Внутрішня і зовнішня політика ДиректоріїУНР. С.Петлюра

13 травня 1918 р. на таємному засіданні Українського національного союзу розглядалося питання про повстання проти П. Скоропадського. Для керівництва антигетьманським повстанням Український Національний союз (блок партій) в ніч з 23 на 14 листопада 1918 р. створив Директорію УНР, яка стала надзвичайним органом влади в Україні. До складу Директорії увійшли О. Андрієвський, В. Винниченко, А. Макаренко, С. Петлюра, Ф. Швець.

26 грудня 1918 р. було проголошено відновлення Української Народної Республіки і призначено перший уряд на чолі з В. Чехівським — Раду Народних Міністрів.

За таких умов Директорія УНР повела боротьбу з гетьманом П. Скоропадським і набула диктаторських функцій.

У внутрішній політиці Директорія проголосила:

— оновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради;

— відновлення законів УНР;

— проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю;

— запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом продукції;

— поновлення 8-годинного робочого дня, право на діяльність профспілок і проведення страйків;

— поновлення чинності закону УНР про національно-персональну автономію;

— новий закон про скликання трудового конгресу.

23 січня 1919 р. у Києві відбулося засідання Трудового Конгресу — вищого тимчасового законодавчого органу влади в УНР. Конгрес був скликаний з метою організації влади в Україні та визначення форми управління майбутньої держави. Однак забезпечити прийняття життєво важливих рішень не вдалося, і Конгрес припинив свою роботу.

У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на країни Антанти (Велика Британія, Франція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію на півдні України. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з її складу С. Петлюру, а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками.

У1919—1920 рр. УНР опинилася в «трикутнику смерті»: на півночі — війська більшовиків; на півдні — війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході — польська армія.

Характерними ознаками цього періоду стали неспроможність уряду вийти з кризової ситуації, наростання хаосу і безладдя. Відсутність боєздатної армії завадила Директорії надовго утриматися при владі та утвердити незалежну УНР. Солдати, які були вихідцями з селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легко піддаючись агітації більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина. Отамани відмовлялися виконувати накази й діяли свавільно.

Додаткова інформація

В. Винниченко про отаманщину в Україні:

«Отамани не тільки військові справи вирішували, а Й усі політичні, соціальні й національні. Уся верховна, тобто реальна влада була в руках отаманів. Вони вводили стан облоги, встановлювали цензуру, забороняли збори. Це була група молодих, енергійних, до фанатизму пройнятих національним почуттям людей». Урядах керівників Директорії не було єдності поглядів щодо перспектив національно-державної розбудови країни. Голова уряду В. Чехівський виступав за введення радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. Його політичні супротивники (В. Винниченко) відстоювали парламентську систему. Пошук компромісів вів до з'ясування стосунків між партіями й окремими Політичними діячами (В. Винниченко і С. Петлюра).

Симон Васильович Петлюра народився 10 жовтня 1879 р. у родині полтавських міщан. З дитинства був шанувальником української народної пісні, мови, культури. Навчаючись в Полтавській духовній семінарії, був виключений за політичну неблагонадійність. Пізніше брав участь у діяльності полтавської громади, у 1902 р. брав участь в агітації серед селян. Входив до складу ЦК УСДРП, захищав ідею створення національної партійної програми. У роки Першої світової війни очолив Український військовий комітет західного фронту. С. Петлюра був одним з лідерів української національно-демократичної революції: з березня 1917 р. обраний членом УЦР, із травня — головою Українського військового генерального комітету, із червня став генеральним секретарем військових справ, але через розбіжності з В. Винниченком пішов у відставку. У січні—лютому 1918 р. сформував Гайдамацький кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання у Києві. Як голова Всеукраїнського союзу земств утворив опозицію владі гетьмана П. Скоропадського. У листопаді 1918 р. С. Петлюра був обраний до складу Директорії УНР, а пізніше став Головним отаманом Армії УНР. У 1919 р. вийшов зі складу УСДРП і очолив Директорію УНР. У грудні 1919 р. С. Петлюра відвідав Варшаву з метою організації військово-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативи у квітні 1920 р. уряди Польщі й України підписали Варшавський договір, згідно з яким уряд Польщі визнавав незалежність УНР, а Директорія УНР визнавала загарбання Польщею західноукраїнських земель. Договір викликав обурення серед української громадськості — Петлюру обвинувачували у зрадництві інтересів Західної України. У 1923 р. С. Петлюра був змушений виїхати до Австрії, а пізніше — до Угорщини, Швейцарії. У 1924 р. він оселився в Парижі, де продовжував виконувати обов'язки глави Директорії УНР і Головного отамана УНР. У 1926 р. С. Петлюра був убитий агентами НКВД. Боротьба за владу між різними політичними партіями (УСД, українські есери, «боротьбисти») не могло не послабити авторитет Директорії серед населення, особливо серед селян.

Зволікання з проведенням аграрної реформи, яка до того ж мала популістський характер, призвела до масових селянських виступів на чолі з отаманами Зеленим, О. Григор'євим, Н. Махном. Селяни виявили інертність у справі захисту власної держави, вони не зовсім усвідомлювали загальнонаціональні інтереси. Директорія не змогла зупинити хвилю єврейських погромів у містах Правобережної та Південної України. Після провалу переговорів між делегаціями Директорії і Раднаркому радянської Росії більшовицькі війська почали другий наступ на УНР. Директорія залишила Київ. Керівництво Директорії опинилося в міжнародній ізоляції: країни Антанти не підтримували ідею незалежної УНР, а Польща порушила умови Варшавського договору 1920 р.

Висновок.

Опинившись на перехресті політичних перспектив, лідери Директорії не змогли їх реалізувати і запропонувати програму реформ, що влаштувала б основну частину населення. Директорія не врахувала помилок Центральної Ради. Несприятлива зовнішньополітична обстановка також відіграла свою роль у поразці Директорії.

■ Дати: 13—14 листопада 1918 р.

■ Поняття, терміни, назви: Директорія УНР, «трикутник смерті».

■ Особистість в історії: В. Винниченко, С. Петлюра.