IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежування, консолідація та протистояння політичних сил. 8 страница
646 Україна на шляху незалежності
ництві, а також у межах СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО.
В основу моделі зовнішньої політики 1991—1994 рр. було покладено принцип «балансу інтересів», що зумовлено геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політичними процесами, уповільненим темпом економічних реформ тощо.
Після президентських виборів 1994 р. розвиток зовнішньої політики України пішов шляхом модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах. Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм.
Зміна базових принципів суттєво вплинула на трансформацію моделі зовнішньої політики України в цілому. Наша держава має свої інтереси і на Заході, і на Сході, її географічне розташування та структура економіки визначили для неї не роль «санітарного кордону», а мосту для взаємного проникнення і збагачення східної і західної культур. Щоб мати змогу впливати на цей процес, Україна має бути представлена як у європейських структурах, так і в СНД.
Визнання особливого значення відносин України з Росією в новій зовнішньополітичній моделі не означає дис-танціювання від Заходу. Навпаки, лише забезпечення співробітництва із західними країнами, не менш масштабного, ніж з Росією, дасть змогу утвердити самостійність української держави.
Зовнішня політика України стала спробою не тільки максимально прагматично підійти до задоволення потреб та інтересів нашої держави, а й намаганням врахувати специфічні риси менталітету, традиції та зовнішньополітичні орієнтації населення. Протягом століть територія України була поділена між кількома державами, і тому населення Східної й Північної України більше тяжіє до тісних контактів з Росією, а жителі Західної України — до зв'язків із країнами Центральної і Західної Європи. Реалізувати і гармонійно поєднати ці орієнтації можна, проводячи активну зовнішню політику як у східному, так і в західному напрямах.
Важливим аспектом у процесі формування концепції зовнішньополітичного курсу стало прийняття нової Конституції України, яка юридично закріпила принципи зов-
"
Формування концепції зовнішньополітичного курсу
нішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки нашої держави.
У своїй інавгураційній промові ЗО листопада 1999 року Л- Кучма в черговий раз підтвердив стратегію багатовек-торної політики нашої держави. Серед магістральних напрямів значилися США, ЄС та Росія, які, на думку українського керівництва, не заперечують, а доповнюють один одного: підтримання добрих відносин зі Сходом є надійною запорукою успішного просування України на євроінтегра-ційному шляху, а її європейський вибір, у свою чергу, служить орієнтиром демократичного розвитку для інших держав СНД, а отже — гарантією стабільності на східних кордонах.
Після президентських виборів 2004 р. Міністерство закордонних справ України визначило такі пріоритетні завдання:
1. Програма оновлення МЗС «Українська дипломатія
назустріч людям» (системні зміни у діяльності МЗС, які
дали б змогу оптимізувати його роботу відповідно до євро
пейських зразків; розгортання у регіонах роз'яснюваль
них кампаній про зовнішньополітичні пріоритети держа
ви; доступність консульсько-правових послуг; запрова
дження прозорого прийому на дипломатичну службу).
2. «Відкриємо світ для українців» (зміна іміджу Укра
їни на міжнародній арені; лібералізація для українців- ре
жиму перетину кордонів; укладання угод в межах ЄС —
Україна—Росія про прийом-передачу незаконних мігран
тів; приєднання України до Європейської Угоди про моло
діжну картку, Угоди про Центр європейських мов, Болон
ського процесу; посилення правового захисту українських
трудящих-мігрантів).
3. «Кордони України: прозорі для людей і бізнесу,
закриті для злочинців» (блокування кордонів для терорис
тичних загроз, злочинності, торгівлі людьми та наркоти
ками; завершення правового оформлення державного кор
дону по всьому його периметру; залучення міжнародної фі
нансової і технічної допомоги для розбудови відповідної
прикордонної інфраструктури).
4. «Європейська і євроатлантична інтеграція — це пе
редусім демократичні цінності і стандарти» (набуття Ук
раїною статусу держави з ринковою економікою; завер
шення переговорів про вступ України до СОТ і початок ро
боти над створенням зони вільної торгівлі між Україною і
ЄС; залучення експертної і фінансової допомоги з боку ЄС
задля впровадження європейських стандартів в україн
ське законодавство; втілення в життя спільних з ЄС еконо-
Україна на шляху незалежності
мічних проектів; тісне співробітництво з НАТО, залучення його досвіду, потенціалу і ресурсів у сфері реформування Збройних сил України, реагування на надзвичайні ситуації, реконструкції військових об'єктів, боротьби з тероризмом, ліквідації озброєнь і боєприпасів).
5. «Зовнішньоекономічна активність — гарантія про
цвітання держави, її енергетичної безпеки, створення но
вих робочих місць» (допомога українським виробникам у
встановленні контактів із зарубіжними партнерами, спри
яння іноземним інвестиціям; системна підтримка розвит
ку і зміцнення національного виробничого потенціалу
шляхом забезпечення позитивного іміджу, інвестиційної
привабливості України; просування вітчизняних «ноу-
хау» і послуг на нові ринки збуту, насамперед у сферах
авіа- та суднобудування, космічних досліджень, інформа
тики; пошук нових джерел і шляхів надходження в Укра
їну енергоносіїв).
6. «Українська культура у світі. Вихід у світовий циві-
лізаційний простір» (сприяння участі представників осві
ти, науки, культури, ЗМІ України у міжнародних неуря
дових організаціях; створення Фонду підтримки діяльнос
ті Національної комісії у справах ЮНЕСКО, внесення до
програми ЮНЕСКО українських проектів «Трипільська
цивілізація», «Створення Міжнародного дитячого центру
"Артек" »; повернення українських культурних цінностей
в Україну).
Отже, протягом 1991—2006 рр. активно відбувалися вироблення та апробація концепції зовнішньополітичного курсу незалежної України. На першому етапі (1991— 1994) його основу становив принцип «балансу інтересів», але перевага надавалася швидкій інтеграції в європейські структури. З 1994 р. у зовнішньополітичному курсі провідними принципами було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм. В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію «мосту між Заходом і Сходом».
На початку 2005 р. у зовнішньополітичній діяльності української держави чіткіше окреслився євроінтеграцій-ний вектор, розпочалися системні трансформації у діяльності МЗС, орієнтовані на зміну іміджу України на міжнародній арені, зміцнення кордонів, впровадження європейських стандартів у законодавство, сприяння розвитку національного виробничого потенціалу, подолання відірваності української інтелектуальної та творчої еліти від основних мереж і каналів міжнародного спілкування, сучасних цивілізаційних процесів.
Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України
19.12. Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України
Поступове усвідомлення національних інтересів, пошуки оптимальної концепції безпеки в умовах боротьби різних політичних сил зумовили багатовекторність української зовнішньої політики в перші роки незалежності. Фахівці називають п'ять імовірних зовнішньополітичних сценаріїв, що могли бути покладені в основу політичного курсу нашої держави в першій половині 90-х років:
1) неприєднання до будь-яких воєнних блоків і полі
тичних союзів, побудова зовнішньої політики на основі ба
гатьох угод з різними країнами;
2) швидка інтеграція із західними країнами з надією на
інвестиції, нові технології, прилучення до західного спосо
бу життя;
3) утворення блоку з країнами Балтії та деякими дер
жавами Центральної Європи (Балто-Чорноморський союз,
або Міжмор'я);
4) блокування з країнами Причорноморського басейну;
5) союз із Росією та іншими країнами СНД.
Політиками і науковцями на різних етапах державотворення робилися спроби зондування ґрунту у всіх п'ятьох напрямах. Характерним для зовнішньої політики України в перші роки незалежності було формування її значною мірою під впливом організацій націонал-демок-ратичного спрямування. Саме тому в цей період прийнято за орієнтир першу модель. її мета — звільнення, а потім дистанціювання від воєнно-політичного впливу Москви. Основи української концепції нейтралітету були закладені ще в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, у якій зазначалося: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у воєнних блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». 24 жовтня 1991 року Верховною Радою України було прийнято рішення ліквідувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Це пояснювалося тим, що ядерна зброя вважалася небезпечною радянською спадщиною та загрозою національному суверенітетові, оскільки контроль над нею здійснювався із Москви.
Згодом принцип неприєднання, що вже виконав свою Функцію, поступово трансформується, втрачаючи вагу в
|
650 . Україна на шляху незалежності
зовнішньополітичному курсі України. Так, у схвалених 2 липня 1993 року Верховною Радою «Основних напрямах зовнішньої політики України» зазначається: «З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може сприйматися за перешкоду для її повномасштабної участі в загальноєвропейській структурі безпеки».
Необхідність трансформації проголошеного нейтрального статусу України диктувалася не тільки зміною зовнішньополітичної ситуації. Значною мірою вона була зумовлена тим, що послідовну позаблокову позицію може займати лише країна, яка має внутріполітичну стабільність, міцні традиції державності, органічно вписується у світові економічні відносини, не маючи при цьому монопольної залежності від жодної іншої держави. Україна цим вимогам не відповідала.
Не виправдала себе і модель швидкої інтеграції із західними країнами. В «черзі за інтеграцією» попереду України стояли більш близькі до Заходу територіально, економічно та історично країни Центральної Європи.
Певний час у політичних колах активно обговорювалася ідея створення Балто-Чорноморського союзу, тобто організації, що могла б стати альтернативою об'єднання у межах СНД. Однак, як зазначає більшість експертів, така модель нежиттєздатна, оскільки вона, не задовольняючи національних інтересів України у сировині, енергоносіях, ринку збуту, перетворює країну на ланку «санітарного кордону» між Росією та Західною Європою.
Після того, як у червні 1992 р. 11 країн Причорноморського басейну підписали «Босфорську заяву», а в липні 1993 р. у Бухаресті відбулася перша, а у листопаді — грудні в Києві — друга сесії Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), все чіткіше в українській зовнішній політиці став виявлятися південний вектор. На думку прибічників блокування з країнами Причорноморського басейну, реалізація цієї моделі дала б можливість забезпечити вільний вихід із замкнутого континентального Чорного моря в більш відкрите Середземне через Босфор і Дарданелли; певною мірою розв'язати енергетичні проблеми, адже в перспективі більшість шляхів енергоносіїв з Каспію, Середньої Азії, а можливо, і Близького Сходу пролягатимуть через Туреччину.
Т
г
Західний напрям зовнішньоГ політики
Однак це утворення не всі вважають життєздатним і перспективним, адже між його членами існують значні протиріччя. П'ята модель — союз з Росією та іншими країнами СНД — у перші роки незалежності, особливо в 1991 —1993 рр., мала дуже незначні шанси на практичну реалізацію. Крах СРСР відкрив для України світ і світу відкрив Україну. Поява перспективи інтеграції із західними країнами зумовила розгляд СНД з моменту його утворення українським керівництвом лише як механізму «цивілізованого розлучення», як тимчасової міждержавної структури без будь-яких керівних можливостей.
Отже, протягом 1991—1994 рр. українська дипломатія зондувала ґрунт, певною мірою випробовувала на життєздатність різні моделі геополітичної орієнтації. За всієї невизначеності, характерної для цього періоду, цілком очевидно, що основною в зовнішній політиці України стала вісь «Схід—Захід», по лінії якої простежується домінування двох тенденцій: поліваріантний пошук форми інтеграції із західними країнами і послідовне дистанціювання від Росії та СНД.
19.13. Західний напрям зовнішньої політики
Вихід незалежної України на міжнародну арену відбувся в дуже складних умовах. Розпад СРСР, поява на його руїнах самостійних держав на тривалий час вивели світ з рівноваги, адже зникло протистояння систем. З початку 90-х років у світі склалася нова геополітична ситуація, характерними ознаками якої політологи та історики вважають:
1) тотальну невизначеність, відхід від стандартності,
прогнозованості процесів світового розвитку;
2) значне розширення кола ідей, концепцій і підходів
для створення оптимальної моделі світового устрою, яка б
базувалася на новій динамічній рівновазі;
3) активну інтеграцію групи високорозвинутих країн
Заходу, що фактично концентрує основні полюси сили;
4) появу на зміну загрозі світового конфлікту хвилі
локальних зіткнень та зон напруженості;
5) енергійні різновекторні пошуки країнами, що ви
никли на руїнах СРСР, свого місця в структурі світової
спільноти.
Україна на шляху незалежності
Зазначені чинники спричинили складність, багатоас-пектність, суперечливість процесу трансформації світової системи міжнародних відносин. Вони, безумовно, суттєво впливали і на коливання зовнішньополітичної лінії України, зумовлюючи часом її непослідовність.
В основу офіційної концепції зовнішньої політики української держави в перші роки незалежності було покладено чітку європейську орієнтацію. Така позиція певною мірою була закономірним явищем, адже після розпаду Варшавського блоку більшість країн, які до нього входили, обрали той самий орієнтир і розраховували на швидку інтеграцію в європейські структури безпеки (НАТО, Європейський Союз, Нараду з безпеки й співробітництва в Європі тощо) з метою забезпечення військової та економічної національної безпеки. Однак на заваді інтеграційним процесам стали два чинники: по-перше, якісний розрив між Сходом і Заходом за рівнем економічного, політичного та духовного розвитку, що утворився в період «холодної війни»; по-друге, швидка інтеграція могла перенести «віруси» економічної кризи, соціальної і політичної напруженості з держав Центральної і Східної Європи в стабільний західноєвропейський регіон.
На початку 90-х років у Центральній та Східній Європі утворився загрозливий вакуум колективної безпеки. За цих умов Україна намагається вступити в союз з країнами «Вишеградської трійки» (Польща, Чехо-Словаччина й Угорщина). Однак таке приєднання здійснити не вдалося. Отже, перші самостійні кроки на міжнародній арені Україні необхідно було робити за вкрай несприятливих умов. Крім зазначених перешкод, що стояли перед країнами Центральної і Східної Європи на шляху інтеграції із Заходом, українська дипломатія мусила подолати ще й свої специфічні:
1) для повноцінного виходу на міжнародну арену Укра
їні насамперед необхідно було вийти з «тіні Росії», яка зов
сім не бажала випускати її з-під свого впливу;
2) вже перші дипломатичні контакти реально показа
ли, що Україна, виходячи зі свого географічного розташу
вання, політичного та економічного стану, опинилася чи
не останньою в «черзі за інтеграцією із Заходом», серед
держав Центральної та Східної Європи;
3) республіка дістала від колишнього СРСР небезпеч
ний спадок — ядерну зброю, що посилювало насторожене
ставлення до неї західних країн.
Розв'язання проблеми ядерного роззброєння на початку 90-х років стало для України своєрідним ключем, яким
Західний напрям зовнішньої політики
можна було відімкнути двері у західний світ. Відмовившись від успадкованого ядерного потенціалу, Україна чекала від світового співтовариства твердих гарантій своєї безпеки і територіальної цілісності. Спочатку було підписано угоду СНД з питань ядерних озброєнь (грудень 1991 р.) та Лісабонський протокол (травень 1992 р.).
У січні 1994 р. під час зустрічі в Москві президентів США, Росії та України було підписано тристоронню заяву, відповідно до якої Україні мали компенсувати вартість ви-сокозбагаченого урану, що містився в ядерних ракетах, розташованих на її території. Крім того, керівництво США і Росії пообіцяло надати Україні гарантії безпеки, як тільки вона завершить процес ядерного роззброєння та стане учасником договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У 1996 р. Україна виконала взяте зобов'язання — вивезла і знищила третій за розмірами ядерний арсенал світу, що стало важливим фактором стабілізації та безпеки для країн європейського континенту.
Все це спричинило наприкінці 1994 р. своєрідний перелом у ставленні світового співтовариства до України. Про реальність суттєвих змін свідчить розгортання відповідних процесів і тенденцій на міжнародній арені, поява нових акцентів у зовнішній політиці України:
1) інтенсивна інтеграція у світові, насамперед європей
ські, політичні та економічні структури;
2) зміцнення зв'язків з НАТО;
3) активізація двостороннього співробітництва із за
хідними державами;
4) налагодження регулярного конструктивного полі
тичного діалогу із США.
У культурно-цивілізаційному аспекті європейська інтеграція — це входження до сім'ї європейських народів, повернення до європейських політичних і культурних традицій. За оцінками експертів, саме така інтеграція є для України одним з оптимальних способів реалізації національних інтересів — побудови економічно розвинутої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовій системі міжнародних відносин. Орієнтація на європейський геополітичний вектор у перспективі сприятиме розв'язанню проблем у різних сферах суспільного життя.
За минулі роки Україна зробила чимало для того, щоб органічно інтегруватися в європейську міжнародну спільноту. Вона першою з країн СНД уклала угоди про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом (ЄС) (березень 1994 р.), стала повноцінним членом Ради Європи
Україна на шляху незалежності
(РЄ), учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБОЄ), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), підписала документи про співробітництво і партнерство з НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Співпрацює вона з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, іншими світовими та європейськими кредитно-фінансовими інституціями. З 1 січня 2000 року Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функції непостійного члена Ради Безпеки, що означає підвищення її відповідальності за підтримання міжнародного миру.
Важливою віхою в процесі інтеграції України до європейських структур став Гельсінський саміт Євросоюзу (грудень 1999 р.), на якому вперше в офіційних документах було визнано «європейські прагнення України», позитивно оцінено її «проєвропейський вибір». В ухваленій Спільній стратегії щодо України, розрахованій на чотири роки, Європейська Рада визнала, що успішна та стабільна Україна якнайповніше відповідає інтересам ЄС. Відзначалася необхідність політичного діалогу щодо запобігання конфліктам; конструктивного розв'язання проблем роззброєння; співпраці в галузі юстиції та внутрішніх справ, боротьби з незаконною імміграцією, зокрема жінок, відмиванням грошей, наркобізнесом тощо. Широко окресливши сфери співробітництва та взаємодії, Спільна стратегія ЄС, як і попередні документи, не визначила перспективи повноправного членства України в ЄС.
На сучасному етапі основними формами співробітництва України та ЄС є технічна допомога, торгівля й інвестиційна діяльність. За обсягами технічної допомоги з боку ЄС Україна посідає друге місце після Росії серед пострадянських держав. Пріоритетними напрямами цієї допомоги, що здійснюється в межах програми «Тасіс», є ядерна безпека та захист довкілля, реструктуризація державних підприємств, розвиток приватного сектору. Важливою особливістю співробітництва України з ЄС в останні роки є прискорення темпів зростання взаємної торгівлі (щорічний приріст товарообороту становив 16 —18%). Це пов'язано і з лібералізацією торговельного режиму в Україні на основі принципів СОТ та європейських стандартів. За 2003 р. зовнішньоторговельний товарооборот з країнами ЄС становив 10,4 млрд. дол. США, що на 36,9% (на 2,8 млрд. дол. США) більше, ніж у 2002 р. Проте частка України у торгівлі ЄС залишається незначною і не перевищує 0,5% від загального обсягу його зовнішньоторговельних операцій. Це зумовлено передусім неефективною структу-
Західний напрям зовнішньої політики
рою українського експорту, недостатніми темпами реструктуризації національного виробництва.
Отже, характерними для процесу інтеграції України до європейських структур є надто обережна позиція Євросою-зу, уповільнений розвиток економічних зв'язків. Активізації інтеграційних процесів перешкоджають такі чинники:
1. Суттєві відмінності нормативно-правової бази Ук
раїни та ЄС. Вони не дають змоги органічно вписатися в
європейські структури. Вступ до РЄ вимагає навіть на по
чатковій стадії приєднання до 150 міжнародних конвенцій
з прав людини. Це досить об'ємне завдання, багато з аспек
тів якого поступово впроваджуються в Україні. Зокрема, в
лютому 2000 р. було скасовано положення про смертну ка
ру, ратифіковано протокол № 6 Конвенції про захист прав
і основних свобод людини 1983 р. стосовно цього питання.
Загалом приведення вітчизняного законодавства до євро
пейських стандартів — процес складний і довготривалий.
Лише переклад понад 80 тис. сторінок нормативно-право
вих актів ЄС, їх вивчення і зіставлення з чинним законо
давством потребують значної кількості висококваліфіко
ваних юристів та багаторічної копіткої праці.
2. Зношеність основних виробничих фондів україн
ської економіки. Цей фактор не дає змоги провідним віт
чизняним галузям (сільське господарство, чорна металур
гія, легка промисловість) зайняти належне місце на євро
пейському ринку.
3. Низький рівень конкурентоспроможності біль
шості українських підприємств. У разі застосування до
їх продукції правил та стандартів ЄС це може призвести
до значних негативних економічних та соціальних нас
лідків.
4. Недостатня розвинутість української економіки.
На цьому етапі це ускладнює повноправну фінансову
участь в діяльності ЄС.
5. Намагання провідних західних держав зберегти
стабільність ЄС. Швидка інтеграція України в європей
ські структури могла б знизити стабільність ЄС. Керів
ництво Євросоюзу, розглядаючи кандидатури претенден
тів на членство в ЄС, піклується про те, щоб його розши
рення не порушило існуючого балансу сил, не послабило
досягнутого рівня інтеграції.
Крім того, суттєво ускладнюють процес інтеграції України до європейських структур корпоративна закритість системи державного управління, високий рівень корупції, слабкість демократичних інституцій і нерозвинутість гро-
Україна на шляху незалежності
мадянського суспільства, утиски свободи преси, політичні проблеми, що спричинили критику Ради Європи, відсутність стабільного національного консенсусу з провідних питань внутрішнього розвитку і зовнішньої політики.
Наближення ЄС до українських кордонів, що відбулося після вступу до неї десяти нових держав (Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Чехії, Словаччини, Словенії, Угорщини, Мальти і південної частини Кіпру), об'єктивно посилює вплив європейської спільноти на Україну. Стратегічно цей процес сприяє запровадженню в Україні європейських стандартів, розширює сферу її співробітництва з ЄС. Однак він несе з собою і нові виклики та проблеми: часткову втрату традиційних ринків збуту, передусім металургійної та хімічної продукції, внаслідок поширення на держави, що ввійшли до ЄС, його антидемпінгових заходів; можливу втрату ринків сільськогосподарської продукції в результаті запровадження новими державами-учасницями європейських стандартів і технічних, санітарних норм (загальний негативний ефект для України, за підрахунками фахівців, оцінюється в 300—400 млн. дол. США); усунення окремих українських підприємств із ринку транспортних послуг ЄС; скорочення обсягів пасажирських перевезень та ускладнення організації регулярного транспортного сполучення між Україною та новими державами-членами ЄС; зменшення обсягів експортних і транзитних вантажів; ускладнення умов прикордонної торгівлі та процедур регулювання трудової міграції тощо. Усе це зобов'язує Україну максимально ефективно використати всі позитивні наслідки цього процесу, а також знайти адекватне розв'язання нових проблем.
Процес Євроінтеграції України зумовлює необхідність підвищення конкурентоспроможності національної економіки, досягнення європейських соціально-економічних параметрів розвитку, здійснення системних трансформацій на основі таких стратегій:
— стратегія випереджального розвитку, що має на меті
забезпечити щорічні темпи зростання ВВП в Україні на
рівні не нижче 6—7% (у 1,5—2 рази вищі, ніж загалом у
країнах ЄС), істотне подолання завдяки цьому розриву в
обсягах ВВП на одну особу між Україною та державами-
учасницями ЄС;
— інноваційна модель структурної перебудови і зрос
тання, реалізація якої повинна забезпечити суттєве підви
щення конкурентоспроможності української економіки,
утвердження України як високотехнологічної держави;
Західний напрям зовнішньої політики
— політика скорочення розриву в рівні та якості життєвих стандартів з країнами ЄС, утвердження середнього класу — основи політичної стабільності та демократії суспільства; значне обмеження загрозливої диференціації доходів населення та подолання бідності.
Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна в межах процесу інтеграції до європейських структур активізувала свої контакти з Північноатлантичним союзом. Внаслідок цього в травні 1997 р. у Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО, який мав на меті надавати оперативну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в цьому альянсі (це перший такий центр у країні, яка не входить до НАТО). 9 липня 1997 року у Мадриді Президентом України та лідерами 16 держав — членів альянсу — було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Хартія містить принципи відносин, структуру і характер взаємодії між НАТО й Україною, форми та механізми консультацій, базові засади гарантування безпеки в Європі. Важливою в цьому документі є теза про те, що «НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, а також принцип непорушності кордонів».
Співробітництво з Північноатлантичним союзом розгортається в різних сферах. Зокрема, у листопаді 1998 р. 11 країн-учасниць НАТО надали допомогу українському населенню, що проживало в затопленому басейні р. Тиса. Протягом 1994—1999 рр. Україна брала активну участь у багатьох заходах, передбачених програмою «Партнерство заради миру» (підписала її першою з країн СНД 8 лютого 1994 року), у тому числі й спільних військових навчаннях. Наприклад, у 1999 р. на Яворівському військовому полігоні відбулися комплексні багатонаціональні командно-штабні комп'ютерні навчання «Щит миру-99», у якому брали участь військовослужбовці з Азербайджану, Бельгії, Болгарії, Великобританії, Греції, Грузії, Данії, Італії, Латвії, Молдови, Польщі, Румунії, СІЛА, Туреччини та Угорщини.