Внутрішня політика київських князів
За князювання Аскольда і Діра (40-80-ті роки IX ст.), поляни звільнилися від сплати данини хозарам, держава досягла внутрішньої стабільності Аскольд домігся визнання Русі найвпливовішими державами того часу – Хозарським каганатом і Візантією. Після походу 860 р. Аскольд здійснив особисте хрещення, а згодом – християнство прийняли представники правлячої верхівки.
У 882 р. Олег здійснив похід на Київ, убив Аскольда й захопив владу.
Князювання Олега (882 -912 рр.).
Основні внутрішньополітичні заходи Олега :
– створив опорні пункти центральної влади в племінних князівствах;
– установив порядок стягнення данини з підвладних Києву земель;
– залучив війська підкорених племен до спільних походів;
– вів оборонне будівництво залог на кордонах;
– відновив культ язичницьких богів на Русі, за що волхви прозвали його Віщим.
Загинув Олег у 912 р. під час походу проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря.
Після смерті Олега на чолі Давньоруської держави став син Рюрика – Ігор(912-945 рр.).
Основні внутрішньополітичні заходи:
– прагнув посилити централізацію держави, збільшуючи особисту владу в союзі з дружинною верхівкою;
– організував військовий похід проти деревлян, які хотіли відділитися від влади Києва після смерті Олега;
– намагався збільшити данину з підлеглих племен (за ці спроби був убитий у 945 р. деревлянами на чолі з князем Малом).
Одне з збирань данини (у 945 р.) привело до повстання деревлян, під час якого було вбито Ігоря.
Після смерті Ігоря на князівський престол сіла його дружина Ольга(945-964 рр.), так як їх син Святослав був ще малолітнім. У 945 р. вона придушила повстання древлян, а головне місто цієї землі Іскоростень спалила.
Внутрішня політика :
– запровадила фіксовані норми податків з феодальнозалежного населення ( при отриманні данини, яку тепер збирали спеціально направлені представники київської адміністрації, вони керувалися певними уставами);
– розділила територію держави на погости (області) для збору данини (данину доставляли в укріплені пункти). Все це свідчило про те, що здійснено перехід від полюддя до нової системи державних податків;
– заснувала нові міста й села, організувала розбудову Києва і захист столиці від печенігів;
– сприяла поширенню християнства на Русі, але за її часів християнство не стало офіційною релігією;
– позитивним за часів діяльності Ольги було поширення опорних пунктів адміністративної і судової системи на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. Тобто, було започатковано формування чіткої системи управління державою і створення державного апарату.
У 964 р. вся повнота влади на Русі зосередилася в руках Святослава.(964-972 рр.).
Серед внутрішньополітичних заходів найбільш вагомими було зміцнення централізованої влади. З цією метою у 969 р. замінив місцевих племінних правителів київськими намісниками: для зміцнення своєї влади Святослав розділив князівства між своїми синами. Намісником у Києві став старший син Ярополк, у Новгороді – Володимир, у деревлянській землі – Олег. Ця реорганізація управлінської системи не тільки поклала початок адміністративній реформі, а й була важливою складовою створення могутньої Дунайсько-Дніпровської держави. За задумом Святослава, князівська резиденція мала бути перенесена в Переяславці на Дунаї
Святослав дотримувався язичництва, але не забороняв приймати хрещення усім бажаючим.
Навесні 972 р. , повертаючись з невдалого походу, Святослав поблизу дніпровських порогів попав у засідку печенігів і трагічно загинув.
Після смерті Святослава, який не залишив заповіту, між його синами розгорілася міжусобна боротьба. Врезультаті до влади в Києві приходить Володимир(980-1015 рр.)
Його князювання стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу її піднесення та розквіту. В діяльності Володимира можна визначити кілька важливих напрямків.
По-перше, Володимир спрямовує свої зусилля, насамперед на зміцнення внутрішнього становища держави. Передусім, він остаточно підпорядкував владі державного центру великі союзи східнослов'янських племен – хорватів і дулібів (981 р.), пізніше радимичів і в'ятичів (981-984 рр.). У той час фактично завершується тривалий процес формування території, яка в основному збігалася з етнічним розселенням східних слов'ян. До її складу входило близько 20 різних земель, племен, серед яких були і слов'янські і угро-фінські, і тюркські.
По-друге, ставши правителем держави Володимир, замість далеких походів, зосередив увагу на захисті власних кордонів. Для захисту від кочівників на південних рубежах Київської Русі наприкінці X – у першій половині XI ст. була створена система земляних валів з дубовими частоколами, фортець, укріплених міст.
По-третє, поряд із зміцненням кордонів, він здійснює ряд реформ:
– адміністративна реформа (близько 988 р.). Володимир ліквідував племінні князівства, поділив державу на вісім уділів (округів), які у свою чергу, ділилися на волості. Уділи об'єднували землі довкола найбільших міст. В уділи призначали урядувати синів великого князя або його довірених осіб – посадників. Удільні намісники безпосередньо залежали від великого князя і виконували його волю.
– військова реформа спрямовувалася на ліквідацію «племінних» збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони. Також було запроваджено феодальну організацію війська, коли земельні володіння надавалися за умови несення служби.
– релігійна реформа. Прийняття християнства. Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Було створено єдиний пантеон язичницьких головних богів, так зване – шестибожжя, на чолі з Перуном. Однак зміцнити єдність держави під княжою владою за допомогою язичництва не вдалося, Язичництво перешкоджало зв'язкам з країнами Європи, більшість яких були вже християнськими. На Русі було запроваджено християнство візантійського зразка.
Смерть Володимира (1015 р.) стала приводом до жорстокої боротьби між його синами за владу. Навесні 1019 р. до влади приходить його син Ярослав Мудрий. (1019-1054 рр.) Тривале князювання Ярослава вважають вершиною економічного, політичного та культурного розвитку Київської Русі. Найбільш характерними рисами його політики були :
У роки правління Ярослава Мудрого активізувалася внутрішня розбудова держави:
– з його іменем пов'язане створення першого писаного зведення законів Київської Русі – «Руська правда», що регламентувала внутрішньодержавні феодальні відносини. Ця збірка законів відтворювала майнове розшарування, панування князів і бояр над простим людом. Так розмір штрафів за злочини залежав від статусу потерпілого.
– Ярослав продовжував політику Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі. Особливо уславився князь будівництвом церков. У той час у Києві було більш як 400 церков. Справжнім дивом тогочасного християнського світу вважається Софіївський собор (1037 р.).
Свідченням княжої турботи про церкву стало й те, що у 1051 р. Ярослав уперше призначив київським митрополитом русина Іларіона, усупереч волі константинопольського патріарха, щоб мати свою незалежну руську церкву в могутній державі, вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.
– у 1037 р. Ярослав відкрив у Софії Київській школу вищого типу. Навчалися в ній діти вищої знаті. У школі, поряд з богослов’ям, вивчали філософію, риторику, історію, грецьку мову, географію та природничі науки. Це був перший вітчизняний навчальний заклад, що з’явився раніше, ніж перші такі заклади в Західній Європі;
– за часів князювання Ярослава швидко розбудовувалися старі й виникали нові міста, що мало велике значення для зміцнення кордонів держави. „Країною міст” називали Русь іноземні купці й мандрівники. Особливо інтенсивно розбудовувався Київ: за часів князювання Ярослава його площа зросла в сім разів. Вишуканістю архітектурних форм, привабливістю ремісничих виробів видрізнялись і такі міста, як Гадяч, Чернігів, Новгород, Суздаль та інші. Вітчизняні літописи налічують у Київській Русі більше трьохсот міст.Давньоруські міста були центрами ремесла й торгівлі, осередками політичного та культурного життя. Розмістившись посередині дніпровського водного шляху „із варяг у греки”, Київ став одним із світових центрів торгівлі;
– відбулися значні зміни у суспільних відносинах. За князювання Володимира і Ярослава родо-племінна держава остаточно переросла в ранньофеодальну, а її дружинна форма обернулася на монархічну. Поступово складався клас феодалів-землевласників. Земля, як основне багатство й джерело добробуту, перебувала у власності феодалів на чолі з князем, який утримував бояр і дружину. Від ХІІ ст. починає запроваджуватися велике індивідуальне земельне володіння бояр.
– з ім’ям Ярослава пов’язаний і розквіт давньоруської культури, освіти та наукових знань. Його можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. У князя була одна із найбільших на той час і перша в державі бібліотека. У давньоруських землях виникало чимало шкіл, у яких дітей навчали грамоті. Осередком знань став Києво-Печерський монастир, заснований у 1015 р. За Ярослава було укладено перший літописний звід, розвивалася література, перекладалися книги іноземних авторів.
По смерті Ярослава Мудрого (1054 р.) в історії Київської Русі настав час багатьох героїв, адже одноосібного володаря із сильною владою не було доволі довго. По суті після смерті Ярослава Мудрого в Київській Русі починається зміна форми правління: одноосібна монархія поступово переростає в монархію федеративну.Ще при житті Ярослава, щоб уберегти власних синів од князівських усобиць, він віддав Київ старшому синові Ізяславу, Чернігівщину – Святославові, Переславщину – Всеволодові, Володимир-Волинський – Ігореві, а Смоленськ – Вячеславові,. Тобто, був введений новий принцип престолонаслідування, що грунтувався на старшинстві .Спершу Ярославовичі правили державою досить злагоджено. Формально київським князем був Ізяслав, він постійно радився з молодими братами.
Найбільшим клопотом братів Ярославовичів були кочовики. З загальнодержавних подій цих років найпомітнішою була Вишегородська нарада князів 1072 р. Присвячена перенесенню мощей святих Бориса і Гліба до новозбудованої церкви, вона зібрала, крім князів, також митрополита, епіскопів, ігуменів найбільших монастирів. Вшанувавших святих, князі порадилися і в мирських справах. Тоді було схвалено, зокрема, звід руських законів „Правду Ярославовичів”, що разом із статтями Ярослава Мудрого становили „Руську правду”.
Однак, мирна співпраця між Ярославовичами тривала недовго. У 1073 р. між синами Ярослава Мудрого стався розкол. Після міжусобних воєн у 1078 р. київським володарем став Всеволод.Головним напрямком його внутрішньої діяльності стало подолання міжкнязівських чвар. У зовнішній політиці основною турботою був захист від половецької загрози.
Після смерті Всеволода (1093 р.)його син Володимир Мономах, який на той час володів Черніговом, відмовився від київського столу,тому правив Святополк. На Любецькому з’їзді(1097 р.) було схвалено принцип князівської вотчини – тобто володіння, що належали батькам. Вотчинні землі закріплювалися за певними гілками князівського роду й могли передаватися у спадок дітям та онукам.
Згодом до влади приходить Володимир Мономах(1113-1125 рр.) Головну мету свого князювання вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У його безпосередніх володіннях перебували величезні території. Авторитет князя був беззаперечним, тож ніхто не наважувався противитись його волі. Крім того, для налагодження мирних стосунків між руськими князями Володимир Мономах використовував шлюби.
З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, винятково важливе значення мала його законотворча діяльність. Зокрема, за час його правління було схвалено „Устав”, що являв собою доповнення до „Руської правди”.
Правління Мономаха стало часом розбудови Києва. Володимир Мономах помер у 1125 р. Поховали князя у Софійському соборі.
Після смерті Мономаха на київському столі утвердився його старший син – Мстислав. За семирічне володарювання Мстислава в Києві (1125-1132 рр.) він уміло керував державою, зміцнював великокнязівську владу. Кілька успішних походів проти половців забезпечили спокій на південних рубежах держави. За Мстислава пожвавився західний напрямок зовнішньої політики (похід на Литву). Відбувалося активне будівництво.
Мстислав був останнім київським князем, чию владу можна охарактеризувати як монархічну. По його смерті в Київській Русі почалася доба роздробленості.