IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежування, консолідація та протистояння політичних сил. 6 страница
У жовтні 1993 р. після кількох розглядів на засіданнях Кабінету Міністрів було схвалено «Концепцію плану економічного і соціального розвитку та державного бюджету України на 1994 рік», яка формально проголошувала курс на послідовне просування до ринку, визначала пріоритети розвитку економіки та засоби їх досягнення, економічні, правові та адміністративні регулятори економічних процесів. Однак на практиці дедалі помітнішим ставав перехід до адміністративних важелів управління.
Вже в грудні 1993 р. у схвалених Верховною Радою головних напрямах діяльності уряду висувалася ідея поступовості реформ. Спершу це виявилося у своєрідній реформаційній паузі, після чого почалося згортання засобів економічної лібералізації та відновлення адміністративних методів управління. Було припинено торги на міжбанків-ській валютній біржі, запроваджено низький фіксований
На шляху творення національної' економіки
валютний курс, відновлено ліцензування експорту багатьох товарів, до 80% зріс рівень прямого та непрямого регулювання цін. Влітку 1994 р. індекс адміністративного регулювання економіки, за розрахунками Світового банку, більш як у 2,5 раза перевищив відповідний показник середини 1993 р.
Уряд Ю. Звягільського, очевидно, дотримувався відомої формули П. Столипіна: «Спочатку заспокоєння, стабілізація, а потім реформи». Стримання інфляції та економічну стабілізацію намагалися досягти, як правило, адміністративними методами управління.
Уряду вдалося суттєво загальмувати динаміку інфляції: в липні 1994 р. її рівень був найнижчим (2,1%) за три попередні роки. Уповільнено було і темп зростання цін — на споживчі товари та послуги за січень — липень 1994 р. вони зросли в 1,7 раза, тоді як у грудні 1993 р. цей показник становив 1,9 раза. Втім зниження інфляції було досягнуто переважно за рахунок відстрочення бюджетних виплат і величезного зростання заборгованості бюджету. За 9 місяців 1994 р. вона становила 47 трлн. крб. Виконання бюджетного фінансування на освіту становило лише 64%, медицину — 69%, науку — 60%, культуру — 30%.
Стримання інфляції та зростання цін зовсім не означало стабілізації й виходу із кризи. Навпаки, негативні тенденції в економіці дедалі більше набирали силу: за шість місяців 1994 р. темп спаду виробництва порівняно з відповідним періодом минулого року становив 36% і був удвічі вищим, ніж у 1991—1993 рр. За цей період особливо значний спад відбувся в паливній промисловості (на 35,6%); у чорній металургії (на 34,8%); у легкій промисловості (на 50,7%).
Навіть нетривалий період лібералізації економіки вивів з рівноваги стару систему господарювання, створив атмосферу, в якій повернення до адміністративного регулювання призводить до двох негативних наслідків — послаблення реального впливу держави на розвиток економічних процесів; переміщення господарської діяльності з легальної сфери економіки до тіньової. За даними Українського фонду підтримки реформ, тіньовий сектор економіки України сягнув наприкінці літа 1994 р. 60%. Монетарна маса, що перебувала поза банківським обігом, становила 40%.
Отже, у період 1991 — середини 1994 р. віднайти оптимальну формулу реформування національної економіки не вдалося. Країна опинилася в кризовій ситуації. Проте українське суспільство випробувало різні підходи до реформування, набуло досвіду суспільних перетворень.
624
19.6. Реалізація
нового соціально-економічного
реформаційного курсу
і його наслідки
(друга половина 1994 — 2005 р.)
Економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула на рівень життя та на соціальну структуру суспільства. Після лібералізації цін 1992 р. основна маса населення опинилася за межею бідності. Якщо в 1990 р. частка заробітної плати у валовому національному доході дорівнювала майже 60%, то в 1993 р. вона знизилася до 39%, а в 1994 р. становила лише 25—30%. Відбулося повне знецінення такої важливої державної гарантії оплати праці, як мінімальна заробітна плата. Так, якщо в розвинутих країнах середня заробітна плата, як правило, не перевищує мінімальну більш як у 3—4 рази, то в Україні в жовтні 1992 р. мінімальна плата була в 10 разів нижча від середньої в народному господарстві, а в листопаді 1993 р. взагалі становила лише 7% середньої заробітної плати. Різко зменшилася купівельна спроможність населення. Протягом 1991—1994 рр. вона фактично знизилася в 5 разів.
Економічні негаразди негативно позначилися на соціальній структурі України. Форсоване розшарування суспільства призвело до соціальної поляризації. Вже 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64% населення, «середній клас» танув майже на очах, а кількість багатих становила 10%. Внаслідок цього різко зросло суспільне напруження між полюсами «багаті» — «бідні».
За цих обставин новообраний президент Л. Кучма в жовтні 1994 р. проголосив нову соціально-економічну стратегію. Принципова новизна в трансформації економіки полягала у відмові від концептуальної тези «попередня стабілізація і лише згодом — реформування» та перехід до формули «прискорене реформування як єдина умова і основний засіб виходу з кризи та економічної стабілізації». У соціально-економічній політиці було визначено такі основні напрями та пріоритетні завдання:
1) фінансова стабілізація — послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи;
Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу 625
2) регульована та контрольована державою лібераліза
ція цін;
3) докорінна структурна перебудова виробництва з ме
тою створення ринкової економіки на основі розширення
приватного сектору;
4) децентралізація управління економікою;
5) лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків, чітке
визначення пріоритетів у регіональному спрямуванні зов
нішньоекономічної політики;
6) соціальний захист, який передбачав докорінні ре
форми заробітної плати, соціальної допомоги та соціально
го страхування, передання через акції в приватне користу
вання населення державного майна.
Перші кроки на шляху здійснення нового реформаційного курсу були швидкими і рішучими. Одна за одною вийшли урядові постанови про підвищення зарплат, пенсій і стипендій; про лібералізацію цін та експорту. Національний банк України видав постанову про уніфікацію курсу валют та монетаристські методи стримування інфляції. Все це значною мірою було зумовлено і тим, що принциповою вимогою Міжнародного валютного фонду, який вже 26 жовтня 1994 року надав Україні першу частину позички, була саме лібералізація цін.
Реалізація нового соціально-економічного курсу виявила суттєві недоліки запропонованої ліберально-монета-ристської моделі реформування: по-перше, ринок не може регулювати ціни природних монополістів; по-друге, глибокі структурні зміни неможливі лише на основі ринкових стимулів, вони відбуваються з допомогою державного програмування; по-третє, ринок погано розв'язує соціальні проблеми, а також проблеми невиробничої сфери. Недосконалий механізм соціальних компенсацій, пов'язаний з лібералізацією цін, не тільки не дав змоги розширити соціальну базу ринкових реформ, а й суттєво підірвав її, зробив проблематичною масову підтримку нового реформаторського курсу.
Ситуація вимагала певного перегляду стратегії 1994 р., її адаптації до змін, доповнення програмою антикризових дій. Вже у квітні 1995 р. у своєму Зверненні до Верховної Ради України президент визнав потребу коригування реформ. Воно передбачало посилення керованості економікою, подолання кризи державної влади, активізацію соціальної політики та ін. У політичних колах пожвавилися Дискусії щодо пошуку власної української моделі ринкового трансформування економіки, прагматичного врахуван-
626 Україна на шляху незалежності
ня особливостей сучасного розвитку республіки. Ці ж ідеї лягли в основу програми антикризових дій, яку президент обнародував у своїй доповіді з нагоди першої річниці Конституції. Основними положеннями програми були: прискорення приватизації; легалізація за рахунок лібералізації податкової політики тіньової економіки; активізація інвестиційного процесу; отримання максимального економічного ефекту від зовнішньої торгівлі; енергійний перехід аграрного сектору на рейки інтенсифікації виробництва; піднесення рівня ефективності використання енергоресурсів; економічне забезпечення пріоритетного розвитку соціальної сфери.
За роки реформ в економічній сфері відбулися глибокі якісні зрушення, зародилися та набрали силу позитивні тенденції та процеси. Було сформовано основні атрибути національної економіки — фінансову, податкову, митну, банківську та інші системи, що сукупно визначають основну економічну інфраструктуру державності. Відбувся перелом у реформуванні відносин власності. Набрав сили активний і незворотнии процес розширення корпоративного та приватного секторів економіки. Станом на 1 січня 1999 року форму власності змінили 61,8 тис. підприємств, у тому числі за період з 1994 по 1999 р. — 50,3 тис. На початок 2001 р. понад 70% загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. Значні зміни відбулися в аграрному секторі, де завершився перший етап земельної реформи — роздержавлення землі та її передання у власність юридичних осіб. Розпочалася реалізація головного завдання другого етапу реформи — формування реального власника на землю. На початок 2001 р. до 6 млн. громадян стали власниками земельних ділянок (паїв), їх загальний обсяг становить майже половину земельних угідь України. Отже, в аграрному секторі поступово формуються основи для реалізації головної мети земельної реформи — передання землі тим, хто її обробляє, і формування в перспективі ринку землі, перетворення її на товар.
Суттєві зрушення відбулися у сфері ціноутворення. У 1994 р. ще досить сильним був вплив традицій командної економіки. Зокрема, 70% цін регулювалоря державою, дотації на комунальні послуги становили 95% від їх вартості, на хліб — 60% . Тоді країна мала два валютних курси — офіційно регульований та ринковий. Дефіцит бюджету автоматично покривався емісією Національного банку. Реалізація нового курсу дала змогу утвердити ринковий механізм ціноутворення, здійснити складний і болісний пе-
Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу
рехід до світових цін, запровадити ліберальний режим зовнішньої торгівлі, забезпечити товарну насиченість ринку та подолати хронічну дефіцитність національної економіки. Важливе значення для утвердження нових економічних відносин та зміцнення державності України мала проведена 1996 р. грошова реформа, що сприяла процесові валютної стабілізації.
Світова фінансова криза 1997—1998 рр. стала серйозним випробуванням реформ в Україні, економіка якої через різні причини зазнала слабшого удару, ніж економіка інших держав.
Після спаду світової фінансової кризи окреслилося поступове зростання базових економічних показників в Україні.
Протягом 2004 р. валовий внутрішній продукт (ВВП) зріс порівняно з відповідним періодом минулого року на 12%, обсяги промислового виробництва — на 12,5%, виробництво валової сільськогосподарської продукції — на 19,1%. Позитивні зрушення відбулися у зовнішній торгівлі: порівняно з січнем — листопадом 2003 р. майже на 43% зросли обсяги експорту. Протягом 2004 р. Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції з 198 країнами світу (у 1998 р. — з 164 країнами, 2000 р. — з 187). Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі за результатами 2004 р. становило 3412, 4 млн. дол.
Однак ці тенденції та явища не набули сталого характеру. Ситуація залишалась складною, адже наближення вітчизняної економіки до ринку супроводжується такими негативними процесами:
1. Збереження та поглиблення структурних деформа
цій. У 2000 р. частка базових галузей — металургії, хімії,
енергетики, паливної промисловості (тобто найбільш капі-
тало-, енерго- та трудомістких і водночас екологічно шкід
ливих виробництв) становила до 58%. (У розвинутих краї
нах питома вага паливно-енергетичного комплексу та ме
талургії становить: у США — 25, Франції — 24, ФРН —
22%.) За світовими стандартами економіка, у структурі
якої майже 60% належить базовим галузям, щодо темпів
розвитку є безперспективною. Водночас виробничу струк
туру України ускладнило скорочення частки машинобуду
вання: за 1990—1998 рр. вона скоротилася майже в три ра
зи, і, за оцінками експертів, її стан є загрозливим для на
ціональної безпеки країни.
2. Катастрофічний рівень фізичного та морального
старіння основних виробничих фондів. Реальне зношення
Україна на шляху незалежності
основних засобів у провідних галузях сягає 60—70%. В енергетиці, на транспорті, в деяких інших галузях цей показник наблизився до критичної межі. Це поставило в надзвичайно складне становище переробні галузі, зумовило величезні виробничі втрати (20—25% загального обсягу потенційної кількості продовольства, яке не доходить до споживача).
3. Неефективне використання реального економічного
потенціалу. За оцінками експертів, Україна порівняно з
найрозвинутішими країнами світу має досить високий рі
вень забезпеченості: сільгоспугіддями — 4-те місце, трудо
вими ресурсами — 5-те місце, науковим потенціалом —
4-те місце. Отже, українські виробники формально мають
надзвичайно сприятливі стартові можливості для отриман
ня конкурентних переваг на світовому ринку. Поки що ці
можливості не реалізовуються, і за ефективністю викорис
тання факторів виробництва Україна посідає одне з останніх
місць, помітно відстаючи від розвинутих країн світу. Зокре
ма, від Франції щодо використання сільгоспугідь — в 11 ра
зів, трудових ресурсів — у 15 разів, основного капіталу — в
З рази, наукового потенціалу — більш як у 20 разів.
4. Низький рівень економічної свободи та високий —
економічного ризику. Це спричинено непослідовною урядо
вою політикою щодо іноземного капіталу, нестабільністю
правового поля конкуренції, корумпованістю чиновників,
внаслідок чого іноземні інвестори не поспішають вкладати
кошти в українську економіку. На 1 липня 2000 року за
гальний обсяг іноземних інвестицій за всі роки незалеж
ності досяг 4,2 млрд. дол., а, наприклад, Сінгапур (місто-
держава площею 633 км2) щорічно отримує інвестицій
приблизно по 10 млрд. дол.
5. Загроза безпеці держави у сфері енергопостачання. Ук
раїна належить до енергодефіцитних країн, оскільки за ра
хунок власних джерел паливно-енергетичних ресурсів вона
задовольняє свої потреби лише на 47% (національні родови
ща забезпечують лише 10—12% потреб у нафті, 20—25% —
у природному газі). Хоча Україна імпортує енергоносії з по
над двадцяти країн світу, все ж більшість — з Росії. Але в
практиці світової торгівлі нафтою та газом існує об'єктивна
межа (в середньому 25% від потреби), перевищення якої оз
начає, що економічна безпека під загрозою.
6. «Тінізація» та криміналізація економіки. За дани-
. ми експертів, на початку 2001 р. тіньовий сектор стано
вив до 60% економіки, приблизно 40% населення отри
мувало офіційно незареєстровані доходи. За роки неза-
реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу
лежності незаконний експорт капіталу з України досяг 20 млрд. дол.
7. Загострення проблем у соціальному секторі. Рівень життя населення України на рубежі XX—XXI ст. значно нижчий від світових стандартів. За даними Статистичного бюро Європейської комісії, індекс купівельної спроможності громадян України становить лише 17% від прийнятого за європейську норму. Калорійність харчування населення України на 7—10 % нижча за норму. За низького рівня споживання основних продуктів населення України витрачає на харчування 68—75% доходів, малозабезпечені родини — до 90%. А в США та Франції питома вага витрат на харчування в доходах родин становить 18—20, Італії — 18—19, Японії — 25%. За індексом людського розвитку (ІЛР), який інтегрує в собі ВВП на душу населення, показники освіти та здоров'я, серед 175 країн Україна посіла 95-те місце.
Помітно дестабілізовувало суспільство прогресуюче поглиблення майнової диференціації. Так, якщо в Чехії, Угорщині, Польщі доходи 10% найбагатших сімей перевищували відповідні доходи бідних у 4,5—5,5 раза, то в Україні — більш як у 10 разів. Дедалі гострішою для суспільства стає проблема зайнятості.
Згадані вище проблеми в економіці, непослідовність і гальмування реформ зумовлені постсоціалістичним синдромом, складнощами перехідного періоду, недостатнім ступенем обґрунтованості економічних реформ, спробами механічного застосування західних моделей без врахування національно-історичних особливостей, невідповідністю правової бази економічним реаліям, жорстким протистоянням між гілками влади, опором реформам з боку опозиційних сил, недосконалим механізмом соціальних компенсацій; глобальною фінансовою кризою 1997—1998 рр. тощо.
Зі зміною влади в Україні в основу діяльності новоство-реного уряду було покладено програму «Назустріч людям» (лютий 2005 р.), яка окреслила його базові принципи (віра, справедливість, гармонія, безпека тощо), перші реформаційні кроки нової влади, довготривалі стратегічні плани. У сфері економіки уряд визначив пріоритетними завданнями забезпечення вільного і рівноправного доступу суб'єктів підприємницької діяльності до всіх сфер ринку; створення системи протидії «тіньовій» приватизації; реалізацію регіональної політики на принципі перерозподілу ресурсів на користь територій, що потребують підтримки; формування конкурентного на внутрішньому і зовнішньо-
Україна на шляху незалежності
му ринках виробничого потенціалу; зміцнення продовольчої безпеки держави шляхом пріоритетного розвитку аграрного сектору; технічне оновлення та модернізацію енергетичних підприємств; послаблення податкового тиску. У соціальній сфері передбачалося подолання бідності шляхом створення економіко-правових умов для збільшення доходів, зростання економічної активності населення та зменшення його розшарування за рівнем доходів; удосконалення соціально-трудових відносин, зростання рівня зайнятості; перетворення бюджету з інструмента обслуговування корпоративно-кланових інтересів на інструмент обслуговування інтересів суспільства та ін.
Програма передбачає судову, пенсійну, адміністративну реформи.
19.7. Специфіка взаємодії
культури і суспільства
в умовах перехідного періоду
Історичний досвід переконує, що в переломні моменти можна досягти суспільної гармонії лише тоді, коли паралельно з глибинними перетвореннями в політиці, економіці, соціальній сфері відбуваються адекватні зрушення в культурі. Адже внаслідок діалектичної взаємодії із суспільством культура є, по-перше, індикатором суспільного розвитку (відображає стан морального здоров'я суспільства, рівень економічних і політичних свобод, характеризує його духовний потенціал); по-друге, синтезатором суспільного досвіду (сягаючи корінням у традиції попередніх поколінь, органічно поєднує позитивний досвід минулого із сучасним, враховує тенденції майбутнього); по-третє, стабілізатором суспільних процесів (перебуваючи під значним впливом панівного типу суспільних відносин, економічного укладу політичного режиму, соціально-класової структури, етнічних і національних відносин, культура активно впливає на духовну архітектоніку суспільства, шляхом періодичної радикалізації або стабілізації громадської думки активізує або гальмує суспільні процеси в різних сферах життя, намагаючись забезпечити суспільну ' гармонію при переході до нових орієнтирів, пріоритетів, шкали цінностей); по-четверте, інтегратором суспільних сил (культура має здатність об'єднувати людей незалежно
Специфіка взаємодії культури і суспільства
від їхньої світоглядної та ідеологічної орієнтації, національ
ної належності в певні соціальні спільноти, а народи _ у
світову цивілізацію).
Питання про державну підтримку розвитку культури, про використання культурної політики як ефективного інструменту оновлення суспільства надзвичайно гостро постало в Україні після проголошення незалежності. Адже саме з цього моменту дедалі більшої сили і розмаху в духовно-культурному житті набули три суперечливі процеси:
1) перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна
панівних поглядів, орієнтирів, настанов поведінки;
2) повернення традиційних цінностей національної
культури, відтворення релігійних і національних форм
світосприйняття;
3) проникнення та адаптація на національному ґрунті
нової системи цінностей, які характерні для духовно-куль
турного життя західної цивілізації.
Зіткнення цих різновекторних культуротворчих потоків призвело до своєрідного руйнівного вибуху в свідомості як на рівні окремої людини, так і на рівні суспільства, кризи національної ідентичності, втрати почуття історичної перспективи і зниження рівня самооцінки нації. Дослідники назвали цей феномен «культурним шоком у посткомуністичних суспільствах». Його загальними ознаками, характерними для більшості країн перехідного періоду, є ерозія системи соціальної мотивації, зростання моральної перевтоми, розчарування та невдоволення серед широких верств населення, підвищена конфронтація суспільства і помітна ностальгія за тоталітарним «порядком».
Закономірно, що відмова, бодай навіть часткова, від старої шкали цінностей вивела суспільство із рівноваги, а відсутність чіткої нової системи цінностей не давала йому змоги стабілізуватися. За цих умов гасло духовного відродження абсолютно логічно було висунуто на передній план. Суть його полягала в пошуку в глибинах історії та національної традиції надійної та стабільної світоглядної опори, яка була вкрай необхідна в умовах перехідного періоду. На жаль, на початковому етапі державотворення в Україні відродження розглядалось як механічне відтворення, своєрідна реконструкція минулого. А час диктував необхідність переходу від романтичної концепції відродження до прагматичної, суть якої полягає не лише в піднятті на авансцену суспільного життя цілих пластів народної культури, добутих з глибин історії, а й у витонченому,
Україна на шляху незалежності
диференційованому підході до історичного досвіду, національної традиції, знаходженні в минулому самобутніх зародків національного саморозвитку, чинників прогресу, інших можливостей надання суспільству динамічності, які в силу історичних обставин були забуті, втрачені або свідомо знищені й залишилися нереалізованими.
Іншою важливою проблемою духовно-культурного життя сучасної України є проникнення й адаптація на національному ґрунті системи цінностей західної цивілізації. Ця проблема має два аспекти: створення умов для органічного засвоєння нових прогресивних ідей суспільною свідомістю і вироблення стійкого імунітету проти антикультури.
Отже, для взаємодії культури та суспільства в умовах перехідного періоду характерні різновекторність та багатоплановість. Культурний чинник активно впливає на суспільний розвиток, а суспільство вносить корективи в динаміку культурного процесу.
19.8. Основні тенденції розвитку сучасної української культури
Основою самовідтворення культури є освіта. Наприкінці XX ст. її зміст, форми суттєво відставали від основних тенденцій розвитку цивілізації, слабо були зорієнтовані на перспективи цього процесу. Гостра потреба докорінних змін у сфері освіти зумовила проголошення в 1988 р. «Основних напрямів реформи загальноосвітньої і професійної школи». Нової моделі вітчизняної освіти потребувала поява на політичній карті світу незалежної України. Ця модель, відповідаючи реаліям посттоталітарного суспільства, мала стати національно зорієнтованою, органічно вписавшись у загальносвітові процеси.
У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів затвердив програму «Освіта» («Україна XXI століття») щодо кардинальної реконструкції всієї системи освіти, яка передбачає:
1) децентралізацію управління освітою;
2) диференціацію, гуманізацію, індивідуалізацію нав
чально-виховного процесу;
3) безперервність освіти та варіативність навчальних
планів і програм;
4) переорієнтацію сфери освіти на пріоритетний розви
ток особистості й створення для цього відповідних умов у
суспільстві.
Основні тенденції розвитку сучасної української культури
Плановані зміни мали бути доволі масштабними, адже стосувалися понад 48 тис. закладів та установ, у яких навчалося майже 15 млн. учнів та студентів.
У процесі реформування всіх ланок освіти наголос було зроблено на:
1) деідеологізації й демократизації навчального процесу;
2) зв'язку освіти з національною історією, культурою і
традиціями;
3) забезпеченні свободи творчості педагогам-новаторам;
4) урізноманітненні системи навчальних закладів з ме
тою врахування інтересів і нахилів підростаючого поколін
ня, а також реальних потреб суспільства. Для перспектив
ного розвитку здібностей обдарованих дітей розгорнули
свою роботу 236 гімназій, 208 ліцеїв, 26 колегіумів, 1040
навчально-виховних комплексів. Вже в середині 90-х ро
ків у системі вищої освіти виникло майже 500 недержав
них навчальних закладів, 100 з яких було акредитовано,
тобто вони набули юридичного статусу;
5) поступовому приведенні у відповідність мови нав
чання в школах до етнічного складу населення. Якщо в
1991 р. українською мовою навчалося лише 49,3% школя
рів, то через десять років — 67,4% . Для задоволення мов
них потреб представників інших національностей в Украї
ні працюють 2,4 тис. шкіл з російською мовою навчання,
11 — молдавською, 107 — румунською, 67 — угорською,
9 — кримськотатарською, 3 — польською, 2,3 тис. шкіл —
з двома і трьома мовами навчання.
Але очікуваних кардинальних змін у системі освіти не відбулося. Більше того, як і все суспільство, освіта потрапила в зону глибокої кризи, що засвідчує:
1) залишковий принцип фінансування. У 1992 р. час
тка консолідованого бюджету на розвиток освіти станови
ла — 12,6%, у 1994 р. — лише 9,5%;
2) невідповідність матеріальної бази освіти оптималь
ним нормативам і потребам суспільства. За 1985—1995 рр.
кількість закладів освіти, що проводили заняття у дві-три
зміни, зросла майже на 1,5 тис. У 1994 /95 навчальному ро
ці школи було забезпечено підручниками тільки на 40% від
потреб, технічними засобами навчання — лише на 7—10%;
3) падіння соціального престижу педагогічної діяль
ності;
4) загострення кадрової проблеми. Вже на початку
1995 р. через низьку соціальну захищеність загальноосвіт
ні школи втратили 46 тис. учителів. У професійній школі
не вистачає 25% майстрів виробничого навчання. Лише
Україна на шляху незалежності
протягом 1994/95 навчального року із вузів пішло 7 тис. викладачів, більшість із них — кандидати та доктори наук.
Наприкінці 2000 р. процес реформування освіти в Україні вступив у нову фазу свого розвитку. На початку вересня було обнародувано проект «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи». її поява обґрунтовувалася тим, що інтеграція і глобалізація соціальних, економічних та культурних процесів, перспективи розвитку української держави потребують випереджаючого, глибокого оновлення системи освіти. Суть змін становлять демократизація, індивідуалізація та прагматизація навчального процесу.
Зміст нової освітньої концепції передбачає: