IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежування, консолідація та протистояння політичних сил. 5 страница
5. Обмеження права доступу опозиційних сил до реаль
них важелів влади відповідно до результатів парламент
ських виборів, помітне звуження їх можливості відіграва
ти конструктивну роль у суспільному житті.
6. Підрив економічної основи існування опозиційних
сил шляхом втручання державних органів у приватизацій
ні конкурси, надання пільг і переваг для політично лояль
них режиму підприємців.
В умовах наростаючої кризи довіри до влади, симптоми якої засвідчили наслідки голосування на парламентських виборах, президент змушений був виступити прибічником політичної реформи. її стратегічною метою було проголошено посилення дієздатності держави, забезпечення узгодженої та відповідальної діяльності законодавчої і виконавчої гілок влади, демократизацію всіх сфер суспільного життя й утвердження громадянського суспільства, створення необхідних умов для поступальної інтеграції України в європейське співтовариство. Радикальних змін повинна була зазнати форма правління держави: президентсько-парламентська республіка мала трансформуватися у парламентсько-президентську.
Помітною віхою на шляху політичного реформування суспільства став законопроект «Про внесення змін та доповнень у Конституцію України», внесений восени 2002 р. на розгляд Конституційного Суду народними депутатами С. Головатим, А. Матвієнком, О. Морозом, П. Симоненком та ін. Суть його полягала в обмеженні прав і повноважень президента. Законопроект передбачав: формування парламентської більшості на основі партії або виборчого блоку, який переміг на виборах; помітне розширення повноважень Верховної Ради та її спікера; посилення впливу законодавчої влади на виконавчу; розширення прав і підвищення ролі Кабінету Міністрів; спрощення процедури імпічменту президента. Йшлося не так про перетворення України на парламентську республіку, як про наближення конституційної практики до вимог офіційного тексту Конституції 1996 р.
Відповіддю Л. Кучми на цю ініціативу стало винесення на всенародне обговорення у березні 2003 р. проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України». Його лейтмотивом було перетворення України з прези-
Україна на шляху незалежності
дентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську. З цією метою пропонувалося: запровадження пропорційної системи виборів; створення двопалатного парламенту з одночасним зменшенням кількості депутатів; формування Кабінету Міністрів парламентською більшістю; розширення повноважень президента щодо розпуску парламенту; прийняття законів за допомогою референдумів; проведення президентських, парламентських і місцевих виборів протягом одного календарного року. За оцінками експертів, ця модель суспільних змін могла спричинити різке поглиблення (на основі протистояння двох палат парламенту та поляризованої багатопартійності) конфронтації у суспільстві, посилення відцентрових тенденцій і тим самим створювала передумови для відтворення та зміцнення президентської республіки. Кардинальні зміни у зміст і перспективи політичних трансформацій в Україні внесла помаранчева революція. Після другого туру президентських виборів, як відомо, країна опинилася у глибокій політичній кризі, а наприкінці листопада — на початку грудня 2004 р. — перед загрозою громадянської війни. Тривалі переговори влади та опозиції щодо виходу країни з політичної кризи завершились компромісом — «пакетним голосуванням» 8 грудня, яке частково інтегрувало та узгоджувало інтереси протидіючих сторін. Цей компроміс був своєрідною платою за врегулювання кризи без застосування сили, а також свідченням занепокоєння певних політичних еліт України ймовірними ризиками для себе після приходу до в чади нового президента. Ухвалений пакет складався з трьох документів: законопроекту про внесення змін у закон про вибори президента (розпуск чинного і формування нового складу ЦВК, територіальних і дільничних виборчих комісій, помітне скорочення кількості відкріпних талонів, перевірка та упорядкування списків виборців, відкритий доступ до виборчих комісій офіційних спостерігачів та представників ЗМІ тощо) і двох проектів поправок до Конституції України (уряд призначається Верховною Радою; президент вносить на затвердження парламенту кандидатури прем'єр-міністра, міністрів оборони та закордонних справ, решту кандидатур міністрів пропонує для затвердження прем'єр-міністр; запровадження імперативного мандата, за яким обрані від політичних партій до парламенту депутати позбавляються його в разі невходження до фракції Цієї партії або виходу з неї; проведення виборів до Верховної Ради на пропорційній основі та ін). Запровадження ново-
Конституційний процес
введень передбачалось 1 вересня 2005 року, якщо до того часу будуть прийняті зміни до Конституції стосовно місце-в0Го самоврядування. У разі неприйняття їх до 1 січня 2006 року, схвалений парламентом закон вступає в силу самостійно.
Після голосування 8 грудня 2004 року за «великий пакет» окремі політичні лідери заявляли, що прийняття законопроектів відбулося з порушенням Конституції, і вони звертатимуться до Конституційного суду, щоб визнати його нелегітимним.
Основними аргументами ініціаторів перегляду поправок до Конституції були: система розподілу повноважень між органами влади, яку передбачає політреформа, призведе до порушення балансу сил, розосередження влади і приховує в собі ризики послабити керівництво державою; з юридичної точки зору процедура внесення змін до Конституції була не зовсім коректною тощо; поправки приймалися в екстремальних умовах і тому належно не опрацьовані; при голосуванні змін до Конституції в пакеті з іншими рішеннями багато їх положень не були обговорені і доведені до громадян; не всі політичні сили влаштовує запровадження імперативного мандата для народних депутатів; політична реформа повинна бути комплексною і проводитися одночасно з адміністративно-територіальною і судовою.
Інструментом корекції політичної реформи, на погляд багатьох її опонентів, повинен стати референдум, який би легітимізував потрібні зміни до Конституції. У травні 2005 р. Президент України висловив думку про те, що допускає можливість ініціювання окремими політичними силами перегляду прийнятих у грудні 2004 р. поправок до Конституції, але сам заради громадянського спокою не буде цього робити.
Наприкінці літа 2005 р. питання про практичну реалізацію політичної реформи залишалося відкритим.
Отже, суть конституційного процесу полягає в забезпеченні становлення та розвитку правової системи держави, утвердженні законності та правопорядку в суспільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення. Його розгортання в Україні ускладнювалося відсутністю самостійної національної правової системи; уповільненим формуванням чіткої концепції реформування та науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільного й державного устрою; незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; боротьбою навколо законодавства різних
Україна на шляху незалежності
політичних сил; опором певних суспільних верств, не зацікавлених у визначеності та регламентації суспільних відносин. Центральною подією конституційного процесу 1991—2005 рр. стало прийняття нової Конституції України (1996 р.) — законодавчого акта, який визначив базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їх відносини та компетенцію, а також права, свободи та обов'язки громадян. Затвердження основного закону держави створює юридичне підґрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти, переходу українського народу до цивілізованого способу життя.
19.4. Формування багатопартійності
Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії підтримують зв'язок уряду з народом. У демократичному суспільстві партії є сполучною ланкою, через яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує соціальну базу для здійснення свого курсу, а народ може на найвищому рівні виражати свою думку і таким чином впливати на коригування офіційної лінії.
Сучасна політична партія — це спільність людей, об'єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (внаслідок виборів або іншим шляхом), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів певних соціальних груп, верств, етнічних та інших спільностей. Для цього партія має стати правлячою, зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави1.
Історія багатопартійності в Україні сягає своїм корінням другої половини XIX ст., коли на хвилі революційного піднесення та національного відродження почали утворюватися перші політичні організації. Важливими віхами цієї історії були етап Української революції, період розгортання дисидентського руху, доба «перебудови». Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвит-
^олітологія / За ред. Семківа О. І. — Львів, 1994. — С. 310.
Формування багатопартійності
кові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси і тенденції:
I етап — «зародження багатопартійності» (середина
1988 — березень 1990 р.):
— виникнення неформальних організацій, утворення
легальної організованої опозиції;
— активізація діяльності Української Гельсінської
спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;
— розмежування та диференціація всередині правля
чої Комуністичної партії, організаційна консолідація при
хильників Демократичної платформи;
— виникнення першої формально задекларованої пар
тії — Української національної партії.
II етап — «вихід багатопартійності на державний рі
вень» (травень 1990 — серпень 1991 р.):
— поява парламентської опозиції;
— ініціювання представниками демократичного блоку
важливих державних рішень, серед яких найголовніше —
Декларація про державний суверенітет України;
— збільшення кількості політичних партій (від 1989 р.
до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій
та об'єднань).
III етап — «становлення багатопартійності» (з серпня
1991 р.):
— розширення спектра багатопартійності (на початок
серпня 2005 р. в Україні було зареєстровано 127 політич
них партій);
— посилення розколів та дроблення політичних сил;
— активізація процесу створення місцевих партійних
відділень та осередків;
— підведення під функціонування багатопартійності
юридичної бази;
— зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесови
ми та юридичними колами;
— періодичне перегрупування сил, створення політич
них блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо
була помітною в період виборчих кампаній 1994,1999 рр.).
Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій наприкінці 80-х — на початку 90-х років зумовив імовірність виникнення фракції у Верховній Раді навіть не створеної партії.
Процес розвитку багатопартійності відкрив простір Для партій досить різнобарвного політичного спектра, але
|
Україна на шляху незалежності
всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністична партія України, Соціалістична партія України та Селянська партія України. Найпомітнішими партіями правого спрямування є НРУ, УНР, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Демократична партія України. Ці політичні партії лівого та правого напрямів найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані в центральних керівних органах та на місцях.
Декілька десятків партій політичної палітри України вважають себе центристськими, базуючи свою діяльність на ідеях соціал-демократії або лібералізму. Парламентські вибори 1998 р. показали слабкість центристських сил — лише чотири центристських партії (Партія зелених України, Народно-демократична партія, Всеукраїнське об'єднання «Громада» та Соціал-демократична партія України (об'єднана) — зуміли подолати 4-відсотковий бар'єр і потрапити до Верховної Ради.
Характерними ознаками розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:
1. Мультипартійність. Йдеться про значну кількість
політичних партій. Так, до проголошення незалежності в
Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. — 27,
на початку 1998 р. політичний спектр республіки налічу
вав 52 партії, а нині більше 100.
2. Нечисленність партійних лав. Станом на квітень
1993 р. загальна кількість членів усіх партій не переви
щувала 200 тис. осіб, що становило майже 1% усіх вибор
ців України. Останнім часом ця статистика суттєво зміни
лася. Зокрема, найпотужніша ліва сила — Комуністична
партія — налічувала в 1998 р. у своїх лавах 140 тис. осіб, а
найвпливовіша права — Народний Рух України — 55 тис.
Однак більшість політичних партій, за оцінкою експертів
Інституту політичних та етнонаціональних досліджень
НАН України, є фактично партіями-карликами. Так, із
28 центристських партій 18 налічують у своїх лавах від ти
сячі до кількох тисяч членів1.
3. Невизначеність соціальної бази. Більшість партій у
своїх програмних документах, намагаючись розширити
сферу ідеологічного впливу, не вказали, виразниками ін-
1Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку. — К., 1998. — С. 161.
формування багатопартійності
тересів яких груп вони є. їх програми надзвичайно схожі й характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу.
4. Створення значної частини партій не на основі кон
солідації навколо ідеї. Інтегративним стрижнем виступа
ли, як правило, лідер чи група авторитетних людей.
5. Локальність партійного впливу. Спостерігається об
меженість партійної діяльності столицею, недостатня по
ширеність партійних структур у провінції.
6. Порівняно чітка географічна зорієнтованість пар
тій. Націонал-демократи домінують у Західній Україні,
партії лівої орієнтації — у Східній.
7. Поява на політичній арені незареєстрованої «партії
влади», що має серйозний вплив на перебіг подій у країні.
До неї належать колгоспно-радгоспна еліта, директорський
корпус державних підприємств, апарат місцевих рад.
Наприкінці 90-х років багатопартійність була значною мірою формальною. Слабкість вітчизняних партій пояснюється недостатньою структурованістю українського суспільства; низьким рівнем політичної культури населення; штучністю створення багатьох партій; програмною непослідовністю та суперечливістю проголошених гасел, які часто не відповідають реальній політичній діяльності; амбіціями та протистоянням деяких політичних лідерів тощо.
Помаранчева революція кардинально змінила конфігурацію вітчизняної багатопартійності, зробивши опозиційні партії «провладними», а колишні «провладні» перемістила у табір опозиції. Табір «провладних» політичних сил представляють партії, які підтримали В. Ющенка на президентських виборах 2004 р. і делегували своїх представників до складу нового уряду («Батьківщина», новостворе-ний «Народний союз "Наша Україна"», СПУ, ПППУ, ПРП, УНП, НРУ). Більшість із них виступила єдиним блоком під час виборчих президентських перегонів 2004 р. Після здобутої перемоги дедалі відчутнішими стали розбіжності між окремими з них. Це зумовлено, очевидно, різними їх ідеологічними орієнтирами, політичною вагою, амбіціями їх лідерів та ін.
Після помаранчевої революції на політичному полі України з'явилися партія «Пора» та інші політичні партії різноманітної спрямованості.
Колишні «провладні» партії після своєї поразки розпочали процес утворення так званої нової опозиції. Найпомітніші серед них Партія регіонів та СДПУ (о). Традиційно опозиційною вважає себе і КПУ. До опозиційних сил примикають ПСПУ та «Братство».
Україна на шляху незалежності
Консолідація та активізація політичних таборів влади й опозиції була зумовлена необхідністю мобілізації сил для участі у виборах до Верховної Ради України 2006 р. За їх результатами до республіканського парламенту увійшло п'ять політичних блоків і партій: Партія регіонів, «Блок Юлії Тимошенко» («Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина"», Українська соціал-демократична партія), блок «Наша Україна» (НСНУ, ПППУ, Українська республіканська партія «Собор», Українська народна партія, КУН), Соціалістична партія України, Комуністична партія України.
На думку фахівців, стратегічним пріоритетом сучасного етапу суспільно-політичного розвитку України є утвердження на її теренах партійної системи європейського зразка. Вона повинна ґрунтуватися на кількох потужних парламентських політичних партіях, здатних ефективно сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, задоволенню їхніх політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, утвердженню в Україні ефективної, політично відповідальної і демократичної влади.
Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває, партії активізують пошук свого політичного обличчя та місця в суспільстві. Вони поступово заповнили фактично весь політичний спектр від лівих до правих, який існує в більшості сучасних демократичних держав. Сформувалось ядро багатопартійної системи — майже 10 політичних партій мають досить струнку організаційно-ідеологічну структуру, розгалужену мережу місцевих організацій та осередків, певну соціальну базу та важелі впливу на частину електорату. Водночас чисельність політичних партій зростала значно швидшими темпами, ніж їх вплив, авторитет, дієвість, роль у суспільстві. Все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть їм змогу перетворитися на реальний і впливовий елемент нової політичної системи в Україні.
19.5. На шляху творення
національної економіки
(1991 — перша половина 1994 р.)
Політична незалежність України стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Першочерговим завданням було визначено перехід від командної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити
На шляху творення національної економіки
творчу енергію народу та повніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу.
Зауважимо, що теорія перехідного періоду від директивної до ліберальної економіки тільки створюється, базуючись на досвіді країн, які дещо раніше стали на шлях трансформації власної економіки. Щодо цього фахівці виділяють декілька специфічних моделей:
1. Створення в надрах старої командної системи но
вих соціально орієнтованих ринкових відносин (Китай,
В'єтнам, Монголія та ін.). Для цієї моделі характерні
ґрунтовне теоретичне опрацювання основних тенденцій
перехідного періоду і практична реалізація його через
соціально-економічні експерименти, під час яких відпра
цьовувались оптимальні форми приватизації; стара бю
рократія пристосовувалася до нових умов господарюван
ня, розв'язувалися проблеми зайнятості; велися пошуки
форм залучення іноземного капіталу, стимулювання роз
витку підприємництва тощо.
2. Поступовий еволюційний перехід до ринкових відно
син (Угорщина, Чехія, Словаччина). На відміну від попе
редньої моделі, цей варіант передбачає руйнацію команд
ної економіки. Визначальною його ознакою є поступове
нагромадження ринкових елементів, яке дає змогу країні
перейти до нових форм господарювання без зростання со
ціальної напруженості та масового зубожіння населення,
певною мірою минаючи період форсованого, первісного
нагромадження капіталу.
3. Шлях «шокової терапії» (Польща). Суть цієї моделі
полягає в запровадженні в короткий термін комплексу ра
дикальних економічних заходів — блискавичної лібералі
зації цін, максимального усунення держави від втручання
в економічні процеси, ліквідації більшості субсидій, на
дання повної самостійності підприємствам і фірмам в еко
номічних питаннях.
Перші кроки до ринкової економіки Україна зробила ще до офіційного проголошення незалежності. Це засвідчують документи, базовані на положеннях Декларації про державний суверенітет України — Закон про економічну самостійність України (серпень 1990 р.) та постанова Верховної Ради «Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки» (листопад 1990 р.), які визначали зміст, мету та основні принципи економічної самостійності республіки як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем.
Україна на шляху незалежності
Через різні обставини Україна самостійно не обирала своєї першої моделі переходу до ринку, а була просто втягнута в ринкові перетворення за російським зразком. Уже в січні 1992 р. російський уряд Є. Гайдара, дотримуючись концепції «шокової терапії», зняв державний контроль над ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, очолюваному В. Фокіним, щоб якось захистити український ринок, не залишалося нічого іншого, як повторити цей маневр. Безмитні кордони, глибока інтегрованість у простір СНД, існування саме в Росії єдиного на той час для пострадянських держав емісійного банку, запрограмованість виконувати накази з Москви стали об'єктивними чинниками, які підштовхнули Україну до цього кроку. Водночас правлячі кола республіки для захисту національних інтересів мусили запровадити систему контрзаходів (використати період розкручування інфляційної спіралі для поетапної лібералізації цін, реформування заробітної плати, побудови нової фінансової системи, модернізації та пере-профілювання вітчизняних підприємств, врахування при застосуванні російської моделі трансформації економіки національної специфіки, що дало б змогу пом'якшити удар «шокової терапії» по суспільству). Однак цього не сталося. На заваді стали брак політичної волі в тогочасної державної еліти та відсутність технічної готовності управлінського апарату для виконання цих завдань.
Уже навесні 1992 р. газети писали, що «в Україні існують всі ознаки глибокої економічної депресії, аналогічної тій, що пережила світова економіка в 20—30-ті роки». Ситуація, справді, була кризовою: на квітень 1992 р. обсяг продукції промисловості скоротився на 14,1%, у тому числі виробництво товарів народного споживання зменшилося на 20%, а продовольчих товарів — на 32%. За цих обставин нездатність уряду внести корективи в хід реформ, тривале зволікання з рішучими діями (насамперед з розгортанням процесів приватизації та демонополізації) зумовили абсолютно логічну розв'язку: масове невдоволення народу і відставку кабінету В. Фокіна восени 1992 р.
13 жовтня 1992 року Верховна Рада затвердила прем'єр-міністром Л. Кучму. Невдовзі було сформовано уряд, який за своїм складом мав коаліційний характер, оскільки до нього увійшли представники опозиції — І. Юхнов-ський, В. Пинзеник, М. Жулинський.
У пошуках ефективної моделі реформування уряд Л. Кучми спробував відновити галузеве централізоване управління народним господарством, ввести держзамовлен-
:■
На шляху творення національної економіки
ня на республіканському та регіональному рівнях. Це було намагання стабілізувати економічне становище посиленням адміністративних методів управління, спираючись на державний сектор, у якому було зосереджено основну частину виробничого потенціалу країни. Паралельно тривала розбудова ринкової інфраструктури: виникли ринки валюти, нерухомості; динамічнішими стали процеси роздержавлення.
За оцінками експертів Світового банку, розрахунковий індекс загальної лібералізації економіки протягом І— III кварталів 1992 р. становив 20% . З жовтня 1992 р. розпочався процес прискореної лібералізації, до середини 1993 р. індекс адміністративного регулювання знизився з 80 до 35%.
У фінансовій сфері наприкінці 1992 р. ситуація була критичною. Накопичений у попередній період інфляційний потенціал був настільки сильним, що уряд мусив на початку 1993 р. підняти в 1,8 раза фіксовані ціни. Здійснені надалі адміністративні заходи — обмеження фондів споживання на підприємствах, «заморожування» грошових доходів у бюджетній сфері, контроль за ціноутворенням підприємств-монополістів тощо — дали певні позитивні наслідки: до кінця березня відносно стабільними були курс карбованця і ціни на споживчому ринку. Досягнуте певне відновлення керованості економікою сприяло зниженню темпів спаду виробництва, падіння валового національного продукту в першому кварталі 1993 р.
Уповільненість процесів приватизації, демонополізації, структурної перебудови живили стару економічну систему, яка за послаблення державного контролю і розриву господарських зв'язків стала могутнім інфляційним чинником.
Склалося майже кризове становище: стара система господарювання значно підірвана, нова — ще фактично не створена. Особливо гостро це питання постало в сільському господарстві: фермерство ще не могло стати основним виробником сільськогосподарської продукції, а колгоспне виробництво ніяк не вписувалося в нові економічні умови. Тільки в першому кварталі 1993 р. для підтримки агропромислового комплексу було надано майже 1 трлн. крб. пільгових кредитів і до 3 трлн. крб. державної фінансової допомоги. Фінансової підтримки вимагали й інші галузі народного господарства, внаслідок чого загальна сума емісії готівки за січень—квітень 1993 р. в 10 разів перевищувала аналогічні показники за такий самий період 1992 р.
622 Україна на шляху незалежності
Значні грошові ін'єкції в умовах подорожчання енергоносіїв та невпинного спаду виробництва спричинили новий виток інфляції. Намагаючись її стримати, Кабінет Міністрів і Національний банк України в другій половині
1993 р. встановили фіксацію валютного курсу, обов'язко
вий продаж державі 50% валютної виручки тощо. Ці захо
ди не торкалися головних чинників інфляції — глибинних
структурних деформацій в економіці.
У пошуках шляхів виходу з кризи прем'єр-міністр Л. Кучма, виступаючи в серпні у Верховній Раді з програмою антикризових дій на вересень — грудень 1993 р. та на
1994 р., запропонував такий перерозподіл влади: законо
давчу — президентові, виконавчу — урядові, розроблення
Конституції — Верховній Раді. На його думку, уряд мав
здійснювати такі повноваження: залучення до вертикаль
ної структури виконавчої влади, побудованої зверху донизу,
місцевих держадміністрацій; підпорядкування Національ
ного банку урядові; право уряду самостійно призначати й
знімати міністрів та керівників інших відомств, створювати
й ліквідовувати структури виконавчої влади. Проте цю про
позицію не було підтримано.
У вересні 1993 р. Л. Кучма пішов у відставку.
З цього моменту, за рішенням Верховної Ради, всю повноту виконавчої влади було зосереджено в руках Президента України Л. Кравчука. Виконуючим обов'язки прем'єр-міністра став голова Донецької міськради Ю. Звягільський. Спочатку Кравчук створив Координаційний комітет з питань здійснення ринкових реформ та подолання економічної кризи, а потім було сформовано новий уряд.