Політика П.Шелеста та В.Щербицького
Шелест Петро Юхимович (*14 лютого 1908 село Андріївка Зміївського повіту Харківської губернії — †22 січня 1996, Москва) — партійний і державний діяч УРСР та СРСР. Перший секретар ЦК КП України (1963–1972) Володи́мир Васи́льович Щерби́цький (* 17 лютого 1918, Верхньодніпровськ, нині Дніпропетровської області — †17 лютого 1990,Київ) — радянський партійний і державний діяч.
Двох післясталінських лідерів радянської України зазвичай протиставляють один одному: Шелест як представник "національного комунізму" і Щербицький як відданий слуга Москви. Заради політичного контролю над радянською Україною Москва спиралася на її донецькі та дніпропетровські русифіковані еліти. Ці два клани багато в чому контролювали розвиток і незалежної України (Кучма, Янукович).
Шелест намагався знайти баланс між захистом інтересів радянської України та демонструванням своєї відданості Москві. Проте він так само боровся проти радянських політик русифікації та денаціоналізації, які проводили "ліберал" Нікіта Хрущов та "консерватор" Леонід Брєжнєв.
Письмові текст Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація" була написана у 1965 році у відповідь на арешти, проте вперше в Україні її опублікували лише в кінці 1980-х років. Її західна версія з'явилася у Великобританії в 1967 році після того, як текст було таємно вивезено з СРСР. Спроби Шелеста тримати баланс між вимогами Києва та Москви завершилася невдачею, і його було усунено з посади прямо з Москви, без проведення консультацій з КПУ, у 1971 році. Його звільнення супроводили арешти українських дисидентів, чистки серед представників культурної інтелігенції, встановлення жорсткішого контролю Комуністичної партії над академічними установами та кампанія проти української національної ідентичності. Щербицький, у свою чергу, використав загрозу українського націоналізму та "націоналістичного ухильництва" Шелеста як засіб для консолідації влади та демонстрації своєї відданості Москві.
Шелест не був ні сепаратистом, ні раннім Горбачовим. Шелест нагадував українських козацьких лідерів (гетьманів) першої половини вісімнадцятого століття. Вони, подібно до Шелеста, намагалися досягти неможливого: захистити свою територію і водночас налагодити добрі стосунки з Москвою. Кучма прийшов до влади з ідеалістичними переконаннями, що він швидко зможе "нормалізувати" відносини з Росією. Романтичні погляди Кучми на Росію протверезив російський президент Борис Єльцин, який чекав три роки для того, щоб прилетіти до Києва та підписати угоду про визнання українських кордонів. За ці три роки Кучма з гетьмана та керівника на зразок Шелеста перетворився на справжнього лідера країни. Він мав час і змогу для цього, адже в середині 1990-х років Україна вже була незалежною, багато в чому завдяки жителям Західної України (президенту Леонідові Кравчуку та опозиції), Росія перебувала в стані постімперського занепаду, а США, НАТО та МВФ погодились надавати свою підтримку в обмін на відмову України від ядерної зброї.
Попри те, що Шелест ніколи не був націоналістом, він лобіював розширення культурних та економічних прав української республіки. Як і Дзюба, він виступав за повернення "ленінської національної політики", яка б передбачала рівність усіх радянських націй, на противагу концепції Росії як "старшого брата". Шелест часто відстоював економічні інтереси своєї республіки, що було досить поширеним та не викликало роздратування Москви.
Шелест не протидіяв діяльності культурної інтелігенції, що встала з колін уперше за тридцять років по завершенню сталінського терору, проте і не сприяв їй. У той же час його промову до Спілки письменників України в 1966 році сприйняли як вияв підтримки інтелігенції. Почути від Щербицького подібні слова було неможливо.
Шелест виявився більш толерантним до інакомислячих, ніж Щербицький, і це можна пояснити тим, що інакомислення в Україні поєднувало культурні та політичні вимоги, якими Москва була стурбована. Вироки, які виносили українським дисидентам, зазвичай були більш суворими, ніж вироки російським дисидентам. Арешти і чистки 1972-1973 років збіглися з відставкою Шелеста та зростанням впливовості лоялістських угруповань на чолі з Щербицьким.
Роботу Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація" було представлено верхівці радянської України у грудні 1965 року і згодом розповсюджено серед регіональних керівників. Реакція була переважно негативною, особливо з боку прихильників Щербицького. Дзюбу було піддано критиці у внутрішніх публікаціях і газетах, які направляли представникам української діаспори. У березні 1972 року Дзюбу було виключено зі Спілки письменників України, наступного місяця – арештовано, а в березні 1973 року засуджено до п'яти років ув'язнення. Дзюба відрікся від своїх поглядів та уникнув ув'язнення.
Призначення Щербицького керівником КПУ позначило перемогу Москви над українською республікою (так само, як і обрання Януковича президентом). Завданням Щербицького було повернути розвиток радянської України в русло, яке задовольняло Москву. Таке ж завдання отримав Янукович після президентських виборів. Критичні моменти розвитку України, які не задовольняли Москву, було чітко виділено у скандальному відкритому листі російського президента Дмітрія Мєдвєдєва до свого українського колеги Віктора Ющенка в серпні 2009 року. Російські та українські ЗМІ виявили, що Росія намагалася вплинути на призначення міністра освіти та "силовиків" (міністрів внутрішніх справ, зовнішніх справ і оборони). Відкат у процесі українського націєтворення, подовження терміну перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі та відмова від мети членства в НАТО були трьома важливими вимогами Росії, які виконав Янукович.
За часів Щербицького керівників найвищого рангу диспропорційно набирали з більш русифікованих українських партійних осередків – донецького та дніпропетровського. Ті, кого було "рекрутовано" до найвищих посад в КПУ під час сімнадцятирічного правління Щербицького, були ультралояльні до Москви та схильні до підтримки "імперських комуністів" в неспокійні часи української політики 1989-1991 років.
Щербицький і Шелест відрізнялися у своєму ставленні до росіян та Москви. Перший був дуже прихильним до них і в своїх статтях та промовах неодноразово називав росіян "старшими братами" УРСР. Шелест ставився до росіян значно менш раболіпно. Знову ж таки, це нагадує відмінність Кучми, який, не будучи русофобом, розумів загрозу українському суверенітетові з боку Росії, від Януковича, який дивиться на Москву із захопленням дитини перед своїм батьком. Янукович не вбачає в Росії будь-якої загрози Україні.
До другої половини 1970-х років частка українських учнів, які навчалися в україномовних школах, упала нижче половини, а за часів Брєжнєва українських книжок публікували менше, ніж за Сталіна. Попри те, що двадцять років незалежності України радикально змінили цю тенденцію в україномовній освіті, після обрання Януковича денаціоналізація знову набула сили.
Шелест, як і три перші українські президенти, прагнув підтримувати українську мову, культуру та історіографію. На відміну від нього, Щербицький розмовляв російською мовою – так само, як і більшість міністрів теперішнього уряду та сам Прем'єр-міністр Микола Азаров. Риторика Щербицького та Януковича з приводу мови, культури та розуміння історії значно більше відповідала вимогам Москви, які надходили в різні часи. Щербицький залишався при владі протягом більш ніж сімнадцяти років та правління чотирьох різних лідерів КПРС, оскільки він виявився дуже лояльною та корисною для Москви, що намагалася зберегти контроль над стратегічно важливою українською республікою, фігурою. В основі режиму Щербицького лежала логіка "старшого брата", яка дозволяла місцевим елітам зберігати повний контроль над республікою в обмін на їхню непохитну лояльність до "старшого російського брата". І знову можна знайти схожу відмінність між "державником" Кучмою, який не довіряв Росії та намагався встановити відносини з нею на правах рівного партнера, та Януковичем, який вирішив побудувати стосунки зі своїм північним сусідом на засадах підлеглого.
№92Україна в умовах інтеграції у світове співтовариство
Одним з провідних напрямків зовнішньої політику України - це участь у загальноєвропейському процесі і, зокрема, в процесі європейської інтеграції.
З 1992 р. Україна стала учасником Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) і підписала ключовий документ НБСЄ Гельсінський Заключний акт. Це стало свідченням визнання рівноправності України у творенні демократичних міждержавних стосунків і безпеки в Європі. З 1 січня 1995 р. НБСЄ стала постійнодіючою організацією (ОБСЄ), важливим елементом загальноєвропейського дому. На початку грудня 1994 р. на зустрічі глав держав і урядів НБСЄ (ОБСЄ) в Будапешті лідери чотирьох держав — України, США, Великобританії та Росії — підписали Меморандум про гарантії безпеки України. В ньому три ядерні країни підтвердили свої зобов'язання поважати незалежність, суверенітет та територіальну цілісність нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили проти України.
9 листопада 1995 р. — першою з країн СНД — Україна офіційно вступила до Ради Європи (РЄ). Це дало можливість брати участь у виробленні спільної політики Європейських держав у галузі прав людини, трансформувати національні державні та суспільні інститути відповідно до загальноєвропейських вимог.
Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе ряд зобов'язань, які стосуються, насамперед, приведення її правової та політичної систем у відповідність до вимог цієї організації. Так, згідно з рекомендаціями РЄ в Україні було скасовано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил у державі, виконання рекомендацій РЄ відповідає національним інтересам України, наближає її до стандартів демократичного суспільства. Для контролю за виконанням взятих на себе зобов'язань, щодо України запроваджено постійно діючий моніторинг стану справ з правами людини. За період з 1995 по 2004 pp. Україна неодноразово опинялася в ситуації, що їй загрожували виключити з РЄ за невиконання зобов'язань. Така ситуація не найкращим чином впливала на імідж України та на її відносини з Європейськими державами. Це також негативно відбивалося на євроінтеграційних прагненнях України.
Важливе значення для просування на шляху до європейської інтеграції є співробітництво з Європейським Союзом (ЄС). У 1992 р. Україна долучилась до співробітництва з європейськими фінансовими організаціями, зокрема, ставши членом Європейського банку реконструкції і розвитку, який був створений для допомоги країнам Східної Європи подолати комуністичне минуле. Тоді ж і почалось співробітництво з ЄС. Українське керівництво проголосило стратегічною метою вступ до цієї впливової міжнародної організації. У 1994 p. було підписано, а в 1998 р. набуло чинності закону Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС. У документі проголошувалися такі цілі співробітництва: розвиток політичного діалогу; сприяння розвитку торгівлі, інвестицій; створення умов для взаємовигідного співробітництва в усіх галузях; підтримання зусиль України по зміцненню демократії, розвитку її економічного потенціалу та завершенню переходу до ринкової економіки. Загальну стратегію ЄС щодо України було затверджено у 1999 р.
У липні 2002 р. відбувся саміт "Україна - ЄС". Основними питаннями, що обговорювалися, були; надання Україні статус країни з ринковою економікою і асоційоване членство країни в ЄС. За підсумками роботи саміта було прийнято рішення, що Україна не відповідає вимогам ЄС і не потрапляє до хвилі розширення ЄС у 2004 і 2007 pp. У 2003 р. Україні було-надано статус "країни-сусіда ЄС". Щоб зменшити негативні наслідки від вступу в ЄС сусідів України, з ними були укладені угоди про спрощення візового режиму. У 2005 р. починається новий етап у співробітництві з ЄС. Нове українське керівництво на чолі з Президентом В.Ющенко спрямувало всі зусилля по досягненню стратегічної мети вступу в ЄС. На саміті "Україна-ЄС" було проголошено, що Україна відмовляється від політики багатовекторності і проголошено курс на євроінтеграцію. Основними кроками на цьому шляху є: надання Україні статусу країни з ринковою економікою; вступ до Світової організації торгівлі (COT); подання заявки на вступ до ЄС; початок переговорного процесу про умови вступу; набуття асоційованого членства в організації; вступ до організації. Країни ЄС схвалили доповнення до угоди з Україною, які розширюють співробітництво з нею.
Проголошення Україною без'ядерного статусу сприяло налагодженню тісних відносин з НАТО. У 1994 р. стала учасником програми НАТО "Партнерство заради миру". У 1996 р. була схвалена індивідуальна програма партнерства Україна-НАТО. На території України проходять спільні навчання військових підрозділів (Янівський полігон під Львовом, акваторія Чорного моря). У 1997 р. в Мадриді між Україною і НАТО було підписано "Хартію про особливе партнерство". У Хартії проголошувалося, що НАТО є відкритим для вступу нових членів, що воно підтримує суверенітет і територіальну цілісність України, недоторканість її кордонів. Був визначений механізм консультацій між двома партнерами. Україна розглядає НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі, хоча не схвалила дії НАТО у Югославії. Для більш тісного співробітництва у Києві відкрито офіс воєнного представництва НАТО. На Празькому саміті НАТО у листопаді 2002 р., в розвиток Хартії і рішення України (травень 2002 р.) про повноправне членство в Альянсі, було затверджено План дій і Цільовий план на 2003 p., який містить перелік конкретних дій, які б переконали НАТО у серйозності намірів України. Згідно з останніми документами Україна бере на себе зобов'язання забезпечення свободи слова, розвиток громадянського суспільства, захист прав і свобод громадян, розв'язання важливих економічних і соціальних проблем, щоб наблизитись до європейських цінностей і стандартів.
№93 або №94 укріїна і світ Зовнішня політика суверенної України.
Україна займає вигідне геополітичне становище між Заходом і Сходом. Проте само по собі вигідне геополітичне становище автоматично не забезпечує вигоди для країни. Це повинна робити зовнішня політика країни.
З початку проголошення незалежності Україна взяла курс на набуття статусу позаблокової, без'ядерної держави. На першому етапі становлення незалежності України забезпечило їй підтримку з боку світової громадськості і дистанціюванні від Росії. Україна стала рівноправним суб'єктом міжнародної співдружності, ії визнали 180 країн світу. Вона підтримує дипломатичні відносини більше ніж з 50 державами. Бере участь у діяльності більше ніж 20 міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, РЄ тощо). Вдалось налагодити дружні відносини з сусіднім державами. Тісні політичні відносини склались в України з Польщею і країнами ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), які прагнуть зменшити вплив Росії на просторах СНД.
2 липня 1993 p. BP України затвердила "Основні напрями зовнішньої політики України" Цей документ визначає базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, містить засади, на яких реалізується зовнішньополітична діяльність нашої держави. Так основними завданнями зовнішньої політики є: утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до Світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту, захисту прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України надання їм допомоги згідно з міжнародним правом; поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.
Засади зовнішньої політики України відображені також в Конституції (Основний Закон) України. Так у розділі. 1, ст. 18 сказано: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства та загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права". В Конституції також записано, що Верховна Рада схвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України. Повноваженнями Верховної Ради є також надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України. У статті 92 записано, що виключно законами України визначають засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи.
У міжнародних відносинах державу представляє Президент. Він здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представників України, в інших державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі і відкличні грамоти тощо. Організує і забезпечує зовнішньоекономічну діяльність України, митну справу Кабінет Міністрів України (ст. 116). -
В Україні функціонують спеціальні міністерства, що здійснюють реалізацію її зовнішньої політики — Міністерство закордонних справ, Міністерство зовнішньої торгівлі. У Верховній Раді утворено спеціальний Комітет з питань міжнародних відносин та зв'язків з країнами СНД, в апараті секретаріату діє підрозділ міжпарламентських зв'язків, в Кабміні, апараті Президента є працівники, які виконують консультативно-радницькі функції в питаннях здійснення зовнішньої політики вищими ешелонами державної влади. Функціонують відповідні структури з питань зовнішньоекономічних зв'язків в обласних державних адміністраціях України.
У першій половині 90-х років головним завданням зовнішньої політики України було забезпечити міжнародне визнання і посісти відповідне місце у системі міжнародних відносин, відстояти статус позаблокової держави, домогтися міжнародних гарантій незалежності в обмін на ліквідацію ядерної зброї.
У другій половині 90-х років Україна намагалась реалізувати стратегію багатовекторності зовнішньої політики. Стратегічними партнерами України були проголошені США, Росія, Польща та ще цілий ряд держав. Проте підтримувати рівнозначні відносини з основними своїми партнерами виявилось нереально, хоча були досягнуті значні успіхи у двосторонніх відносинах. Так було укладено великий договір з Росією і угода про розподіл Чорноморського флоту (1997 p.); вдалось в основному врегулювати відносини з сусідніми державами: Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдавією; закладені основи для диверсифікації постачання енергоносіїв (збудовано нафтопровід Одеса-Броди, нафто-термінал, укладені договори з Туркменістаном, Азербайджаном тощо). Добрі економічні і політичні зв'язки склалися між Україною і більшістю держав європейського континенту, передусім із сусідньою Польщею, а також ФРН, Італією, Угорщиною. У той же час відносини з США характеризувалися нестабільністю, головною причиною яких стали внутрішньополітична боротьба в Україні і недовіра до українського керівництва на чолі з Л.Кучмою. Також наростали проблеми у відносинах з ЄС і НАТО, зумовлені невиконанням взятих Україною на себе зобов'язань.
Зрештою Україна опинилась під ударом "антидемпінгових розслідувань", перед санкціями FATF (Міжнародна група з розробки фінансових заходів боротьби з відмивання грошей) тощо. Україна опинилась перед вибором: або інтеграція у Євроатлантичні структури (НАТО, ЄС), або з Росією (СНД, ЄврАзЕС, Ташкенський договір). Україна проголосила обрання європейського вибору (травень 2002 p.), проте шлях у цьому напрямі не передбачався легким. Для цього потрібні були реформи, які б забезпечили досягнення європейських стандартів розвитку. У липні 2002 р. відбувся саміт "Україна -ЄС", де основним було питання про надання Україні статусу держави з ринковою економікою та асоційованого членства ЄС. У ході роботи саміту зазначалося, що Україна ще не відповідає стандартам ЄС і не потрапляє до переліку країн, які мають увійти до ЄС у 2004 р. та 2007 р. У 2003 р. Україна отримала статус "країни-сусіда ЄС". Щоб зменшити негативні наслідки від вступу до ЄС сусідів України з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, були укладені угоди про спрощений візовий режим.
Щоб домогтися підтримки США, українське керівництво на чолі з Л.Кучмою направило у 2003 р. до Кувейту, а згодом до Іраку, воєнний контингент. Проте ця зовнішньополітична акція була неоднозначно сприйнята в середині країни. А перебування українських військових у регіоні призвело до втягування їх у збройне протистояння між іракськими партизанами і окупаційними військами і, відповідно, до болючих втрат (загинуло 18 чол.).
Після невдалої спроби інтеграції на Захід, був взятий курс на Схід. У лютому 2003 р. керівники Росії, України, Білорусії, Казахстату уклали угоду про створення Єдиного Економічного Простору (ЄЕП). Проте реалізація і цієї угоди опинилась під питанням. Росія наполягає на створенні наддержавних органів, що заперечує Україна, а також між Україною і Росією спалахнув прикордонний конфлікт із-за острова Тузла в Керченській протоці. Хоча зрештою конфлікт вдалося погасити, проблема розподілу акваторії Азовського моря і Керченської протоки не була остаточно розв'язана.
Крім європейського вибору і тісних відносин з Росією, основними пріоритетами зовнішньої політики України були:
— економізація зовнішньої політики, тобто, зовнішньополітичні зв'язки повинні підкріплюватися і економічним співробітництвом. Також зовнішня політика повинна сприяти пошукам нових ринків для українських товарів;
— розвиток зв'язків із стратегічними партнерами;
— створення позитивного іміджу України;
--- забезпечити диверсифікацію постачання енергоносіїв;
--- підтримання відносин зі світовим українством (українська діаспора);
--- реалізовувати своє геополітичне положення, як мосту між Сходом і Заходом.
Важливим напрямом української зовнішньої політики стала участь українських військових у миротворчих операціях ООН. Вперше український контингент взяв участь у миротворчій операції в 1992 р. в Хорватії. Згодом були інші гарячі точки планети. На теперішній час українські контингенти знаходяться в Боснії, Косово (Сербія), Ліван, Ліберія, Сьера-Леоне. Під час участі України у миротворчих операціях ООН загинуло 34, поранено 50 військовослужбовців.
Після президентських виборів 2004 р. нове українське керівництво на чолі з В.Ющенком проголосило курс на євроінтеграцію і відмову від політики багатовекторності. Перед країною відкрилась перспектива отримання статусу країни з ринковою економікою, вступу в Світову організацію торгівлі (СОТ). Україна подала заявку на вступ до ЄС. Передбачається вступ України в НАТО. Але для реалізації цих амбітних планів ще потрібна наполеглива праця. На саммітах Україна — ЄС, Україна — НАТО (лютий 2005 р.) українському керівництву були дані відповідні позитивні сигнали.