Династичні зв’язки України – Руси з суміжними дежравами і країнами Західної Європи

Крім безпосередніх церковних і політичних зв’язків з Римом і Заходом, були і династичні зв’язки, започатковані Володимиром і перейняті його наступниками. Руські князі поступово поріднилися з усією Європою

За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами. Сам він був одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія (Доброніга) була дружиною польського короля Казимира І, син Ярослава Ізяслав був одружений з полькою Гертрудою з династії Пястів, інший — Всеволод - з візантійською принцесою Анною, донькою Костянтина Мономаха, ще двоє — з німецькими княжнами. Одна дочка - Анастасія - вийшла заміж за угорського короля Андраша (Андрія І), інша - Єлизавета - за норвезького короля Гаральда, а потім Свена, третя — Анна Ярославна - за французького короля Генріха І з династії Капетингів.

Міждинастичні шлюби руських князів беруть початок від Володимира Великого, від його шлюбу з чеською князівною Малфрідою, і фіксуються протягом одинадцяти поколінь руських князів, аж до правнуків короля Данила Галицького, тобто від 981 року до 20-х років ХІV століття. Загальний список династичних шлюбів трохи перевищує число 100.

Руські князі та королі були в принципі рівнею європейським князям, герцогам, королям, мали приблизно однакові цілі і завдання: утриматися при владі, зміцнити її, збільшити свої володіння тощо.

Найінтенсивніші шлюбні "контакти" склалися між Руссю та Польщею. Започаткували 1013 (або початок 1014) року Святополк Окаянний та дочка польського короля Болеслава Хороброго і його третьої дружини Емнільди. Останній русько-польський шлюб укладено приблизно у 20-х роках XІV століття між королівною Марією (дочка короля Юрія Львовича) та Тройденом, сином польського князя Болеслава І.

Із загальної кількості міждинастичних шлюбів руських князів та князівен понад 30 становили русько-польські шлюби, на другому місці за кількістю, хоч як це дивно, стоять русько-половецькі шлюби - трохи менше 15, далі йдуть русько-угорські, русько-візантійські та русько-німецькі - всіх понад 10, далі - по кілька русько-грузинських, русько-шведських, русько-осетинських, русько-болгарських, русько-данських, русько-литовських, русько-норвезьких шлюбів, та по одному русько-англійському, русько-французькому, русько-австрійському, русько-хорватському шлюбу.

14. Дипломатія Володимира Мономаха

Трохи пригашені були князівські апетити за Володимира Мономаха (1113—1125 рр.). Цей великий князь, вольовий і сміливий, де силою, а де непересічним дипломатичним хистом, під постійною загрозою половецьких нападів, зумів на деякий час згуртувати довкола себе якщо не всіх, то більшість удільних князів. Володимир Мономах об'єднав переважну частину держави Ярослава Мудрого. Під його руку стали Київ, Волинь, Переяслав, Смоленськ, Новгород, верхньоволзькі землі. Володимир Мономах, подібно до Ярослава, підтримував широкі династичні зв'язки з низкою зарубіжних країн: Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Німеччиною, Угорщиною.

Енергійною боротьбою з половцями Мономахові вдалося встановити на цілих п'ятдесят років безпеку степового кордону. Низка половецьких орд піддалася під його руку. Володимир колонізував ними південні околиці Русі, змусивши їх нести сторожову службу.

Успіхи руської зброї так прославили Мономаха на Сході й на Заході, що, за висловами літописців, його ймення гриміло у світі. Сусідні державці шанували й боялися його. Мономах наводив жах і на Візантійську імперію. Він послав Мстислава з великим військом під Адріанополь і завоював Фракію.

Він залишив про себе добру славу не лише своїми справами, а й спеціально написаним для своїх дітей «Повчанням». Зупинимося тільки на міжнародних аспектах «Повчання». Ось як пише Мономах про увагу до чужинців: «А ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас (не) прийде, — чи простий, чи знатний, чи посол, — якщо не можете дарунком, (то) їжею і питвом. Вони бо, мимоходячи, прославлять чоловіка по всіх землях — або добрим, або лихим».

Торгівля, зумовлюючи знайомство з багатьма народами, сприяла нагромадженню й багатств, і досвіду. Попри свій занепад, Київ продовжував приваблювати іноземців. У місті жило багато греків, вірмен, німців, моравів, венеціанців, їх приваблювала насамперед вигідна торгівля й гостинність господарів, Не менше влаштовували іноземців можливість відправляти службу Божу католикам та представникам інших релігій і терпимість господарів до чужої віри. Католикам заборонялося тільки дискутувати щодо істинності тої чи іншої віри. Так, 1233 року Володимир Рюрикович Київський вигнав з міста якогось Мартина, пріора католицького храму Святої Марії у Києві, разом з католицькими монахами, боячись (як пише польський історик), щоби ці проповідники не посіяли серед народу сумніву в істинності православної віри.

15. Феномен Литовсько-Руської держави

У XIV ст. історичні події розвивалися у несприятливому для України напрямі. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися її сусіди — Литва, Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися, і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні.

Після смерті останнього князя галицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для ворога. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого періоду їхнього панування хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для монголів безпосереднє управління тутешніми землями.

У середині XIII ст. князь Міндовг об'єднав войовничі відсталі язичницькі племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що виник на прибалтійських землях. Із цієї боротьби литовці вийшли сильнішими й тісніше об'єднаними, ніж будь-коли. У перші десятиліття XIV ст. під проводом великого князя Гедиміна вони рушили на Білорусію. А у 1340-х роках, під час правління його сина Ольгерда вони вступили на українські землі. До 1350-х років Ольгерд поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його військо зайняло Київ. У 1363 р. литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій Орді.

В той час, підпорядкувавши велику частину Білорусії та України (приблизно половину земель Київської Русі), Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Його утворення було видатним організаційним звершенням, особливо з погляду на те, що здійснене воно було менш ніж за 150 років.

Під час просування Альгердаса вглиб України населення часто вітало його війська, що переважно складалися з українських підданих або союзників. Якщо й спалахували бої, то, як правило, із Золотою Ордою. Існує загальна думка щодо основних причин цих швидких і легких успіхів. Передусім, для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. По-друге, литовці, за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями (більшу частину Великого князівства Литовського складали українські землі), дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися до переможців. Із просуванням культурно відсталих литовців, що трималися язичництва, їхня верхівка швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов'янських підданих. Багато князів із династії Гедимінасів прийняли християнство. Руська (українська, білоруська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія. По суті воно стало відновленою руською державою, а не чужоземним формуванням, що поглинуло Україну.

16. Литовсько-Польське зближення і доля українських земель

В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружується з польською королівною Ядвигою, переходить в католицьку віру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви і стає польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню автономію українських земель.

Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену (1409—1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили чесько-моравські, угорські, татарські, волоські загони, а також українці, росіяни та білоруси.

У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві вводився польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві.

В кінці XV — XVI ст. Велике князівство Литовське втрачає свою колишню могутність, а українські землі у складі Литви остаточно втрачають автономні права. Одночасно посилюється вплив централізованої Російської держави, яка проголошує свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилюються проросійські настрої. У 1508 р. відбувається повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки.

Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип'якевич, «українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умов. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи».

17. Становище українців в Речі Посполитій

Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою.

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності - адже у Польщі домінувало наймане військо.

Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське гребувало значної військової та фінансової допомоги.

Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об'єднаного сейму у Любліні. Король Сигізмунд III Август своїми універсалами приєднує українські землі - Підляшшя, Волинь, а потім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Це означало створення держави Річ Посполита. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств - Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначеними польськими магнатами.

Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.

18. Формування козацтва і паростки дипломатії Запорізької Січі

Запорізька Січ із самого початку свого існування вела самостійну зовнішню політику. Чим більше козацька вольниця заявляла про себе у всіляких бойових справах, тим більший інтерес вона викликала у близьких і далеких сусідів. Із Запоріжжям намагалися встановити дипломатичні стосунки й Польща, і Московія, і Крим, і Туреччина, і папа Римський, і німецький імператор. Січ поступово, але впевнено стала суб'єктом і об'єктом міжнародних відносин.

Про широку дипломатичну діяльність Запорізької Січі свідчать і функціональні обов'язки козацької старшини. Офіційним представником Січі був кошовий отаман, а пізніше — гетьман. Він входив у дипломатичні стосунки з сусідніми державами. Йому вручалися королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Обов'язки міністра закордонних справ, канцлера покладалися на військового, а пізніше генерального, писаря. Він вів листування, деколи радячись з ченцями, з різними монархами й вельможами, але завжди від імені всього запорізького війська. Писар приймав на зберігання усі універсали, укази, листи, ордери, цидули після ознайомлення з ними кошового і старшини. Він опікувався всім Дипломатичним архівом. Під його керівництвом працював
невеликий штат різного звання канцелярських службовців.

Про широкі контакти Січі з іноземцями свідчить наявність на Запоріжжі посади військового товмача. Це перекладач, який був зобов'язаний знати мови сусідніх держав, і не лише сусідніх. Товмач мусив знаходити спільну мову з поляками, турками, татарами, греками, вірменами, молдованами, які проїжджали запорізькими землями або до яких треба було надсилати листи.

Послів на Січі любили і приймали пишно, як і належить самостійній, впевненій у собі державі.

Перші кроки на дипломатичній ниві були зроблені козаками під час так званих молдовських справ. Козаки зводили на молдовський трон тих, хто їх наймав чи давав якусь іншу винагороду. При цьому вони не забували майже кожного року робити походи на турецькі й татарські володіння, перехоплювали ханських послів, взяли участь у війні з Москвою 1579—1581 років. У відповідь на татарські скарги король надіслав свого урядовця, якого козаки зовсім недипломатично втопили.

Про зростаючий міжнародний авторитет і вплив козаків на хід справ у Європі свідчать плани залучення їх до антитурецької європейської коаліції. Ці плани в 1592— 1593 роках висунули папа Римський Климент VIII та німецький імператор Рудольф II. Про те, що козакам у цій коаліції відводилася серйозна роль, свідчить приїзд восени 1593 року на Січ папського посла хорватського священика Комуловича, який привіз із собою 12 тисяч золотих дукатів як задаток козакам за їхню участь у війні з турками.

19. Дипломатична боротьбі за козацьку автономію

Поляки намагалися будь-якою ціною приборкати козаків. Ще до морських походів, 1614 року, спеціальна польська комісія зазначала, що козаки нікого, крім своєї старшини, не слухають і взагалі живуть ніби окремою державою. Козацьким представникам було заявлено ультимативно, щоб козаки перебували лише на Запоріжжі й захищали кордон від набігів турків і татар, не втручаючись у справи інших країн. Відповідь козаків на цю грізну петицію не збереглася, але їхні наступні дії (вже згадані походи) красномовно свідчать про те, що вони всі напучування в одне вухо впустили, а в друге випустили. Проте визнання за козаками власного козацького суду й управи, на яке пішли польські урядовці, свідчило про офіційне, на державному рівні, підтвердження козацької автономії як першого кроку на шляху до створення козацької держави.

Запорізька Січ вела свою зовнішню політику як самостійна, незалежна держава. І хоча їй у багатьох відношеннях доводилося зважати на зверхність Польщі, проте у випадках, коли складалися можливості, Січ негайно використовувала їх для захисту своїх прав, розширення козацької автономії. Козаччина бере найактивнішу участь у європейській політиці. Багато монархів змушені рахуватися з нею як з даністю й підходити до неї як до суб'єкта незалежної зовнішньої політики. Про це свідчило й залучення козаків до різних європейських коаліцій. Козацтво за допомогою дипломатичних і воєнних заходів захищало вітчизну від нападів різноманітних тогочасних ворогів. Серед політичних постатей найяскравішою була постать Петра Конаше-вича-Сагайдачного.
Сагайдачний — центральна особа української історії початку XVII -століття. Він підніс престиж українського козацтва. За його гетьманства козаки зайняли чільне місце в українському суспільстві, перебираючи на себе роль шляхти, яка дедалі більше полонізувалася й переходила в католицтво. Своєю діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурного й релігійного осередку України. Діяння Сагайдачного впродовж короткого часу уможливили майбутню державу Хмель-ницького. Вів гетьман також зважену й лояльну стосовно сусідів, особливо Польщі, зовнішню політику, чим уславився і як талановитий дипломат.

Польська держава, бажаючи придушити козацький рух, одночасно відчувала гостру потребу в професіоналах такого рівня, якими були козаки. Тому вона, з одного боку, вживала репресивних заходів, а з другого — змушена була сприяти розвиткові козацтва. Ці протиріччя й використовували козаки для того, щоб завзято боронити рідну землю й свою віру. При цьому використовувалися як воєнні, так і дипломатичні методи. Народні повстання, серцевиною яких були саме козаки, завжди завершувалися підписанням угод, під час укладення яких козаки виступали самостійною стороною на засадах міжнародного права. Ці повстання прискорили наближення Визвольної народної війни проти польсько-шляхетського поневолення.

20. Зовнішньополітичні пріорітети Української революції середини XVII ст.

Зовнішньополітичне та й внутрішнє становище Речі Посполитої напередодні Визвольної війни було дуже вигідним. Усі сусіди Польщі в той час ослабли або ж переживали якусь кризу. Була розбита й знесилена тридцятилітньою війною Німеччина. Під турецьким ярмом знемагала Угорщина. Швеція також постраждала через свою участь у тій же тридцятилітній війні. Московія ще не позбулася наслідків Смутного часу й не забула недавніх поразок у війні з поляками. Частими династичними змінами була знесилена Туреччина, яка до того ж пам'ятала поразку під Хотином. Здавалася остаточно приборканою неспокійна козаччина.

Була певна злагода й у самому польському суспільстві. Активна колонізація задніпрянських земель, посилена експлуатація .того краю надміру збагатили магнатів. Затихли релігійні суперечки. Але іноземці бачили, що золота шляхетська свобода, яка створила для Польщі славу однієї з найвільніших у світі держав, спиралася на повне безправ'я й приниження народних мас.

Згодом Польща залишилася без короля, без командування військом та й без самого війська.

Польська шляхта панічно боялася наслідків походу Хмельницького вглиб Польщі та його державницьких устремлінь, спрямованих на створення самостійної, незалежної держави. Тому плетиво дипломатичних інтриг досягло на цей час свого апогею. Польські дипломати повідомляли у Варшаву, що гетьман формує нове князівство, наголошує, нібито вся Україна здобута його шаблею, а столицею майбутнього українського князівства має стати Київ як традиційна столиця української держави. Дійшли й сигнали про те, що гетьман титулує себе «князем Русі».

Але Хмельницький на той час ще зовсім не був готовий до проголошення повного суверенітету Вітчизни. Самого поняття «суверенітет» тоді ще не існувало. Воно було запроваджене під час Великої французької революції (1789 p.), А за часів Хмельницького в усій Європі панували монархії з певними елементами республіканського правління. Трапилося так, що події випередили готовність Хмельницького до проголошення самостійності України. Гетьман того періоду нагадував козака, який, не можучи сісти на коня, попросив допомоги у Бога. Й Бог так його підштовхнув, що сіромаха не втримався на спині коня й перелетів аж на інший бік. Отож і в цьому разі розвиток народної війни зайшов так далеко, зумовивши такі рішучі заходи, до яких гетьман ще не був готовий ані політично, ні психологічно.

Ця неготовність Хмельницького до рішучих дій на державницьких шляхах вилилася в скромне прагнення до автономії в межах Польщі.

21. Формування козацько-гетьманської дипломатії Б. Хмельницького

Після смерті короля Польщі Б.Хмельницький направив посольство до Варшави. Козацьких послів було прихильно прийнято й вислухано в сеймі, який запевнив їх у амністуванні всіх повстанців за умови, що буде розірвано союз з татарами, повернуто полонених і приборкано бунтівників. Сейм ухвалив рішення відрядити до козаків спеціальну комісію на чолі з відомим польським дипломатом православної віри Адамом Киселем. Тим часом народне повстання підіймалося на якісно вищий щабель. І Хмельницький, щоб не втратити керівництво ним, змушений був піти за повстанцями.

Він знову покликав на допомогу татар і надіслав листа польській адміністрації, в якому попереджав, що через сваволю окремих магнатів, особливо Яреми Вишневецького, змушений розпочати нову кампанію.

У битві під Пилявцями козаки знову здобули блискучу перемогу. Гетьман прийняв пропозицію однієї з партій рухатися далі вглиб Польщі.

Гетьман зосереджується на виборах короля. Вплив його на можливі кандидатури на польський престол величезний.

Перед новим королем Хмельницький поставив ледь не ультиматум. Він висунув такі умови припинення війни: загальну амністію для всіх учасників повстання, повернення козацькому війську давніх вольностей, безпосередню залежність гетьмана від короля, скасування церковної унії. Король наспіх задовольнив майже всі козацькі вимоги. Козаки дістали своєрідну територіальну автономію. Зростала чисельність реєстрових козаків. Козацтво отримувало право вільного виходу в море.

В Києві Хмельницького чекали й посли від молдовського й волоського господарів, від турецького султана й семигородського князя. Присутність послів робила Україну міжнародним чинником, її найближчі сусіди намагалися втягти козацьку державу до різних зовнішньополітичних комбінацій.

Під впливом народного повстання Хмельницький зробив конкретні дипломатичні кроки вперед. Насамперед він прагнув розірвати Вічний мир між Польщею та Моско-вією І634 року. Для цього гетьман доручив патріархові Паїсію і своєму спеціальному послові, які відбули до Москви, зробити все можливе для того, щоб посварити Московію з Польщею. Він пропонує Московії окупувати Сіверщину, просить дозволу на прихід донських козаків на допомогу запорожцям. Як крайній захід, Хмельницький звертається з проханням хоча б застосувати дипломатичний тиск проти Польщі. З Угорщиною гетьман домовляється про координацію дій після оголошення нею війни Польщі. Розпочав Хмельницький переговори з литовським гетьманом і керівником литовських протестантів Янушем Радзивіллом. Б. Хмельницький став діяти рішучіше, Польща не могла не помічати його небезпечних дипломатичних кроків. Тому було форсовано приїзд в Україну польських послів. Він впевнено заявив послам, що тепер його план полягає у створенні незалежної Української держави й визволенні українського народу з-під польського гноблення.

22. Переяславська Рада, її історичні наслідки та оцінка

У Переяславі відбулася 8 (18) січня 1654 р. старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. У ній взяли участь предствники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства.

Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Однак Б.Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин В.Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годин, а посли залишились чекати у соборі.

В. Бутурлін відмовився присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягае своїм підданим. Ніякого письмового договору в Переяславі укладено не було.

Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склала присягу. Всього у день Переяславської Ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор (хоругву), булаву та шапку.

Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялися за вироблення умов договору. Було вирішено віддати Україну під проекторат Московської держави зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького; було написано проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, якого привезли в Москву наприкінці березня 1654 р. переяславський полковник П. Тетеря і військовий суддя Самійло Зарудний.

Після Переяславської Ради представники мосовського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними присягу склали 127 328 осіб чоловічої статі. Відмовились присягати ряд представників козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Михайло Ханенко, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С.Косовим.

У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували.

23. Березневі статті Б.Хмельницького

Ст. Б. Хмельницького є комплексом документів, які регламентували політичне і правове становище Гетьманщини після Переяславської ради і включення України до складу Московського царства. Б. Хмельницький та старшини вирішили добитися письмового підтвердження своїх прав. З цією метою було розроблено вимоги до царя, що складалися з 23 пунктів, або статей. Ці т. зв. «Просительні статті» гетьман доручив відвезти до Москви посольству.

У даному документі мова йшла про підтвердження прав, привілеїв та вольностей Війська Запорізького та української шляхти (ст.1, 3, 7, 13), укладення 60-тисячного козацького люстру (ст.2), платню старшині про кошти на утримання козацького війська (ст.8-12, 21), збереження місцевої адміністрації та збір нею податків (ст.4, 15), надання гетьманові у рангове володіння Чигиринського староства (ст.5), право Війська Запорвького обирати гетьмана (ст.6), право зносин гетьмана з іноземними державами (ст.14), невтручання московських чиновників у справи України (ст.16), підтвердження козацьких та шляхетських привілеїв (ст.17), збереження прав київського митрополита (ст.18), надіслання царського війська проти військ Речі Посполитої під Смоленськ (ст.19), утримання військових залог на кордонах України і Польщі (ст.20), оборону України від нападів татар (ст. 22), утримання козацької залоги у фортеці Кодак (ст.23).

Посольство вирушило до Москви наприкінці лютого 1654 і відразу ж після приїзду розпочалися інтенсивні переговори, які тривали шість днів. В результаті проект був значною мірою змінений і скорочений до 11 пунктів. 21.3.1654 вони були представлені на розгляд царя та Боярської думи і схвалені ними. Згідно з Б.с. Україна зберігала значні права - мала власний адміністративно-територіальний устрій та управління, користувалася власним правом тощо. Однак відчутним було обмеження її політичного та економічного суверенітету: гетьманське управління було підпорядковане московському уряду, заборонялось підтримувати дипломатичні зносини з сусідніми державами - Річчю Посполитою та Туреччиною, всі витрати на утримання козацького війська лягали на гетьманську скарбницю, яка повністю контролювалася царськими чиновниками. Б.с. були чинними лише на протязі 5 років. У 1659 між українським урядом і Москвою були укладені нові, т. зв. Переяславські статті, які ще більш обмежували суверенітет України.

24. Пошуки Б.Хмельницьким політичних комбінацій для забезпечення самостійності і незалежності Української козацької держави після Переяславської Ради

Розчарування козацтва переяславською угодою почалося з перших же кроків її реалізації. Замість допомоги військами в боротьбі з Польщею цар розмістив в Україні свої гарнізони, призначені зовсім не проти того ворога. Фінансові справи лишилися у віданні гетьмана, його ж урядовці збирали податі. Гарнізон з воєводою був тільки в Києві. Пересвідчившись у зажерливості царя, Хмельницький намагався всіляко обмежувати його апетити щодо України, не сковуючи себе ніякими угодами й грамотами. Коли не стало необхідності в союзі з Московією, Богдан Хмельницький уклав союз зі Швецією, який більше відповідав українським інтересам. А це свідчило про те, що Україна не сприймала угоду з Московією як щось назавжди дане.
Гетьман багато зробив для того, аби втягнути Московію у війну з Польщею. Між московським урядом і Хмельницьким після цього виникло перше непорозуміння.
Різко далася взнаки розбіжність в інтересах. Якщо цар мріяв з допомогою козацьких військ завоювати білоруські й литовські землі, то Хмельницький покладав надію на швидку й вагому допомогу Москви, щоб об'єднати всі українські землі в самостійну державу. Гетьман дуже скоро розчарувався в московському протектораті й знову розпочав пошук інших зовнішньополітичних комбінацій для забезпечення Українській державі незалежності.
Богдан Хмельницький розвинув бурхливу дипломатичну діяльність. Особливо цінними були угоди з курфюрстом бранденбурзьким Фрідріхом-Вільгельмом та шведською короною.

У вересні 1656 року між Україною й Семигородом укладається так званий «вічний союз», за яким Україні відходили від Польщі Галичина й Білорусь. У грудні того ж року Швеція, Семигород і Бранденбург підписують між собою трактат про поділ Польщі. Швеція отримувала Помор'я, Західну Пруссію, Курляндію, Ліфляндію, воєводства Плоцьке й Мазовецьке і частину Литви, а також Бранденбург, Познань, Каліш і Ленчицю. Семигород діставав Краків і Малопольщу. А Литва мала стати самостійною державою в межах Віленського, Трокського і Новогрудського воєводств.

25. Дипломатична практика українських гетьманів доби „Руїни” 1657-1687 рр.

Внаслідок подій після смерті Б. Хмельницького в 1657 р. Україна фактично була розділена на дві половини, які боролися між собою: одна на боці Московської держави, інша - Польщі. А коли обидві частини України одержали окремих гетьманів, ця роздільність набула нібито офіційного статусу. Десь з 1663 року й починається сумнозвісний період в історії України, що дістав назву «Руїни» й тривав до 1687 року. Вже перший пункт Московських статей визнавав українські землі володінням царів. Брюховецький запропонував збирати податки в Україні з міщан і селян безпосередньо до царської скарбниці, куди долучити й усі митні збори й доходи від продажу горілки тощо. Воєводи дістали додаткові права на втручання до управлінських, військових і фінансових справ України. Але особливо небезпечним для України було прохання гетьмана про розміщення московських військ з воєводами в стратегічно важливих містах - Києві, Чернігові, Переяславі, Каневі, Ніжині, Полтаві, Новгород-Сіверському, Кременчуці, Кодаку, Острі.

Обкарнання автономії України на пропозицію самих же козацьких старшин викликало страшенне обурення серед простих козаків і селян. На політичну арену дедалі більше виходив правобережний гетьман Петро Дорошенко. Він поставив своїм головним завданням об'єднати обидві частини поділеної України з допомогою Кримського ханства й Туреччини. Не бачачи надійних союзників, Дорошенко прагнув створити з Кримом військову коаліцію, а з Портою - укласти угоду про політичний протекторат над Україною. Але в ці події втручаються ті країни, проти яких були спрямовані Дорошенкові плани. 13 січня 1667 року в с Андрусові між Польщею та Московською державою укладається перемир'я на 13 років. Його умови не лише повністю ігнорували інтереси України, а й закладали вирішення чужих їй інтересів за її ж рахунок. Україна офіційно поділялася на дві частини між двома державами. Лівобережжя залишалося у складі Московської держави, Правобережжя (крім Києва) відходило до Польщі. Київ передавався в московське володіння на два роки, а потім мав перейти до Польщі. Запоріжжя перебувало під спільним протекторатом Польщі й Московії. Умови цього перемир'я обабіч Дніпра зустріли з обуренням.

Москва докладала всіх зусиль, щоб знову розколоти Україну. її агенти активізували діяльність московської партії на території України й домоглися обрання лівобережним гетьманом Демка Многогрішного. Після цього між новим гетьманом і московським урядом були складені так звані Глухівські статті з 27 пунктів.

У своїй зовнішній політиці Самойлович вороже ста-вився до Польщі, виступав за порозуміння з Кримом і Туреччиною, прагнув відібрати правий берег Дніпра у Дорошенка та об'єднати його з лівим під особистим керівництвом. Бучацький договір був сприйнятий Москвою як відмова Польщі від прав на Правобережжя. Тому Москва почала переговори з Дорошенком про підданство цареві, погрожуючи на випадок відмови війною. Дорошенко зайняв очікувальну позицію. Союз Дорошенка з турками не привів ні до чого хорошого. У своїй боротьбі з Польщею турки, ведучи основні дії на українській території, так спустошили Правобережжя, що воно перетворилося на пустелю, а Дорошенка стали проклинати люди. До того ж турки розпочали переговори з поляками, не допустивши на них Дорошенкових представників, І гетьман прийняв рішення остаточно порвати з турецько-татарськими со-юзниками.

26. Дипломатія І. Виговського. Гадяцький трактат 1658 р.

Під орудою гетьмана Виговський пройшов хорошу дипломатичну школу, виявивши при цьому блискучі здібності. Саме за його безпосередньою участю розроблялися документи, яким судилося відіграти вирішальну роль у історичній долі України.

Про увагу до зовнішньополітичної позиції України й можливих її змін свідчить те, що на вибори Виговського гетьманом прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду, Молдови й Волощини — головних дипломатичних партнерів України. Під час ради щодо виборів Виговського був остаточно оформлений союзний договір зі Швецією. Король Карл-Густав X зобов'язувався домогтися визнання Польщею незалежності України, приєднання до неї всіх західноукраїнських земель і посування кордонів Української держави до Пруссії. Від Литви до України мали відійти Берестейське й Новгородське воєводства аж до річки Березини. Україна поновила союз з Туреччиною й Кримом. З Польщею було укладене перемир'я. До Москви вирушило посольство з проханням підтвердити договір 1654 року. На основі Переяславської угоди Москву ставили до відома про обрання нового гетьмана.

Рада, попри всі внутрішні незгоди, одноголосно підтвердила обрання Виговського гетьманом. Проте й Виговський змушений був дати Москві великі аванси. Він підтвердив принципову згоду на посадження московських воєвод у стратегічно важливих містах України — Переяславі, Ніжині й Чернігові, а також обіцяв передати Москві південну Білорусь зі Старим Биховом. А найголовніше — зобов'язався припинити зносини зі Швецією.
В цей неспокійний час особливого значення набуває Гадяцький договір. Він був укладений 16 вересня 1658 року в Гадячі. Це програмний документ стратегічної важливості. Гадяцький договір проголошував унію України з Польщею та Литвою. Нове утворення мало бути федерацією трьох самостійних держав. Україна в межах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств ставала вільною й незалежною державою під назвою «Великого князівства Руського». Король обирався один на всі три держави. Найвища законодавча влада в майбутній державі мала належати національним зборам депутатів усіх рівнів, від усіх земель. Виконавча влада у Великому князівстві Руському належала гетьманові, який обирався довічно й затверджувався королем. Гетьман входив до польського сейму, звичайно ж, з правом вирішального голосу.

Такий унікальний на той час документ був прийнятий після тривалих дебатів. Українські делегати до магалися, аби до трактату було включене положення про входження до Великого князівства Руського всіх західноукраїнських земель, тобто Белзького, Волинського й Подільського воєводств, але підтримки не знайшли. Довелося погодитися з поміркованішими умовами.

У відповідь на Гадяцький трактат цар Олексій Михайлович звернувся з грамотою до українського народу, в якій проголошував Виговського зрадником і закликав до непокори гетьманові. У свою чергу гетьман надіслав до всіх європейських дворів маніфест, де сповіщав про розрив з Москвою та про причини цього розриву.

100-тисячна московська армія, весною 1659 року розпочала наступ на Україну. Народні маси, налякані можливим поверненням під Польщу, підтримали повстання московської партії проти Виговського.

Відбулися дві козачі ради, на яких звинувачували гетьмана й прихильників Гадяцької унії в тому, що за шляхетські привілеї вони продали козацьку свободу. Виговського позбавили посади та обрали гетьманом Юрія Хмельницького.

27. Чинники зовнішньої політики і дипломатії гетьманської України другої половини XVIIІ ст.

Україна була окремим державним утворенням в Московському царстві. Характер відносин між Україною та Московією дедалі більше нагадував васальну залежність першої від другої. Статті, названі Коломацькими, які новий гетьман Мазепа змушений був укласти з московськими урядовцями на березі річки Коломак між Полтавою та Харковом, 22 пункти статей багато в чому повторювали старі, але було чимало й нового. Старшина, яка колись сама просила царя заборонити гетьманові мати зносини з іншими державами, тепер оговталася й хотіла домогтися такого права, але в цьому було категорично відмовлено. Мало того, будь-які листи, що надходили від урядів інших країн, наказувалося негайно пересилати до Москви.

Першою серйозною бойовою операцією за участю Мазепи був черговий похід на Крим, який здійснив Василь Голіцин 1689 року. Гетьман допомагав йому і військовою силою, і продовольством, і боєприпасами, й порадами. Чергова помпезна спроба підкорити Крим успіхом не увінчалася, проте була представлена в Москві як блискуча перемога. Голіцина обсипали нагородами. А він був вдячний Мазепі за допомогу.

Мазепа того ж 1689 року на чолі величезного посольства прибув до Москви. Саме в дні перебування гетьмана в Москві там стався по суті державний переворот. Під час зустрічі з 17-річним Петром Мазепа просто зачарував молодого царя. До чарів він долучив ще й багатющі дарунки: великий золотий хрест, викладений самоцвітами, чудову шаблю (наївний хроніст тієї доби оцінював її у 2 тис. крб.) і золоті обручі для царської родини. Все це дуже сподобалося, і повертався Мазепа додому в ще більшому фаворі, ніж їхав до Москви.

Зміцнюючи свій авторитет, Мазепа одночасно дбав про посилення впливу України на міжнародні справи. Гетьман прагнув зробити з Батурина європейську столицю. При його дворі був заведений дуже точний церемоніал, за яким гетьман приймав іноземних послів з королівською пишністю. На утримання дипломатії йшли великі кошти.

Насамперед партнерами України прагнуть стати Пруссія, Швеція, Австрія. В ці країни вивозять збіжжя, льон, прядиво, худобу, віск, сало, шкіри, тютюн, а звідти імпортують різні тонкі тканини, білизну, металеві вироби, коси, предмети розкошів, музичні інструменти, книги, дорогі вина, колоніальний крам тощо. Головними центрами українського експорту стали Бреслав, Ґданськ, Кролевець (Кенігсберг, Рига. Через них українська сировина йде до Німеччини, Англії, Голландії, Швеції. Здійснюються у великих розмірах торговельні операції з Литвою, Польщею, Московією, Кримом, Туреччиною, Волощиною. Важливим торговельним центром стає Стародуб з багатими купецькими гільдіями, які ведуть широку торгівлю із закордоном.

28. Дипломатична історія формування українсько-шведського союзу 1708-1709 рр. І.Мазепа

Карл XII попри свою молодість успішно розвивав бойові дії на всіх фронтах. Під виглядом допомоги Польщі Петро І наказав Мазепі просуватися в глиб цієї країни. Виконуючи наказ царя, гетьман захопив Київщину, Волинь, а згодом і Галичину зі Львовом.

В Україні в цей час недаремно боялися, що Петро І в разі наступу Карла XII залишить її напризволяще, кинувшись рятувати свої північні надбання і безпосередньо Москву.

І перед Мазепою постав тяжкий вибір: з ким бути? Старшина, пам'ятаючи давні традиції, дедалі більше схилялася до союзу зі Швецією. Між Карлом XII і Мазепою почалися переговори. Переговори були непростими: посланцями чи посередниками з обох боків виступали й польська княжна, і ченці, і священики.

Тим часом, як і події, переговори поволі просувалися вперед. У вересні 1707 року Мазепа покликав шведів на допомогу, обіцяючи знищити 7 тисяч російських солдатів, що стояли гарнізонами в Україні. Карл XII відвів Україні почесне місце в антиросійській коаліції, яку він цілеспрямовано готував. За ним тепер стояла Польща, шукали його дружби Австрія, Великобританія, Нідерланди й Франція, прагнула до союзу Туреччина. Боялися його Данія і Пруссія. Нарешті між королем «шведів, готів і вандалів» і гетьманом України була підписана таємна угода.

До Петра доходять звістки про можливу Мазепину зраду, але цьому не вірять ні сам цар, ні його міністри. І все ж рано чи пізно Мазепі треба було вибирати між Петром І і Карлом XII. Цей вибір стався 4 листопада 1708 року, коли Мазепа разом з козацьким загоном приєднався до шведського короля. З цього часу почалися й для України, і для гетьмана тяжкі часи.

Мазепа виступив із зверненням до українського війська. Він пояснював козакам мотиви такого рішучого кроку. Пояснював Мазепа й свої надії на конкретні зовнішні кроки щодо забезпечення незалежності України, називаючи й головних гарантів самостійності — провідні європейські країни.
Петро І при перших звістках про цей рішучий крок гетьмана не вірив нікому, але коли переконався в цьому, його гніву не було меж. Він видав два маніфести до всього українського народу та інструкції власним генералам. Це сталося 7 і 8 листопада. В цих документах Мазепа оголошувався зрадником, але не лише царя, а й України.

27 червня 1709 року в генеральному бою під Полтавою шведська армія зазнала поразки. Наслідки цього бою мали величезне значення. Вони відчувалися в усій Європі впродовж цілого століття. Могутня колись держава Ґустава Адольфа впала, перетворившись на малу державу. На поталу Росії була віддана Польща. Полтавська битва мала фатальні наслідки для всіх народів Східної Європи, на яких насувалася російська експансія. Перед Росією тепер була відкрита дорога на Крим, на Грузію та й на Туреччину з протоками Босфор і Дарданелли — рожевою мрією всіх російських самодержців.
Після Полтавської битви Карл XII з Мазепою та залишками війська почали втікати до Туреччини.

29. Державотворча і дипломатична діяльність П.Орлика

Після смерті Мазепи емігранти вирішили продовжити славетну традицію виборів гетьмана. І 5 травня 1710 року рада в Бендерах обрала гетьманом Орлика. Його відразу ж визнали шведський король і турецький султан. З Карлом XII була негайно укладена навіть спеціальна угода, за якою король зобов'язувався не складати зброї, аж поки Україна не буде звільнена з-під московського панування. Проте найголовнішим документом цього періоду є договір, складений Орликом зі своїми виборцями — запорожцями. Власне, це мала бути Конституція самостійної Української держави, за яку боролися українські емігранти.

Орлик робив і практичні кроки на шляху визволення України. Уклавши договори з кримським ханом та поляками, він спробував повернути Правобережну Україну, Успіх супроводжував його похід, аж поки ті фатальні союзники — татари — не почали грабувати й хапати бранців. Орликові довелося через султана визволяти населення, захоплене татарами на Правобережжі.

Ці дії Орлика певною мірою наблизили війну між Росією й Туреччиною, Війна склалася дуже невдало для розбещеної полтавською перемогою російської армії. Росія повертала Туреччині Азов і Азовське узбережжя.

Петра І дуже непокоїла діяльність українських емігрантів. Щоб применшити їхню активність, цар почав тероризувати родичів, які залишилися в Україні, їх вивозили до Москви й на північ, вимагали писати до своїх рідних в еміграцію з проханням припинити антицарську діяльність.

Орлик залишився вірним своїй ідеї. Упродовж майже тридцяти прожитих в еміграції років він весь час намагався спричинити війну між Росією й Туреччиною. Мета залишалася старою — визволення України. Проживаючи в різних країнах, Орлик закидав європейські двори меморандумами й нотами, використовував кожний міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб порушити клопотання про вирішення українських справ. Зросла могутність Росії після Полтавської баталії викликала острах у багатьох європейських монархів. Частина країн була знесилена війнами, інші, як задоволена умовами Прутського миру Туреччина, просто не хотіли воювати. Орлик так і помер у вигнанні, а з ним надовго зійшла в могилу ідея незалежної Української держави, аби воскреснути набагато пізніше.

30. Інкорпорація укранських земель до складу Російської імперії. Ліквідація автономії України

До таких політичних кроків, які ліквідовували залишки української державності, слід віднести створення 1722 року так званої Малоросійської колегії, що позбавляла гетьмана й решток тієї ілюзорної влади, яка в нього ще була. До її складу мали входити шість російських офіцерів на чолі з бригадиром. Гетьман Іван Скоропадський спробував оскаржити цей незаконний крок, апелюючи до попередніх домовленостей та угод. Петро І дав занадто демагогічну відповідь, яка зовсім не випливала із суті порушених питань. Разом з тим бригадир одержав докладні інструкції, як контролювати гетьманський уряд.

В Україні встановилося своєрідне двовладдя. У Глухові існувало два уряди — Генеральна військова канцелярія на чолі з Полуботком і Малоросійська колегія з бригадиром Вельяміновим. Політика Росії щодо України за Петра І була суто колонізаторською.

1 жовтня 1727 року гетьманом обрали миргородського полковника Данила Апостола. Повернення до гетьманської форми правління викликало надію у багатьох українців на повернення колишніх порядків. Прибувши на коронацію молодого імператора Петра II, Данило Апостол подав йому петицію про повернення Україні старих прав і привілеїв. На петицію була дана відповідь з 28 пунктів, яка дістала назву «Решительніх пунктов» (1728 p.). «Решительнніе пункти» повернули Україні лише деякі колишні права і привілеї. Але все ж таки в беззаконня петрівських часів вносили певний лад і видимість законності.

На основі цих пунктів Данило Апостол енергійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьманщини.

Вже по смерті Данила Апостола (1734 р.) запорожці уклали з російськими урядовцями в Лубнах на Полтавщині таку угоду.

Після цього запорожці взяли активну участь у Турецькій війні, дуже допомігши російській армії. Повернення запорожців мало для загальноукраїнської справи певне позитивне значення, але водночас з їхньою покорою царизму зникала остання реальна опозиційна сила щодо централізаторської політики російської адміністрації.

Коли на трон зійшла дочка Петра І Єлизавета, Україні стало трохи легше, бо фаворитом цариці був Олексій Розумовський, син простого козака з-під Козельця на Чернігівщині.

Коли ж 1762року на престол зійшла Катерина II, Україні відразу стало непереливки. Вона продовжила політику Петра І щодо колонізації, прямої русифікації України. Варто було українській старшині лише завести мову про переведення гетьманства на спадковий статус у родині Розумовських, як цариця негайно (1764 р.) скасовує гетьманщину. Наступним логічним для Катерини II, але страшним для України, кроком була остаточна ліквідація 1775 року Запорізької Січі. 1783 рокубуло остаточно покріпачене українське селянство, бо указом Катерини II було заборонено селянам переходити від одного поміщика до іншого.

31. Поділи Польщі й перерозподіл українських земель між Російською і Австро-Угорською імперіями

Перший поділ Польщі було закріплено Петербурзькими конвенціями 1772р. між Росією та Австрією, а також між Росією та Прусією.

Відповідно цих документів Австрія отримувала Галичину, Прусія – Помор'я (за вийнятком Гданська) і частину Великої Польщі, Росія – українські та білоруські землі на схід від Західної Двіни та Дніпра, а також Латгалію.

Сейм 1773 р. був змушений ратифікувати дані угоди. В той же час на цьому і на наступних сеймах були схвалені рішення, направлені на внутрішню стабілізацію Польщі.

Була створена Постійна рада для здійснення функцій уряду в період між сеймами, встановлено перше в Європі міністерство освіти – Едукаційна комісія, видано ряд постанов з питань розвитку торгівлі і промисловості.

Чотирирічний сейм (1788–1792 рр.) 3 травня 1791 р. прийняв Конституцію Польщі, що зміцнювала центральну виконавчу владу.

Обраність короля змінювалася обраністю династії. При королі створювалася рада «Варти законів», що складалася з примасу та 5 міністрів, що призначалися королем. Король очолював раду, мав право призначати єпископів, сенаторів, урядовців та офіцерів, у разі війни здійснював верховне командування армією.

Протягом 1773-1792 років польський король і прибічники реформ ще намагалися врятувати залишки Речі Посполитої та зміцнити державу.Чотирирічний сейм (1788-1792) за ініціативою групи патріотичних реформаторів, очолюваних Гуго Коллонтаєм, ухвалив 3 травня 1791 Конституцію, яка запроваджувала конституційну монархію, особисті свободита рівні права всім громадянам. У відповідь на це консервативні шляхетські кола утворили в 1792-му в містечку Торговиці (на тодішньому російському кордоні) конфедерацію і закликали на допомогу царську армію.Втручання сусідів привело до другого поділу, затвердженого сеймом у Гродні в 1793 році. Від Речі Посполитої до Пруссії відійшли вся Великопольща та частина Мазовії, а до Росії – українські та білоруські землі. При цьому до уваги не взяли австрійських вимог.

Після другого і третього поділів Польщі до складу Російської імперії увійшли Київщина, Брацлавщина і Волинь. На цих землях було створено Волинську, Брацлавську і Подільську губернії. Відповідно до царського указу від 1796 «Про новий поділ держави на губернії» в Україні замість намісництв утворювалися губернії. На поч. ХІХ ст. існувало 9 губ.: Київська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Подільська і Волинська. 1815 до Російської імперії було приєднано Холмщину і Підляшшя, які 1831 увійшли до складу Сідлецької, Люблінської і Гродненської губернії. (див. також Губернія).

32. Великодержавна політика російського самодержавства щодо України й загострення українського питання

Якщо визначити конкретний вплив Полтавської битви на загальноукраїнські справи, то доведеться констатувати, що український південь був відданий туркам і татарам, Правобережна Україна — полякам. Доступ до Чорного моря був вкотре закритий. Центр України — Київщина, Поділля, Волинь — знову опинився в чужих руках.

Петро І послідовно проводив свою централізаторську політику щодо України. Зрозумівши, яку небезпеку для Росії становить український «сепаратизм», цар вирішив назавжди ліквідувати цю небезпеку. З цією метою він без поспіху, але послідовно, систематично й неухильно нищив усі ознаки української державності. Для цього він політично й економічно ослаблював Україну, тероризуючи її населення, винищуючи його, ліквідовуючи матеріальний добробут українців.

Насамперед він наклав тавро на козацьку автономію. Імперська політика спрямовувалася й на те, щоб позбавити Україну становища самостійного економічного організму та обернути її на російську колонію. Надійним механізмом такої колонізації були обмеження в галузі зовнішньої торгівлі, помножені на протекціонізм, тобто переваги й пільги власним купцям.

Згодом, До таких політичних кроків, які ліквідовували залишки української державності, слід віднести створення 1722 року так званої Малоросійської колегії, що позбавляла гетьмана й решток тієї ілюзорної влади, яка в нього ще була. До її складу мали входити шість російських офіцерів на чолі з бригадиром. Гетьман Іван Скоропадський спробував оскаржити цей незаконний крок, апелюючи до попередніх домовленостей та угод. Петро І дав занадто демагогічну відповідь, яка зовсім не випливала із суті порушених питань. Разом з тим бригадир одержав докладні інструкції, як контролювати гетьманський уряд.

33. Становище українців в Австро-Угорщині й проблема українських земель

Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис. кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії. Її населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті – мадяризації, на Буковині – румунізації.

Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу „королівства Галіції та Лодомерії” з центром у Львові. На чолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.

Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. На західноукраїнських землях розвивалися головним чином винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфоро-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі. Кріпосництво заважало розвиткові як промисловості, так і сільського господарства, яке відігравало основну роль в економіці Західної України.

Велике феодальне землеволодіння було домінуючим на Закарпатті та в Галичині.

Промисловість хоч і робила певні кроки вперед, проте залишалася відсталою, темпи її розвитку були надзвичайно низькими. Важкої промисловості майже не існувало, машинобудування було розвинуто недостатньо. Провідними галузями були нафтодобувна промисловість (зосереджувалася в районі Дрогобича та Борислава і на поч. XX ст. давала 5% світового видобутку нафти), деревообробні галузі (наявність великих масивів лісу) та харчова промисловість.
На західноукраїнських землях, що входили головним чином до складу Австро-Угорщини, розвивалися процеси, характерні і для інших країн тодішньої Європи. Мова йде насамперед про інтенсивний розвиток ринкових, капіталістичних відносин. Разом із тим тут були і свої особливості.
Політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб закріпити за Західною Україною статус аграрно-сировинного придатку до розвинутих провінцій імперії: західноукраїнські землі були джерелом дешевої сировини і ринком збуту для промислових товарів і машин.

У зв’язку з цим, з кінця XIX ст. почалась масова еміграція західноукраїнських селян до Канади, США, Бразилії, Аргентини, а також в Росію та на Балкани. До Першої світової війни із західноукраїнських земель Австро-Угорщини виїхало і поселилося за кордоном близько одного мільйона чоловік. Отже, порівняно з Наддніпрянщиною, економіка Західної України була відсталою і носила яскраво виражений колоніальний характер.

34. Національно-визвольний рух і активація дипломатичної активності навколо перебудови міжнародних відносин у Східній і Центральній Європі

Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, яка фактично перебрала на себе функції всеросійського координаційного центру, бажала мати справу не з незліченною кількістю Рад, а з великими обласними утвореннями. Даючи директиви на місця, виконком Петрораду накреслив конфігурацію областей, що не збігалися з етнографічними кордонами. Зокрема, об'єднувалися Ради Херсонської, Таврійської, Бессарабської і частини Подільської та Волинської губерній, які входили в Одеський військовий округ, а також Ради Румунського фронту і Чорноморського флоту. Координуючим органом цього об'єднання став Румчород. Ще більше місцевих Рад об'єднав Харківський обласний виконком на території Харківської і Катеринославської губерній, Області Війська Донського. Центром третього утворення став Київ, обласним виконкомом якого об'єд-нувалися Ради п'яти губерній - Київської, Полтавської, Чернігівської, Курської і Воронізької. Отже, територія України поділялася на не зв'язані між собою частини, до яких приєднувалися неукраїнські землі. На Київсько-му обласному з'їзді Рад, який відбувся наприкінці квіт-ня, сталася перша проба сил між українською і всеросійською революційною демократією у питанні про автономію України.

В армії блискавично розгортався рух українських солдатів за утворення національних частин. Ініціатори-«дезертири» самочинно сформували Перший український полк ім. гетьмана Б. Хмельницького. Фронтове командування не наважилось його розформувати.

5-8 травня у Києві зібрався І Український військовий з'їзд, на який з'їхалося близько 700 делегатів від усіх армій, флотів і гарнізонів. Його роботою керували М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра і М. Міхновський. Головним пунктом роботи з'їзду стало питання про ставлення до війни. Було вирішено добиватися миру без анексій і контрибуцій, але до настання такого миру пропонувалося обороняти здобутки революції від ворога за лінією фронту.

Виконуючи настанови військового з'їзду, Центральна Рада у середині травня надіслала для переговорів з Тимчасовим урядом і Петроградською Радою повноважну делегацію на чолі з В. Винниченком. Суть вимог зводилася до того, щоб державна влада офіційно заявила про своє прихильне ставлення до автономії України.

Центральна Рада визначила дату скликання І селянського і II військового з'їздів з таким розрахунком, щоб мати до їх відкриття відповідь Тимчасового уряду на її вимогу надати Україні автономію. Однак тиждень за тижнем Винниченко не одержував відповіді, а становище української делегації стало просто принизливим. Тим часом уряд організував в Україні петиційну кампа-нію, яка повинна була довести, що «малороси» й «югороси» не поділяють позиції Центральної Ради. Так званий «Південноросійський демократичний союз» засипав центральні установи телеграмами, в яких доводив, що справу автономії можуть вирішувати тільки Установчі Збори. Київські установи (комітет об'єднаних громадських організацій, Рада робітничих і солдатських депутатів, Рада коаліційного студентства) запротестували проти «сепаратних» переговорів Центральної Ради з урядом.

Втративши надію одержати відповідь, українська де-легація поспішила додому, щоб взяти участь у роботі селянського з'їзду. Відповідь наздогнала її уже в Києві. Тимчасовий уряд повідомив, що не може визнати Цент-ральну Раду виразницею правдивої волі українського народу і не має повноважень розв'язувати питання про автономію України, а тому слід почекати до Установчих Зборів.

35. Національні проблеми в програмах українських партій – пошук моделей перебудови міжнародних відносин у Східній і Центральній Європі

Лютий 1917 року приніс в Україну великі надії на національне відродження, на третю історичну спробу встановлення власної державності, самостійності й суверенітету. Надзвичайно зросла активність різних політичних сил. Але понад два з половиною століття, проведених у складі Російської імперії, спричинили певну політичну нерішучість цих сил, неадекватну оцінку ними бажань і можливостей, навіть деяку інертність у висуненні рішучих вимог. І на першому етапі державотворення політичні плани й гасла національних сил не сягали далі прагнення встановлення автономії України у складі федеративної демократичної республіки Росії.

За автономію України у складі Росії виступала й створена 17 березня 1917 року Центральна Рада, і різноманітні форуми у вигляді з'їздів різних політичних і громадських організацій. Новостворені «Просвіти», українські школи, клуби, газети — всі вони в один голос також вимагали автономії України та скликання Установчих зборів.

Лише поодинокі організації й політичні діячі піднімалися у своїх вимогах до необхідності утвердження самостійності України. Під час маніфестації 1 квітня 1917 року 300 гасел