Педагогічні погляди Г. Сковороди
Напевно, ніхто не буде заперечувати, що виховання дітей є надзвичайно важливим не тільки для окремої родини, але й для розвитку суспільства, нації, для розвитку всього людства. З давніх часів люди цікавились проблемами педагогіки, розмірковували над тим, як краще виховувати своїх нащадків. Створювались наукові праці, новітні ідеї підтверджувались або відходили в небуття, змінювався світ, історичні епохи, змінювались люди та їх потреби, проте це питання лишалось гострим та нагальним.
Григорій Сковорода викликає в мене справжнє захоплення і безмежну повагу: настільки багатогранною була ця людина, настільки багато важливих проблем порушила, стільки прекрасних художніх та філософських творів залишила нам. Не оминув своєю увагою Григорій Сковорода і проблеми виховання. Він розумів усю відповідальність, яку несуть батьки: відповідальність і перед власною дитиною, і перед усім народом.
Григорій Сковорода стверджував, що кожна дитина від природи здібна, має певні таланти, і завдання батьків насамперед полягає в тому, щоб побачити і розвинути ці таланти, не силувати дитину до тих занять, які їй не до вподоби, але по змозі сприяти розвиткові її природних нахилів. Така проста думка, але така важлива! На жаль; навіть у сучасному житті деякі батьки не розуміють цього. Нам відомі випадки, коли батьки намагаються примусити дитину стати тим, ким самі хотіли стати в дитинстві, зреалізувати свої власні бажання через життя своїх дітей. Проте це не дає щастя та гармонії ані дітям, ані їхнім батькам.
Сковорода наголошував на тому, що варто привчати дітей до праці. Філософ стверджував, що не треба примушувати дітей працювати або пропонувати їм тяжку працю, яка стане тільки мукою. Майстерність вихователя в тому, аби вибрати такі обсяги праці і такі завдання, які б давали дитині задоволення, щоб маленька людина з дитинства збагнула, що праця — це не неприємна необхідність, а безмежне щастя бачити плоди власних зусиль, результат власної творчості... Саме тому Григорій Сковорода засуджував батьків, які розпещують своє дитя, бо з такої дитини не виросте працьовита, беручка до роботи людина, але людина, яка намагатиметься власну роботу і відповідальність за свої дії перенести на інших. Звісно, це не зробить світ кращим.
За часів Григорія Сковороди та й пізніше також була така «мода» — запрошувати дітям закордонних гувернанток. Це було, кажучи сучасною мовою, престижно, бо вказувало на статус батьків, на забезпеченість родини і було, зрештою, просто модно. Але талановитий педагог дуже різко висловлювався проти такого підходу, бо в гонитві за престижем втрачається одна з головних засад виховання (до речі, цей принцип як один з основних принципів виховання визначали всі видатні мислителі та педагоги Середньовіччя, Відродження і сучасності!) — йдеться про принцип народності виховання. Адже дитина житиме в суспільстві, вона має бути вихована в дусі народних традицій, народної мудрості та моралі, в середовищі рідної мови. Тільки тоді дитина буде гармонійною особистістю, а суспільство зробить ще один крок на шляху до справедливості!
Зараз існує дуже багато літератури про виховання: яскраві палітурки, «рекламні» гасла, написані великими літерами, великі наклади, але... поверховий і беззмістовний підхід для справи. Я думаю, що, коли в мене будуть діти, я обов'язково звернуся не тільки до сучасних книжок, але й до думок видатних філософів і мислителів, і насамперед — до педагогічної творчості Григорія Сковороди.
42.У 1652 році Богдан Хмельницький видав універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл по підготовці кобзарів, лірників і взяв їх під свою опіку. Це були, по суті, перші музичні школи на Україні.
Учителями працювали козаки-кобзарі, що за віком чи з інших причин не могли володіти зброєю. Заняття з учнями вони проводили індивідуально. Лише тоді, коли юнак міг самостійно створити мистедький твір, він діставав право співати людям. Тому кобзарі часто були і поетами, і композиторами. Підготовка їх мала велике значення для козацького війська. Гра піднімала запорожців на бій з ворогом, кобзарі і лірники розносили славу про подвиги козаків по всій Україні.
Осередком освіти XVII ст. був звичайно Київ; але школи були і у Чернігові, Новгород-Сіверську, Почаєві, Батурині та ін.
Павло Алепсьюй, котрий в 1652 році їхав через Україну у Москву пише, що козацькі маляри навчились від франків і ляхів малювати ікони.
Козацькі школи діяли у полкових і сотенних містах і містечках України. На території Лівобережної України до другої половини XVII ст. діяв адміністративно-територіальний полковий устрій на чолі з генеральною старшиною (гетьманом). За даними ревізійних книг, у семи полках Лівобережжя було 866 полкових шкіл: у Ніжинському - 217, Лубенському - 172, Чернігівському - 154, Пфеяславському 119, Полпшському- 98, Прилуцькому- 69, Миргородському - 37.
Ці школи розміщув^лися переважно у приміщеннях, які належали церквам, їх іноді й називали за назвою церкви: Покровська, Успенська та ін. Вчителі мали собі помічників з кращих учнів, яких називали "школярами", "молодиками", "виростками". Учні жили в будинку дяка і, крім навчання, виконували роботи по господарству.
Методи навчання в школах були обмежені, хоча вчителі і намагалися певною мірою унаочнювати навчальний процес, особливо під час вивчення азбуки. Вчитель, узявши руки в боки, зображував б^ву "Ф”, піднявши одну руку вверх,а другуоп;с™віішв^з, -''Х^о^сі^іішрукиіртз<4вивішІнош-''ЛЧт.д.
Ці школи існували на кошти батьків. За вивчення букваря батьки платили від 50 копійок до 1 карбованця, часослова - 1-2, Псалтиря - до 5 карбованців.
Дітей навчали читати писати, рахувата та ін Виховання було переважно релігійним. У Лубенському і Чернігівському полках діти старшини і заможних козаків навчалися грамоти та військової справи у парафіяльних школах або при сотенних і полкових канцеляріях.
Військову справу викладали досвідчені і випробувані в боях козаки. Вони носили звання "військового служителя" і користувалися високим авторитетом.
Ці школи забезпечували дітям лише початкові знання, які були доступними і задовольняли на той час скромні потреби трудового люду в освіті. Проте це було єдине джерело, де жевріла рідна мова, правда про історію свого краю, зберігалися і примножувалися народні звичаї, традиції тощо