В) Ліві політичні партії України
Тема 3
«Плюралізм політичних концепцій ХІХ – ХХ ст.»
1. Політико-ідеологічні доктрини:
А) Поняття
Термін «ідеологія» (від грецького idea — поняття і logos — учення) у науковий обіг уперше ввів французький учений Дестюд Детрасі (1754—1836) у своїй праці «Елементи ідеології».
У політичній науці існують різноманітні підходи до визначення поняття «політична ідеологія». Марксизм, наприклад, виходить із того, що ідеологічні доктрини залежать від матеріальних умов життя суспільства, а тому вони є теоретичними уявленнями, які відбивають колективні інтереси. Неоанархісти вважають, що ідеологія породжена масовою свідомістю. Ідеологію нерідко визначають і як «служницю влади», яка не має серйозної ваги та значення в політиці.
Більшість учених вважають, що політична ідеологія є формою політичної свідомості. В широкому розумінні — це синтезована сукупність поглядів, що віддзеркалюють і захищають інтереси тієї чи тієї суспільної групи, її мету й завдання під час завоювання й утримання влади. У вужчому розумінні політична ідеологія — доктрина, яка обґрунтовує прагнення відповідної групи на владу або її використання і тому передбачає ту чи ту стратегію політичних дій.
Політична доктрина (від лат. doctrina — учення) — засадничий принцип діяльності суб'єктів політичного процесу, заснований на певній політичній ідеології. У політичній доктрині відображається розуміння політичної системи, шляхів її розвитку, засобів і методів розв'язання політичних проблем, вибору політичних пріоритетів. Політична наука виокремлює такі доктрини: лібералізм, консерватизм, соціалізм, соціал-демократія, фашизм.
Б) Типологія
Однією з головних у політичних науках є проблема "політичного темпераменту" партій або загальновідомий поділ на лівих та правих, що особливо характерно для європейської політики. У сучасних системах політичного плюралізму ліві та праві вже не пояснюються лише ідеологічними принципами. Хоча досі існує певний набір цінностей, характерних для лівих. Вони традиційно є пацифістами, антирасистами, антикапіталістами, виступають проти "дикого ринку", за пріоритет акціонерної, колективної, групової власності, - у цьому розумінні вони є завжди соціальні або соціалістичні. Праві, у свою чергу, обстоюють усталені порядки, повагу до них, культ влади ієрархії, приватну власність як засаду господарювання та функціювання суспільства. Проте в історії були випадки, коли певні ідеологічні доктрини бралися на озброєння представниками протилежних політичних течій.
Так, Жан-Луї Керманн у своїй книзі "Західні політичні режими" наводить як приклад французький націоналізм. Під час Великої Французької революції його сповідували ліві; за часів Бонапарта - праві; у період комуни - ліві; після справи Дрейфуса - праві; за доби буланжизму - ліві; у міжвоєнний період - праві; в роки руху Опору - ліві; за часів де Голля - праві; а після перемоги соціалістів на виборах 1981 року й дотепер - знову ліві.
Тому деякі політологи вважають, що продуктивнішим є врахування лише ставлення партії до теперішньої соціальної системи й суспільного устрою. Так, Ф.Гогель (Франція) називає лівих партією руху, а правих - партією порядку, причому орієнтація на порядок ідентифікується з опором змінам, а рух витлумачується (залежно від доби та країни) від реформи до революції. Але ця й попередня схеми не заперечують, а доповнюють одна одну.
Крім того, йде процес певного об'єднання цих течій, що спричинило появу як центристського напрямку, так і напрямків нових правих та нових лівих.
У світових політологічних школах є ще низка підходів до класифікації партій. Класичну типологію партій розробив М.Дюверже у своїй праці "Політичні партії". Він установив бінарну класифікацію - кадрові та масові партії. Кадрові партії, згідно з М.Дюверже, є продуктом еволюції (від початку - середини XX сторіччя) електоральних комісій "в низах" і парламентських групах "у верхах". Відповідно до цього маємо партії нотаблей (людей, чиє становище в суспільстві забезпечується їхнім авторитетом у політичному житті). Масові партії, навпаки, вважаються створеними у "другій генерації", продуктом загального виборчого права. Пізніше М.Дюверже виокремив третій тип партій - непрямі партії, наприклад, лейбористи Великобританії, до лав яких автоматично вступають усі бажаючі члени профспілок.
Венер (США), Паламбара (США) та інші політологи виводять ще один тип партій - "партію виборців", тобто таку, що мобілізує значну частину своєї діяльності для розв'язання головної проблеми поточного моменту, об'єднуючи навколо популярних гасел велику кількість населення. Підсумовуючи попередні класифікації, Ж.Шарль і Дж.Сарторі запропонували трикомпонентну типологію партій: партії нотаблей (кадрові), масові партії та партії виборців. Цей трикомпонентний поділ є дуже популярним у сучасних західних політологічних школах. Прикладом кадрових партій називають республіканську та демократичну партію США, масових - німецьку ХДС-ХСС, соціалістів Франції та Італії тощо, партій виборців - здебільшого партії країн Східної Європи. Можливий поділ згідно з організаційною розбудовою або внутрішньою субординацією партії. Польський політолог Артур Боднар виокремлює згідно з цим критерієм централізовані та децентралізовані партії. По суті, це те саме, що Ж.-Л. Керманн та інші вкладають у поняття партій з сильною та слабою структурою.
В) Функції
Політична ідеологія виконує на суспільстві ряд функцій:
1) задає систему смислів, орієнтації людської діяльності;
2) пропонує досконаліші ідеали, виступає як безпосереднього мотиву політичної діяльності, мобілізує суспільство у власних положень. У цьому політична ідеологія покликана й не так пропагувати свою мету і установки, скільки домагатися цілеспрямованих дій людей на виконання поставлених нею завдань;
3) впроваджує у громадську свідомість власні критерії оцінки минулого, сьогодення й майбутнього;
4) протистоїть приватним інтересам,разъединяющим людей, об'єднує в партії, групи, течії, прагне згуртувати, інтегрувати суспільство;
5) і захищає інтереси певних соціальних груп.
Виконуючи політичні функції, ідеологія прагне згуртувати, інтегрувати суспільство або з урахуванням інтересів будь-якої соціальної чи національної групи (наприклад, середнього класу, громадян корінний національності тощо.), або грунті свідомо сформульованих ланцюгів, не які спираються певні соціально-економічні страти чи групи населення (наприклад, ідеологія анархізму, фашизму та інших). Здатність реально інтегрувати суспільство безпосередньо залежатиме від цього, наскільки ідеї, й становища ідеології відповідають повсякденним поглядам і уявленням населення про кращому способі життя, в тому числі від цього, чи знайде дана доктрина адекватні рівню суспільної свідомості форми інтерпретації своїх теоретичних висновків.
Політична ідеологія виконує ще й такі функції:
Захисна функція. Передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). В ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності. Офіційною (державною) є ідеологія економічно і долітично пануючого класу, хоча в демократичних країнах нині такий статус ідеології поступово послаблюється. Це означає, що на сучасному етапі цивілізації все вільше формуються загальнолюдські інтереси та цінності, пріоритетні щодо ідеології. Дедалі звужується сфера ідеологічної боротьби, вона все менше поширюється на міждержавні відносини, на політичну діяльність. Сучасне суспільство вимагає світоглядної терпимості, демократичних форм боротьби. Саме в такий спосіб відбувається процес деідеологізації свідомості, яка не є відмовою від ідеології взагалі (кожний має право сповідувати свої ідеї). Це — заперечення ідеологічних стереотипів, нетерпимості й монополізму, надання різним ідеологіям цивілізованого змісту і плюралізму.
Пізнавальна функція. Її сутність — озброєння громадян знаннями про політичну дійсність, сприяння зростанню їхньої політичної культури. Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність, часто виявляє упередженість. На відміну від “чистої” науки, яка шукає тільки істину за допомогою різних наукових методів пізнання, вона дбає ще й про захист інтересів та ідеалів класу, певного режиму тощо. До того ж їй бракує об´єктивних методів пізнання, її носії часто оперують ритуально-догматичними стереотипами, апробація яких у кращому і разі здійснюється здоровим глуздом, а частіше — корпоративними інтересами суб´єктів. Тому не дивно, що політична ідеологія на догоду тим, кого захищає, нерідко. Висвітлює політичні явища і процеси упереджено, однобічно, а то й фальсифікує їх.
Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи та її прихильників, чинником налагодження чи руйнування стосунків між об´єднаннями людей.
2. Лібералізм і неолібералізм:
А) Поняття
Політична ідеологія є однією з найвпливовіших форм політичної свідомості. Вона реалізується в доктринах, які виправдовують прагнення певних суспільних сил до завоювання та використання влади і намагаються відповідно до цього підпорядкувати громадську думку. Кожна з політичних доктрин не лише містить певні політичні цінності й орієнтири щодо оптимізації різних сфер суспільного життя, а й намагається пропагувати свої цілі та ідеали, вимагає цілеспрямованих дій громадян щодо досягнення певної мети.
Поняття “лібералізму” потрапило до політичного словника в ЗО—40-х роках XIX ст. Але його ідейно-теоретичне коріння і перші спроби практичного втілення (в Англії, І США) сягають XVII—XVIII ст.
Лібералізм (лат. liberalis — вільний) — політична та ідеологічна течія, що об´єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.
Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі положення:
- абсолютна цінність людської особистості та рівність усіх людей;
- автономія індивідуальної свободи;
- раціоналізація й доброчинність діяльності людини;
- визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність;
- існування держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини;
- договірний характер відносин між державою та індивідом;
- обмеження обсягу і сфер діяльності держави;
- захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя;
- утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією.
В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму — неолібералізм, або «соціальний» лібералізм (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Джеліотті, Дж. Дьюї та ін.).
Неолібералізм (грец. neos — новий і лат. liberalis — вільний) — сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; «етатистський» різновид лібералізму зі збереженням принципу демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.
Під назвою «кейнсіанство» (від імені англ, економіста Дж. Кейнса) поступово утвердилася відповідна система економічних поглядів, яка передбачала посилення економічної та соціальної ролі держави. Архаїчні принципи вільного ринку і вільної конкуренції, на думку прихильників цієї системи, обертаються злиднями та безправ´ям одних задля процвітання та панування інших. Реалізація кейнсіанських принципів покликана пом´якшити, попередити економічні кризи або навіть усунути їх, а отже, зміцнити капіталізм. Відповідно без держави взагалі неможливо забезпечити мінімум політичних прав для громадян. Звідси вимога збереження за нею значних регулюючих функцій, визнання закономірності існування профспілок. Концепція «держави добробуту» обґрунтовувала необхідність і можливість подолання соціальних конфліктів. У політичній сфері проголошувалась ідея «плюралістичної демократії», згідно з якою політична система — механічний процес урівноваження конкуруючих групових інтересів.
Б) Історія і практика
Історично виникнення класичного лібералізму пов´язане з появою нового для феодального суспільства класу — буржуазії. Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядалася як рівність, як свобода для всіх, а індивідуалізм — як розвиток і самовираження особистості.
Ідеологом буржуазного лібералізму Франції першої половини XIX ст. був Бенжамен Констан (1767—1830), який вважав, що свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Свобода людини — це особиста, громадянська свобода. Права громадянина існують незалежно від державної влади. Політична свобода, держава, на думку Констана, є лише засобом забезпечення громадянської свободи. Влада, яка порушує громадянську свободу, перетворюється на тиранію, ліквідує засади власного існування. Звідси висновок: політична влада, кому б вона не належала — монарху, народові, — не може бути абсолютною. Межі її — у правах особистості.
Англійський мислитель Ієремія Бентам (1748—1832) у творах «Принципи законодавства», «Керівні основи конституційного кодексу для всіх держав» сформулював теорію утилітаризму, взявши за основу принцип корисності. Відповідно дії людини мотивуються практичною вигодою, тісно пов´язаною з пошуком задоволення та уникненням страждань. Загальне благо є сукупністю індивідуальних благ. У цьому полягає головний закон соціально-політичного життя. Особистість (її вигода і щастя) є метою, а держава — засобом. І. Бентам заперечував революції, покладаючись на реформи. Завдання держави вбачав у тому, щоб на основі принципу корисності забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Цієї мети можна досягти через політику лібералізму: вільний розвиток приватно-власницьких відносин, демократизацію державних інститутів, забезпечення законності, підконтрольності діяльності посадових осіб.
Як політична течія лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, США, а й у Російській імперії, до якої входила Україна, що було зумовлено розвитком капіталістичного ладу.
Неолібералізм виходить із необхідності партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарського механізму. У XX ст. він виявив себе у «новому курсі» Ф. Рузвельта (СІЛА).
У 50-ті роки XX ст. вирізнилася соціально-охоронна функція доктрини сучасного лібералізму, спрямована на збереження капіталізму, реформування його окремих ланок та інститутів. Проте наприкінці 60-х — на початку 70-х років він утратив динамізм і здатність оперативно відгукуватися на проблеми суспільства. Його витіснив неоконсерватизм.
У середині 80-х років неолібералізм знову почав міцніти в боротьбі з правоконсервативними і лівими течіями, зокрема, було зроблено спробу переосмислити характер відносин суспільства, державно-політичної системи та індивіда, сформулювати концепцію «передового ліберального суспільства» (В. Жискар Д´Естен).
Неолібералізм є неоднорідною течією. «Праве» крило вважає, що вирішення проблем сучасного суспільства можливе через створення уряду згідно з вимогами моралі, виступає за «мінімальну» державу, будучи в цьому солідарним з консерваторами. «Ліве» крило, поділяючи основні положення концепції «нового суспільства» Ф. Рузвельта, заперечує класові суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням. Головною вважають не суперечність між багатими та бідними, а між тими, хто намагається зберегти «індустріальне суспільство» і хто хоче рухатися вперед. Серед теоретиків цього крила — Джеймс Гелбрейт, відомий як автор теорії конвергенції, згідно з якою інтернаціоналізація економічної, політичної та культурної діяльності веде до політичного і соціального зближення різних систем, а також і Деніел Белл, який сформулював основні засади концепції «постіндустріального суспільства»
Різновидом ліберальної теорії постіндустріального суспільства є концепція інформаційного суспільства 3. Бже-зінського і О. Тоффлера. Розглядаючи суспільний розвиток як «зміну стадій», вони акцентували увагу на домінуванні інформаційного сектора економік.
В основі неоліберальних теорій фігурують не стільки проблеми власності, скільки проблеми розподілу й перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення. Соціалізм, соціальну справедливість неоліберали трактують як загальні гуманістичні спрямування, яких дуже важко досягти, оскільки «природа людини» незмінна.
Нині ліберальний рух налічує до 110 партій; 60 із них об´єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 р. В Україні лібералізм як політична доктрина представлений групою різноманітних ліберальних партій і рухів. Його прихильники виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвиток конкуренції.
3. Консерватизм і неоконсерватизм:
А) Поняття
Консерватизм (лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.
Головні положення консерватизму було сформульовано у працях Едмунда Берка (1729—1797), Жозе де Мест-pa 1753—1821), Луї де Боналда (1754—1840). Відправною точкою консерватизму вважають вихід у світ 1790 p. есе Е. Берка “Міркування про Французьку революцію”. А термін “консерватизм” увійшов до наукового обігу після заснування французьким мислителем і громадсько-політичним діячем Франсуа Рене де Шатобріаном (1768—1848) у 1815 р. журналу “Консерватор”.
Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії.
Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об´єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу. Консервативною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів.
Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.
Неоконсерватизм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства(“рейганоміка”, “тетчеризм”).
Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов´язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за внутрішніми законами, закоріненими в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей.
Б) Історія і практика
Свою здатність до цього консерватизм продемонстрував на поворотних етапах історії. Так, за вільнопідприємницького капіталізму консерватизм обстоював ідеї вільної конкуренції, вільного ринку, а після великої економічної кризи і особливо після Другої світової війни — кейнсіанські ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, “держави добробуту”. Прихід 1980 р. до влади у США Р. Рейгана та його друга перемога (1984), перемога консервативної партії на чолі з М. Тетчер в Англії тричі поспіль, підсумки парламентських і місцевих виборів у ФРН, Італії, Франції засвідчили, що ідеї консерватизму поділяють широкі верстви населення.
Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичну демократію, вони висловлюються за критичний підхід до неї, визнаючи взаємозв´язок між капіталізмом і демократією.
Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда.
У другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в неоконсерватизм.
Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого значення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини.
Основні течії консерватизму — традиціоналістська й патерналістська — виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб забезпечення традицій, національної своєрідності.
Сучасні консерватори проти того, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єдність інтересів держави та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не можна абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її цілеспрямовано формують, нею маніпулюють. Оскільки сучасне суспільство плюралістичне й охоплює багато культур, то єдиної громадської думки бути не може. Кожен обстоює власну позицію, від чого страждає нація, держава.
Неоконсерватори — прихильники елітарної демократії — вважають, що партійна демократія за умов постійної боротьби за владу призводить до того, що громадяни стають неслухняними, розбещеними. Не заперечуючи таких норм політичного консенсусу, як свобода, правова держава, федералізм, вони виступають за політичну централізацію, проголошують концепцію “обмеженої” демократії.
Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане економічними, соціальними й політичними важелями розвитку. Наріжним каменем соціальної політики сучасні консерватори вважають заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати. Неоконсервативна свідомість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у бік соціальної справедливості сучасні консерватори розглядають як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадянин сподівається, що держава мусить забезпечити йому комфортне існування, знімаючи чинники ризику, це протиприродне і небезпечно для держави. Адже розвиток суспільства відбувається за рахунок ініціативи й відповідальності. Природним, на їхню думку, є те, що в суспільстві існують слабкі (аутсайдери) і сильні особистості.
В історії України найвідомішими представниками консерватизму були В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. У сучасній Україні неоконсервативних позицій дотримуються Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія та ін.
Політичні партії України
А) Праві
Політичні партії правого спрямування. Сьогодні в Україні налічується 15 партій національного й націоналістичного напряму, які у вітчизняній політології класифіковані як праві (правоцентристські, праві, ультраправі).
Народний Рух України — найчисельніша (налічує 55 тис. членів) і найвпливовіша організація серед партій правої орієнтації. Ідея створення масового руху на підтримку реформ виникла в колі письменників у 1989 р. На IV Всеукраїнських зборах Народний Рух фактично перетворено на партію, яка зареєстрована 1 лютого 1993 р. Головою партії обрано В'ячеслава Чорновола. Як політична партія НРУ бере найактивнішу участь у всіх внутрішньополітичних подіях в Україні, виступає за послідовну приватизацію, приватну власність на землю, за інтеграцію нашої держави до європейських та євроатлантичних структур. Але Рух не став лідером правого і правоцентристського блоку. Професор Г. Почепцов зазначав, що Рух в останні роки відійшов від образу борця з режимом, хоча саме цей імідж приніс йому в минулому всі лаври. Він удався до пошуку нової ролі, але знайшов тільки варіант тіні влади. Навесні 1999 р. відбувся розкол фракції Народного Руху як у Верховній Раді України, так і в самій партії. Трагічна загибель В. Чорновола й проголошення лідером партії Геннадія Удовенка, а пізніше Бориса Тарасюка не зняли внутрішньопартійної напруги, розкол став реальністю.
Друга за значенням і вагою політична партія правого напряму — Українська Республіканська партія — створена на основі української Гельсінської спілки в 1990 р. Її лідер — Богдан Ярошинський. У травні 1992 р. близько тисячі членів УРП на чолі зі Степаном Хмарою вийшли з партії й утворили Українську Консервативну Республіканську партію.
Конгрес українських націоналістів зареєстровано як політичну партію в 1993 p., коли в Україну перенесено діяльність Організації українських націоналістів (Степана Бандери), яка раніше діяла за кордоном. Конгрес українських націоналістів налічує 15 тис. осіб. Концепція суспільного ладу КУНУ передбачає побудову національної унітарної держави.
Серед націонал — радикального крила політичних партій правого напряму найчисельнішою є Українська Національна Асамблея — Українська народна самооборона (УНА— УНСО). Програмні положення УНА—УНСО за змістом націоналістичні, характеризуються загостреним радикалізмом та екстремізмом.
Більшість партій націонал — демократичної та націоналістичної орієнтації поки що не засвідчили спроможності розробити конструктивні варіанти виходу України з кризового стану.
Б) Правоцентристські
Політичні партії центру. Сьогодні з-поміж політичних партій, які діють в політичному процесі України, близько сорока вважають себе центристськими, більшість із них налічують у своїх лавах від однієї до кількох тисяч членів.
Представники центристських партій більше, ніж інші, поєднані з президентськими та урядовими владними структурами у центрі та на місцях. Це Народно-Демократична партія України, Партія регіонів України, Партія промисловців і підприємців України, Партія зелених України, Аграрна партія України. Помітне місце в цьому спектрі належить Ліберальній партії України, в лавах якої 65 тис. членів, а також Партії праці України, яка налічує 30 тис. членів.
Соціал-демократизм крило українського центризму репрезентоване трьома політичними партіями: Соціал-Демократичною партією України, Демократичною партією України (об'єднаною) і Демократичним Союзом України. Одна з причин неможливості об'єднання соціал-демократів у єдину партію — особиста антипатія лідерів соціал-демократичного руху один до одного. Через міжпартійні чвари соціал-демократи України завдають шкоди власне не тільки собі, а й усій ідеології соціал-демократії.
Отже, на сьогодні партійна система України характеризується як перехідна від атомізованої зі значною кількістю нечисленних маловпливових партій до стабільнішої системи поляризованого плюралізму.
У цьому контексті можна прогнозувати поступову, паралельно зі становленням Української держави, зміну політичного спектра партій із національного виміру до загальноприйнятого поділу на лівих, центр і правих. Вибори Верховної Ради України, які відбулися в березні 2002 р. за змішаною системою (225 депутатів обрано за партійними списками, 225 — в одномандатних округах), підтверджують наявність такої тенденції.
У багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі у виборах до Верховної Ради України брали участь 12 блоків (41 партія) і 21 партія. Всього 62 партії. Чотиривідсотковий бар'єр подолали три блоки (18 партій) і 3 партії. Всього 21 партія.
За списками політичних партій обрано 225 народних депутатів України, в тому числі від партій лівого спрямування: Компартія України — 19,98 відсотка, 59 мандатів, Соціалістична партія України — 6, 87 відсотка, 20 мандатів. Усього 79 мандатів, а з урахуванням обраних депутатів від цих партій в одномандатних округах — 87 мандатів; від партій правого спрямування: блок Віктора Ющенка «Наша Україна» (9 політичних партій) — 27,57 відсотка, 70 мандатів, а з урахуванням обраних депутатів від цього блоку в одномандатних округах — 109 мандатів; від партій центристського спрямування: блок «За єдину Україну» (5 політичних партій) — 11,77 відсотка, 35 мандатів; Соціал-Демократична партія (об'єднана) — 6,29 відсотка, 19 мандатів. Усього 54 мандати, а з урахуванням обраних депутатів від цих партій в одномандатних округах — 125 мандатів. До правоцентристського спрямування слід зарахувати партії, які ввійшли до блоку Юлії Тимошенко (4 партії). Цей блок має 7,26 відсотка, всього 22 мандати.
В одномандатних округах обрано також представників «Єдності» — 6 мандатів, Демократичного Союзу — 4 мандати, Морської партії — 1 мандат, Партії національно-економічного розвитку — 1 мандат.
Отже, з 450 обраних народних депутатів 355 є представниками 25 політичних партій, 12 представників чотирьох партій обрано в одномандатних округах, що становить 78,9 відсотка депутатського корпусу. В новому парламенті ліві партії представлено 87 депутатами, центристські партії — 125, праві партії — 109, правоцентристські партії — 22 депутатами
Соціалізм
А) Історія розвитку
Витоки соціалістичних економічних вчень беруть початок з глибини історії. З давніх часів люди мріяли про справедливе і щасливе суспільство, в якому відсутні експлуатація і гноблення, економічні і соціальні нерівності. Все це знайшло відображення в творах багатьох мислителів, у розроблених ними моделях якогось „справедливого” суспільства майбутнього.
Однією із перших утопічних ідей була модель ідеальної держави Платона („Політейя”, „Закони”), яка базувалася на суспільних інтересах та рівності. Ідеї християнського комунізму, заснованого на принципах рівності, суспільно корисної праці знаходять своє відображення в новозавітній книжці „Діяння апостолів”. З тих пір виникало і зникало багато утопічних концепцій. Проте особливо популярними вони стали з ХV століття, коли розпочався період розкладання феодалізму і зародження нових капіталістичних відносин у Західній Європі. З'являються фантастичні проекти побудови безкласового суспільства.
Безпосередньою причиною їх появи у період пізнього середньовіччя стали розорення селянства, зубожіння народних мас, що спонукало до посилення стихійної боротьби проти феодалізму.
В історії економічної думки можна виділити два основні етапи розвитку соціалістичних утопічних економічних ідей:
- ранній утопічний соціалізм, який виражений у фантастичних проектах видатних мислителів ХV – XVII ст. Т. Мора, Т. Кампанелли, Ш. Мельє, Т. Мюнцера та ін. Передумовами виникнення даних проектів стали: розклад феодалізму, первісне нагромадження капіталу, яке супроводжувалося розоренням селянства та зубожінням переважної більшості населення. Тому саме у творах ранніх соціалістів-утопістів відображена ідеологія антифеодального протесту, прагнення до усунення феодальних привілеїв та залежностей, утвердження справедливого і щасливого суспільства;
- пізній утопічний соціалізм (XVII – ХІХ ст.), який базується на ідеях вдосконалення і перебудови капіталістичного суспільства і найбільш відомими представниками якого були К. А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен. Передумовами, які вплинули на формування їх ідей, були завершення промислового перевороту, масове розорення селянства, майнове розшарування суспільства, зростання безробіття, погіршення становища робітничого класу, загострення соціальних суперечностей тощо.
Якщо теорії раннього утопічного соціалізму були більш прагматичними і переважно досліджували господарські реальності та матеріальні умови економічної діяльності, то в концепціях пізніх соціалістів-утопістів створюються фантастичні проекти швидкої побудови справедливого суспільства, опираючись на тогочасні суспільні інституції – державу, науку, мораль, політику і наявну економічну базу.
Незважаючи на існуючі відмінності, для більшості соціалістичних утопічних учень характерними є такі спільні риси:
- емоційна критика феодалізму та капіталізму за їх неспроможність забезпечити справедливий розподіл багатства та неефективне використання матеріальних і людських ресурсів;
- заперечення приватної власності та вільної конкуренції як основи експлуатації та соціальної нерівності;
- розуміння розвитку людського суспільства як історичного процесу, що проявляється в заміні існуючого ладу більш прогресивним і справедливим;
- здійснення не лише опису ідеального суспільства, але і намагання нав'язати людям обов'язковий образ дій і поведінки, регламентацію їх життя;
- відмова від насильницьких, революційних методів побудови ідеального суспільства і віра у можливість трансформації існуючого суспільного ладу в ідеальне суспільство за рахунок виховання населення, пропаганди і поширення соціалістичних ідей.
Б) Сучасний стан
Соціалізм (лат. socialis — суспільний) — вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості.
Ідеї соціальної справедливості відомі з найдавніших часів. Однак як соціалістичне вчення вони оформилися лише в XIX ст. Узагальнений суспільно-політичний ідеал охоплює теоретичне обґрунтування рівності, свободи особистості, справедливості та інших загальнолюдських цінностей. Догматизований марксистський соціалізм нехтує або й зовсім заперечує економічну свободу індивідів, конкуренцію та неоднакову винагороду за працю як запоруку зростання матеріального добробуту людини й суспільства. Як альтернативу він пропонує нетрудовий перерозподіл доходів, політичне регулювання економічних і соціальних процесів, свідоме встановлення державою норм і принципів соціальної рівності (нерівності) та справедливості. Пріоритет у соціалістичній доктрині надається державі, а не індивідові, свідомому регулюванню (плануванню), а не еволюційним соціальним процесам, політиці, а не економіці.
У політичній науці існують різноманітні тлумачення соціалізму. Найпоширеніші з них — з позиції марксизму і з погляду соціал-демократії:
Марксистська концепція соціалізму. Розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму — сусіпльно-економічної формації, яка характеризується ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу, здійсненням принципу «від кожного за здібностями, кожному за працею», забезпеченням соціальної справедливості, умов для всебічного гармонійного розвитку особистості.
Соціал-демократична концепція соціалізму. Визначає його як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією, а реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соціального партнерства, досягненням значно вищого рівня соціальної рівності й справедливості.
Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.
Одним із перших розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеї здійснив німецький теоретик Едуард Бернштейн (1850—1932). Його теоретична позиція тісно пов´язана з політичною орієнтацією на реформи. На відміну від К. Маркса, він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспільними процесами, перебрати на себе всю повноту державної влади. Перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, яку Бернштейн називав «політичним атавізмом і ознакою варварства», а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права.
Бернштейн віддавав перевагу стихійному, еволюційному розвиткові економіки, основою організації якої є споживча й виробнича кооперація, здатна вдосконалюватися за ініціативою «знизу», утверджувати справжню демократію, за якої жоден клас не користується привілеями. Щоб досягти такого суспільного стану, необхідний певний рівень правосвідомості громадян — уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Адже демократична форма правління передбачає високий ступінь не лише свободи, а й відповідальності всіх.
Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удосконалення виробничих відносин характерне гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції — «демократичний соціалізм».
Соціал-демократи не вважають соціалізм сформованою кінцевою метою, її не можна досягти одним стрибком, вона неперервна, протягом розвитку людської цивілізації наповнюється новим змістом. Демократичний соціалізм не претендує на роль вчення про кінцеві цілі робітничого руху, він є своєрідною дискусією, діалогом, пошуком цілей і засобів цього руху.
Орієнтири соціал-демократії з плином часу доповнювалися новими концепціями: якості життя, самоврядного соціалізму, економічної демократії.
Концепція якості життя. Вона є складовою не лише демократичного соціалізму, а й лібералізму. Суть її полягає в спробі встановити тісний зв´язок між традиційними матеріальними інтересами і новими потребами трудящих (економічний захист, поліпшення умов праці, розвиток системи соціального забезпечення, громадського транспорту, охорони здоров´я, професійної підготовки, комунальної служби). Якість життя трудящих, на думку соціал-демократів, найвища в соціальній державі.
Концепція самоврядного соціалізму, її у 70—80-х роках XX ст. сформулювали соціал-демократичні партії Франції, Італії, Бельгії у своїх програмних документах. Вона передбачає залучення всіх громадян суспільства до процесу опрацювання й ухвалення рішень, керівництва різними сферами життєдіяльності суспільства. Це активізує громадян, професійні спілки, громадські організації, місцеве самоврядування. Самоврядний соціалізм передбачає політичну демократію: багатопартійність, свободу діяльності опозиції, можливість перебування при владі кількох партій. Концепція економічної (промислової) демократії. Розроблена у повоєнний період соціал-демократичними партіями Скандинавії та Німеччини. На мікрорівні вона реалізується через участь трудящих в управлінні підприємствами, на макрорівні — в управлінні суспільною економікою. А це передбачає наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи економічного самоврядування (Франція).
Основним методом соціал-демократичної політики вважають реформу як певне коригування соціально-економічної сфери з метою забезпечення чіткого та ефективного функціонування суспільства. Такі реформи неминуче приведуть до демократичного соціалізму. Реформування має спиратися на ідеологію та політику соціального партнерства.
Світова соціал-демократія — організована політична сила. Координатором діяльності соціал-демократів виступає Соціалістичний Інтернаціонал — об´єднання політичних організацій і партій, мета діяльності яких — демократичний соціалізм, новий світовий економічний порядок на основі рівноправності й партнерства між усіма країнами, що охоплює охорону навколишнього середовища, уникнення ядерної війни тощо.
в) Ліві політичні партії України
Комуністичний напрям(лівий) - Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ);
Історія сучасного лівого руху в України розпочалася 1991 року, коли 22 липня Міністерство юстиції зареєструвало Комуністичну партію України. Проте досить швидко, 30 серпня 1991 року, після провалу Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС), Президія Верховної Ради України заборонила діяльність КПУ. Прийняте тоді рішення не мало резонансу в суспільстві і серйозно не опротестовувалося.
На уламках КПУ виникла Соціалістична партія України (вже у жовтні 1991 року). А пізніше, 14 травня 1993 року, Президія Верховної Ради ухвалила рішення, за яким громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, отримали можливість створювати партійні організації відповідно до чинного законодавства. Відтак 5 жовтня 1993 року знову була зареєстрована Комуністична партія України.
Відновлення КПУ не означало ліквідації СПУ. Понад те, протягом кількох наступних років в Україні з’явилася низка інших партій комуністичної орієнтації.
Сьогодні лівий спектр української політики представлений досить широко – від СПУ (яка позиціонує себе лівоцентристською) до ліворадикальних Комуністичної партії робітників та селян (КПРС), Прогресивної соціалістичної партії України (ПСПУ), молодіжних об’єднань – Ліворадикальне об’єднання молоді (ЛОМ) та Робітничий спротив (РС).
Особливо цікавим є рух так званих „нових лівих”, більшість організацій якого з’явилася у 1990-х роках. Це: профспілка „Пряма дія” та Всеукраїнська молодіжна гвардія більшовиків (ВМГБ) (які згодом приєдналися до ВКП(б) – сталіністи), „Революційна комуністична молодь” (РКМ), що трансформувалася згодом, 2000 року, в КСРД (Координационный совет рабочего движения) – лідери Ю. Докукін, Є. Лішан. Щоправда, ці організації проіснували недовго. До „нових лівих” відносять і створене 1998 року групою харківських ліворадикалів Ліворадикальне об’єднання молоді, яке стоїть на позиціях революційного екстремізму: будь-яке нагнітання напруження в суспільстві, будь-які деструктивні дії вважаються корисними для революції. З 2000 року ЛОМ – колективний член Революційного комітету соціалістичної молоді (більшовиків) (РКСМ(б).
На початку 1994 року троє троцькістів – активістів ЛОМу створили в Києві ініціативну групу „Робітничий спротив” (РС). Влітку того ж року РС почав співпрацювати з представниками міжнародної марксистської організації „Комітет за робітничий інтернаціонал”.
Слід зазначити, що рух „нових лівих” має майже винятково інтелектуальний характер і поширений лише у містах серед інтелігенції та студентства.
Історична спадщина
Ставлення українських лівих до СРСР досить різне: від схвалення сталінізму КПРС та ЛОМом (останні стверджують, що сталінізм зовсім не був якимось страхіттям, а „закономірною моделлю соціалізму на своєму історичному етапі і у своїх конкретних умовах” [1]), до категоричного засудження політики Й. Сталіна і примусової колективізації (СПУ, РС).
Постсталінський Радянський Союз сприймається також неоднозначно. Так, СПУ та РС засуджують систему партійно-державного бюрократизму, вважаючи, що справжній марксизм в СРСР було забуто, внаслідок чого країна увійшла в системну кризу, „так і не подолавши стадію перехідного періоду від капіталізму до соціалізму” [2]. Інші (КПУ, КПУ(о), ПСПУ, КПРС) сприймають розпад СРСР як трагедію. Хоча КПРС вважає, що після Й. Сталіна радянське суспільство фактично повністю переорієнтувалося на споживацький тип відносин, тобто на „приховану капіталізацію”.
Головна мета і засоби її досягнення
Всі ліві партії та організації головною своєю метою проголошують побудову соціально справедливого суспільства. Що тут мається на увазі і як таке суспільство функціонуватиме, вони конкретно визначити не змогли.
В усіх програмах йдеться також про народовладдя, яке розуміється як верховенство народу над державою, самоврядування у політичній, економічній, виробничій, територіальній та суспільній сферах. Народовладдя повинно стати внутрішньою політичною та економічною самоорганізацією суспільства. О. Мороз у статті до 10-річчя СПУ писав, зокрема, що народовладдя – це найбільша цінність у програмі партії. І демократія є лише засобом його досягнення [5].
СПУ має „програму мінімум”, головна ідея якої – „усунення кланового режиму” (тобто боротьба за владу) та встановлення „народно-демократичної системи влади” [6], і „програму-максимум” – „перехід до суспільства демократичного соціалізму”, під яким розуміється соціалізація виробництва, розподілу та споживання, участь робітників в управлінні виробництвом та ліквідація приватної власності на засоби виробництва [7]. Проте і тут закладено протиріччя: СПУ в принципі не заперечує ринкових відносин, оскільки повне одержавлення для України безперспективне. А соціалізація планується не шляхом націоналізації, а через нагромадження акцій державної власності лише на стратегічні об’єкти. У цьому з соціалістами солідарна КПУ(о). Цікаво, що в публікаціях деяких провідних представників партії висловлюється думка, що ані приватна, ані державна власність як такі не є гарантією економічної ефективності чи соціальної справедливості [8].
Не уникла протиріччя між ідейними цінностями та політичною реальністю і КПУ. Так, якщо у своїй програмі партія наголошує на намірі боротися за „утвердження та розвиток соціалізму” [9], то вже у програмі кандидата на пост Президента України від КПУ (вибори 2004 року) П. Симоненка цю тезу замінено на більш нейтральне прагнення виступати „за створення справді народної влади, соціально-орієнтованої держави” [10].