Політична свідомість: поняття, структура, функції
Політичне життя суспільства – процес і результат свідомої діяльності її соціальних субєктів - класів, націй, соціальних свідомості верств і груп, громадян і створюваних ними політичних інститутів. Свідомість внутрішньо (іманентно) притаманна діяльності людей. В традиційно марксистському розумінні політична свідомість трактується як варіант суспільної свідомості, що виникає як відображення, насамперед, соціально-економічних умов буття людей. В узвичаєній світовій традиції політична свідомість розглядається в широкому контексті як вся сукупність психічного відображення політики, як її суб'єктивний компонент, що виявляється на різних рівнях, в різноманітних ситуаціях. Проблема свідомості - одна з складних загадок філософії, що розглядає її як відображення суспільного буття, як суб'єктивний образ об'єктивного світу, відображення духовного життя людей, інтересів і уявлень різноманітних соціальних спільностей, верств, груп, класів, націй, суспільства.
Поняття політична свідомість має досить тривалу історію вживання в різноманітних галузях суспільствознавства. Однак політична свідомість спеціально розглядається в основному в межах спрямування поведінки в політології. Політична свідомість здобула особливу популярність до середини XX ст., відтоді, як виявилася обмеженість ортодоксальної по-ведіиківської течії і стало відомо, що розуміння політичної поведінки ширше, а динаміка політичних процесів вимагає уваги до незалежних змін, як політична свідомість і вся психічна сфера суб'єкту поведінки. Адже свідомість - відображення буття. Свідомість ~ вища, властива лише людині, форма відображення об'єктивної дійсності, регулювання ставлення людей до навколишньої дійсності, до самих себе і своїх засобів спілкування, що виникають і розвиваються на основі політично-перетворювальної діяльності. Політичне буття - це вся система політичного життя, політичних відносин. Політичне буття існує не тільки в свідомості, але й об'єктивно як щось дане, незалежне від волі, бажань і спрямованості окремих особистостей і соціальних спільностей. Об'єктивність буття задається об'єктивністю економічних і соціально-иолітичиих відносин та інтересів співучасників політичного процесу.
Свідомість виникає і розвивається тільки в спільній діяльності людей. Включаючись у спільну діяльність, люди виробляють відповідні уявлення, настанови, норми, що разом з їх емоційним забарвленням складають зміст свідомості як специфічної форми відображення дійсності. Політична свідомість — це відображення духовного життя людей, інтересів і сподівань різноманітних соціальних спільностей, верств, класів, націй, індивідів і суспільства. Політична свідомість - це свідомість співучасників політичного процесу, всіх сил, що борються за владу та її здійснення, реалізацію. Такий вид свідомості безпосередньо обумовлений політичним буттям. Політична свідомість неодмінно охоплює і міжгру-иові, загальнолюдські ідеї та уявлення, чия наявність обумовлена не особливостями інтересів, а універсальними інтересами людини, а також загальнодемократичними властивостями організації влади. На політичну свідомість впливають і соціально-екоиомічні, національні та культурні процеси, впливають і глибокі структурні та якісні зміни в системі суспільних, соціальпо-економічних і міжнародних відносин тощо. Ступінь впливу загальнолюдських та індивідуальних переконань і орієнтирів у політичній свідомості відображає характер політичної свідомості, тобто спроможність до сприймання чужого соціального досвіду інокультурішх цінностей і тра-1 дицій. Укладені ж в межах тільки корпоративних, локальних, групових норм і мети, політичні погляди людини - закритий тип політичної свідо-1 мості. На політичну свідомість активно виливають регіональні, демографічні, соціокультурпі та багато інших факторів.
Якщо спробувати охарактеризувати політичну свідомість народу України, то його визначає, з одного боку, досить міцна прив'язаність до демократичних цінностей, що є давньою історією, традицією, іноді з нальотом догматизму, нетерпимості до інакомислення, схильності до ав- \ торитарності, егалітаризму, орієнтації на уряд в чеканні зростання осо-бистого благополуччя та ін. З іншого боку, політична свідомість} беззастережна, іноді войовнича, заперечення досить багатьма членами суспільства соціалістичних цінностей і орієнтація на прогресивні, демократичні цінності сучасного світу. Така подвійність політичної свідомості яскраво проявляється в період політичних кампаній, процесів і явищ по формуванню в Україні органів політичної влади, обрання вищих посадових осіб та ш.
Загальна криза сучасного суспільства, неспроможність правлячих кіл України запропонувати народу справжню реальну програму подолання кризових явищ в усіх сферах суспільного життя -в політичній, економічній, соціальній, духовній, або однобокість практичних зусиль тільки на знищення соціалістичних реалій з величезними збитками для економіки, соціальної, духовної сфери змушує людей переглядати своє ставлення до реформ, скептично сприймати будь-які зусилля держави. Таке становище суспільства виявляється в політичному розшаруванні суспільства на правих, лівих, центристів та їм співчуваючих, в утворенні великої кількості політичних партій, політичних рухів, різноманітних соціальних і політичних інститутів, що часто-густо відрізняються значними та незначними відтінками політичних програм і дій. Звичайно ж, політична свідомість - сукупність поглядів і настанов, що виражають ставлення будь-якої соціальної спільності, верстви або окремого індивіда до інших суспільних спільностей, верств, класів, націй, суспільного ладу, до процесів, що відбуваються, історичного суспільного укладу, що склався і способу життя, до політичних партій, рухів, різноманітних політичних і соціальних інститутів, соціальних цінностей, традицій, норм моралі тощо.
Справді ж, формування політичної свідомості здійснюється у будь-якого, в тому числі й масового суб'єкту, або шляхом критичного осмислення соціальної дійсності, поступової раціоналізації чуттєвих уявлень людей, узагальнення наявної у них інформації, або за рахунок усвідомлення мети політичного руху, тобто приєднання до оцінок, що вже сформулювалися та норм громадянської поведінки, або шляхом емоційного залучення до віри в справедливість тих або інших політичних ідеалів.
Формування* політичної свідомості - процес усвідомлення соціальними суб'єктами реалій політичного життя, притаманних їм інтересів і ціннісних орієнтацій. Встановлюються своєрідні межі адекватного відображення політичного буття в свідомості. Якщо повніше та всебічиіше відображається в політичній свідомості- політичне життя, то повніше й глибше інтереси та ціннісні орієнтації класу, нації, соціальної групи, особи фіксують потреби суспільного прогресу. Політична свідомість неоднорідна. Пояснюється це тим, що саме суспільство - складна система, що включає всю охоплюючу державою, її структурами життєдіяльність індивідів, соціальних спільностей, верств і груп, взаємовідносин вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку. Політична свідомість і виступає як специфічна форма мислення, прояву політичних інтересів соціальних відносин верств, різноманітних груп. Але неоднорідність самих соціальних спільностей, верств, різноманітних соціальних груп ще більше урізноманітнює політичну свідомість. Ускладнення соціальної структури поглиблює різноманітність політичної свідомості.
Розвиток форм людської життєдіяльності, прогрес культури і науки постійно ускладнюють і змінюють конкретні форми свідомості та буття, роблять їх відносини різноманітними, що постійно історично змінюються. Зміст політичної свідомості визначається і національними інтересами, що в певних умовах - при зростанні кризи існуючого ладу, національної самосвідомості тощо можуть бути домінуючими над класовими. Політична свідомість не пасивно відображає політичне буття, здатна випереджати політичну практику, прогнозувати розвиток політичних процесів, чинити величезний вплив на політичне життя, а через нього -на всі сторони суспільного життя, визначати спрямування політичної діяльності соціальних спільностей та індивідів. Ось чому в практиці управління суспільними процесами дуже важливе становище політичної свідомості суспільства та окремих класів, соціальних верств і груп, досягнення згоди в політичних позиціях, сприяти формуванню такої свідомості, що найповніше відображає потреби соціального прогресу. Єдність свідомості та діяльності постійно уточнюється, корегується.
Формуючись під впливом буття, через практичні дії, свідомість активно виливає на дійсність. Відтворивши дійсність, свідомість потім переробляє відбиті події, явища, безпосередню політичну поведінку, щоб ідеально створювати такі ж цінності, що могли б служити меті задоволення потреб та інтересів. Свідомість володіє унікальною властивістю: не просто відображає дійсність, а виступає усвідомленим ставленням суб'єкту до об'єкту відображення, політичної реальності, визначає орієнтацію їх діяльності в процесі практичного вибору політичних рішень, їх політичних наслідків. Отже, свідомості притаманний творчий характер відображення. Відповідно із потребами суб'єкту, свідомість спроможна розпізнавати, оцінювати та перетворювати практичну діяльність суб'єкту.
Свідомість людини не тільки відображає світ, політичні реальності, але й творить їх, змінює їх своїми діями. Безперервність процесу суспільно-історичної практики зумовлює безперервність процесу свідомості. Суспільству необхідна не всяка діяльність, не порожній активізм, а діяльність кваліфікована, цілеспрямована, довільна, свідома. Рівнозначно суспільству необхідна не просто емпірична людська індивідуальність, а особа, що має світогляд, переконана, самостійна, яка володіє собою, має владу над діяльністю, здатна до скоєння вільних дій - вчинків, охоплені свідомістю. Суспільство не задовольняє споглядальну, бездіяльну свідомість, однаково як і безособове байдуже розуміння, так звану свідомість або «умогляд» приватного індивіда. Свідомість становить суттєву властивість діяльності особи і самої особистості. Якісність і дієвість особистості визначається повнотою тріади: діяльність, свідомість, особа.
Політична свідомість - це ідеологічне утворення, що відображає сукупність соціально-економічних та ідеологічних факторів, які закріплюється психікою людини у вигляді політичних настанов, що активно впливають на її практичну політичну діяльність. Свідомість виникає в практичній діяльності людей як необхідна умова її організації та відтворення. Найважливіша віха в розвитку людської культури - розподіл духовної та фізичної праці, відособлення виробництва свідомості як особливого духовного виробництва.
В соціологічному плані - це політична свідомість суспільства, нації, класу, групи (великої та малої, формальної та неформальної, вікової та ін.) та індивіда. Наявність і гострота глобальних проблем сучасності, прагнення людства до виживання дозволяють виділити й політичну свідомість людського суспільства.
В гносеологічному плані політична свідомість виступає на рівнях емпіричного і теоретичного, буденного і наукового, ідеологічного і соціально-психологічного.
За соціальними функціями в політичній свідомості виділяються свідомість консервативна, реформістська і революційна, практична і теоретична.
Першою ступенькою духовного відображення політичного життя служить емпірична політична свідомість, що безпосередньо фіксує практичний досвід. Його часто ототожнюють з буденним. Справді політична свідомість і практичний досвід, буденна свідомість близькі, але не тотожні. Буденна політична свідомість, як і емпірична, - це сукупність ідей, уявлень і поглядів, що виникають безпосередньо з буденної практики тієї або іншої соціальної спільності, верстви або групи людей, індивідів. Емпірична та буденна свідомість, як прийнято вважати, відображає, переважно, поверхові процеси, не проникаючи в їх суттєві характеристики. Але проявляючись як здоровий сенс, народна мудрість, свідомість і на таких рівнях володіє відомою пізнавальною цінністю, служить одним з джерел теоретичної та ідеологічної свідомості. Без буденної свідомості людина не може вступити в суспільне життя, тому що забезпечує безпосередню орієнтацію своєї діяльності и процесі практичного вибору рішення.
Емпірична і буденна політична свідомість має яскраво виражені соціально-психологічні риси: почуття, настрої, емоції, імпульсивність, гостроту сприймання політичних процесів, подій і рішень. Безпосередній зв'язок з практикою і соціально-психологічна оформленість надають політичній свідомості особливу динамічність, рухливість, гнучкість, спроможність чуйно реагувати на політичні умови, що змінюються, впливаючи надто істотно вирішально на хід політичного процесу. Особливо яскраво соціально-психологічний рівень політичної свідомості виявляється в поведінці індивідів у натовпі - стихійно нестійкої спільності людей,
дії якої часто непередбачувані та нерідко піддаються маніпулюванню з боку організованих політичних сил.
Політико-теоретична свідомість - сукупність ідей, поглядів, вчень, що виникають на основі наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів, інших елементів політичної системи суспільства і проникнення в їх суть, глибинні взаємозв'язки та суперечності, закономірності розвитку. Теоретична свідомість - стрижень політичної ідеології, що становить цілісне систематизоване, концептуальне відображення докорінних інтересів певного класу, зв'язаних з боротьбою за владу, її здійснення і захист з метою реалізації інтересів.
Масова політична свідомість
В соціології й політології дедалі ширше стали використовуватись поняття групової та масової політичної свідомості. В гру-повій свідомості відображається неоднорідність класових, національних та інших великих соціальних спільностей людей. Для політики суттєва масова свідомість, викликана до життя процесом зростання маси людей, яка бере участь в історичних подіях, що помножують та ускладнюють політичні зв'язки. Масова політична свідомість - це сукупність ідей, уявлень, в тому числі ілюзорних почуттів, настроїв, що відбивають всі сторони життя суспільства, доступні масам і здатні викликати інтерес. Маса людей як сукупність індивідів виступає носієм масової політичної свідомості. Масова свідомість - найрізноманітніші за гносеологічною і соціальною природою духовні утворення, не обмежені лише формами психіки, стосовно до сфер психології, ідеології, емоції і логіка, образи і реакція буденного і теоретичного знання, раціональні і ірраціональні уявлення та ш. Масова політична свідомість - це міжгрупова свідомість, народжена процесами масовізації в різноманітних сферах життя суспільства, в тому числі й політичній сфері. Процеси масовізації, як свідчать реальності політичного життя в сучасному суспільстві України, пояснюються, по-перше, збільшенням розмірів спільностей людей, які здійснюють одну й ту ж політичну діяльність; по-друге, значним посиленням соціальної неоднорідності спільностей, що беруть участь в масових політичних процесах; по-третє, значним ускладненням всіляких соціальних зв'язків і відносин всіх учасників політичного життя, розширенням їх міжособових і міжгрупових відносин; по-четверте, подальшим зрівнянням властивостей учасників різноманітних видів масової політичної діяльності.
Під безпосереднім впливом повсякденної суспільна думка свідомості формується суспільна думка.
Суспільна думка - становище масової свідомості, включаюче ставлення (приховане або явне) різноманітних соціальних спільностей, верств і класів, груп людей до подій та фактів соціальної дійсності. Суспільна думка реально виявляється через систему соціологічних досліджень, опитувань, волевиявлень людей у процесі виборчих кампаній, референдумів, масових мітингів, маніфестацій, зібрань, через засоби масової інформації тощо. Діючи в усіх сферах суспільного життя, суспільна думка водночас має межі, що визначаються суспільною значимістю подій, явищ, що обговорюються. Прогресивна роль суспільної думки найбільш велика при поєднанні буденної суспільної свідомості з теорією.
Масова свідомість фіксується в суспільній думці, що становить, з одного боку, політичний інститут, який бере участь у здійсненні влади, механізм прийняття рішень на всіх рівнях життя суспільства, а, з другого, - сукупне судження, що поділяється різноманітними соціальними спільностями з приводу тих або інших подій, явищ дійсності. Суспільна думка займає певну позицію, дає пораду, рекомендації, виносить рішення з різноманітних питаннь суспільно-політичного життя, регулює поведінку індивідів, спільностей і соціальних установ, підтримуючи або заперечуючи ті або інші уявлення, цінності, норми. Суспільна думка - сфера політичного змагання, суперництва, в яке втягуються економічні та політичні сили, тому що формування й відображення того, що складає його зміст, залежить від матеріальних засобів формування і розповсюдження думки і політичних засобів, що дадуть можливість визначити межі легальної суспільної думки, передумов. Характер впливу суспільної думки на політичні процеси залежить від існуючого політичного ладу. Так, в умовах тоталітаризму, авторитаризму з допомогою державних інститутів здійснюється маніпуляція масовою свідомістю і суспільна думка втрачає свій зміст. Суспільна думка як елемент функціонування політичних систем - постійно діючий фактор управління, з допомогою якого реалізуються декілька впливових функцій: експресивно-контрольне, визначальне політичне життя тих або інших спільностей; консультативна, що дає поради по пошуку оптимальних політичних дій; директивна, що виносить рішення з тих або інших питань, регулююча поведінка індивідів, соціальних спільностей і установ, що підтримує або відкидає ті або інші уявлення, цінності та норми.
Суспільна думка може бути істинною або неправдивою, ілюзорною, формується під впливом не тільки соціальііо-екопомічних і політичних факторів, але й шляхом ідеологічних засобів. Дією багатьох факторів -складом тих спільностей, що висловлюють свою думку, ступенем збігу інтересів соціальних верств і груп, характером питань, що обговорюються та проблем і визначається суспільна думка. Але сам же процес формування і функціонування суспільної думки може відбуватися стихійно. В сучасних умовах па формуванні суспільної думки відображається певний вилив з боку численних політичних партій, рухів, об'єднань, засобів масової інформації. В зв'язку з тим, що суспільна думка - важливий засіб боротьби за владу, політична історія дає немало прикладів маніпулювання і обробки його в інтересах певних політичних сил.
На формування суспільної думки дедалі більше впливають засоби масової інформації. Соціологічні дослідження показують, що абсолютна більшість населення України пріоритетними джерелами політичної інформації називають телебачення і пресу. Велика громадянська і політична відповідальність працівників засобів масової інформації за правдивість публікації, за відвернення можливих негативних впливів па суспільну думку і створення непродуманих або просто неправдивих передач і публікацій.
У політичній свідомості, суспільній думці виявляються інтереси людей і важливо досягати відомої погодженості, гармонії між суспільною думкою та свідомістю. Будь-яке політичне рішення приречено па провал, якщо вступає в конфлікт із домінуючими в суспільстві інтересами, з політичною свідомістю, що склалися. Зважуючи па можливість прояву суперечностей між суспільною думкою з тієї або іншої проблеми і здійснюваною політикою, польський соціолог Єжі Вятр відзначав, що суперечності варто усунути і, як правило, усувається з допомогою одного або двох засобів: або шляхом зміни політики, що проводиться, або шляхом ефективного виливу па суспільну думку з метою відновлення відповідності між ним і політикою. Спроби ж розв'язати суперечності силовими, насильницькими засобами здатні викликати серйозні політичні наслідки.
62.функцыиПолітична культура виконує важливі функції в політичному житті суспільства, має істотний вплив на формування і функціонування політичної організації суспільства, характер політичного режиму, виборчої системи, відносин між громадянами і владою, політичну поведінку людей. Основні функції політичної культури: визначальна, нормативно-регулююча, виховна (соціалізації), комунікативна і прогностична.
Визначальна функція політичної культури - забезпечення реалізації загальнолюдських цінностей, а також класових і національних інтересів. Для забезпечення політичного панування і реалізації економічних та інших інтересів кожний клас, соціальна спільність потребують знань про політичне життя, навики його організації та ін. Політична культура сприяє засвоєнню знань про політичне життя і перетворенню політичних відносин, зміцненню політичного панування класу тощо.
Забезпеченню тривкого та злагодженого політичного життя, політичної системи суспільства служить нормативно-регулююча функція політичної культури. Шляхом притаманних їй цінностей, ідеалів, політичних і правових норм, традицій, політична культура стверджує певну згоду в суспільстві, оптимальне функціонування політичних інститутів, встановлення погоджених взаємовідносин між класами, соціальними спільностями, націями і народностями та ін. В політичній системі українського суспільства визначальне місце займають ідеї гуманного, демократичного суспільства - національної рівності, правової держави. Величезну роль у регулюванні політичного життя відіграють політичні норми, звичайно зафіксовані в конституціях, різноманітних правових актах, статутних документах політичних партій і суспільних організацій.
Однією з найважливіших функцій політичної культури є функція виховна, або політичної соціалізації, спрямована на формування і розвиток особи як суб'єкта політичних відносин на основі цінностей і норм, відповідних інтересам і меті тих або інших класів і соціальних груп. Індивід засвоює політичну культуру суспільства, основні політичні поняття, свої права і обов'язки у ставленні до уряду і здобуває уявлення про структуру і механізми політичної системи. Важлива сторона виховної функції -пробудження соціальної активності особи.
Комунікативна функція дозволяє політичній культурі виступати засобом зв'язку громадян з політичною системою, з іншими членами суспільства наступністю політичного досвіду. Політична культура покликана забезпечити ідейно-політичні зв'язки громадян між собою і державою, наступність політичного досвіду різних генерацій, співробітництво всіх членів суспільства у вирішенні завдань національного відродження і соціального прогресу. Комунікативна функція політичної культури реалізується через систему утворення і виховання, засобів масової інформації, літературу і мистецтво та ін. Глибокі динамічні зміни в усіх сферах життя, ускладнення управління суспільними процесами об'єктивно викликали зростання інформації, життєву потребу в ній. Тому гласність - це необхідна умова найбільш повного інформування суспільства про його становище, забезпечення оптимального руху і обміну інформацією між всіма соціальними структурами і суб'єктами політичного життя. Гласність виступає також умовою прояву суспільної думки у всій його різноманітності і суперечливості, служить інструментом контролю держави з боку суспільства, громадянського виховання особи, стаючи, отже, невід'ємним компонентом демократичного процесу.
Політична культура виконує також прогностичну функцію. Знання стану політичної культури класів, соціальних верств і груп населення, притаманних їм ціннісних орієнтацій і оцінок політичного життя, діяльності органів влади, окремих політичний партій і суспільних організацій дозволяє передбачати можливі варіанти їх реакції і практичних дій в конкретних соціально-політичних 'умовах і ситуаціях. Ця функція вимагає постійного вивчення і врахування в діяльності всіх структур стану політичної свідомості і специфічних інтересів різноманітних верств і груп населення, розробки інструментарія прогнозування.
Західні політологи відзначали, що людина здатна орієнтуватися не тільки на соціальні або національні цінності та традиції, але біологічні фактори, що ставлять досить жорсткі обмеження її політичним пристрастями як суб'єкту влади (що концентровано виражає, наприклад, в расистських і фашистських теоріях і цінностях). Тому-то важливо розрізняти закриті, замкнуті, зорієнтовані тільки на власні, локальні зразки та норми, типи політичної культури, не здатні до скільки-небудь продуктивного обміну цінностями з іншими системами норм та орієнтацій, а також відкриті інокультурному досвіду та спілкуванню типи політичної культури. Закриті, відкриті та інші види й типи політичної культури формуються на основі багатоканального засвоєння людиною самої різноманітної інформації. Американські політологи Габріель Алмонд і Сідней Верба на основі аналізу різноманітних видів політичних орієнтацій вивели три «чистих типи» політичної культури: патріархальний, підданський і активістський.
Патріархальна політична культура характеризується повною відсутністю у простих людей інтересу до політичного життя. Самими близькими еквівалентами патріархальної політичної культури можна вважати політичні культури африканських племен. Підданська політична культура відрізняється сильною орієнтацією на політичну систему та результати її діяльності, але слабкою орієнтацією на активну участь в функціонуванні політичної системи.
Активістська політична культура характеризується активною зацікавленістю громадян не тільки тим, що їм дасть політична система, політичне життя, але також і тим, що вони можуть відіграти активну роль у політичному житті.
Вихідним моментом у визначенні політичної культури вважається копкретно-історичний підхід до розгляду політичної культури в її зв'язку з політичними системами і суспільно-екопомічними формаціями, що лежать в їх основі. Але це не означає, що в кожній формації існує тільки один тип політичної культури. Так же, як і форми держави бувають різноманітні, так і політичні культури бувають різними. Однак, окремі політичні культури, існуючі в одній і тій же політичній системі, можуть мати загальні риси, що дозволять визначити різновидності політичної культури, стосовно до одного, більш широкого типу. В політичній культурі виділяються й інші типи, наприклад, тип традиційної політичної культури, відповідний рабовласницькому та феодальному ладу і характеризується визнанням священного характеру влади; визнанням, що права підданого і права влади у ставленні до підданого регулюються традицій* ними нормами, що випливають із утвердження, що так «було завжди»; визнанням незмінності політичної системи та її основних норм.
Традиційна політична культура має три різновидності. Традиційна племінна культура, для якої характерні значна влада віча (народного зібрання) та істотні обмеження статусу вождя, що є вищестояща особа, але не добродій по відношенню до членів племені, що знаходяться під його владою. Традиційна теократична культура, в якій володар вважається богом або намісником бога, а його влада обмежується лише тим, як розуміється воля бога; теократична культура характерна для народів, у яких традиційна політична система створювалася пророками нових релігій. Традиційна деспотична культура, в якій ставлення підданих до володаря засноване на визнанні його абсолютної, нічим не обмеженої влади над ними; володар - пап, власник всіх підданих. Всі три різновидності культури часто взаємонереплетеипі. Елементи племінної культури поєднуються з елементами теократичної культури. Можливо, що процес виникнення деспотичної політичної культури не завершується, і тоді складається своєрідна змішана політична культура з елементами племінної та деспотичної культур. Поряд з традиційною політичною культурою добуржуазної епохи існував другий тип політичної культури -- політична культура станової демократії, в умовах якої значна частина, навіть більшість населення, повністю усунена від участі в політичній діяльності, найчастіше позбавлена будь-яких особистих прав. Політичні права і гарантії їх існували для меншості привілейованих станів. В історії існували дві різновидності політичної культури станової демократії: патриціанська культура деяких грецьких міст, республіканського Риму та деяких італійських міст Середньовіччя, а також дворянська політична культура, наприклад, в Польщі, Англії, Росії епохи пізнього Середньовіччя і раннього періоду пової історії.
Буржуазному суспільству притаманні два основних типи політичної культури: демократичний та автократичний. Демократична політична культура характеризується активністю громадян, їх включеністю в політичне життя, визнанням громадянських прав і свобод, принципу контролю громадянами діяльності уряду, визнанням політичних сил в рамках і на основі капіталістичного влаштування суспільства.
Автократична політична культура характеризується запереченням демократичної політичної культури і здійсненням сильної иекоптро-льоваиоі влади, що виключає демократичні права та свободи громадян. Такий тип політичної культури, який втілився у різноманітних мілітаристських і фашистських режимах, має дві різновидності: авторитарну і тоталітарну. Авторитарна політична культура передбачає активну участь мас, їх політичну мобілізацію та використовує ідеологію винятково у вигляді інструменту для забезпечення пасивної слухняності мас. Тоталітарна політична культура, відповідна фашистським і напівфашистським системам, об'єднує культ лідера, сильної влади з активним притягненням громадян до участі в політичному житті відповідно з принципами, встановленими лідером.
Стабільності суспільства, вірогідності прогнозів політичних процесів сприяє єдність політичної культури. Різноманітні політичні субкультури існують внаслідок соціальної різнорідності суспільства. Але субкультури можуть стати і джерелом дестабілізації суспільно-політичного життя. Не виключене, що ступінь сумісності між різноманітними субкультурами є фактором, що впливає на політичну стабільність суспільства. Однак не виключений і незбіг політичних субкультур, що веде до загублення загальнонаціональних ідеалів і втрати мети і сприяє розвитку місництва тощо. Для формування різних політичних субкультур серйозними підставами є соціально-етнічні відмінності. Навряд чи сумнівно, що політичні субкультури населення Криму, Слобожанщини, Придніпров'я і Галичини, насамперед, не співпадають якісно. Але вони просто різноманітні і зумовлені особливостями соціально-культурного і економічного розвитку регіонів. Відмінності в субкультурах відбиваються на сприйманні сучасних проблем суспільства тощо.
Взаємодія і взаємозбагачення субкультур, їх ціннісний обмін здійснюється на основі і з допомогою мови культур. Сукупність специфічних систематизованих термінів, символів, стереотипів та інших фіксуючих елементів, що володіють смисловим значенням в спеціалізованій і щоденній свідомості людей і що служать для реалізації суб'єктами політичного процесу, і є мова культури. В суспільстві духовна взаємодія суб'єктів політики, політична комунікація відбувається на базі взаємодії різноманітних мов культури. Мова культури існує не тільки в словесній формі, але й в політичних текстах (програмах, гаслах тощо), а також різноманітних матеріалізованих утвореннях: структурі політичних установ, символіці, стилі поведінки кожного суб'єкту політики, проведенні різноманітних політичних акцій, кампаній тощо. Однак, матеріалізовані політичні цінності і уявлення можуть суперечити неінституціолізованим цінностям тощо. В сучасних умовах суперечності найяскравіше виявляються в перехідних політичних процесах. Так, на початку 90-х років в Україні демократичне піднесення населення увійшло в різку невідповідність з ка-зенністю офіційної політичної мови, помпезністю будинків політичних і державних структур, чиновницьким стилем управління тощо. І принципові модифікації цінностей та ідеалів, норм політичної поведінки відбуваються також в Україні не на підвищенні групових, а загальнолюдських інтересів, посиленні між-особової довіри, зростання індивідуальної компетентності особи - учасниці політичного процесу. Все це основи підвищення справжньої демократичної політичної культури.
На відміну від держав, на десятиріччя раніше які випробували «цивілізуючий вплив капіталу», жителі України сторіччями орієнтувались здебільшого на норми общинного колективізму, що втілюють, насамперед, інтереси сім'ї, общини, стану, держави. З ранніх років людина відчувала не просто залежність, але й безумовну підпорядкованість груповим общинним інтересам. Засуджувалася і піддавалась остракізму орієнтація на власні інтереси, пошук життєвої мети в межах своєї общини, громади. Причому в XX ст. такі традиції посилювались ще і дуже жорстоким тотальним контролем держави, що виключали будь-яку активність жителя України. Ось чому в більшості регіонів люди з великими труднощами сприймали ідеї ліберальної демократії, основані на неприродних для них цінностях: поняття ринку, політичної і економічної свободи, конкуренції, моральної автономії тощо.
Мабуть, однією з найсерйозних культурних втрат, що поніс кожний українець зокрема і суспільство, є слабо розвинена індивідуальність, низький статус особистих домагань на владу і політичну участь. Позбавлені індивідуально виношених світоглядних опор громадянські і політичні уявлення більшості людей в Україні відбивають виняткову схильність до конформації, ту легковірність і рухливість, що спонукає їх до постійної переоцінки політичних принципів, образів України та інших понять. Ще не зникло серед більшості жителів України підданське спілкування і безперервна лояльність навіть не стільки до держави, скільки до моралі реальної влади (сильному лідеру, таємній агентурі служби безпеки, засобам масової інформації та ін.). І тільки в окремих колах міського населення, серед підприємців і інтелігенції відбулася деяка демократична ціннісна переорієнтація. Мабуть, саме ця вузька частина населення по суті і є тією соціальною спільністю, що виявляє соціокультурну підтримку демократичним перетворенням. Люди ж з панівними загальноколективістськими ознаками поведінки зорієнтовані скоріше на механічне, а не на усвідомлене приєднання до мети реформ, тяжіючи до участі в політичному житті, позбавлені індивідуальної відповідальності за свої вчинки. А це неминуче зміцнює показні риси батьківської турботи в діяльності держави, стає перепоною розширенню прав і свобод особистості тощо.
Зрозуміло, заідеологізованість мислення більшості населення України, що зумовлює нетерпимість до людей інакомислячих, з нетрадиційним світоглядом, загальнокультурна нерозвиненість громадянських позицій, низька поінформованість і компетентність в управлінні справами суспільства, держави; правовий нігілізм, тобто огульне заперечення всього, а також інші риси і властивості духовної і практичної активності людей свідчать, що в Україні домінує політична культура традиціоналістського патріархального типу. Все це не сприяє прискоренню і розширенню процесів демократизації, засвоєнню досвіду демократичного розвитку інших країн, знижує чутливість людей до морально-етичних стимулів політичної поведінки, тяжіння до перегонів і раптовості, навіть нерідко до застосування насильства в перетвореннях суспільства. Але це не означає, що традиціоналістський тип політичної культури українського суспільства вічний і непереборний. Адже, хоча стійкі та відокремлені певні структури, все ж в будь-якому суспільстві діють потужні фактори, створюються потреби в інокультурному спілкуванні людей, всеосяжні міжкультурній духовній взаємодії безлічі соціальних суб'єктів. Поступово відокремленість закостенілих традицій руйнує безперервне взаємоспі-лкування субкультур, інтеграцію міжкультурного досвіду, створення нових цінностей і орієнтирів. І якщо ті або інші субкультури неспроможні сприймати передові, демократичні цінності, то люди, зневірившись в них, не бажають користуватися їх нормами. Від ступеня демократизації влади і підвищення інтенсивності міжкультурного спілкування і залежить руйнування і усунення з політичного життя застарілих норм поведінки і цінностей.
Маючи спільні духовні компоненти, політичній свідомості і політичній культурі властиві порівняно самостійні змісти. У змісті політичної свідомості відображаються ідеологічні та психологічні компоненти, кожен з яких може бути нестабільним, а, отже, не засновуватися на політичній культурі. Політична ж культура не просто базується на аморфній політичній свідомості, а включає у свій зміст лише ті елементи політичної свідомості, які стали стабільними результатами поведінки суб'єктів. Стабільність визначається практикою і закріплюється у політичних цінностях, уявленнях, настановах політичній поведінці та діяльності. Тому політична культура суб'єктів включається у політичний процес як його необхідна основа, засіб і результат цілеспрямованої свідомої діяльності. Політична культура - це стабільна відповідність способу й результату поведінки суб'єкта культурним імперативам - цінностям, знанням, нормам, принципам політики.
63.Що ж таке ідеологія? Ідеологія (від грец. ідея та логос - слово, поняття, вчення) - система поглядів та ідей, що відображають ставлення до тієї або іншої дійсності, поглядів, інтересів, мети, намірів, умонастроїв людей, класів і політичних партій, рухів, суб'єктів політики та влади тих чи інших епох, поколінь, громадських рухів, мистецтва, літератури та ін., аж до світогляду, умонастрою і життєвих позицій носіїв того або іншого світогляду. Поняття ідеологія ввів французький учений та філософ Анрі Лестют де Грасі, який прагнув знайти у світосприйнятті та явищах свідомості основи етики, моралі, політики - їх логічні та психологічні пояснення. Відразу ж поняття- ідеологія та ідеолог, теоретик та носій ідеології, що поширилася, спіткало подвійне ставлення - визнання відкриття, що давно напрошувалось, і скептична недовіра до можливості пояснити світ людини і суспільства, виходячи з ідей, що складаються про світ людини та суспільства. Для такого сприймання ідеології є реальні підстави в самому процесі пізнання дійсності, особливо соціальної та політичної: пояснення явищ через їх похідний момент, їх першопричину, справжню суть {істинна ідеологія) та пояснення подій, що вже звершилися з метою їх тлумачення та виправдання, що може породжувати ілюзії, приховування або маскування істинних причин подій {несправжня ідеологія), тобто конструювання фіктивної удаваної реальності, що видається за дійсність. Істинне і неправдиве безпосередньо зв'язані в ідеології як раціональне та ірраціональне, істинне і неправдиве в політиці та в будь-якій іншій формі суспільної та індивідуальної свідомості. Ідеологія як явище дістає визнання, і виявилося, що людина та суспільство живуть в ідеологічному просторі так само, як і у світі політики, культури, економічних відносин та ін.
У сучасних умовах ідеологія не тільки одна з організаційних, регулюючих систем, що корегують, спрямовують життя суспільства й людини, але й безпосередньо зв'язана функціонально з політичною системою суспільства, політичним режимом держави, політичною етикою. Втілення в ідеології реальних соціальних, політичних та інших процесів, інтересів, сприяло виникненню різних за змістом та метою видів політичної ідеології: прогресивної, ліберальної, націоналістичної, шовіністичної та ін. Стійкі, універсальні форми ідеології (прогресивність або реакційність та ін.), її властивості відображати реальні або ілюзорні, уявні або удавані ситуації та інтереси в інших, неідеологічних сферах життя суспільства, в політиці, економіці, культурі та ін., стали основою розвитку самої ідеології та її відносин з неідеологічними системами, насамперед, - з політикою. На неспростовність претендує будь-яка система переконань. Пріоритетність ціннісних орієнтирів не тільки не приховують, а навпаки, системи відкрито й аргументовано обґрунтовують їх, переконують. Спільні позиції, що виражають колективну віру та переконання, можуть бути у більшій або меншій мірі розроблені теоретично та програмно. Істинність та напруженість їх відтворення може бути неоднаковою. Проте віра та переконання завжди існують, визначаючи напрямки дій членів політичної системи. Поза основоположними межами політична дія була б сліпим і хаотичним метанням безлічі «молекул» та «атомів» (соціальних верств, спільностей та індивідів суспільства), позбавленим сенсу навіть для тих, хто його здійснює. Вірити в щось означає, що предмет і зміст віри виступають частиною дійсності, і їх слід враховувати у своїй діяльності.
Зрозуміло, що уявлення людей, індивідів формуються у тісному зв'язку з досвідом оточуючих індивідів та соціальних спільностей. Це особливо важливо враховувати у відношенні «політичних вірувань». Дуже часто політична віра, ідеї сприймаються людьми без досить обґрунтованого доказу і вважаються справедливими визначеннями, тобто не вимагають аналізу й корегування. У цьому й полягає особливість віри. Кожна людина відчуває себе суб'єктом впливу і втягування в ту чи іншу систему уявлень та переконань. Але якщо людина засвоює те, що відображає інтереси певних індивідів та соціальних верств (в сім'ї, в школі, через засоби масової інформації) здебільшого несвідомо, то її переконання мають характер віри, вірувань. Закріплення сили переконань, віри - найсильніший фактор. Аналогічні політичні вірування не вимагають обґрунтувань, тому що виходять з мотивів, які виправдовують їх. Такі мотиви, зв'язані з реальними та конкретними інтересами, як правило, дуже сильні. Сукупні переконання й віра стають доктринами або, власне, ідеологіями в умовах «виправдання» та «організованої реалізації» ідеології.
Віра, вірування відрізняються від наукової теорії тим, що наукова теорія об'єктивно, обґрунтовано визнається тими або іншими людьми. Тому наукова теорія постійно піддається зовнішньому контролю і тестуванню. Віра тим і добра, що не вимагає розумних доказів і тому її справедливість, певно, не вимагає ззовні контролю. Коли ж дії та вчинки скоюються під впливом віри, тоді починають виникати проблеми, які ведуть до кризи, мізерного ефекту, тобто коли у вірі починають сумніватися. Ті чи інші соціальні спільності, індивіди безпосередньо впливають на зміст і характер сучасності, її зміни, формують колективну політичну віру, переконання тих або інших соціальних спільностей, груп, що безпосередньо беруть участь у політичному житті суспільства.
В історії деяких націй маси людей, об'єднані у касти, стани, класи, змогли прийти до однакової інтерпретації однієї й тієї ж реальності, виявити що зв'язує початок спільного соціально-політичного життя і оформити його відповідно з ідеологією, доктриною або концепцією. Бувало й так, що певна частина нації нав'язувала усім свої цінності, пріоритети, що мали жорсткі межі політичної ідеології класового або національного спектру. Природно, що ідеології відіграють певну роль у політичних системах, відображаючи характер і мету політичного режиму, суть політики і навіть іноді структуру й характер побудови державних владних відносин. Звідси логічно випливає, що ідеологія пронизує зміст політичного процесу: боротьби різних ідеологій за панівне становище у суспільстві.
Очевидно, що зміст ідеологій різних соціальних спільностей, що входять до складу політичної системи суспільства, суттєво різняться. Однак завжди зберігається одна умова. Правляча еліта інтерпретує факт виконання нею функцій державного управління та регулювання як додатковий аргумент на користь домінування тієї ідеології, в межах якої здійснюється влада. У найрізноманітніших політичних системах еліти стимулюють ідеології або концепції, що виражають їх власні інтереси та інтереси тих людей, яких вони представляють, перебуваючи на вершині влади. Щоб обеззброїти ідеологічно в політичній боротьбі за владу політичні еліти, які суперничають, намагаються дискредитувати ідеологію, систему їх цінностей, що використовується державою. Характер та форми ідеологічного протистояння істотно впливають і на стабільність самої політичної системи суспільства. Якщо більшістю нації заперечуються або піддаються сумніву ідеологічне законне виправдання політичної сили, що перебуває у владі, то для утримання на вершині влада змушена систематично використовувати насильство та примушення, що, як правило, приво-
дить до ще більшого падіння в очах суспільства престижу та ідеології влади. Отже, політична ідеологія - систематизована сукупність переконань, цінностей і ціннісних орієнтацій, що відображають інтереси тієї або іншої суспільної спільності і вимагають відповідності індивідуальних задумів та вчинків, як можна більшої чисельності людей, мети та завданням розвитку суспільства.
Політичні ідеології, крім принципів організованої мобілізації та виправдання дій своїх прихильників, претендують на пізнання подій і явищ у суспільстві з позицій тієї або іншої соціальної спільності, правлячої еліти. Пізнавальна мета ідеології залежить від того, в якій мірі ідеологія, оцінюючи політичну дійсність, об'єктивно її відображає. Але потреби цілісної картини політичної системи, визначення її суттєвих рис, пояснення змісту життя та тенденцій розвитку суспільства вимагають всі ідеології. Тому то ідеології беруть функції наукової теорії або спираються на спеціальні наукові знання. Деякі політичні ідеології навіть називаються науковими, намагаючись надати додатковий ресурс міцності. Але якщо основне призначення ідеології -виправдання і реалізація певного курсу, напрямку політичної дії, то і інтерпретація нею політичної дійсності зазнає спотворень, перекручень, на користь тих інтересів, які поділяються її прихильниками. Політична боротьба інтересів різних соціальних спільностей, що точиться тільки або переважно на рівні сутичок взаємовиключаючих ідеологій, заздалегідь непродуктивна.
Суспільно-політичні концепції та доктрини ґрунтуються на існуючих політичних ідеологіях, що відображають таке бачення суспільного та державного устрою, що відповідає інтересам соціальних спільностей, які стоять за тими або іншими політичними партіями та суспільно-політичними рухами. Соціально-політичні концепції та доктрини не тільки розкривають природу та механізми влади та їх дій і взаємодії владних структур, інститутів, але й розглядають результативність їх діяльності, досягнення певних інтересів, ствердження й зміцнення відповідного інтересам суспільного та державного устрою. Визначаючи політичний курс, суспільно-політичні концепції, доктрини намічають і стратегію, тактику тих або інших політичних партій та рухів, необхідних їм для досягнення поставленої мети та реалізації програм, визначають діяльність політичних партій та суспільно-політичних рухів як суб'єктів політичного процесу. У програмах і політичних платформах політичних партій та рухів знаходить відображання зміст і суть соціально-політичних доктрин, суть ідеологій, стає суттєвою умовою дієвості їх зусиль у періоди різних політичних кампаній (виборах, мітингах, демонстраціях та ін.). Саме доктрини, їх дохідливість і ясність визначають активну поведінку громадян.
Ідеології тяжко зіставляються j тому, що їх зміст не стає предметом контролю та корегування. їх пізнавальна мета підпорядкована прагматичній функції виправдання політичних дій. Тому так легко виявити різницю між ідеологічною боротьбою та науковою дискусією, хоча наукові дискусії теж можуть мати «ідеологічний.» підтекст. Політичні конфлікти, як правило, проходять на тлі гострої ідеологічної боротьби, в якій об'єктивна картина політичної діяльності та дійсності суспільства малюється різними барвами і у різних жанрах. В масштабах всієї політичної системи ідеологія виступає як стихійна форма свідомості, посередництвом якої здійснюється інтерпретація й орієнтація діяль'' ності людей у політиці.