Політбюро (невдовзі з різних і не до кінця з'ясованих причин пішли з життя В. Куйбишев та С. Орджонікі-дзе, які неодноразово разом з С. Кіровим не погоджувалися з позицією та діями Сталіна); створено привід для масових пошуків «ворогів народу» у межах країни; прийнято закон (1 грудня), що передбачав скорочення до 10 днів терміну розгляду справ терористів, обговорення справи і винесення вироку навіть за відсутності звинувачуваного, швидке виконання вироку смертної кари (він став своєрідним інструментом усунення політичних противників, засобом залякування і тиску на суспільство).
Важливою складовою «Великого терору» були три Московські процеси, що тривали з серпня 1936 р. по березень 1938 р. Внаслідок цього було публічно дискредитовано опозицію у правлячій верхівці; фізично усунуто партійних і державних лідерів, які могли конкурувати зі Сталіним у боротьбі за владу (М. Томського, О. Рикова, М. Бухаріна, Г. Зінов'єва, Л. Каменева та ін.); деморалізовано опозиційні сили на місцях, блоковано їх можливу протидію розгортанню масових репресій.
Своєрідним сигналом до розгортання масової зачистки радянського суспільства від «ворогів народу» напередодні виборів до Верховної Ради СРСР стало рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 р. «Про антирадянські елементи» (направлене таємною телеграмою у всі регіони СРСР), в якому рекомендувалося партійним органам взяти
- і процес формування тоталітарного режиму в СРСР 425
блік куркулів і карних злочинців, що повернулися на Н* це проживання після закінчення терміну висилки; т°"активніших «ворожих елементів» заарештувати та На стріляти; решту ворожих елементів вислати у райони, 'казані НКВС; створити для реалізації цієї акції трійки на В • цях. Телеграма містила вимогу надіслати у Політбюро Л1(Ьормацік> про кількість осіб, які можуть підлягати 1 пресіям. Хоча у постанові мова йшла про куркулів і карних злочинців, проте її назва «Про антирадянські елементи» розширила пошуки потенційних ворогів у всіх соціальних верствах суспільства. Спершу передбачалось заарештувати 259 450 осіб, а 72 950 з них — розстріляти. Однак невдовзі у Політбюро почали надходити прохання з місць про розширення запланованих квот розстрілу та виселення. У результаті кількість репресованих офіційно було збільшено на 200 тис. осіб.
«Великий терор» здійснювався централізовано і планово під керівництвом Політбюро ЦК ВКП(б), члени якого надсилали директивні матеріали, що визначали та регламентували масштаби і характер репресивних заходів на місцях, особисто підписали 383 списки репресованих, у яких були 44 тис. прізвищ партійних і державних діячів (39 тис. осіб засуджені до смертної кари). Підпис Сталіна стоїть на 462 списках, Молотова — на 373, Ворошилова — на 195, Кагановича — на 191 списку, Жданова — на 177 списках, Мікояна — на 62.
За офіційною статистикою протягом 1937 — 1938 рр. НКВС заарештували 1 575 000 осіб; засуджено 1 345 000 (85,4% заарештованих); 681 692 (51% засуджених) було розстріляно. Результатом доби «Великого терору» стало значне розростання Державного управління таборів (у російськомовній абревіатурі — ГУЛАГ).
Особливу активність «підсистема страху» (вираз Г. Попова) в Україні розгортає наприкінці 20-х та в 30-ті роки. Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби із «шкідниками» та «саботажниками», що розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до неї стала «шахтинська справа». В Україні цей сигнал було почуто одразу. У березні 1928 р. в Харкові відбувся об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на якому Л. Каганович виступив з Доповіддю «Про економічну контрреволюцію та загальнополітичні завдання парторганізацій», наголосивши, що «навіть і до чесного спеца (тобто спеціаліста із числа старої інтелігенції — 0.5.) слід виявляти певний мінімум недові-
Україна в складі СРСР (1922—1939)
ри, адже спец все-таки не комуніст, не революціонер, не пролетарій, і звихнутися йому дуже легко».
Уже влітку 1928 р. на лаві підсудних серед «шахтин-ців» опиняться й керівники промисловості України, яким буде приписано створення «Харківського центру» для керівництва «шкідництвом». Після цього набула імпульсу різнопланова, але цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції.
«Звинувачення» і «викриття» наростали, як снігова лавина, — сфальсифікований судовий процес «Спілки визволення України», розгром міфічних «Українського національного центру», «Польської організації військової», «Блоку українських націоналістичних партій», «Троцькістсько-націоналістичного блоку». Протягом 1930—1941 рр. в Україні було «виявлено» понад 100 різних «центрів», «блоків» і «організацій» (ця цифра, на яку найчастіше роблять посилання в історичній літературі, потребує, на нашу думку, уточнення, адже, як свідчать архівні джерела, тільки в одній Житомирській області з 1 жовтня 1937 року до 15 лютого 1938 року було «викрито» і ліквідовано 19 «націоналістичних контрреволюційних організацій» і 27 «повстанських груп»).
Міцніюча тоталітарна держава, борючись з опозицією, не жаліла і власних структур. Так, відповідно до рішень XVI конференції ВКП(б) і II Всеукраїнської конференції КП(б)У, протягом 1929—1930 рр. в Україні було проведено «чистку» в 61 823 установах радянського державного апарату; з 338 тис. осіб, які проходили «чистку», звільнено майже 40 тис. (11%).
Відповідно до настанов Сталіна репресії на початку 30-х років застосовуються проти: а) «шкідництва»; б) «переродженців і дворушників» у самій партії; в) «рештків ворожих класів»; г) «рештків старих контрреволюційних партій».
Коса сталінського терору безжально різонула національну українську еліту. Тільки в інспірованій справі «Спілки визволення України» (СВУ) було репресовано 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, серед них С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, М. Слабченко, Г. Голоскевич. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, — з відвертістю і цинізмом говорив один із слідчих у справі «СВУ» Брук. — Це наше завдання, і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо».
Україна і процес формування тоталітарного режиму в СРСР
Жертвами репресій насамперед стали найяскравіші постаті українського національного відродження — М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Лесь Курбас. В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, із них 19 академіків. Жахливого удару було завдано українській літературі: 89 письменників було знищено, 212 примусили замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.
У 1933 р. стався погром усього культурного життя України. Паралельно до репресій проти творчої та наукової інтелігенції в цьому році розпочалася «чистка» Наркомату освіти УСРР, внаслідок якої було «вичищено» майже 200 «націоналістів і ворожих елементів». В обласних управліннях народної освіти через політичні мотиви замінили 100% керівництва, у районних — 90%. Часто за звільненням наставало позбавлення волі.
Для українського відродження фатальною стала осінь 1937 р., коли протягом п'яти днів (наприкінці жовтня — на початку листопада) в урочищі Сандормох (Карелія) було розстріляно — 1111 в'язнів Соловецького табору. Серед розстріляних — зірки української національної еліти — Лесь Курбас, М. Куліш, М. Зеров, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Ірчан, В. Поліщук, О. Слісаренко, П. Филипо-вич, Г. Епік, М. Яловий (Юліан Шпол). Ті, хто лишилися живі, були приречені на роздвоєне творче життя, на постійний внутрішній конфлікт, необхідність балансувати між дисиденством і обслуговуванням режиму.
Жахливим за наслідками був і удар по армії. У Київському та Харківському округах лише за півтора року було репресовано понад 45 командирів стрілецьких з'єднань, зокрема щонайменше 17 комдивів та 18 комбригів. Під час репресій 1937—1938 рр. загинули коменданти всіх Укріплених районів — особливих з'єднань, розташованих в Україні. На початку березня 1938 р. у своєму донесенні до Москви М. Хрущов та командувач Київського військового округу С. Тимошенко рапортували, що з військ округу за рік «вичищено» майже 3 тис. осіб, із них заарештовано понад 1 тис, «оновлені» практично всі командири корпусів і дивізій. Трагічні наслідки цих репресій стали особливо відчутними в перші місяці війни Німеччини та СРСР.
Не уникла репресій і партія. Внаслідок «чисток» кількісний склад КП(б)У з 1933 до 1938 р. зменшився на 266 281 особу, тобто майже наполовину. Під репресії потрапляли не тільки рядові комуністи, а й керівники КП(б)У. З 11 членів Політбюро ЦК, обраних на пленумі після XIII з'їзду КП(б)У 1937 р., загинули 10 осіб (живим
428 Україна в складі СРСР (1922—1939)
залишився тільки Г. Петровський), а з 5 кандидатів у члени Політбюро — 4. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК, 9 членів Ревізійної комісії, що їх обрав цей же з'їзд, репресовано 100 осіб. Із травня 1937 р. до лютого 1938 р. на посади перших секретарів обкомів партії було висунуто 13 осіб, з яких 9 незабаром було оголошено «ворогами народу». До червня 1938 р. було заарештовано 17 членів українського радянського уряду. Вже після смерті Сталіна в ході реабілітацій колишній слідчий Родос, якого з трибуни XX з'їзду КПРС було названо «нікчемною людиною з курячим кругозором, у моральному відношенні буквально виродком» , заявив на засіданні Президії ЦК КПРС: «Мені сказали, що Косіор і Чубар є ворогами народу, тому я, як слідчий, повинен був витягти з них зізнання, що вони вороги народу... Я вважав, що виконую доручення партії».
Погрозами, моральним тиском, фізичним насиллям вибивалися такі «зізнання». Ось як характеризує ситуацію в Україні 1938 р. відомий історик Р. Конквест у книзі «Великий терор»: «Терор був настільки загальним і настільки «скорострільним», що законні органи влади фактично розпалися. В українському ЦК не було більше кворуму; не існувало органу, що призначав уряд. Наркоми, що призначалися нерегулярно, з'являлись у наркоматах на тижні чи навіть на дні і потім щезали. Безпрецедентний удар по політичному керівництву означав повну руйнацію української партії. Республіка стала вотчиною НКВС, де навіть формальна партійна і радянська робота практично завмерла». Проте прес репресивного тиску на суспільство не послаблювався. «Ворогів ми пощипали чимало, — заявив на IV Київській обласній партійній конференції М. Хрущов, — але зазнаватися нам, особливо працівникам України, ...неможна».
Для зміцнення тоталітарного режиму важливо не тільки знищити будь-яку опозицію, не тільки прищепити суспільству вірус тотального страху, а й створити атмосферу загальної недовіри, взаємної підозри. Саме з цією метою XIII з'їзд КП(б)У висунув гасло: «До кінця викорчувати залишки ідіотської хвороби — політичної безпечності, підняти революційну пильність». Внаслідок цього у різні інстанції і «компетентні органи» мутним потоком пішли численні наклепи і доноси. Норми моралі, людська гідність поступалися місцем боротьбі за елементарне біологічне виживання.
Атмосфера в суспільстві була гнітючою. Відчуваючи наростаючий тиск тоталітарного режиму, люди намагали-
Україна і процес формування тоталітарного режиму в СРСР
ся знайти бодай примарливі гарантії від сваволі репресивного апарату. Одні бачили вихід у доносах, інші — в підлабузництві до начальства. Інколи ці розпачливі пошуки призводили до трагікомічних ситуацій. Виступаючи на XVIII з'їзді ВКП(б), А. Жданов іронічно розповідав про одну з них: «Деякі члени партії для того, щоб перестрахуватися, зверталися за допомогою до лікувальних установ. Ось довідка, видана одному громадянину: «Тов. (ім'ярек) за станом свого здоров'я і свідомості не може бути використаним ніяким класовим ворогом для своїх цілей. Райпсих Жовт. р-ну м. Києва (підпис)». А з вершини піраміди влади лунала цинічно-оптимістична фраза: «Жити стало краще, жити стало веселіше».
Отже, про зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР загалом, у 20—30-ті роки свідчать утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології; монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; одержавлення суспільства, блокування державою розвитку громадянського суспільства; встановлення партійно-державним апаратом монопольного контролю над економічною сферою, зміцнення централізованого керівництва економікою.
Масові репресії, що набули в 20—30-ті роки різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття «шкідницьких організацій» та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері сприяли підтриманню основного стимулу до праці — страху, забезпечували систему дармовою робочою силою; у соціальній сфері — розколювали суспільство, протиставляли його верстви одну одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом перманентних пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи — дисципліни та єдності.
13.
Західноукраїнські землі в 20—30-ті роки
13.1. Українські землі в складі Польщі
З 1919 р. під польською окупацією опинилися 125,7 тис. км2 земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило майже третину усієї площі тодішньої Польської держави. Відповідно до даних перепису 1931 р., на цій території проживало 8,9 млн. осіб, зокрема 5,6 млн-. українців та 2,2 млн. поляків. Все це стало для Польщі не тільки новим джерелом сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту, а й зумовило появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в країні.
Офіційна польська політика в українському питанні пройшла у своєму розвитку кілька етапів.
І етап — «невизначеності» (1919—1923).Суть невизначеності полягала в тому, що з погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною. Кожна із сторін намагалася відстояти свої інтереси. Польські власті йшли шляхом поступок і обіцянок. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 року) Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 року) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 вересня 1922 року надавав самоврядування трьом галицьким воє-
Українські землі в складі Польщі
водствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. І хоча всі ці закони, гарантії і права так і залишилися на папері, все ж вони стали вагомими аргументами під час остаточного вирішення долі західноукраїнських земель радою послів великих держав.
Українці Галичини намагалися відстояти свої позиції шляхом рішучих дій, демонстрацією активності. Так, вони відмовлялися визнати уряд Польської держави своїм законним урядом, бойкотували перепис 1921 р. і вибори до сейму 1922 р., застосовували тактику терору і саботажу. Проте в більшості випадків відчай і приреченість лежали в основі цієї активності українців Східної Галичини.
На межі 1922—1923 рр. політичний рейтинг східнога-лицької української буржуазії дуже знизився. Ще в середині 1922 р. польське посольство у Ватикані обґрунтувало безперспективність проникнення католицизму на слов'янський Схід за допомогою греко-католицької церкви. Це призвело до зміни політики папи Шя XI щодо схід-ногалицького питання і до фактичної відмови від подальшої підтримки А. Шептицького та уряду ЗУНР.
Шептицький Андрей (1865—1944) — громадсько-політичний діяч, просвітник, митрополит Української греко-католицької церкви (з 31 жовтня 1901 року), архієпископ, доктор_ теології. Освіту здобув у Краківському університеті та Краківській єзуїтській семінарії. Засновник Українського національного музею у Львові (1905), Богословського наукового товариства (1923), теологічних журналів. У церковному житті — прихильник екуменізму. Шептицький послідовно боровся за ідею незалежної України, підтримував ті політичні сили на західних землях, які відстоювали їх автономний статус у 1900—1920 рр. Під час нацистської окупації — почесний голова Української Національної Ради, відкрито виступав проти масового винищення євреїв. Підтримуючи змагання ОУН—УПА за незалежність України, водночас не приймав крайнощів (терору, саботажу тощо). Похований у соборі Св. Юра у Львові.
У цей період змінює акценти у своїй політиці й Англія. Так, на початку 1923 р. англійський уряд за поступки, які йому зробила Франція на Близькому Сході (зокрема, в районі Мосулу — мосульська нафта), погодився на анексію Східної Галичини Польщею — союзницею Франції.
14 березня 1923 року в Парижі зібралася рада послів великих держав — Англії, Франції, Італії та Японії, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.
II етап— «тиску» (1923—1926).У цей період при владі в Польщі перебували народові демократи (ендеки), які в українському питанні відстоювали «інкорпораційну» програму. Суть цієї програми полягала в тому, щоб окупу-
Західноукраїнські землі в 20—30-ті роки
вати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити од-нонаціональну польську державу.
Економічна політика ендеків в українських землях мала на меті гальмування розвитку «східних кресів» і перетворення їх на аграрно-сировинний додаток розвинутіших власне польських земель.
Уряд офіційно поділив країну на дві господарські території: Польщу «А», до якої входили корінні польські землі, і Польщу «Б», що складалася переважно із захоплених українських та білоруських земель. Дешевими кредитами та державними замовленнями промисловий розвиток Польщі «А» підтримувався і стимулювався, в українських же землях кредитування промислових підприємств різко обмежувалося. Так, 1924 р. три галицькі банки, що перебували в підпорядкуванні місцевих органів управління, розпорядженням президента Польщі було об'єднано в один «Банк крайового господарства», який під контролем Варшави фактично став інструментом економічного зака-балення західноукраїнських земель.
Стимульована польською колоніальною політикою, наростаюча тенденція економічного занепаду Західної України дедалі більше набуває ознак катастрофічності: на чотири воєводства — Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське — припадало 25% території та 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових. підприємств і 9,8% робітників.
Штучне стримування промислового розвитку Західної України не дало можливості вилучити з аграрного сектору краю значної кількості працездатного населення для роботи на фабриках та заводах і таким чином пом'якшити проблеми села, що задихалося від аграрного перенаселення і безземелля. У 1921 р. питома вага малоземельних, на-півпролетарських селянських господарств площею до 5 га становила в Західній Україні 81,1%, а в Центральній Польщі —53,7%.
Становище в аграрному секторі українських земель ускладнювалося ще й тим, що польський уряд у цьому регіоні надав кращі землі, вилучені внаслідок парцеляції поміщицьких маєтків, у розпорядження так званих осадників. Осадники мали сприяти асиміляції українського населення і, в разі потреби, виконувати каральні функції. Протягом 1919—1929 рр. 77 тис. осадників отримали в Західній Україні понад 600 тис. га землі.
Українські землі в складі Польщі
Польські урядові кола намагалися витравити самі поняття «Україна», «українець». Українське населення «східних кресів» вони називали «русинами», а всю територію іменували Східною Малопольщиною. «Немає ніякого українського народу, — цинічно заявляв міністр польського уряду С. Грабський, — український народ — вигадка комуністів з пропагандистською метою». Ще далі пішла урядова газета «Слово польське». Вона стверджувала, ніби в українців «відсутня всяка організаційність і державний інстинкт, відсутня будь-яка юридична і взагалі розумова культура, необхідна для того, щоб управляти власною державою».
Сигналом до активної полонізації українських земель став закон від 31 липня 1924року, який проголосив, що державною мовою на території Польщі є польська мова. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи: якщо в 1911/12навчальному році в Східній Галичині було 2418українських шкіл, то в 1922/23рр. — вже 1859,а в 1926/27рр. — лише 845.
У травні 1926 р. Ю.Пілсудський здійснив державний переворот, внаслідок якого в Польщі був установлений режим, відомий під назвою «санації».
III етап — «пошуку компромісу» (1926—1937).Прийшовши до влади, Ю. Пілсудський виношує плани відновлення Польщі «від моря до моря». Підготовка до широкомасштабних зовнішніх акцій вимагала стабілізації внутрішнього становища в країні, зокрема, на території національних меншин. Цим і пояснюється зміна акцентів офіційної політики в українському питанні. На зміну політиці тиску приходить гнучкіша політика певних поступок, пошуку компромісів (іноді імітації поступок і компромісів) з метою створення у поневоленого населення ілюзії ліквідації національного гніту. «Інкорпораційна» політика ендеків витісняється «федералістичною» програмою пілсудчиків, відомою в 20—30-ті роки як доктрина польського прометеїзму. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції (денаціоналізації), особливо мовної, шляхом примусу. Для здійснення цієї програми при міністерстві внутрішніх справ 1926 р. створюється спеціальний відділ національностей; у березні 1934 р. при Президії Ради міністрів Польщі почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики.