Проаналізуйте політичний та економічний ефект від нової економічної політики в Україні.
Безперечним успіхом НЕПу було відновлення зруйнованої економіки, причому, якщо врахувати, що після революції Росія втратила багато висококваліфікованих кадрів (економістів, управлінців, виробничників), то успіх нової влади стає ще більшим, стаючи справжньою «перемогою над розрухою». В той же час, відсутність тих самих висококваліфікованих кадрів стала причиною прорахунків і помилок.Значні темпи зростання економіки, проте, були досягнуті лише за рахунок повернення в буд довоєнних потужностей, адже Росія лише до 1926—1927 року досягла економічних показників довоєнних років. Потенціал для подальшого зростання економіки виявився украй низьким. Приватний сектор не допускався на «командні висоти в економіці», іноземні інвестиції не віталися, та і самі інвестори особливо не квапилися до Росії через нестабільность, що зберігається, і загрози націоналізації капіталів. Держава ж була нездібна лише зі своїх засобів виробляти довгострокові капіталомісткі інвестиції.Також суперечливою була ситуація і в селі, де явно гнобилися «куркулі» — найбільш дбайливі і ефективні господарі. У них був відсутній стимул працювати краще. Змусити село збільшувати обсяг виробництва можна було лише переклавши її на колективний спосіб господарювання, що підкоряється централізованому плануванню.
33. Визначте, яке значення мало входження України до складу СРСР, окремо виділивши позитивні й негативні наслідки.Вперше у січні 1919 р. було проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР) з центром у м. Харків. Юридичне оформлення радянської державності в Україні відбулося 10 березня 1919 р. прийняттям Конституції УСРР, розробленої на основі конституції РСФРР 1918 р.У першій половині 1919 р., в умовах громадянської війни, йде процес прискореної інтеграції радянських республік. Врешті 1 червня 1919р. утворюється "воєнно-політичний союз" формально незалежних України, Литви, Латвії, Росії, Білорусії. Основна мета утворення "воєнно-політичного союзу – шляхом мобілізації та концентрації сил радянських республік відстояти радянську владу". Наслідком його стало об'єднання найважливіших п'яти наркоматів – військових справ, народного господарства, залізничного управління, фінансів та праці, якими тепер фактично керували з Москви. Це стало, по суті, першим реальним кроком до відновлення унітарної (єдиної) держави.Наступним кроком на цьому шляху стала угода про воєнний і господарський союз між Росією та Україною від 28 грудня 1920 р., в якій формально проголошувались незалежність і суверенітет обох держав, але фактично посилювався курс на централізацію. Тепер об'єднаними і керованими з Москви були вже не 5, а 7 народних комісаріатів (додались ще наркомати зовнішньої торгівлі та пошт і телеграфів). Утворюються загальнодержавні трести для управління українською металургійною та металообробною промисловістю, які також перебували під повним контролем центру. На територію України було поширено Земельний, Цивільний та інші кодекси РСФРР тощо. Найкраще залежний статус України проілюстрували події, пов'язані з голодом 1921–1923 рр. (В охоплених голодом українських губерніях реквізували хліб; поїзди з продовольством з українських губерній відправляли в Росію, а не в південні області, Одесу чи Миколаїв, де лютував голод).
Перетворення України та інших радянських республік на автономні області Росії було реальною перспективою, якби подальші події розвивались за сценарієм, підготовленим центральним партійним керівництвом. X з'їзд РКП(б) поховав право націй на самовизначення, ствердивши небажаність існування окремих радянських республік за умов ворожого капіталістичного оточення. Противником ідей суверенітету республік був головний партійний теоретик з національного питання нарком по національностях Й. Сталін. Він у серпні 1922 р. розробив проект резолюції ЦК РКП(б) "Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками", за яким усі неросійські республіки мали увійти до складу Росії на засадах автономії. Позиції московських центристів викликали спротив у республіках, які підняли тривогу у зв'язку з процесом "випаровування суверенітету". Позиція України, як найбільшої неросійської республіки, відігравала особливу роль. ЦК КП(б)У відкинув сталінський проект автономізації. Це змусило Леніна втрутитись і запропонувати певний компроміс – план федеративної перебудови майбутньої союзної держави. У жовтні 1922 р. ЦК РКП(б) схвалив його, але в процесі реалізації конституційна комісія на чолі із Сталіним протягла багато положень з його автономізаційного проекту. Було утворено 5 злитих (загальносоюзних) наркоматів (які теж підпорядковувалися Москві). З Москви здійснювалося керівництво Держбанком, Верховним Судом тощо. Республікам надавалась самостійність лише у справах: землеробства, освіти, охорони здоров'я, внутрішніх, соціального забезпечення, юстиції.
30 грудня 1922р. I Всесоюзний з'їзд рад СРСР у Москві проголосив декларацію про утворення СРСР у складі: РСФРР, України, Білорусії і Закавказької федерації (Грузії, Вірменії, Азербайджану).
34. Розкрийте методи здійснення та результати сталінської модернізації в Україні. У грудні 1925 року відбувся XIV з'їзд ВКП(б), який проголосив курс країни на індустріалізацію. У грудні 1927 року XV з'їзд партії підкреслив необхідність прискорення індустріалізації народного господарства. Одночасно була розпочата перша п'ятирічка (1928-1932 pp.).
Під час сталінської індустріалізації ставилися завдання:
• перетворити аграрну країну на могутню індустріальну державу;
• здобути техніко-економічну незалежність СРСР;
• забезпечити всебічну обороноздатність Радянського Союзу, перетворити його на наймогутнішу державу світу.Здійснюючи індустріалізацію, радянський уряд не міг сподіватися на зовнішню допомогу, тому джерелами індустріалізації в СРСР стали:
• пріоритетне фінансування галузей важкої промисловості за рахунок легкої та харчової;
• продаж сільськогосподарської продукції та сировини й одержання валютних надходжень для індустріалізації;
• усебічне застосування командно-адміністративних важелів управління народним господарством і державою;
• використання безкоштовної праці в'язнів сталінських таборів (пізніше ГУЛАГу);
• розгортання соціалістичного змагання в усіх галузях народного господарства.
Попри велику кількість суперечливих моментів, індустріалізація мала разючі наслідки:
• 1940 року промисловий потенціал України в сім разів перевищував рівень 1913 року;
• обсяг виробництва продукції в машинобудуванні та металообробці зріс тільки за першу п'ятирічку в 4,5 разів;
• Радянська Україна перетворилася з аграрної на індустріально-аграрну республіку;
• з 1,5 тис. нових підприємств, які будувалися в роки першої п'ятирічки, 400 були зведені в Україні (серед них такі гіганти, як Дніпрогес, «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпроалюмінійбуд», «Краммашбуд», Харківський тракторний завод);
• серед реконструйованих підприємств відновили свою роботу Луганський паровозобудівний завод, металургійні заводи в Дніпропетровську, Комунарську, Дніпродзержинську, Макіївці.Водночас досить яскраво окреслилися деформації в народному господарстві, викликані серйозними прорахунками в проведенні індустріалізації:
• від самого почату перших п'ятирічок був установлений пріоритет виробництва засобів виробництва (група А) над виробництвом предметів споживання (група Б), що призводило до занепаду легкої та харчової промисловості і низького життєвого рівня народу;
• у результаті індустріалізації, економіко-географічне розміщення важливих промислових центрів зберегло свою нерівномірність, як і за часів царської Росії. Традиційно розвивалися Донбас та Придніпров'я, а Правобережжя й далі відставало в розвитку продуктивних сил;
• наслідком індустріалізації стала потужна урбанізація. Кількість міських жителів збільшувалася за рахунок мешканців села, але українські міста виявилися до цього не готовими. Різке збільшення міського населення призвело до загострення житлової та продовольчої проблем, а отже, і загального падіння життєвого рівня народу;
• індустріальні гіганти перших п'ятирічок підпорядковувалися не республіканським, а союзним наркоматам. Це зумовлювало подальшу втрату Україною економічного суверенітету;
• у ході індустріалізації в п'ятирічні плани суб'єктивно вносилися різноманітні корективи, які шкодили республіканській економіці. Уже в другій і третій п'ятирічках капіталовкладення в економіку України різко знизилися. 3 4,5 тис. промислових підприємств, які були побудовані за роки другої п'ятирічки, в Україні постало тільки 100. Крім цього, українську економіку зорієнтували на видобуток сировини, а не на виробництво готової продукції й розвиток підприємств завершеного циклу;
• за роки перших п'ятирічок народне господарство України було повністю одержавлене, останні залишки непу ліквідовані, а замість ринкових відносин була створена командно-адміністративна економіка.
35. Розкрийте політичні та економічні мотиви і наслідки радянської колективізації в Україні. У грудні 1927 року XV з'їзд ВКП(б) звернув увагу на розвиток колективізації на селі. Приводом для цього стала хлібозаготівельна криза.Урожай 1927 року був невисоким, і ціни на хліб, установлені державою, не задовольняли селян. Вони відмовилися здавати зерно на заготівельні пункти за низькими цінами.У січні 1928 року Й. Сталін виїхав до Сибіру, де виступив перед місцевим партійно-радянським активом. Генсек звинувачував заможні верстви селянства в саботажі хлібозаготівель і закликав працівників правоохоронних органів застосувати до заможних селян статтю Кримінального кодексу РСФРР про спекуляцію. Фактично це був крок до згортання непу на селі. По суті, у вимогах Сталіна йшлося про повернення до політики продовольчої розкладки доби воєнного комунізму.Офіційно проголошення курсу Комуністичної партії на суцільну колективізацію відбулося на Пленумі ЦК ВКП(б) в листопаді 1929 року. Пленум окремо заслухав доповідь першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України й про роботу на селі». У доповіді зазначалося, що республіка має всі можливості, щоб здійснити перехід до колективізації раніше, ніж інші республіки. Колективізація в Україні мала завершитися восени 1931 року чи навесні 1932 року.Початок колективізації розпочався з порушення тих самих принципів добровільного об'єднання на селі, про які так багато говорили більшовики. Рішення про вступ до колгоспу селяни мали приймати на зборах. Проте місцеві партапаратчики й радянські активісти відкрито погрожували тим, хто відмовлявся вступати до колективних господарств. Партійні комітети й державні установи стали «змагатися» між собою за планові показники нових членів колгоспів. Селян силоміць заганяли в колгоспи, використовуючи для цього всі засоби адміністративного тиску. При створенні колгоспів усуспільнювалися не тільки засоби виробництва, а й домашня худоба та птиця.Другий етап колективізації відрізнявся певними маневрами сталінської влади. Щоб підтримати прибічників колективізації (здебільшого це була сільська біднота, для якої колективізація була шансом поліпшити своє становище за рахунок інших чи зробити кар'єру на радянській і партійній роботі), на селі утворювали машинно-тракторні станції (МТС). Вони не тільки здійснювали технічну допомогу колгоспам, а фактично взяли під політичний контроль процеси, які відбувалися на селі. Цей етап колективізації вже не зачіпав присадибну ділянку селян, худобу й птицю, які були чітко регламентовані. До кінця 1932 року в Україні були об'єднані близько 70% селянських господарств, що володіли 80% посівних площ.Отже, наслідки колективізації по-сталінськи були жахливими. Примусові методи, накладена на колгоспи безрозмірна продрозкладка, жорстка регламентація їхньої господарської діяльності тощо призвели до глибокої деградації продуктивних сил села. Рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів'я худоби вдалося остаточно перевищити лише в 50-х роках. Сумним наслідком суцільної колективізації стала ліквідація економічної самостійності селянства. Фактично відбулося нове закріпачення селян, знищення найбільш вправної і працьовитої верстви селянства; у решти зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці, атрофувалося почуття господаря.Поневолення останнього відносно незалежного класу — селянства — сприяло остаточному утвердженню вже не тоталітарного режиму, а тоталітарно-бюрократичного ладу. Контроль держави за громадянами став всеохоплюючим.Другий комуністичний штурм, як і перший, призвів до повної дезорганізації народного господарства, що досягла найвищої точки в 1933 p., а також до замаскованої громадянської війни. Ця війна набула своєрідної форми полювання тоталітарної держави на "ворогів народу". Це була справжня війна, бо чисельність жертв у ній вимірювалася мільйонами.Одним із найжахливіших наслідків сталінської колективізації став голодомор 1932—1933 pp. Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років,, історія України не знає. І якби не суспільні зміни, які сталися з розпадом СРСР та зі здобуттям Україною незалежності, ми і досі жили б здогадками про страшні події 33-го, що ніде не зафіксовано офіційними джерелами, а передавалося про них лише з уст в уста свідками того геноциду, яких з кожним роком ставало дедалі менше і менше.
36. Проаналізуйте причини, масштаби і наслідки голодомору 1932-1933 рр. в Україні.Голодомо́р 1932—1933 років — масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод 1932—1933 років, що призвів до багатомільйоних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селянУ 1930 році генсек ЦК ВКП(б) Йосип Сталін дав поштовх новій хвилі колективізації в СРСР. У квітні того року було прийнято Закон про хлібозаготівлі, згідно з яким колгоспи мусили здавати державі від третини до чверті зібраного збіжжя. Тим часом, внаслідок Великої депресії ціни на сільськогосподарську продукцію на Заході стрімко впали. Радянський Союз став на порозі економічної кризи, адже довгострокових позик йому ніхто не давав, вимагаючи визнати за собою борги Російської імперії. Щоб заробити валюту, було вирішено збільшити обсяги продажу зерна, внаслідок чого хлібозаготівельні плани різко і невмотивовано зростали, з колгоспів забирався майже весь урожай, що мотивувало селян відмовлятися від праці на землі, і породило масову неконтрольовану урбанізацію. Для боротьби з цим явищем в грудні 1932 року було в СРСР було запроваджено внутрішні паспорти.На фоні цього, продовольче становище українських сіл ставало все важчим. Внаслідок хлібозаготівель з урожаю 1931 року, що затяглися до весни 1932, в певних сільських районах України почався голод, внаслідок якого загинуло близько 150 тисяч селян. Він тривав до того часу, поки визрів урожай 1932 року.Дослідження Станіслава Кульчицького на базі розсекречених даних перепису 1937 року та демографічної статистики вказують на те, що населення УРСР за переписом 1937 року становило 28 388 тисяч, за переписом 1926 року — 28 926 тисяч осіб, тобто за 10 років воно скоротилося на 538 тисяч. З підрахунку втрат від голоду потрібно виключити очікувану природну смертність 1933 року. Для цього найкраще вважати її рівною середньому арифметичному від показників смертності за 1927—1930 роки, тобто, в середньому, 524 тисяч осіб на рік. Виходячи з відкоректованої народжуваності у 1933 році (621 тисяч), одержуємо нормальний приріст за цей рік в 97 тисяч людей. Цей приріст п'ятикратно менший, ніж у попередні роки.Потрібно також врахувати сальдо міграційного балансу, яке становить 3 мільйони 238 тисяч осіб. Цю цифру можна вважати прямими втратами від голоду 1933 року. Вона увібрала в себе неточності в державному обліку природного і особливо механічного руху населення. Деякі історики відмовляються враховувати міжреспубліканське міграційне сальдо, вважаючи його непевною величиною.Найбільш постраждали від голоду території теперішніх Полтавської, Сумської, Харківської, Черкаської, Київської, Житомирської областей. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. Голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався у тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де жили українці.
37. Проаналізуйте місце в політичній системі радянської України КП(б)У за Конституцією 1937 р. Соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися в СРСР у 20-30-х роках, правляча більшовицька партія розглядала як процес соціалістичного будівництва. Успішне виконання другої п'ятирічки мало утвердити основи соціалізму в СРСР. На це вказувалося в матеріалах XVII з'їзду ВКП(б), що відбувся у 1934 р. Було створено Конституційну комісію для вироблення нового Основного Закону, котрий мав закріпити «перемогу соціалізму в СРСР». У підготовленому комісією документі СРСР визначався як «союзна держава, створена на основі добровільного об'єднання рівноправних радянських соціалістичних республік». Конституція скасувала всі поширювані на деякі категорії населення обмеження в правах. Вибори до рад мали бути загальними, прямими й рівними при таємному голосуванні. Оголошувалася також недоторканність особи й житла, таємниця листування, свобода слова, друку, зборів.На основі Конституції СРСР, прийнятої VIII надзвичайним з'їздом рад СРСР 5 грудня 1936 р., були вироблені конституції союзних республік, у тому числі й України. Надзвичайний XIV Всеукраїнський з'їзд рад 30 січня 1937 р. затвердив нову Конституцію республіки, яка офіційно тепер називалась Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Конституція УРСР декларувала добровільність об'єднання України з іншими республіками в Радянський Союз. Найвищим органом державної влади УРСР стала Верховна Рада, а в період між її сесіями Президія. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади оголошувалася Рада Народних Комісарів (РНК).Демократичні положення Основного Закону УРСР в умовах однопартійної тоталітарної диктатури не були наповнені реальним змістом. Конституція УРСР 1937 р., як і Конституція СРСР 1936 р., залишалася не підтвердженою практикою життя декларацією. СРСР був жорстко централізованою, унітарною державою, а союзні республіки в ньому не мали ніякої автономії. З союзного центру - Москви - тягнулися нитки управління практично всіма сферами економічного, соціального й політичного життя України. Тоталітарний режим виключав будь-які прояви незалежного від держави громадсько-політичного життя, виховуючи в широких масах подвійну мораль, формуючи байдужість і соціальну пасивність.
38. Проаналізуйте соціально-психологічні наслідки терору 30-х рр. ХХ століття. Висловіть власне ставлення до тих подій. Ста́линские репре́ссии — массовые репрессии, начавшиеся в СССР в конце 1920-х и проходившие до 1950-х годов включительно, и обычно связываемые с именем И. В. Сталина, фактического руководителя государства в этот период. Многие исследователи относят к жертвам сталинских репрессий осуждённых по ст. 58 УК РСФСР 1926 года («контрреволюционные преступления»), а также жертв раскулачивания (начало 1930-х гг.) и депортаций народов.
Политические репрессии проводились не только по социальному признаку (не только против бывших полицейских, жандармов, чиновников царского правительства, священников, а также бывших помещиков и предпринимателей), но и по признаку "ментальности" (см. подкулачник). Часть дел о политических преступлениях были построены на фальсифицированных обвинениях ((«Дело лицеистов», Шахтинское дело).С началом коллективизации сельского хозяйства и индустриализации в конце 1920-х — начале 1930-х годов, а также укреплением личной власти Сталина репрессии приобрели массовый характер. Особенного размаха они достигли в 1937—1938 годы (Большой террор[5]), когда органами НКВД было арестовано 1,58 млн человек и приговорено к расстрелу 682 тыс. человек (часть приговоров была вынесена по уголовным статьям)[6].
39. Проаналізуйте зміни в соціальному складі населення України в 1929-1938 рр. та установіть, наслідком яких процесів вони стали. Соціально-економічні перетворення у роки перших п'ятирічок значно вплинули на склад населення України. Найдинамічніше розвивався робітничий клас. Якщо у 1926 р. на кожні сто чоловік припадало менше двох промислових робітників, то в 1939 р.— більше шести. Українська промисловість поповнювалася головним чином вихідцями з України. Разом з тим робітничий клас України залишався багатонаціональним. В його складі зросла кількість росіян, білорусів, татар, представників інших національностей СРСР. Особливо це було характерно для Донецько-Придніпровського економічного району. Як і до революції, рівень концентрації промислових робітників був найвищим на великих підприємствах важкої індустрії. У середині 1920-х pp. найчисельніший загін робітників становили шахтарі, за ними йшли цукровики, машинобудівники і металурги. А під час індустріалізації перше місце посіли робітники машинобудівної промисловості, шахтарі залишилися на другому, а металурги перейшли на третє місце. Порівняно з дореволюційним періодом питома вага жінок у складі робітничого класу потроїлася і в другій половині 30-х pp. 30 % робітників становили жінки. Держава цілеспрямовано розширяла масштаби жіночої праці у народному господарстві, зокрема у важкій індустрії. Жінки дістали можливість опанувати професіями, які раніше вважалися суто чоловічими. Таким чином держава нібито намагалася розв'язати «жіноче питання», утвердити рівноправне становище жінки в матеріальному виробництві, у суспільно-політичному житті та в сім'ї. Проте головним був інший фактор: можливість скористатися додатковим ресурсом робочої сили. Жінки також були заінтересовані в тому, щоб працювати. Заробітна плата була настільки низькою, що чоловік не міг прогодувати родину сам. Збільшення кількості працюючих в сім'ї якоюсь мірою поліпшувало становище. У роки першої п'ятирічки робітничий клас поповнювався передусім за рахунок селян, які покидали рідну домівку, рятуючись від колективізації, репресій і голоду. У другій п'ятирічці темпи зростання робітничого класу істотно загальмувалися. При цьому на заводи в основному йшли працювати вихідці з робітничого середовища, кустарі та ремісники. Запровадження під час голоду 1932 — 1933 pp. системи внутрішніх паспортів (з фіксацією соціального походження людини, її національності та місця проживання) значно обмежило міграцію з села. Паспортизація охоплювала виключно жителів міст та новобудов. Здавалося б, такі дискримінаційні заходи, як реєстрація соціального походження (яке істотно впливало на життя і кар'єру), «п'ята графа» (національність) або прописка, порушували громадянські права тільки тих, кому видавали паспорт. Але безпаспортні колгоспники та робітники радгоспів опинилися у ще гіршому становищі. Відсутність паспорта перетворювала працю сільських жителів на підневільну, примусову, прив'язувала їх до землі, тому що працювати у місті без цього документа стало неможливо. Потреби зростаючої промисловості у робочій силі (особливо для новобудов у віддалених регіонах СРСР) задовольнялися завдяки організованому набору — вербуванню. Оргнабір, служба в армії та навчання на робфаці для селян стали єдино можливими шляхами переселення в місто. Зрозуміло, що цим користувалася лише молодь. За своїм становищем у виробництві колгоспники майже зрівнялися з робітниками і службовцями. Вони стали так само залежні від держави, як і робітники, однак не мали гарантованого мінімуму заробітної плати. Держава не могла обійтися без величезного адміністративно-командного апарату та службовців, які мали його обслуговувати. До категорії службовців була віднесена й інтелігенція. Внаслідок заборони приватного підприємництва майже зовсім зникли так звані «особи вільних професій». Чисельність службовців зростала швидше, ніж робітничого класу. У 1928 р. в Україні налічувалося 1 770 тис. робітників і 549 тис. службовців. Перед війною кількість робітників зросла до 4 578 тис, а службовців — майже до 2 млн. чоловік.
40. Порівняйте політику Польщі, Румунії, Чехословаччини стосовно населення західноукраїнських земель, що входили до їх складу в 1920-1930-х рр. Населені українцями землі у складі Польщі, що становили чверть території держави, залишилися в таких самих соціально-економічних умовах, що й у складі Австро-Угорщини. Тобто вони були слаборозвинутими аграрними окраїнами, які поставляли центральним регіонам Польщі дешеву сировину, натомість купуючи дорогі готові товари. Основними проблемами в сільському господарстві залишались перенаселеність сіл та мізерні земельні наділи. Для вирішення цієї проблеми уряд здійснив розділ великих поміщицьких маєтків, однак українських селян ця реформа майже не торкнулась, оскільки цю землю в першу чергу отримали польські селяни та польські переселенці в Східну Галичину та інші українські землі.
Значних розмірів набували тут і національні утиски. Українці не мали можливості у Польській державі обіймати адміністративні посади в державних установах, офіцерські посади в армії. Польський уряд усіляко гальмував розвиток народної освіти у Східній Галичині. Якщо 1912 р. у Західній Україні працювали 3622 українські початкові школи, то в 1930-ті — тільки кілька сотень. Ще в гіршому становищі була середня освіта. Зі 138 загальноосвітніх шкіл 1939 р. працювали тільки 5 українських державних, у яких навчалося 2050 учнів і 18 приватних з 3571 учнем. Можливості українців навчатися у вищих навчальних закладах були мізерними, оскільки в них встановлювалась дуже висока плата за навчання.Українці через таку політику польського уряду залишались до нього в опозиції. Свої права і свободи вони захищали легальними і нелегальними методами. Галицькі українці мали неабиякий досвід політичної самоорганізації, що виявилося в існуванні в краї 12 українських політичних партій, які становили собою суцільний партійний спектр.Ще гіршим, ніж у Польщі, було становище українського населення в Румунії. Румунський уряд, активно дотримуючись політики денацифікації українців, закрив до 1927 р. всі українські школи і навіть відмовився визнати українців нацією, їх називали «громадянами румунського походження, які забули рідну мову». До 1927 р. всі залишки колишніх прав Буковини, якою вона користувалася під владою Австро-Угорщини (представництво в Парламенті, широке місцеве самоврядування, система українського шкільництва тощо), були ліквідовані.Не в кращому стані знаходилась і економіка українських земель у складі Румунії. Буковина, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії залишалися відсталими окраїнами Румунії. Буковинська промисловість була напівкустарною. Аграрна реформа, проведена в Румунії, не вирішила проблеми малоземелля українських селян, оскільки мала відкритий шовіністичний характер. Так, близько 5 тис. га землі, вилученої у поміщиків, було в Буковині відведено в колонізаційний фонд. Ці землі отримали румунські переселенці.На тлі досить активного політичного життя Галичини на окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності політичних партій та громадських організацій. 1918—1928 рр. в Румунії діяв військовий стан і легальна політична діяльність була заборонена. У підпіллі працювали нечисленні комуністичні групи, що входили до складу румунської комуністичної партії.Антирумунське Татарбунарське повстання 1924 р. змусило уряд дещо послабити адміністративний тиск. 1928—1938 рр. в Румунії був період відносно ліберального правління, що сприяло легалізації політичних партій.У період революції в Україні, знаходячись під загрозою угорської окупації, жителі Закарпаття добровільно приєдналися до Чехословаччиниза умови надання краю автономії. Хоча чехословацький уряд не виконав своїх зобов'язань щодо забезпечення автономії Закарпатської України, корінне населення краю не відчувало такої сильної дискримінації, як у складі Румунії та Польщі. Однак питання про автономію завжди призводило до зростання напруження між Прагою та Закарпаттям.Прагнучи модернізувати всі регіони своєї держави, центральний уряд намагався підняти рівень життя в Закарпатті. У 1920-ті рр. були поділені великі маєтки угорських поміщиків і близько 35 тис. селянських господарств отримали додаткові ділянки, кожний розміром більше двох акрів. Разючим контрастом у порівнянні з Польщею і Румунією була та обставина, що чеський уряд у свої території, населені українцями, вкладав більше коштів, ніж вилучав. Але цих інвестицій було недостатньо, щоб якось поліпшити життя в регіоні. Він за своїм економічним характером залишався суто аграрним і слабо розвинутим у промисловому відношенні.
41. Охарактеризуйте економічне, політичне та культурне становище українських земель у складі Польщі в 1921-1938 рр.Асиміляторська політика Польщі на західноукраїнських землях, тобто полонізація, насамперед позначилася на стані народної освіти. Під тиском націонал-демократів польський сейм у 1924 р. прийняв закон про переведення українських народних шкіл на навчання двома мовами. Згідно з ним у двомовних школах історія і географія викладалися польською мовою, вивчення польської мови стало обов'язковим. У багатьох випадках учителів-українців заміняли вчителями-поляками. Оскільки вони не володіли українською, то й інші предмети також викладалися польською мовою. Таким чином, двомовні школи поступово полонізувалися. У 1921 — 1922 pp. у Східній Галичині українських і польських народних шкіл було майже порівну — понад 2 тис. У 1937 — 1938 pp. кількість українських шкіл зменшилася до 360, натомість з'явилося понад 2000 тис. двомовних шкіл. Кількість шкіл з польською мовою навчання залишалася майже без змін. Тобто двомовні школи створювалися майже виключно на базі українських. Ліквідація українських шкіл на Волині відбувалася ще швидше. Якщо тут у 1922 — 1923 pp. діяло близько 400 українських шкіл, то у 1937 — 1938 pp. їх залишилося лише 8. Разом з тим польських та двомовних значно побільшало. Через уповільнений розвиток шкільної мережі і переведення шкільних закладів на польську мову навчання чимало українських дітей не могли вчитися. У результаті зростала неписьменність. Так, у 30-х pp. більша частина українського населення Волинського воєводства була неписьменною. Міжнародне співтовариство анексію Східної Галичини тривалий час не визнавало. Нарешті у березні 1923 р. Рада послів держав Антанти визнала приналежність цієї території Польщі. Польська влада дедалі активніше почала проводити політику національно-культурної асиміляції українців.Міжвоєнну Польщу не можна назвати розвинутою країною. Та економічна занедбаність західноукраїнських земель була особливо вражаючою. Основою промисловості залишалися сировинні галузі — нафтова і лісова, а також переробка сільськогосподарської та мінеральної сировини. За даними перепису 1931 p., більшість найманих робітників працювали у сільському господарстві. Підприємства належали в основному польському або іноземному капіталу. Позиції українців були сильні тільки в кооперації. У 1929 р. Польща потрапила під руйнівний вплив світової економічної кризи. Реальна заробітна плата робітників й до кризи не досягнула рівня передвоєнного часу. Криза спричинила дальше падіння рівня життя. Становище робітників ще більш ускладнилося внаслідок безробіття. Воно набуло на початку 1930-х pp. катастрофічних розмірів. На селі становище було зовсім тяжким. Чимало селян гостро відчували земельний голод. Змушені господарювати на невеличких клаптиках землі, селяни не могли використовувати машини і передову агротехніку. Більшість господарств була нерентабельною. Держава обкладала їх непосильними податками. Тому частина мешканців села, які шукали для себе кращої долі і землі, мігрувала до Канади, Сполучений Штатів Америки, і навіть до Аргентини.Щоб спинити здійснювану державою полонізацію освіти, громадськість Західної України почала розбудовувати мережу приватних українських шкіл. Товариство «Рідна шкода», яке, підтримувало УНДО і фінансувало українські кооперативи, створило до кінця 1930-х pp. 41 народну школу, кілька гімназій та ліцеїв. На пожертвування української громади «Рідна школа» видавала шкільні підручники і посібники, педагогічний журнал. Вона заснувала сотні шкільних бібліотек. Без дозволу польського уряду у Львові було створено два заклади вищої освіти — український університет і вищу політехнічну школу. У цих нелегальних закладах почали працювати вчені, які втратили роботу після скасування українських кафедр у Львівському університеті. Студенти одержували дипломи, які були визнані в Чехословаччині. Це давало їм можливість продовжувати навчання за кордоном. Львівський нелегальний університет діяв з 1921 р. до 1925 р.У літературному житті українських земель помітну роль відігравав львівський журнал «Літературно-науковий вісник» (з 1933 р.— «Вісник»). У ньому гуртувалися найвизначніші митці-літератори — В. Стефаник, М. Черемшина, Ю. Липа, Є. Маланюк, У. Самчук та ін. Першим великим успіхом У. Самчука стала автобіографічна трилогія «Волинь», в якій майстерно зображалося життя українського села і молодої селянської інтелігенції в роки Першої світової війни.
42. Визначте роль пакту Молотова - Ріббентропа в політичній історії України в кінці 30-х - на початку 40-х рр. ХХ ст.Секретним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі. Протокол складався з короткої преамбули і наступних чотирьох пунктів:
-У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є межею сфер інтересів Німеччини і СРСР. При цьому інтереси Литви щодо Віленської області визнаються обома сторонами.
-У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нарви, Вісли і Сяну. Питання, чи є у взаємних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з'ясованим лише протягом подальшого політичного розвитку…
-Стосовно Південно-Східної Європи з радянської сторони підкреслюється зацікавленість СРСР у Бесарабії. З німецької сторони заявляється про її повну політичну незацікавленість у цих областях.
-Цей протокол зберігатиметься обома сторонами в суворій таємниці.
43. Охарактеризуйте процес утворення Організації українських націоналістів (ОУН), її діяльність напередодні Другої світової війни. После появления в 1921 году УВО на территории Галиции начала разрастаться сеть националистических организаций, а в 1926 году ряд молодёжных организаций объединился в Союз украинской националистической молодёжи (СУНМ). Появились такие организации, как «Группа украинской национальной молодёжи», «Украинское национальное объединение», «Союз освобождения Украины», «Союз украинских фашистов». Последние три группы в ноябре 1925 года организовались в Лига украинских националистов (ЛУН) под руководством Миколы Сциборского. Дальнейшими интеграционными проявлениями было возникновение Союза организаций украинских националистов (июль 1927) и Союза украинских националистов. Проведённые в 1927—1928 годах конференции украинских националистов (берлинская и пражская) стали организационной предпосылкой к созданию Первым Конгрессом украинских националистов (28 января — 3 февраля) 1929 года Организации украинских националистов на основе УВО и упомянутых выше объединений. Руководящей структурой ОУН стало Руководство (Провид) Украинских Националистов (ПУН), возглавляемый Е.Коновальцем.Согласно решениям того же Конгресса, УВО сохраняла свою формальную организационную самостоятельность и свой печатный орган «Сурма» (укр. Труба). С этого момента вся «боевая работа» (террористическая активность) должна была вестись только от лица УВО и её руководства, «дабы не чернить репутации ОУН как чисто политической организации».Статус ОУН был подтверждён на конференции руководства ОУН-УВО в Праге (июнь 1930). Коновалец принял решение о том, что УВО остается вооружённым отрядом ОУН, и формально независимо от ОУН (на деле руководили УВО и ОУН одни и те же лица.) Попытка Е.Коновальца организовать легальную политическую организацию для украинских националистов в Польше посредством организации ОУН оказалась неудачной — молодое поколение националистов, пришедших в ОУН в 1929 году, превратило её в расширенную версию УВО. В каждом легальном действии они видели признак «предательства нации»[3].В середине 1932 года завершился процесс объединения УВО и ОУН, в результате которого УВО из самостоятельной организации была переформирована в номинально автономную военную референтуру — отдел ОУН.После нападения Германии 1 сентября 1939 года на Польшу ОУН одобрительно встретила германскую армию. Боевики ОУН оказывали значительную помощь в наведении германской авиации — подавали визуальные сигналы. Проводились нападения на мелкие отступающие польские подразделения[16]. В составе вермахта действовало «вспомогательное подразделение горных крестьян» (нем. Bergbauernhilfe, Украинский легион)[17], сформированное из карпатских украинцев во главе с полковником Романом Сушко, которое называлось по-украински «Вiйськовi Вiддiли Нацiоналiстiв» (с выглядевшей аналогично немецкой аббревиатурой ВВН)[18]. Отряды ОУН не оказали какого-либо значимого влияния на ход польской кампании вермахта[19]. Как писал участник событий Кость Панкивский, «Быстрое продвижение немцев и ещё больше выступление Советов не дали времени развернуться планам повстанцев, так что только в некоторых местах на Днестре на Гуцульщине дошло до выступлений»[19].13 августа 1940 года после длительных и безуспешных бумажных попыток привлечь «отступников и раскольников» к ответственности, ПУН издал призыв ко всем националистам «отмежеваться от диверсии Бандеры». В Кракове прошло несколько заседаний Революционного Трибунала, организованного ПУН, где стороны вновь обменялись взаимными обвинениями в предательстве целей и задач организации. Итогом стало заочное осуждение Бандеры на смертную казнь, которая сразу же была заменена исключением его из ОУН. Впрочем, Мельник «разрешил Бандере смыть с себя позор раскаянием и борьбой в антибольшевистском подполье». Конец лета — начало осени 1940 принято считать периодом фактического окончания процесса деления ОУН на ОУН под руководством Бандеры (ОУН-б) и ОУН под руководством Мельника (ОУН-м).Одновременно с этим на территории Генерал-губернаторства шло активное обучение членов ОУН-Р военному и диверсионному делу. Среди экзаменаторов были Р.Шухевич и Я. Стецько, для наиболее «перспективных» действовали штабные и специальные курсы в Кракове. При поддержке абвера проводились тактические учения с боевыми стрельбами. На территории Украинской ССР члены ОУН-Р собирали информацию о расположении воинских частей и складов РККА, а также подробную информацию о комсоставе РККА. Информация, полученная в августе 1940 года НКВД от перехваченного связного ОУН-Р из Кракова, опять сорвала запланированное на осень восстание. Зимой 1940—1941 года подготовка членов ОУН-Р на территории Генерал-губернаторства продолжалась в ещё большем объёме. Спецподготовку по диверсионной работе в абверовских лагерях Закопане, Крыныци, Команчи проходило несколько сотен бандеровцев.
С началом нападения Германии на СССР боевики и сторонники ОУН развернули широкую диверсионную и саботажную деятельность в тылах РККА. В ряде городов и населённых пунктов были инициированы вооружённые выступления. Продвигавшиеся в передовых эшелонах немецких войск сторонники обеих ОУН — т. н. походные группы ОУН при занятии населённых пунктов организовывали в них новую администрацию и структуры управления, в том числе украинскую милицию.В 1942 году членами ОУН(м) был несанкционированно сформирован ряд отрядов под наименованием «Фронт Украинской Революции» (ФУР), которые проводили ограниченные акции, направленные против немецкой администрации.Весной 1943 года деятельность обеих ОУН активизировалась — ОУН(м) приняла активное участие в наборе добровольцев СС-Галиция в Генерал-губернаторстве, а ОУН(б) организовала УПА в Генеральном округе Волынь-Подол. Тогда же ОУН(б) перешла к активной ликвидации сторонников ОУН(м) на подконтрольных территориях и добилась значительных успехов.В то же время на территории Генерал-губернаторства сторонники ОУН(м) имели значительную поддержку и там отношения между организациями имели просто напряжённый характер.По завершении Второй мировой войны в Европе оба лидера своих ОУН оказались в зоне оккупации западных союзников, а к концу 1945 — в сфере интересов спецслужб западных стран. Особую активность, как и ранее, проявила ОУН(б). С официальным началом холодной войны в 1947 году их активность в эмигрантской среде, при поддержке разведок США и Великобритании, возросла, в то время как активность на территории Украины и Польши усилиями служб безопасности СССР и Польши подходила к концу. Попытки ОУН наладить связь с исчезающим за железным занавесом подпольем потерпела неудачу — из 19 сброшенных в 1952 году связных 18 попали в МГБ. В то же время ещё с 1946 года в самой ОУН(б) назревал внутренний раскол между «ортодоксами» во главе с Бандерой и «реформистами», представленными Зиновием Матлой и Львом Ребетом, — который фактически оформляется в 1956. В 1956 году из ОУН(б) выделилась третья ОУН, возглавляемая Зиновием Матлой и Львом Ребетом и получившая название «Заграничная ОУН», или ОУН(з) (также — из-за количества лидеров её называют «двийкари» (от «укр. двийка» — «двойка»)). ОУН(м) в то же время наладила контакты с представителями УНР и постепенно отошла от радикально-националистической основы, став право-консервативной партией. ОУН(б) эволюционировала слабо, фактически оставаясь на позициях начала 30-х годов — несмотря на это, она доминировала в националистической эмигрантской среде, в особенности США и Канады, став особенно востребованной в период пика холодной войны в первой половине 1980-х. К концу 80-х гг. XX века оба движения полулегально вернулись на Украину. Легализация обеих ОУН произошла в начале 90-х годов — причём ОУН(б) легализовалась в виде политической партии — Конгресса украинских националистов (КУН), а ОУН(м) в виде общественно-политического движения. К началу XXI века КУН имеет минимальный вес на политической арене Украины, деятельность же ОУН(м) политическими наблюдателями не отмечается.
44. Визначте обставини, що спричинили проголошення незалежності Карпатської України в 1939 р., та історичне значення цієї події для України. Після розпаду Австро-Угорської імперії закарпатські українці активно виступали за об'єднання Карпатської України з іншими українськими землями. 21 січня 1919 року на Народних Зборах («Соборі Русинів») у Хусті, де зібралося більше 400 депутатів з усього Закарпаття, було проголошено злуку Карпатської України з Українською Народною Республікою. Однак несприятлива міжнародна ситуація і критичне становище Директорії УНР внаслідок агресії більшовицької Росії, не дозволили здійснити надії закарпатських українців на возз'єднання в єдиній Українській державі.На основі рішень Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. і Тріанонського мирного договору 1920 р. Карпатська Україна увійшла до складу Чехо-Словаччини на правах автономії. Проте реальний автономний статус Карпатської України, передбачений договорами, так і не був забезпечений чехословацьким урядом. У 1920-30-х рр. українська громадськість і політичні партії на Закарпатті активно виступали за надання Карпатській Україні автономії, створення Української національної держави і возз'єднання у Соборній незалежній українській державі.
Після Мюнхенського договору чотирьох держав (30 вересня 1938 року) складне міжнародне становище Чехо-Словаччини і всезростаюча боротьба українського населення за політичні права примусили чехословацький уряд погодитися надати Карпатській Україні статус автономної республіки. 8 жовтня 1938 р. було утворено перший автономний уряд на чолі з А.Бродієм (затверджений центральною владою 11 жовтня 1938 р.). 22 листопада 1938 р. празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців.26 жовтня 1938 року А.Бродія, який намагався проводити проугорську політику, було усунуто з посади голови уряду і прем'єр-міністром Карпатської України обрано Августина Волошина. Рішенням Першого Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. значна частина Карпатської України (Ужгородський, Мукачевський і Севлюський повіти) з містами Ужгород, Мукачево і Берегово були приєднані до Угорщини. За цих умов столицю Карпатської України 10 листопада було перенесено до Хусту.
45. Визначте причини і наслідки возз'єднання західноукраїнських земель з УРСР та початок радянізації Західної України у 1939-1941 рр.Процедура приєднання західноукраїнських земель була здійснена на підставі звернення Народних зборів, що відбулися у Львові в жовтні 1939 р. П'ята позачергова сесія Верховної Ради СРСР (листопад 1939 р.) прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.Були створені шість областей — Львівська, Станіславська (згодом перейменована на Івано-Франківську), Волинська, Тернопільська, Рівненська і Дрогобицька. У серпні 1940 р. до складу України ввійшли території Північної Буковини, Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії.На західноукраїнських землях було проведено соціально-економічні заходи, які отримали назву радянізація, тобто перетворення за моделлю побудови соціалістичного суспільства в СРСР у 1930-ті pp. (індустріалізація, колективізація, «культурна революція», репресії).
Заходи радянізації
· У державній розбудові: проведення виборів до Рад; створення робітничих загонів, селянської міліції; утворення селянських комітетів,
· У сільському господарстві; конфіскація поміщицьких і монастирських земель та розподіл цих земель, а також засівного матеріалу, худоби, сільгоспзнарядь між селянами; створення колгоспів.
· У промисловості й фінансах: націоналізація великих промислових підприємств і всіх банків; створення робітничих комітетів; установлення контролю над виробництвом і розподілом продукції; запровадження 8-годинного робочого дня; укрупнення і реконструкція підприємств.
· У соціальній сфері: зміцнення системи охорони здоров'я; створення нових шкіл і навчальних закладів; створення системи соціального забезпечення.
Радянізація західноукраїнських земель супроводжувалася українізацією, що відповідало інтересам населення. «Культурна» революція передбачала утвердження радянської системи цінностей.
Перетворення, однак, здійснювалися жорсткими командно-адміністративними методами, не враховували місцевих особливостей, порушували звичний спосіб життя українців. Ліквідовувалися раніше створені структури: заборонялися політичні партії, зазнавали арештів і депортації політичні лідери, припинялася діяльність «Просвіт». Усі реформи супроводжувалися репресіями: було арештовано і вислано близько 10 % населення (службовці держапарату, місцеві комуністи, служителі церкви, підприємці, заможні селяни, значна частина інтелігенції).Входження Західної України до складу УРСР було важливою подією; нарешті західні й східні українці об'єдналися в одну державу. Поряд із позитивними змінами в економічному, соціальному й культурному житті були й негативні; репресії, терор, адміністративно-командний стиль керівництва.
47. Проаналізуйте причини поразок Червоної армії в 1941-1942 рр. У перші дні війни розгорнулася запекла танкова битва у смузі Південно-Західного фронту, в районі Луцьк — Броди — Рівне — Дубно. Підкоряючись прийнятій без урахування обстановки директиві Сталіна, що вимагала "оточити і знищити" ворожі війська, контрнаступ проти 1-ї німецької танкової групи повели вісім механізованих корпусів. Хоча ворог і зазнав певних втрат, війська фронту вже на початку липня залишилися, по суті, без танків.Таким чином, частини Червоної армії, втративши у перших прикордонних боях більшість літаків і танків, не могли вже не тільки наступати, а й успішно оборонятися. Великі маси слабо озброєних і погано керованих військ стали жертвою численних ворожих "котлів", тобто оточень. Письменник Олексій Карток, згадуючи про перші дні війни, писав: "...нічого на світі не було страшніше, ніж оточення. У результаті юрби ошалілих бійців гарячково гасали у пошуках хоч якогось виходу. Створювалося враження, що серед них зовсім немає командирів, а ті, які були, якось загубилися в загальному натовпі, що виявився раптом майже беззбройною сірошинельною масою. І всі вони дуже легко потрапляли у полон до німців".
48. Визначте, яке місце відводилося Україні в планах німецького командування. Розкрийте причини швидкої окупації України військами Німеччини (літо-осінь 1941 р.). Немаловажне місце у своїх планах німецьке командування відводило здобуттю у якнайкоротші терміни України з її родючими землями й величезними сировинними ресурсами. «Якщо ми хочемо володарювати в світі, то спершу повинні перемогти Росію», — безперестанку повторював А.Гітлер. І у своєму задумі особливу роль відводив Україні. «Якби Урал з його незліченними сировинними багатствами, Сибір з його лісами і Україна з неозорими полями стали власністю Німеччини, німці назавжди забули б, що таке злидні», — заявив він на з'їзді нацистської партії в 1936 р. Про винятково важливе місце України в завойовницьких планах нацистів фюрер підтвердив перед початком Другої світової війни: «Все, що я роблю, спрямовано проти Росії. Мені потрібна Україна!»
До кінця 1941 р. ворог окупував майже всю Україну (за винятком східних районів Харківської, Сталінської та Ворошиловоградської областей). Слабко підготовлена та погано озброєна Червона армія не витримувала натиску німецького війська. Приклади серйозного спротиву фашистам були нечисленними. У перші дні наступу німецькі частини наразилися на відчайдушний опір на лінії Луцька — Бродів — Рівного — Дубни, де з 23 по 29 червня 1941 р. велися перші на Східному фронті танкові бої. Незважаючи на настирливі атаки, протягом 5 днів стримувала наступ ворога 41-ша стрілецька дивізія у районі Рави-Руської. Значний героїзм проявили й кинуті напризволяще оборонці прикордонних застав у Сокалі, Перемишлі, Володимирі-Волинському. Але, як правило, фашисти зосереджували у ключових точках потужні сили і за рахунок цього без якихось ускладнень проривали радянську оборону.У зв'язку з нестачею зброї та боєприпасів, втрачених через недалекоглядну політику вищого державного керівництва, склалася ситуація, коли, за словами історика В.Короля, гвинтівкою у перших боях був озброєний лише один з трьох червоноармійців, а інколи один — з п'яти. До того ж, солдатам на один день активних боїв видавали тільки півтори обойми патронів, по одній кулеметній стрічці, по чотири снаряди на гармату, чого було недостатньо навіть для відбиття однієї атаки ворога. В результаті багато підрозділів і частин Червоної армії потрапляли в оточення, а тому, як правило, змушені були гинути або здаватися у ворожий полон. Зокрема, на українській території сталося найбільше з усіх відомих воєнній історії оточень, коли у середині вересня 1941 р. під Києвом німецькі війська взяли в кільце 660 тис. чол., у т. ч. 60 тис. командирів, Південно-Західного фронту. Одною з причин катастрофи став наказ Сталіна, що вимагав «за будь-яку ціну» утримувати Київ і заборонив військам фронту відступити на лівий берег Дніпра. З оточення зуміли вирватися лише окремі загони. Командувач фронтом М.Кирпонос та група генералів загинули. Подібної поразки Червона армія зазнала наприкінці травня 1942 р. під Харковом, коли в німецький полон потрапили 240 тис. чол.
49. Визначте історичне значення оборони Києва (літо-осінь 1941 р.) для подальшого перебігу подій Великої Вітчизняної війни. Битва под Киевом (Киевская стратегическая оборонительная операция) — крупномасштабное сражение Красной Армии и Вермахта в июле-сентябре 1941 в ходе Великой Отечественной войны. С немецкой стороны в сражении участвовала группа армий «Юг» под командованием фельдмаршала Рундштедта, а также 2-я танковая группа и 2-я армия из группы армий «Центр», с советской — войска Юго-Западного фронта под командованием генерала-полковника М. П. Кирпоноса в составе пяти общевойсковых армий и Пинской флотилии под командованием контр-адмирала Д. Д. Рогачёва, под общим руководством Маршала Советского Союза С. М. Будённого.
Поражение Юго-Западного фронта открыло противнику дорогу на Восточную Украину, в Приазовье и Донбасс (см. карту). В тяжелое положение попали силы Южного Фронта РККА:
— 8 октября в Приазовье была окружена и погибла 18-я армия Южного фронта;
— 16 октября был оставлен врагу Одесский оборонительный район;
— 17 октября занят Донбасс (пал Таганрог);
— 25 октября захвачен Харьков;
— 2 ноября — занят Крым и блокирован Севастополь;
— 30 ноября — силы группы армий «Юг» закрепились на рубеже Миус-фронта.
С другой стороны, отвлечение 2-й танковой группы Вермахта с центрального направление на юг замедлило продвижение группы армий «Центр» и позволило советскому командованию подготовиться к обороне Москвы.
50. Охарактеризуйте нацистський "новий порядок" в Україні та опір йому. Захопивши Україну, нацисти, перш за все, знищили її цілісність. Територія України була розчленована нацистами на чотири частини, підлеглі різним державам і адміністративним органам.
- Чернівецька й Ізмаїльська області були включені до складу союзника Німеччини - Румунії. Одеська область, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії нацисти об'єднали в губернаторство «Трансністрія» і також включили до складу Румунії.
- Західні землі - Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Станіславська області - на правах окремого дистрикту (округу) за назвою «Галичина» увійшли до складу окремого губернаторства, що включало також польські землі з центром у м. Кракові.
- Чернігівська, Сумська, Харківська області та Донбас як прифронтові зони безпосередньо підкорялися німецькому військовому командуванню.
- Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром у місті Рівне. Він поділявся на шість округів. Рейхскомісаром України був призначений Е. Кох.
Закарпатська Україна з 1939 р. була окупована Угорщиною.Нацисти установили на окупованих територіях жорстокий окупаційний режим. Вони перетворили Україну в німецьку колонію, що входила в «німецький життєвий простір» і стала джерелом сировини, продовольства, робочої сили для «третього рейха». 85% усіх продуктів, вивезених у роки війни зі СРСР до Німеччини, були з України. Економічний грабіж відбувався з німецькою обґрунтованістю і педантичністю. Нацистами була створена ціла система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим серед них було «Центральне товариство Сходу», що мало 30 комерційних відділів із 200 філіями в містах.
Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України в аграрно-сировинний придаток рейху, життєвий простір для колонізації представників «вищої раси». Протягом 30 років планувалося виселити 65% населення України, на «землі, що звільнилися», переселити німців, а тих місцевих жителів, які залишаться живими, поступово «онімечити».
Окупаційний режим здійснювався гестапо, військами СС, Службою безпеки (СД). Діяла також допоміжна адміністрація з місцевих жителів (бургомістри, старости, поліція). Необхідність керування окупованими територіями України вимагала великого і розгалуженого адміністративного апарату, створити який без участі місцевого населення було важко. I в нацистів знаходилися помічники - колабораціоністи (місцеві жителі, які співробітничали з окупаційною владою). Більшість із них складали ті, хто став жертвою сталінської репресивної системи, бажав помститися радянській владі. Вони йшли в окупаційні органи, поліцію, каральні підрозділи. Саме зрадники сприяли арештам і знищенню антигітлерівського підпілля в Києві, Одесі та інших містах, допомагали знаходити комуністів, радянських активістів, євреїв, прирікаючи їх на знищення; іноді колабораціоністи безпосередньо брали участь в «акціях знищення».Нацисти в ідеологічній роботі використовували як негативні приклади діяльність більшовиків проти народу України. Окупанти обіцяли провести аграрну реформу, розвивати українську культуру, повернути солдатів додому, але це були способи морально-психологічного тиску, на тлі якого жителі України оголошувалися громадянами «третього сорту», їхнє життя строго регламентувалося правилами і наказами, порушення яких призводило до концтаборів або розстрілу.Великою трагедією для України стало вивезення людей, у першу чергу молоді, на роботу в Німеччину. У 1941-1944 pp. 2,8 млн чоловік були вивезені зі СРСР у нацистське рабство і 2,4 млн із них були з України. Десятки тисяч із них загинули на чужині від виснаження, хвороб і травматизму. Частина остарбайтерів (так називали вивезених у Німеччину), боячись репресій з боку радянської влади, не повернулися на Батьківщину після завершення війни. Крім цього, і на окупованих територіях була організована примусова праця населення з метою зміцнення економічної могутності «третього рейху».Людство ніколи не забуде і не пробачить нацистам масового знищення населення. Масовий терор проти українського народу нацисти застосовували з особливою жорстокістю. Підрозділи СС знищували цілі села. В жовтні 1941 р. Україна й уся Європа «побачили свою першу Хатинь» : сіло Обухівка Полтавської області було цілком спалене, а все населення розстріляне. Під час окупації подібні варварські акції були здійснені нацистами в 250 населених пунктах України. В Україні діяли десятки «таборів смерті», існувало 50 гетто.Майже 3 тис. мирних жителів нацисти знищили в Н. Берестечку. Очевидці розповідали, що гітлерівці закопали в землю напівживих людей, над якими ще довго ворушився ґрунт. У вересні 1941 p. у Львові для масово знищення населення окупанти вперше застосували автомобілі, що стали газовими камерами, у яких жертви умертвлялись під час руху відпрацьованими газами.Гітлерівці організовували масове знищення військовополонених. У Львівському, Славутському, Кам'янець-Подільському та інших концтаборах були замучені сотні тисяч чоловік. Із 5,8 млн радянських військовополонених, що потрапили до рук нацистів, загинули близько 3,3 млн; із них майже 1,3 млн українців.Рух опору«Новий порядок», запроваджений фашистами в Україні, не міг не викликати опору місцевого населення, хоч спочатку частина українців, передусім західних, налякана комуністичними репресіями 1939—1941 pp., зустрічала німецьке військо як визволителів. Багатьом Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою, яка могла змінити статус України в Європі й допомогти їй у боротьбі проти більшовизму.Хоча німці не давали ніяких обіцянок, національно свідомі українці сподівалися на відновлення української державності. Найбільшу активність виявили діячі обох течій Організації українських націоналістів. Ще до приходу німців у багатьох містах були створені українські органи державної влади. Подекуди такі органи управління виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. У результаті співпраці між німцями та ОУН ще перед радянсько-німецькою війною було створено дві військові частини під кодовими назвами «Нахтігаль» і «Роланд». У них було близько 600 солдатів-українців. Німці збиралися використати їх для своєї загарбницької мети, а ОУН сподівалася, що вони стануть зародком майбутнього українського війська.30 червня 1941 р. у Львові ОУН(Б) організувала Українські національні збори, які без погодження з німцями проголосили Акт відновлення Української держави та сформували уряд — Українське державне правління на чолі з Ярославом Стецьком. У всьому краї відбувалися збори, маніфестації українців на підтримку відновлення української державності. Проте реакція німців на таке «самоуправство» була негативною. Вже на поч. липня 1941 р. вони заборонили діяльність Правління, заарештували його голову Я.Отецька, а також С.Бандеру та інших українських діячів. Від них вимагали відкликати Акт ЗО червня 1941 р. Однак ніхто не виявив слабкодухості. Зокрема Степан Бандера наголосив, що, віддаючи накази, «не спирався на жодні німецькі органи влади й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який мав від українців». У відповідь фашисти кинули С.Бандеру, Я.Отецька та деяких інших провідних членів націоналістичного руху до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували майже до кінця війни. Вся мережа бандерівських організацій, керівництво якою перебрав Микола Лебедь, змушена була перейти в підпілля.З поширенням повстанського руху в Україні УПА розділилася на кілька груп: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття), УПА-Піддень (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити через наступ радянських військ (тому часом УПА Південь називали ще й УПА-Схід). Для загального керівництва було створено Головне командування УПА з Головним військовим штабом, очолюваним безстрашним борцем за волю України Романом Шухевичем. Восени 1943 р. Головне командування УПА прийняло рішення запровадити посаду Головного командира УПА, яким і став Р.Шухевич під псевдонімом Тарас Чупринка (спочатку в ранзі підполковника, а з 22 січня 1946 р. — у ранзі генерал-хорунжого). На поч. 1944 р. УПА нараховувала близько 100 тис. вояків. Це свідчило про масову підтримку її з боку українців, оскільки ніякої допомоги ззовні вона не мала.21 —25 липня 1943 р. відбувся III надзвичайний збір ОУН, який визначив головні програмні вимоги організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національної приналежності, свобода слова, друку, совісті й світогляду. Збір заявив, що ОУН бореться проти імперіалізму та проти імперій, тому має за противника як СРСР, так і нацистську Німеччину.З німецькими окупантами боролись і радянські партизани. Щоправда, наслідки першого етапу становлення партизанського руху виявилися сумними. Один з його керівників І.Старинов свідчив, що першого року війни в Україні було залишено 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. На червень 1942 р. були дані лише про 22 діючих загони. Решта розпалася або була розгромлена. Тільки наприкінці 1942 р. партизанський рух почав відроджуватися.Одночасно з кількісним збільшенням партизанських сил посилювалась і їхня бойова активність. Великого розмаху набрав партизанський рух на півночі Лівобережної України. Путивльський партизанський загін наприкінці травня 1942 р. зробив успішний напад на м. Путивль, де німці зберігали багато зброї, продовольства і військового спорядження. Тоді ж розгорнуло бойові операції проти ворога партизанське з'єднання на чолі з О.Сабуровим. Активно діяли чернігівські партизани під командуванням О.Федорова і М.Попудренка.
51. Доведіть, що фашистський окупаційний режим мав виключно негативні наслідки для України.
Територію СРСР Гітлер називав «великим пирогом», для освоєння якого необхідно, по-перше, оволодіти ним, по-друге, управляти, по-третє, експлуатувати. Дотримуючись класичної формули всіх завойовників «розділяй і владарюй», фашисти не тільки зберегли, а й значно посилили розчленування українських земель: Закарпаття ще 1939 р. було окуповане Угорщиною; Північна Буковина, Ізмаїльщина та «Трансністрія» (Задністров´я — землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі) були підпорядковані Румунії; «дистрикт Галичина» приєднувався до створеного гітлерівцями на польській території «генерального губернаторства»; на окупованій території УРСР створювався рейхскомісаріат «Україна» (339,2 тис. км2); Чернігівська, Сумська, Харківська і Ворошиловградська області УРСР та територія Криму перебували під владою воєнних властей.