Перебудовчі процеси в Україні як передумова державотворчих змагань.

Друга половина 80-х років ХХ ст. – значне наростання кризи радянської системи через такі чинники: а) посилення економічного відставання СРСР від провідних країн світу; б) недосконалість політичної системи, що вимагала докорінних реформ; в) криза культурного й духовного життя; г)соціальна незахищеність людей; д) зниження рівня життя населення ; е)економічна криза, погіршення стану здоров’я громадян.

1985 – 1991 рр. – останній період існування СРСР і перебування в його складі України; це період перебудови в СРСР.

Особливості перебудови в Україні: а) опір партійно-державного апарату; б) більш повільні темпи, ніж у центрі; в) недостатня консолідація українського суспільства; в) негативний вплив катастрофи на Чорнобильські АЕС 26 квітня 1986 р. Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну кризи і завершилась розпадом СРСР. Партійне керівництво України на словах однозначно підтримувало дії кремлівського керівництва, насправді певний час блокувало перебудовчі процеси в Україні. Перебудова мала чотири етапи. У березні 1985 р. – січені 1987 р. – перебудова здійснюється під гаслом «більше соціалізму». В період з 1987 по 1988 рр.— основний лейтмотив – «більше демократії», а 1989 – 1990 рр. характеризувалися розмежуванням і розколом у таборі провідників перебудови, що призвело у 1991 р. до перемоги радикал-реформізму та розпаду СРСР. Перебудовчі процеси в Україні контролювались управлінською номенклатурою тоталітарної держави. Протягом 1985 – 1987 рр. в Україні не існувало політичних сил у вигляді громадських об’єднань та народних фронтів, аналогічних до тих, що виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас має своє пояснення. На тлі загального, насамперед економічного, розвалу ситуація в Україні залишалася відносно стабільною.

Складовими перебудови були демократизація, гласність, політичний плюралізм. Демократизація – процес подолання всевладдя КПРС через законодавче забезпечення демократичних прав і свобод, самоврядування народу. Гласність – оприлюднення відкритої і повної інформації про будь-яку суспільну діяльність, та можливість її вільного обговорення; перехідний етап до свободи слова. Гласність у період перебудови отримала такі прояви: - припинення переслідування інакодумців і церкви; - зняття цензури і дозвіл видання нових газет; - допуск раніше заборонених книг: М. Булгаков «Собаче серце», А. Платонов «Котлован»,А. Ахматова «Реквієм»,Б. Пастернак «Доктор Живаго», В. Гроссман «Життя і доля»,А. Рибаков «Діти Арбата»; - відображення раніше заборонених фільмів («Покаяння» - режисер Т. Абуладзе); - поява опозиційних літературних творів: (Ч. Айтматов, «Плаха»; В. Дудинцев, «Білий одяг»; Д. Гранін, «Зубр»); - розгортання на сторінках періодичних видань дискусій про вибір шляху суспільного розвитку; - видання опозиційних журналів: «Новый мир» - редактори А. В. Луначарський і Ю. М. Стеклов, «Огонёк» - редактори В. Коротич і В. Вигилянський, «Знам'я» - редактор Г. Бакланов, «Молода гвардія» редактор А. Іванов; - поява політичних передач (Погляд, П'яте Колесо, 12 поверх);

Плюралізм – це характеристика політичної системи суспільства, за якої соціальні групи мають можливість висловлювати власні позиції через своїх представників у політичних і громадських організаціях. Плюралізм передбачає різні позиції, погляди, що відображають розмаїтість інтересів у суспільстві.

Ситуацію в країні збурила також Чорнобильська катастрофа, що сталася 26 квітня 1986, коли вибухнув один з реакторів Чорнобильської атомної електростанції. Тисячі квадратних кілометрів території Білорусії, України і РРФСР виявилися зараженими, а десятки тисяч людей піддалися радіоактивному опромінюванню; багато хто з них згодом померли від променевої хвороби. Керівництво країни відразу не повідомило про справжні масштаби трагедії, чим сприяло збільшенню числа її жертв. Це стало приводом для потужної громадської критики соціалістичної системи. В Україні починається процес формування громадсько-політичних груп, об’єднань, опозиційних існуючому режиму. У 1987 р. у Києві почав роботу Український культурологічний клуб (УКК), відновила роботу Українська ґельсинкська Спілка (УГС), з’являються інші об’єднання демократичної орієнтації. Найактивніше діяли вони в Західній Україні, звідки хвиля мітингів і демонстрацій поширювалася по всій республіці.

Усе більші маси українського населення переконувалися в безперспективності збереження Радянського Союзу. Це було надійним фундаментом національно-визвольного руху, який охопив у цей період найширші верстви суспільства. Це стало можливим завдяки зростанню національної свідомості українського суспільства та злиттю в єдиному руслі двох течій — українського дисидентства й національно орієнтованої партноменклатури, яку існування радянської імперської системи гнітило політично й економічно.

Під тиском громадськості Верховна Рада УPCP 28 жовтня 1989 р. приймає Закон про державний статус української мови. Із вилученням з Конституції статті про керівну роль компартії створюються партії, які заперечують її діяльність.

Компартія України, державні структури прагнули зупинити зростання демократичного руху в Україні. Але, незважаючи на це, чисельність руху в усіх регіонах України — від Львова до Луганська — зростала. Логічним наслідком цього став Установчий з’їзд Народного руху України, що відбувся 8–10 вересня 1989 р.

1989 року Україною прокотилася хвиля шахтарських страйків, які поруч з економічними вимогами гостро ставили і політичні питання — відмова в довірі номенклатурі та чиновникам-бюрократам.

В умовах різкого загострення соціально-економічної кризи, зростання цін і невпинного погіршення життєвого рівня населення навесні 1990 р. відбулись перші демократичні вибори до Верховної Ради, які посилили розшарування політичних сил.

У вересні 1989 р. виникла масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову). Одна за одною створювалися політичні партії України (Українська республіканська партія, Демократична партія України, «Партія зелених», Партія демократичного відродження України та ін.). 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка стала передвісником незалежності нашої держави

У середині 1980-х р. до складу СРСР входило 15 союзних республік: Українська, Азербайджанська, Білоруська, Вірменська, Грузинська, Естонська, Казахська, Киргизька, Латвійська, Литовська, Молдавська, РРФСР, Таджицька, Туркменська та Узбецька. На його території проживало понад 270 млн. осіб - представників понад 140 національностей. З початком Перебудови стали відбуватися зміни у відносинах між республіками. Давали про себе знати протиріччя, закладені ще за утворення СРСР. Союзні республіки не мали реальної рівності в рамках Радянського Союзу і державного суверенітету, а гласність «висвітлила» ретельно приховувані сторінки національних відносин.

1986 рік став роком перших за радянських часів зіткнень на національному ґрунті.

Після поразки путчу розпад СРСР прийняв неконтрольованого характеру. Політичні лідери багатьох республік заявляють про відділення від СРСР (до 16 грудня це зробили всі союзні республіки). У вересні 1991 колишнього Радянського Союзу вже фактично не існувало. Україна - 24 серпня 1991 вийшла з СРСР.

8 грудня 1991 керівники трьох республік - Росії, України та Білорусії, що були державами - засновниками СРСР, оголосили, що Союз РСР як «суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». Згодом було погоджено спільну заяву про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД), щоб дати змогу приєднатися до неї іншим республікам.