Західноукраїнські землів 20—30-ті роки 46 страница
Внаслідок незбалансованого розвитку господарства республіки частка галузей, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29%, тоді як у розвинутих країнах цей показник становить 50—60% і більше. Деформованість економіки зумовила не тільки появу товарного дефіциту, а й загострення екологічних, демографічних та соціальних проблем.
2. Катастрофічна екологічна ситуація. Перекоси в
розміщенні продуктивних сил стали причиною різкого
зростання техногенного навантаження на природу, що у
6—7 разів перевищувало загальносоюзний рівень. У цей
час щорічно промисловими об'єктами в атмосферу та вод
ний басейн викидалося понад 10 млн. т шкідливих речо
вин. Екологічну ситуацію в республіці ускладнювало нера
ціональне розширення посівних площ у сільському госпо
дарстві. Ступінь розораності території України сягає 57% ,
в тому числі в степовій зоні 73%. Розораність безпосеред
ньо сільськогосподарських угідь становила 80% порівняно
з 25% у США і 48% у Франції. Це спричинило активізацію
ерозійних процесів, через що Україна щороку втрачала до
600 млн. т родючих ґрунтів.
Катастрофічні екологічні процеси посилили гостроту демографічних проблем, оскільки питома вага населення республіки, зайнятого у галузях із шкідливими для здоров'я умовами праці, становила в Україні 53%. У складній екологічній ситуації опинилося населення міст, адже, на-
Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)
приклад, третину території Львова займали промислові підприємства, у Чернівцях вироблялося майже три чверті промислової продукції області. Цей перелік екологічних негараздів України можна продовжити.
3. Значна зношеність основних виробничих фондів. Рі
вень їх спрацьованості в промисловості республіки зріс від
28% у 1961 р. до 43% 1985 р. Характерно, що основні ви
робничі фонди України зношувалися швидше, ніж зага
лом по країні, оскільки частка старих підприємств була
вищою. А от за темпами зростання основних виробничих
фондів республіка займала в 1986 р. останнє, 15-те місце у
Радянському Союзі.
4. Хронічне відставання за принциповими економіч
ними показниками. За період від 1960 до 1985 р. Україна
за темпами зростання загального обсягу продукції про
мисловості посідала 13-те місце в СРСР. Не кращим був і
стан сільського господарства — республіка за темпами
збільшення валової продукції 1960 р. займала 11 місце, а
1985 р. перемістилася на 13-те. З огляду на це, очевидно,
закономірним є те, що і за темпами зростання виробленого
національного доходу за період 1980—1986 рр. Україна
займала те саме 13-те місце в Радянському Союзі. Трохи
кращими були показники реальних доходів на душу насе
лення, відповідно до яких республіка в 1980 р. поділяла
12—14-те місця, а 1985 р. — 5—6-те. Проте й тут виника
ли значні проблеми і диспропорції, уявлення про які дає
таблиця:
Темпи зростання реальних доходів на душу населення по союзних республіках (1970 р. — 100%)
| Регіон | |||
| СРСР | |||
| РСФСР | |||
| Українська РСР | |||
| Білоруська РСР |
З наведеної таблиці видно, що кількісні показники РСФСР та БРСР вищі за середні по Радянському Союзу, а УРСР, навпаки, — нижчі. Отже, економіка республіки поступово, але неухильно втрачала динаміку свого розвитку.
Кризові явища в економіці негативно позначилися на вирішенні соціальних питань. Тому в соціальній сфері склалася суперечлива ситуація. Від 1965 до 1985 р. національний доход УРСР зріс з 38,2 млрд. крб. до 96,6 млрд.
Соціально-економічний розвиток УРСР
крб., тобто більш ніж у 2,5 раза. Це мало вирішальне значення для підвищення життєвого рівня народу, адже 4/5 національного доходу витрачалося безпосередньо на народний добробут. За ці двадцять років у 1,85 раза збільшилася середньомісячна заробітна плата. Якщо 1965 р. у республіці на 100 сімей припадало 21 телевізор, 8 холодильників і 19 пральних машин, то 1985 р. ці показники зросли — відповідно 92, 88, 65.
Водночас у соціальній сфері України окреслилися і поглибилися негативні тенденції:
1. Уповільнення темпів зростання реальних доходів
населення. Якщо у дев'ятій п'ятирічці в Україні вони ста
новили 20%, у десятій — 17%, то в одинадцятій — лише
14%.
2. Збереження і поглиблення відставання від країн За
ходу щодо рівня споживання на душу населення. Так, у
1982 р. кошик звичайних щотижневих закупок, для опла
ти якого у Вашингтоні потрібно було працювати 18 год., у
Києві коштував майже 53 год. праці, це без урахування
безсумнівно нижчої якості товарів і послуг в СРСР. Тому за
рівнем споживання на душу населення Радянський Союз
займав у цей час лише 77 місце у світі.
3. Загострення житлової проблеми. В Україні кіль
кість осіб, що поліпшили свої житлові умови, із п'ятиріч
ки у п'ятирічку зменшувалася: у восьмій їх налічувалося
8,9 млн. осіб, в дев'ятій — 8,6 млн., в десятій — 7,8 млн.,
в одинадцятій — 7,7 млн. осіб. За 1981—1985 рр. у респуб
ліці черга, що налічувала 1,5 млн. осіб, не зменшилася, і
на обліку за станом на 1987 р. перебувало понад 2 млн. сі
мей, які потребували поліпшення житлових умов.
4. Зниження рівня охорони здоров'я. У цій сфері склала
ся парадоксальна ситуація: з одного боку, за період від 1970
до 1985 р. кількість лікарів у республіці в розрахунку на
10 тис. населення збільшилося з 27,7 до 41,4, тобто майже
на 67%, а лікарняних ліжок — на третину. Проте загострен
ня екологічної ситуації, відставання якісних показників від
кількісних у процесі підготовки лікарів, наростаюче змен
шення частки видатків на охорону здоров'я і фізичну куль
туру в структурі державного бюджету (1970 р. — 12,3%,
1985 р. — 9%) та інші причини зумовили зростання показ
ників смертності за період 1970—1985 рр. з 8,8 до 12,1 ви
падків на 1 тис. громадян і зменшення природного приросту
населення України у 2,2 раза.
Отже, для соціально-економічного розвитку України в період від 1965 до 1985 р. були характерні диспропорцій-
542 Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)
ність, затухання, тенденція до стагнації. Кризові явища дедалі більше поглиблювалися під впливом особливостей функціонування господарства республіки (станом в екології, деформованою структурою розміщення продуктивних сил та ін.).
17.2. «Стабілізація» і закритість суспільно-політичного життя
Якщо в галузі економіки принаймні декларувалися деякі реформи, то в політичній сфері брежнєвське керівництво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з владними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС.
Курс на «стабілізацію», а надалі — консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р.
Характерними ознаками реалізації цього курсу були:
1. Підміна справжнього народовладдя формальним
представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої
реальної влади. З одного боку, ніби демонструючи торжес
тво народовладдя і демократії, невпинно зростала кількість
народних обранців у владних структурах: 1985 р- до Верхов
ної Ради УРСР було обрано 650 депутатів (1958 р. — 457),
до місцевих рад УРСР у 1980 р. обрано 524 185 депутатів
(1959 р. — 381 477), а з іншого — вибори проходили безаль-
тернативно, на основі завчасно підготовлених списків.
Створені в такий спосіб органи деря^ної влади республіки виконували декоративну роль і рЧпьної влади не мали. Свідченням цього є те, що місцеві Ради відали підприємствами, які давали лише 3—4% продукції промислового виробництва.
2. Зростання масштабів бюрократичного апарату,
узурпація значної частини законодавчії* функцій вико
навчою владою. Щорічно апарат управліЛі країни збіль
шувався на 300—500 тис. осіб, сягнувші у 80-ті роки
18 млн. Лише за 1975—1985 рр. кількіс^ьСоюзно-респуб-
ліканських і союзних міністерств, відогОв і державних
комітетів в УРСР зросла майже на 20%. релейний вико
навчий апарат нарощував випуск інстр/ ^ій, наказів та
«Стабілізація» і закритість суспільно-політичного життя
інших підзаконних актів. Наприкінці 70-х років тільки в управлінні господарством їх накопичилося до 200 тис. Досить часто ці документи суперечили один одному, не давали змоги працювати господарським керівникам, утворюючи сукупність міжвідомчих, міжрегіональних, суспільних протиріч.
3. Зведення нанівець самостійності громадських орга
нізацій, їх фактичне одержавлення. Вони поряд із радами
покликані були не управляти країною, а створити «демо
кратичний фасад» народовладдя. Це стимулювало, з одно
го боку, падіння політичної активності, а з іншого — поя
ву «неформальних» організацій та груп.
4. Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці ви
ходило 3280 газет, то в 1985 р. — лише 1799. Характерно,
що в цей період кількість республіканських та обласних
газет навіть трохи зросла, а місцевих та районних — змен
шилася. Отже, набирає сили тенденція монополії на ін
формацію.
5. Перетворення КПРС на стрижень державної струк
тури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Кому
ністичну партію України в брежнєвський період очолюва
ли два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку рес
публіки: П. Шелест (1963—1972) — автономізаційну,
В. Щербицький (1972—1989) — централістську, тобто орі
єнтовану на центр.
Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протистояння «харківського» і «дніпропетровського» політичних кланів. Липневий Пленум ЦК КПУ 1963 р. визнав повну перемогу харків'ян: першим секретарем республіканської парторганізації було обрано П. Шелеста, другим став М. Соболь.
П. Шелест активно підтримував хрущовські реформи, особливо створення раднаргоспів, виношував плани республіканського госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. Проте після приходу до влади Л. Брежнєва, особливо після «Празької весни» 1968 р., коли помітно посилювався ідеологічний диктат, зростала нетерпимість до інакодумство в будь-якій формі і сфері, а тим більше у партійній верхівці. Автономістська модель П. Шелеста і його заяви на засіданні Політбюро ЦК КПРС типу «Українська партійна організація не підтримає це рішення» дедалі більше вступали в протиріччя з новими реаліями.
У 1972 р. П. Шелеста, як влучно підмітив один з відомих публіцистів, «тихо без шелесту» усунули з посади.
Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)
І
Формальна підстава — переведення на роботу до Москви, а реальна була висловлена під час особистої зустрічі з Л. Брежнєвим, який сказав П. Шелесту: «Ти працюєш першим секретарем ЦК КПУ вже майже 10 років. Напевне, тобі вже набридло, та й ти набрид усім... Потрібно дати дорогу молодим товаришам, потримався за владу, дай іншим потриматися». Звинувачений у ліберальному ставленні до націоналістичних проявів, у потуранні економічному місництву, в ігноруванні Москви, П. Шелест у 1973 р. вийшов на пенсію і остаточно зійшов із політичної арени. У 1972 р. лідером комуністів республіки став В. Щербиць-кий — сімнадцятий керівник КПУ.
Щербицький Володимир Васильович (1918—1990) — партійний і державний діяч. Народився на Дніпропетровщині. Здобувши вищу освіту, брав участь у німецько-радянській війні. Після війни став функціонером КПРС. Пройшов усі щаблі партійної ієрархії. У 1955 р. — перший секретар Дніпропетровського обкому партії, в 1957 р. — член президії і секретар ЦК Компартії України. В 1961—1963 рр. і 1965—1972 рр. — голова Ради Міністрів УРСР. 31972 р. — перший секретар ЦК КПУ. Прихильник централізованої партійно-державної тоталітарної влади, суворої підпорядкованості республік центру, орієнтації економіки УРСР на союзний народногосподарський комплекс. Займав угодовську позицію щодо русифікації України в галузі освіти, культури, видавничої справи.
«Родове коріння Брежнєва і Щербицького, — зазначає В. Врублевський, помічник Щербицького, — не перепліталося, але росли вони з одного ґрунту: були земляками. Рідними для них стали і Дніпродзержинськ, і Дніпропетровськ... На цьому ґрунті міцніло відчуття земляцтва, а пізніше — і єдиного клану». У 1976 р. В. Щербицький остаточно зміцнює свої позиції, усунувши останніх своїх противників на головних посадах. На XXV з'їзді КПУ із десяти членів Політбюро ЦК КПУ, обраних у 1971 р., залишилося в новообраному складі лише п'ять, а з п'яти кандидатів у члени Політбюро КПУ — один. Така ротація була нечуваною для брежнєвських часів, але вона закономірна, адже служила основній меті — «стабілізації». Значною мірою саме ці кроки сприяли політичному довголіттю В. Щербицького, який сімнадцять років очолював партійну організацію республіки, 32 роки незмінно був членом Політбюро ЦК КПУ, 17 років — членом Політбюро ЦК КПРС. Ця постать не така однозначна, як здається на перший погляд, і, напевне, історики не скоро напишуть об'єктивний політичний портрет цієї людини. Як у більшості політичних лідерів, з плином часу у В. Щербицько-
•Стабілізація» і закритість суспільно-політичного життя
го змінювалися погляди й оцінки. Єдине, що, очевидно, лишалося незмінним, — це його орієнтація на центр і персонально на Л. Брежнєва.
«Команда» Щербицького не зуміла дати своєчасного критичного аналізу ситуації в республіці, не змогла зупинити наростаючих негативних тенденцій. Значною мірою це пояснюється тим, що вона діяла в межах старого економічного механізму за його законами і правилами, суттю яких були надмірна централізація і регламентація, орієнтація на екстенсивні форми і методи ведення господарства. Проте чим більше загострювалися соціально-економічні та політичні проблеми, тим більше посилювався монополізм КПРС у всіх сферах суспільного життя.
У брежнєвський період інтенсивно відбувався процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни держави та її органів партією. Ще П. Шелест наголошував: «Партійний орган зобов'язаний керувати всіма ділянками господарського і культурного будівництва». За В. Щербицького зазначені процеси отримали новий імпульс, посилилося «зрощення» партійних і державних структур. У 1985 р. комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, а 1987 р. — 43,7% складу місцевих Рад республіки. З іншого боку, майже 47,5% складу міських і районних виборних партійних органів УРСР у 1985 р. становили управлінські кадри — голови колгоспів, директори підприємств, працівники радянських установ та ін. Тобто відбувалося взаємопроникнення, яке дедалі більше посилювало монополію КПРС на владу. Якщо в перші роки радянської влади партійний курс у Радах проводився через комуністів, які входили до їх складу, то у брежнєвський період зникає навіть тінь самостійності Рад у їх ставленні до партійних комітетів. Останні ж поступово засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки Радами, органами державного управління, а й профспілками, комсомолом, суспільними організаціями. Поглибленню цих процесів сприяло те, що комуністи становили значний відсоток керівного складу суспільних організацій. Так, у 1977 р. майже третину складу виборних профспілкових органів УРСР становили члени КПУ. Ця тенденція була характерною і для розвитку інших громадських організацій.
Оголосивши себе в Конституції 1977 р. «ядром політичної системи суспільства», КПРС намагалася домінувати в кожній ланці суспільного життя. Для розв'язання цього завдання було обрано характерний для командно-адмініс-
18 Історія України
Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)
тративної системи екстенсивний шлях — кількісне зростання партійних лав. За період від 1964 до 1985 р. КПУ зросла майже вдвічі. На 1 січня 1985 року в партії перебував кожен дев'ятий робітник у республіці і кожен дванадцятий громадянин віком 18 років і старше. У цей період практично нікому не відмовляли у вступі до КПРС. Відсоток відмов становив 0,3—0,4% і був практично найнижчим за всю історію партії. Проте, хоча КПУ невпинно зростала, партійний вплив на багатьох ділянках знижувався. Значною мірою це було зумовлено дією негативних тенденцій у розвитку самої партії. Курс на «стабільність» практично сприяв незмінності кадрів. Так, із 195 членів ЦК Компартії України, обраних на XXVI з'їзді республіканської партійної організації 1981 р., понад 68% були обрані до складу цього керівного органу вдруге, втретє, а 30 осіб — учетверте, тобто перебували у складі ЦК аж з 1966 р. Тенденція незмінності кадрового корпусу зберігалася й у нижчих ешелонах партійної влади, що мало, безумовно, негативні наслідки. Старіло партійне керівництво, і, як не парадоксально, незважаючи на бурхливе кількісне зростання в останні роки брежнєвського періоду, старіла і сама партія — у 1986 р. 37,8% КПУ становили люди старші 50 років. З огляду на це закономірно, що в апарату політичної влади в цей період сформувався відповідний стиль керівництва — дуже обережний, уповільнений, орієнтований не так на розв'язання проблем, як на те, щоб не порушити власної рівноваги. Партійну верхівку в цей час відділяє від основної маси комуністів глибоке провалля.
Отже, політичне життя в країні дедалі більше набувало закритого характеру, наростало відчуження партії від народу, посилювався ідеологічний диктат. Проголошений курс «стабілізації» не тільки не зробив систему стійкішою, а, навпаки, заважаючи назрілим змінам у суспільстві, породжував і стимулював поглиблення кризових явищ.
17.3. Духовний розвиток суспільства: ідеологічний диктат
Суперечлива ситуація склалася і в духовній сфері республіки. На перший погляд, кількісні показники свідчили про благополучний розвиток. Наприклад, у галузі освіти: якщо в 1970 р. середню освіту одержали 651 тис, а вищу — 117,2 тис. осіб, то в 1980 р. відповідно — 924 тис. та
Духовний розвиток суспільства: ідеологічний диктат
148,1 тис. Проте освіта дедалі більше відставала від вимог часу, науково-технічного прогресу, її якість, по суті, знижувалася. Як не парадоксально, у цей період падав авторитет освіти та освіченості, знижувався «попит» на знання. До того ж освіта стала об'єктом форсованої русифікації: якщо в 1960/61 навчальному році школи з українською мовою навчання охоплювали 68,7% учнів, то в 1970/71— 60,4%, в 1976/77 — 57,8%. А російською мовою навчалися відповідно — 30,4%, 38,8%, 41,3%.
Аналіз динаміки зростання наукового потенціалу України, здавалось би, мав вселяти надію: загальна кількість науковців республіки на 1987 р. становила понад 213 тис. осіб, а в 1960 р. їх було лише 46 тис. У цей час плідно працювали вчені під керівництвом М. Боголюбова (математична фізика), В. Глушкова (кібернетика), Л. Ландау (ядерна фізика), Б. Патона (зварювання металів). Проте ці окремі прориви лише відтіняли наростаючі застійні явища у сфері науки. З плином часу негативні процеси все більше поглиблювалися: Академія наук УРСР поступово починає втрачати свою колишню роль мозкового центру; наростаючі бюрократичні перепони уповільнювали фундаментальні розробки, не давали змоги повною мірою реалізувати на практиці відкриття українських учених у кібернетиці, хімії, біології; ідеологічний диктат зумовив посилення в українському суспільствознавстві кон'юнктурщини, не-об'єктивності, замовчування.
Однак, незважаючи на тиск, у цей складний період залишалися і вчені-суспільствознавці, які нестандартно, не в руслі «офіційних поглядів» підходили до розв'язання наукових проблем (історики М. Брайчевський, О. Компан,
0. Апанович, Я. Дзира, філософ П. Копнін).
Не набагато кращою була ситуація в галузі літератури та мистецтва. Ніби в коштовну раму, ця сфера була вставлена в жорсткі рамки офіційно визнаного соціалістичного реалізму, все, що в них не вписувалося, піддавалося забороні та гонінням. Та все ж у цей період було створено чимало талановитих творів, які одержали широке визнання: у літературі — романи О. Гончара «Собор», «Циклон», М. Стельмаха «Дума про тебе», «Чотири броди», поезія
1. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка, твори П. Загребельно-
го, Ю. Мушкетика, Є. Гуцала та ін.; у кіно — фільми «Бі
лий птах з чорною ознакою» (режисер Ю. Іллєнко), «В бій
ідуть тільки "старики"» та «Ати-бати йшли солдати»
(Л. Биков), «Вавілон XX» (І. Миколайчук) та ін.; у музиці —
опери Г. Майбороди і В. Губаренка, симфонії В. Кирейка і
Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)
А. Штогаренка, кантати В. Рождественського і А. Філіпен-ка, пісні П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, К. Домінчена, О. Сабадаша, В. Івасюка.
З другої половини 60-х років посилюється ідеологічний диктат у духовній сфері, який досягає свого апогею в Україні у період «маланчуківщини». В. Маланчук зробив кар'єру як теоретик і борець з українським націоналізмом. Ще перебуваючи на посаді головного ідеолога Львівського обкому партії на початку 70-х років, він видав у Москві кілька публікацій, у яких боротьбу з націоналізмом розглядав як одне з найголовніших завдань партії. Ці твердження йшли у розріз із офіційною доктриною, якої дотримувався ЦК КПУ, — про остаточне торжество інтернаціоналізму в республіці. Київ прореагував досить різко — незабаром В. Маланчука було знято з посади секретаря обкому партії і переведено на посаду заступника міністра вищої освіти УРСР, що фактично унеможливлювало продовження політичної кар'єри. Проте в Кремлі енергійного борця з націоналізмом помітили, взяв його на замітку і Суслов. Тому не дивно, що після усунення 1972 р. П. Ше-леста, за підтримки Москви, В. Маланчук стає секретарем ЦК КПУ, головним ідеологом республіки. Починається період чорних списків, особистої цензури, політичних доносів, ідеологічного диктату. Зазнають гонінь письменники О. Гончар, І. Білик, Б. Харчук, О. Бердник, Л. Костенко, Б. Чичибабін та ін.
Ситуація в духовній сфері погіршувалася й тим, що у цей час утворився своєрідний тандем головного ідеолога республіки В. Маланчука і голови КДБ України В. Федор-чука. На практиці це означало, що водночас із ідеологічними погромами відбувалися обшуки, арешти, суди.
Отже, ситуація в духовній сфері значною мірою визначалася еволюцією усієї системи. Політичний курс на «стабілізацію» посилював ідеологічний диктат, зумовлював деформації, однак лише гальмував, а не зупиняв духовний розвиток суспільства.
17.4. Дисидентський рух
Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об'єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70-ті роки у радянському суспільстві вини-
Дисидентський рух
кла духовна опозиція — дисидентство (лат. сіівзігіепі — незгідний), яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.
У розвитку дисидентського руху в СРСР виокремлюють такі етапи:
1. Виникнення і становлення (1959—1972 рр.).Початок дисидентського руху пов'язаний з утворенням у 1959 р. Української робітничо-селянської спілки (1961 р. цю нечисленну організацію було викрито, а її членів засуджено до тривалих термінів ув'язнення — від 10 до 15 років). У 1964 р. у Ленінграді сформувалася нелегальна організація «Всеросійський соціально-християнський союз звільнення народу», яка мала на меті встановлення демократичного ладу. Невдовзі за доносом її було розгромлено, а лідерів засуджено.
У вересні 1965 р. було заарештовано звинувачених в антирадянській агітації і пропаганді А. Синявського та Ю. Даніеля, які надрукували на Заході свої літературні твори. Протягом 1965—1966 рр. на захист дисидентів розгорнулася петиційна кампанія. Незважаючи на протести, Верховний суд СРСР засудив А. Синявського до 7 років, а Ю. Даніеля — до 5 років таборів суворого режиму.
На цьому етапі у «самвидаві» набули значного поширення відкриті листи (так звана «епістолярна революція»), Найвідомішими з них є листи Л. Чуковської (квітень 1966 р.), А. Сахарова, В. Турчина і Р. Медведєва(1968 р.) та ін., пройняті ідеями викриття беззаконня щодо політичних в'язнів у СРСР, необхідності демократизації радянської системи, категоричного несприйняття спроб «реабілітації» Сталіна і сталінізму. З квітня 1968 р. починає виходити у світ правозахисний бюлетень «Хроника текущих собьітий», який тривалий час (до 1982 р.) був основним джерелом інформації про тенденції і проблеми розвитку правозахисного, релігійного, національного опозиційного рухів у СРСР.
25 серпня 1968 року на Красній площі у Москві відбулася демонстрація протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини, усіх учасників якої було заарештовано та засуджено.
Становлення дисидентського руху завершилося в 1968 р., коли було сформульовано його базові ідеї, вироблено та ап-
550 Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)
робовано основні форми і методи діяльності, утвердилися лідери, викристалізувався склад учасників. Навесні 1969 р. серед правозахисників визріла думка про необхідність організаційного оформлення дисидентського руху. Тоді було створено першу в Радянському Союзі відкриту, непідкон-трольну державним структурам, громадську асоціацію — Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР. Це об'єднання звернулося з відкритим листом до ООН, в якому було наведено факти грубого порушення прав людини у Радянському Союзі. У листопаді 1970 р. засновано Комітет з прав людини в СРСР.
З 1967 р. до 1971 р. кількість дисидентських гуртків, груп і їх учасників постійно зростала. За даними КДБ, у 1967 р. було виявлено 502 об'єднання, у роботі яких брало участь 2196 учасників, у 1968 р. — 625 груп (2870 учасників), у 1969 р. — 733 групи (3130 учасників). Всього протягом 1967—1971 рр. було виявлено 3096 «угруповань політично шкідливого характеру».
2. Криза і спад (1972—1975 рр.).У 1972 р. розпочався
фронтальний наступ на дисидентський «самвидав». Мос
квою, Ленінградом, Вільнюсом, Новосибірськом, Уманню
та Києвом прокотилася хвиля обшуків та арештів. Влітку
1973 р. відбувся «показовий» суд над правозахисниками
П. Якіром і В. Красіним, на якому вони під тиском були
змушені визнати «наклепницький» характер своєї діяль
ності. Такий розвиток подій зумовив кризу всього диси
дентського руху.
На цьому етапі тоталітарний радянський режим, нарощуючи тиск проти лідерів дисидентського руху, розпочав безпрецедентну за масштабами кампанію цькування А. Сахарова, а невдовзі після опублікування на Заході «Архіпелагу ГУЛАГ» — О. Солженіцина. У серпні 1975 р. у Вільнюсі відбувся суд над С. Ковальовим, якого було звинувачено у виданні, зберіганні і поширенні «Хроники те-кущих собьітий» і засуджено до 7 років таборів, що викликало бурхливу хвилю протесту. Лист на захист С. Ковальова підписали 179 осіб, серед яких були правозахисники, представники литовського, грузинського, вірменського, єврейського національних рухів і руху кримських татар. Це був перший виступ такого характеру і масштабу.
3. Піднесення та розширення діяльності (1976—
1978 рр.).Поява у 1976 р. Групи сприяння виконанню
Гельсінських угод в СРСР (Московської Гельсінської гру
пи) і виникнення Української, Литовської, Грузинської,
Вірменської Гельсінської груп відкрили новий етап у роз-