Православна, протестантська культури 4 страница
§ 38. Основні риси
філософії Середньовіччя
1. Визначальною рисою середньовічної філософії є теоцентризм. Теоцентризм означає, що будь-яка філософська проблема Середньовіччя – в тому числі проблема людини – розглядається у контексті ідеї Бога і виводиться з неї.
2. Істотною складовою середньовічної філософії є теодицея (від грецьких слів «Бог» і «справедливість») – вчення, що розв’язує протиріччя між ідеєю Бога як Абсолютного Блага і наявністю світового зла. Теодицея це вчення, що відповідає на питання: «Якщо Бог є, то чому поганим людям живеться добре, а добрим – погано?»
3. Ще однією характерною рисою середньовічної філософії є телеологізм (від грецьких слів «результат» і «вчення») або провіденцизм (від латинського слова «передбачення») – принцип, відповідно до якого все у світі є доцільним, тобто розвивається в напрямку поставленої Богом мети і рано чи пізно досягне її.
4. Принципово важливою рисою середньовічної філософії є персоналізм, він означає, що Бог є Абсолютною Особистістю, за образом і подібністю до якої створена Особистість людини. Пізнання людиною Бога відбувається через глибинне містичне спілкування особистостей, формами якого є молитва, сповідь і покаяння.
§ 39. Проблема періодизації
і середньовічний спосіб філософування
Проблема поділу історії філософії на періоди, особливо періодизація середньовічної філософії, донині залишається предметом запеклих суперечок спеціалістів. Навряд чи кращим рішенням буде прив’язувати, наприклад, виникнення середньовічної філософії до періоду творчості конкретного філософа (скажімо, Августина) або до певної політичної дати (як-от, падіння Римської імперії – 476-й р.). Очевидно, грунтовнішим підходом буде той, що акцентує увагу не на хронології, а на особливостях того способу філософування, що був характерним для середньовічних Європи і Близького Сходу. Своєрідність цього способу філософування витікає з міцної, глибинної зв’язки між філософією і богоодкровенням.
Отже, історію середньовічної філософії потрібно починати з того моменту, коли філософія вперше укладає цей союз, і спроба ця належить Філону Александрійському та християнським апологетам. А кінець філософько-теологічного альянсу знаменує фігура Оккама з його підривною для Середньовіччя теорією «двох істин» – філософська й релігійна істини мають різні сфери застосування, тому їх не можна плутати.
Таким чином, історію середньовічної філософії логічно почати з I—II ст., а закінчити XIV–XV ст. Наразі можна стверджувати, що середньовічна філософія була найтривалішим періодом в історії європейської філософської думки.
Отже, повернемося до середньовічного способу філософування. Його суттю є екзегеза – тлумачення Священного Писання. Оскільки Біблія, як стверджував один із перших середньовічних філософів – Оріген, це єдиний у своєму роді звід усіх можливих істин, повідомлений людству Божественною благодаттю на всі часи, то завдання кожного – усвідомити смисл біблійних висловлювань. Але цей смисл у тексті Біблії зашифрований і прихований, тому мета філософа-екзегета полягає в тому, щоб розшифрувати, розкрити і роз’яснити священні письмена. Усі старозавітні твори були написані не пізніше I ст. до н. е., а новозавітні – не пізніше II ст. н. е. Починаючи від III ст. обидві частини Біблії стають предметом екзегетичних медитацій філософів.
Проте виникає питання: якщо середньовічний філософ не був вільним у виборі проблем свого дослідження (а ними мали бути або текс Біблії, або тексти Отців Церкви, або тексти язичницьких класиків, особливо Платона й Аристотеля), то чи могла його думка бути вільною, бути його думкою? Так, могла. Справа в тому, що, за середньовічними уявленнями, канонічний або класичний текст завжди багатозначний, таємничий, загадковий, символічний. Ця багатозначність і символічність тексту є умовою і початком вільного теоретизування. Пригадуємо відомі слова Геракліта про те, що Божество і не говорить прямо, і не приховує, а подає знаки. Розгадати смисл цих знаків і розкрити його непосвяченим і має філософ.
З огляду на свої внутрішні закони метод екзегези поділяється на три ступені:
1. Нижчий ступінь – семантичний або етимологічний аналіз, тобто аналіз слів, з яких складається текст.
2. Вищий ступінь – концептуальний аналіз, де предметом тлумачення були не слова, а думка тексту, що коментується.
3. Найвищий ступінь – системно-творчий ступінь екзегези, коли вибрані місця тексту стають тільки приводом для розвитку автором власних філософських ідей і побудов.
2. ДЖЕРЕЛА ФІЛОСОФІЇ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
§ 40. Атмосфера пізньої античності і дух християнства,
що зароджується: гностицизм
У перебігу історії немає демаркаційних ліній. Неможливо окреслити той Рубікон, на одному березі якого ще антична філософія, а на іншому — вже середньовічна. Ким був знаменитий Боецій, який написав у в'язниці, чекаючи страти, «Втіху філософією», «останнім римлянином», як його називали нащадки, чи «батьком Середньовіччя»? Очевидно, і тим, і іншим: з одного боку, він християнин і богослов, з іншого — прихильник неоплатонізму, бо втішався у своєму трактаті саме ним, а не істинами Писання. Так живі людські долі поєднували дві епохи.
Такими ж містками, що з'єднують два менталітети, виявилися герметизм і гностицизм, в яких пізня античність намагалася поєднати несумісне: типово античний космоцентризм і абсолютно неантичну інтуїцію Абсолютної Особистості. Так початок нової ери «в своїй останній глибині виявлявся сумішшю двох культур і переходом від язичництва до християнства»2.
--
Лосев А. Ф. История античной2 С. 175.- М., 1989. -философии.
Найглибшим духовним явищем цього періоду був гностицизм — релігійно-філософське вчення, що поєднувало в собі елементи християнства, іудаїзму, античного язичництва, а також вавилонських, перських, єгипетських й індійських релігійних уявлень. Завданням людського духу в гностицизмі є спокута, досягнення порятунку, прагнення звільнитися від залізних кайданів матеріального світу. Ця мета досягалась у гностиків шляхом філософського пізнання (нагадаємо, грецьке «гносис» — пізнання) особливого типу, для чого вони організовували аскетичні спілки, філософські школи, релігійні громади.
Найпопулярніші були гностичні системи Василіда (із Сирії) і Валентина (з Єгипту). Валентин є творцем грандіозної філософської поеми, присвяченої створенню світу. Творення починається з непізнаваних глибин повноти буття. З цієї повноти — Плероми і шляхом виливу утворюється множина міфологічних істот, у тому числі й біблійних персонажів. Виникають двадцять вісім божественних еонів, що наполовину є логічними категоріями, а наполовину — міфологічними істотами. Остання з еонів, Софія, согрішила проти батька, бажаючи порушити всю божественну ієрархію, за що і була вигнана з Плероми.
Смуток і сльози Софії, яка тужить за Плеромою, перетворилися на небо і землю, були створені люди, серед яких виділяються гностики, споконвічно призначені для порятунку. Софія і гностики за допомогою Ісуса Христа, посланого Отцем з благою звісткою про прийдешнє прощення Софії, домагаються повного прощення і повернення в Плерому, а матеріальний світ, створений із суму Софії, палає у вогні. Мета історії світу — прощення Софії — досягнута, світова історія завершена.
Ми зупинилися на гностичній космогонії для того, щоб стали очевидними деякі найважливіші паралелі: той, хто знайомий із християнською езотерикою (у тому числі й сучасною), легко побачить її принципову, архетипову настояність на гностичних ідеях. За великим рахунком, саме гностицизм є прообразом усіх пізніших містичних і езотеричних побудов як у єресях, так і в різноманітних таємних братствах, масонських ложах і теософічних товариствах.
Клімат епохи пізньої античності дивовижно точно передано у знаменитому фільмі Ф. Фелліні «Сатирикон»: Людина — це актор, — ось яким було універсальне світовідчуття людей тих часів. Не випадково в римському театрі акторам під час дії завдавалися цілком реальні каліцтва, а в римському цирку людей кидали левам.
«Який актор гине!» — вигукнув Нерон, дивлячись на палаючий Рим. Він, зрозуміло, говорив про себе, але переживання себе як актора було станом кожного римлянина. «Коли боги вигнані з Всесвіту, світ, покинутий ними, занурюється в тугу», — пише сучасний німецький філософ Ерік Фегелін3. Нудьга — ось відмінна риса занепаду античного світу, від припливів якої дехто рятувався втечею у витончені розваги, поки пересичення не зробить і цей вихід безглуздим. І все ж таки на цьому фоні інтелектуальна витонченість древніх переживає свій останній найвищий злет. З надзвичайною психологічною проникливістю тогочасну суперечність між інтелектуальним і моральним вимірами людини розкриває Г. Честертон — філософ, найглибший знавець Середньовіччя і класик детективного жанру: «Із зовнішнього, практичного боку висока цивілізація древніх закінчилася тим, що люди зробили певний висновок — звернулися до християнства. Цей урок пов'язаний із психологією, а не тільки з теологією. Язичницька цивілізація дійсно була дуже високою. Нам не тільки не небезпечно, нам навіть вигідно визнати, що нічого більш високого людство досі не створило. Древні винайшли неперевершені засоби і словесного, і пластичного зображення світу; вічні політичні ідеали; стрункі системи логіки і мови. Але вони зробили ще більше — вони зрозуміли свою помилку... Ця помилка настільки глибока, що нелегко знайти для неї потрібне слово. Простіше і приблизніше назвати її поклонінням природі. Можна сказати, що древні були занадто природні. Той, хто поклониться здоров'ю, не залишиться здоровим... З людською уявою трапилася погана річ — весь світ став зафарбованим, просочився, перейнявся небезпечними пристрастями, що неухильно призвели до перекручень... Стародавній світ був не стільки розбещений, скільки здатний зрозуміти, що стає більш розбещеним або, у всякому разі, логічно на розбещеність приречений. У магії природи не було майбутнього, її можна було заглибити тільки в чорну магію... Воістину, від цієї мари могла позбавити в повному розумінні слова тільки неземна релігія»4.
--
Л., 1991.- Фегелин Э. О Гегеле (исследование чародейства) // Логос. 3
4 24.- С. 22- М., 1991. -Честертон Г. К. Вечный человек.
Отже, Захід дозрів, щоб замінити поклоніння Природі поклонінням Духу. Він стомився, і саме християнству судилося внести в нього нові життєві енергії.
«Християнство прийшло у світ, — продовжує Г. Честертон, — щоб зцілити його, і лікувало єдино можливим способом... Чистий, поривчастий вітер провівав наскрізь світ, що переживав очищення. Для будь-кого, хто відчуває дух епохи, є щось чисте і бадьоре в атмосфері тих грубих, а іноді і жорстоких часів... Поступово на цьому тлі виникає краса, свіжа і зворушлива, просто неймовірна. Повертається любов, але не платонічна, а та, що досі зветься лицарською...
Вода сама відмилася. Вогонь сам перетворився на полум'я. Вода — вже не та вода, в яку кидали рабів для риб. Вогонь — вже не той вогонь, куди кидали дітей як жертву Молохові... І вода, і вогонь, і квіти, і зірки чекають нових імен від того, хто витравив із душі останній слід поклоніння природі і тому може повернутися до неї»5.
--
Там же. – С. 27 – 28.5
§ 41. Законодавець методу екзегези:
Філон Александрійський
Безсумнівно, зміст Біблії давав чимало приводів для філософування. Завдання полягало в тому, щоб перекласти мову біблійних образів на мову філософських понять і організувати ці поняття в певну систему. Правда, не для всіх образів і уявлень Біблії у філософській мові греків знайшлися понятійні еквіваленти. Довелося ввести низку нових, невідомих грекам понять, а багато інших понять радикально переосмислити. Але справа була зроблена 6, — підсумовує дослідник середньовічної філософії Г. Майоров. У III ст. до н. е. з'явився переклад Біблії з давньоєврейської на давньогрецьку. Платон і Мойсей заговорили однією мовою.
--
Майоров Г. Г.6 С. 45.- М., 1979. -Формирование средневековой философии.
Першим, хто довів не тільки можливість, а й необхідність поєднання біблійної віри з грецькою філософією, був Філон Александрійський (21 або 28 р. до н. е. – 41 або 49 р. до н. е.), визнаний як учитель екзегези всіма християнськими мислителями.
За Філоном, грецька філософія і біблійна мудрість мають одне джерело – божественний розум, Логос. Проте біблійна мудрість породжена божественним Логосом (Словом), що відкрив себе пророкам безпосередньо, а грецька філософія є людське відтворення відбитого у Всесвіті Логоса.
Вчення про Логос у Філона поєднує в собі три групи значень:
1. Значення, що витікають з античної філософії.
2. Значення, виведені з Біблії.
3. Смисли, надані вченню самим Філоном.
Логос – це світовий порядок, краса і гармонія; це закон, через який реалізується загальний зв’язок, схожий на тяжіння магніту. Логос – це царство вічних пізнавальних ідей, тотожних із божественними думками. Все це, як бачимо, типово античне розуміння Логоса, що перегукується з платонівським «Тімеєм».
Проте далі з’являється вже зовсім не античний мотив – адже Філон монотеїст і креаціоніст. Тому на другому рівні Логос Філона – це сам божественний розум і водночас енергія, яку він виробляє. Бог творить світ із небуття силою свого Слова-Логоса.
І, нарешті, на третьому рівні з’являються власне філонівські оригінальні характеристики Логоса: Філон називає Логос первородним сином Бога-Отця, «людиною Бога», «небесним Адамом», він є посередник між Богом і світом, Богом і людиною. Саме Логос задає межі людини в її устремлінні до Бога. Без Логоса Бог і світ, Бог і людина були б розділені прірвою, яка виключала б усяку можливу комунікацію. Без Логоса як посередника неможлива була б і теологія. Ввівши Логос у свої розмірковування про Бога, Філон став родоначальником усякої теології в середньовічному сенсі7.
--
С. 53.- Там же. 7
Філонівське вчення про Логос є предтечею майбутнього вчення, що Ісус Христос є посередником між Богом і людиною – справжнім Боголюдиною. Не дивно, що іудаїзм зрікся Філона: ортодоксам не підходили такі запозичені в еллінів ідеї, як ідея про переселення душ, про світ ідей як «царство Боже» тощо. Та невдовзі після смерті Філона з’являється Євангеліє від Іоанна. Воно починалося відомою фразою: «Спочатку було Слово (Логос)...»
4. ПОЧАТОК СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ:
ПАТРИСТИКА