Виникнення Центральної Ради

Створений М. Гру-шевським і С. Єфремовим після першої російської революції між партійний політичний блок під назвою "Товариство українських поступовців" (ТУП) був єдиною організацією всеукраїнського масштабу. Керівництво ТУП (А. Вязлов, Д. Дорошенко. А. Ніковський, Є. Чи-каленко, Ф. Штейнгель та ін.) вирішило скористатися рекомендацією Тимчасового уряду щодо створення на місцях рад об'єднаних громадських організацій як представницьких органів влади, щоб утворити за таким самим зразком раду не міського чи губернського, а всеукраїнського масштабу.

4 (17) березня, тобто водночас із Київською Радою об'єднаних громадських організацій, постала Українська Центральна Рада. Крім керівництва ТУП, до неї ввійшли представники православного духовенства, українських соціал-демократів, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, а також від наукових товариств — Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства. Останнє надало новій організації кімнату в будинку Педагогічного музею (нині — Будинок вчителя) на вул. Володимирській. Центральна Рада телеграмою повідомила Львова і Корейського про своє утворення. У телеграмі висловлювалася надія на те, що "у вільній Росії задоволено буде всі законні права українського народу".

Майже водночас депутація представників від петроградських осередків ТУПу, студентства і членів Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів зустрілася з головою Тимчасового уряду і передала йому вимоги української громадськості, для задоволення яких не слід було чекати скликання Установчих Зборів. Серед них були такі: призначення в українські губернії на всі адміністративні посади осіб, знайомих з краєм і мовою місцевого населення; призначення на губернських комісар/в українців; утворення при Тимчасовому уряді комісара в українських справах. Наголошувалося також на необхідності переведення народних шкіл на українську мову викладання, поступової українізації вищої школи, сприяння друкові літератури українською мовою, повернення прав греко-уніатській церкві. Львов зазначив, що уряд принципово не заперечує проти запропонованих пропозицій.

ТУП, що вийшов із підпілля, й новоутворена Центральна Рада відразу перетворилися на помітний чинник політичного життя України. Київський губернський комісар М. Суковкін, який раніше був цілковито байдужий до українського національного руху, став співробітничати з Центральною Радою в усіх питаннях. Київський губернський комітет об'єднаних громадських організацій складався майже винятково з українців.

Головою Центральної Ради за пропозицією Д. Антоновича заочно обрали лідера всеукраїнського руху за націоналісте відродження професора Грушевського. Він ще не встиг повернутися з останнього місця заслання.

Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934) народився в м. Холмі, де його батько учителював у гімназії. У 20 років став студентом історико-філологічного факультету. Активна діяльність у Київській громаді не перешкодила йому навчатися в університеті й одночасно провадити наукову роботу на кафедрі професора В. Б. Антоновича. Після закінчення університету був залишений на кафедрі для підготовки до професорського звання. У віці 28 років зайняв кафедру історії у Львівському університеті. Перебуваючи в Австро-Угорщині, Грушевський продовжував громадсько-політичну діяльність, яка за умов конституційного ладу давала незрівнянно вагоміші результати для українського національного відродження, ніж у самодержавній Росії. Разом із тим плідно працював над фундаментальною багатотомною "Історією України-Руси" й показав себе як талановитий організатор науки на чолі Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. У 1908 р. Михайло Сергійович повернувся до Києва й став одним із керівників Товариства українських поступовців. Коли почалася світова війна, його вислали спочатку в Симбірськ, потім у Казань і, нарешті, в Москву. Із заслання він повернувся

12 березня й енергійно заходився коло розгортання діяльності Центральної Ради.

Як і в Росії, в Україні добре пам'ятали досвід революції 1905 р. Відразу після повалення самодержавства почалася стихійна організація робітничих, а згодом і солдатських Рад. 2 березня робітнича Рада постала в Харкові, 3 — у Києві, 4 — у Катеринославі й Кременчуці, 5 — в Луганську і Полтаві. У деяких містах утворювалися об'єднані Ради. Зокрема, Бахмутська Рада робітничих і солдатських депутатів, а також Одеська Рада робітничих депутатів та представників армії й флоту провели свої установчі збори 6 березня. У Краматорську й Ходоркові почали діяти об'єднані Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів.

Робітничий клас одночасно організувався й по лінії професійних спілок та фабрично-заводських комітетів. Профспілки з'явилися ще в 1905 р., але після поразки першої революції були розгромлені. Перші фабзавкоми стали утворюватися з березня 1917 р. Прагнучи попередити анархію на виробництві, Тимчасовий уряд 23 квітня прийняв закон "Про робітничі комітети на промислових підприємствах". У ньому визначалася сфера компетенції фабзавкомів як органів, покликаних захищати специфічні інтереси певного робітничого колективу, узгоджувалися їхні функції й права з функціями і правами адміністрації підприємства. Профспілки і фабзавкоми часто виступали ініціаторами утворення Рад робітничих депутатів або переобрання їхнього складу.