Міфологічна спадщина, її роль у розвитку давньоруської та української культури.
Трипільська культура
Це археологічна культура енеоліту (мідно-кам’яна епоха, 4-3 тис. до н.е.). Відкрита у 90-і роки 19ст. у с. Трипілля на Київщині археологом Вікентієм Хвойкою. Поширювалась на території:Лісостепове Правобережжя, Наддністров’я, Прикарпаття, пізніше – Волинь, Степове Причорномор’я. Носії цієї культури підтримували зв’язки з племенами з Байкалу та Подунав’я. Це була система господарств, топографії поселень, які відрізнялись декоративним розписом будинків. Трипільській культурі був притаманний орнаментальний мотив, розмальована кераміка, весільна і поховальна обрядовість. Мешкали трипільці поблизу річок в одно- чи двоповерхових будинках з глини на дерев’яному каркасі, прямокутної форми, покритих соломою. Трипільці винайшлиплуг і колесо, одомашнили бика і коня, навчилися їздити верхи, освоїли ткацтво. Найбільші поселення трипільців (протогороди): Майданецьке, Тальянки, Доброводи, Сушковці. Основа діяльності - зернове землеробство, знаряддя праці: рало, серп, зернотерки, ручний дриль з каменю для свердління. Перші в Україні почали використовувати мідь, виплавляли і кували її. На високому рівні було прядіння і ткацтво, керамічне виробництво, на гончарному посуді було зображено магічний знак «варга». Суспільна організація: рід, що поділявся на великі патріархальні родини. Вірування: політеїзм, анемізм, фетишизм. Поклонялися Богині-матері (символу материнства і родючості), Бику(символу обробки землі і багатства), Змії (символу спритності), Голубу(неба). Можливі причини загибелі Трипільської культури:
· Спроба перебудувати землеробську основу господарства на скотарську.
· Внутрішні суперечності між племінними об’єднаннями східного і західного регіонів.
· Переселення на території трипільців скотарських племен.
·
6. Побут і звичаї давніх слов*ян
Поселення першої половини та середини І тис. н.е. пов'язані з першими надзаплавними терасами річок, з родючими чорноземними ґрунтами. Слов'янські племена залишили багато сотень відомих ученим неукріплених поселень. Лише на півдні відомі три укріплені городища черняхівського часу та лише одне городище корчаківської культури (Зимно на річці Лузі - правій притоці Західного Бугу). Найбільш поширеним типом житла на початку нашої ери була наземна будівля зі стінами, що робилася з лози та глини, під двосхилою стріхою. Починаючи з кінця IV ст., відбувається поступовий перехід до напівземлянок, стіни в яких складалися з колод. Хатини були невеликими. Облаштування житла не відзначалося різноманітністю: пристінні лавки, стіл, лежанка, піч.
Провідною галуззю економіки у слов'янських племен було сільське господарство, а точніше - землеробство, при одночасно важливій ролі скотарства. Землеробство давало не лише продукти харчування, але й створювало можливості для ведення торгівлі. Вже зарубинецькі племена вирощували просо, пшеницю-двозернянку, ячмінь. Харчувалися кашами, а також випеченими на керамічних сковородах хлібокоржами. З городніх культур споживали горох і ріпу. Вирощували також коноплі та льон. Приселищне стадо складалося з корів, свиней, дрібної рогатої худоби. Полювали на кабана, оленя, лося, зубра, ведмедя, бобра, куницю.
Слов'яни були пов'язані інтенсивною торгівлею з Центральною Європою та Причорномор'ям. Про це свідчать численні знахідки археологами римських та візантійських монет. Трапляються і цілі скарби. Використовували римські монети не лише в зовнішній, але і у внутрішній торгівлі.
Слов'янські племена Лісостепу добре знали різноманітні ремесла: залізоробне, гончарне, ювелірне, а також інші види виробництва (обробка дерева, будівельна справа, бондарська справа, обробка каменю, скла, ткацтво). Найважливішими видами ремесла були видобування та обробка чорних металів.
Розвагою знаті були мисливство та бенкети, на яких вирішувалися багато державних справ. Всенародно і пишно святкувалися перемоги в походах, де рікою текло заморське вино і свій рідний «мед», слуги розносили величезні блюда з м'ясом і дичиною. На ці бенкети з'їжджалися посадники і старійшини з усіх міст і незліченну безліч народу. Князь з боярами і дружиною бенкетував "на сінях" (на високій галереї палацу), а на дворі ставилися столи для народу. Столи для знаті були заставлені багатою посудом. Літописець Нестор повідомляє, що через посуду у князя і дружинників навіть виникали розбіжності: останні вимагали замість дерев'яних ложок срібні. Більш простими були общинні бенкети (братчини). На бенкетах обов'язково виступали гуслярі. Гуслярі потішали слух іменитих гостей, співали їм «славу», великі чаші, роги з вином ходили по колу. Одночасно відбувалася роздача їжі, дрібних грошей від імені господаря незаможним. Улюбленими забавами багатих людей були соколина, яструбина, псяча полювання. Для простого люду влаштовувалися перегони, турніри, різні ігрища. Невід'ємною частиною давньоруського побуту, особливо на Півночі, втім, як і в пізніші часи, була лазня.
У князівсько-боярському середовищі на три роки хлопчика саджали на коня, потім віддавали його на піклування і виучку пестуну (від «пестити» - виховувати). У 12 років молодих князів разом з видними боярами-радниками відправляли на управління волостями і містами. З XI ст. в багатих сім'ях стали вчити грамоті хлопчиків і дівчаток. Сестра Володимира Мономаха Янка, засновниця жіночого монастиря в Києві, створила в ньому школу для навчання дівчаток. На берегах Дніпра шумів веселий київський торг, де, продавалися вироби і продукти не лише з усієї Русі, а й з усього тодішнього світу, включаючи Індію і Багдад.
Виготовлення взуття в селянській родині традиційно було чоловічою справою, а одяг завжди робили жінки. «Вони обробляли льон, пряли з нього тонкі м'які нитки. Довгою і важкою була обробка льону, але під сильними і спритними руками селянок льон перетворювався і в білосніжні тканини і в суворі полотна, і в прекрасні мережива. Ці ж руки шили одяг, фарбували нитки, вишивали святкові вбрання.
Навчання всім жіночим роботам починалося з раннього дитинства. Маленькі дівчатка з шести-семи років вже допомагали дорослим у полі сушити льон, а взимку пробували прясти з нього нитки. Для цього їм давали спеціально зроблені дитячі веретена і прядки. Підростала дівчинка і з дванадцяти-тринадцяти років починала сама готувати собі посаг. Вона пряла нитки і сама ткала полотно, який зберігали до весілля. Потім вона шила собі і майбутньому чоловікові сорочки і необхідну білизну, вишивала ці речі, вкладаючи в роботу все своє вміння, всю душу. Найбільш серйозними речами для дівчини вважалися весільні сорочки для майбутнього нареченого й для себе.
Після весілля, за звичаєм, тільки дружина повинна була шити й прати сорочки чоловіка, якщо не хотіла, щоб інша жінка відібрала у неї його любов. Жіноча весільна сорочка теж була багато прикрашена вишивкою на рукавах, на плечах. Прясти та вишивати було прийнято в години, вільні від усіх інших робіт. Зазвичай дівчата збиралися разом у якій-небудь хаті і сідали за роботу. Сюди ж приходили хлопці. Часто вони приносили з собою балалайку, і виходив своєрідний молодіжний вечір. Дівчата працювали і співали пісні, частівки, розповідали казки або просто вели жваву розмову.
Вишивка на селянському одязі не тільки прикрашала її і радувала оточуючих красою узорів, а й повинна була захистити того, хто носив цей одяг, від біди, від злої людини. Окремі елементи вишивки носили символічне значення. Вишила жінка ялинки, - значить, бажає вона людині благополучної і щасливого життя, тому що ялина - це дерево життя і добра. Життя людини постійно пов'язана з водою. Тому до води потрібно ставитися з повагою. З нею треба дружити. І жінка вишиває на одязі хвилеподібні лінії, розташовуючи їх у суворо встановленому порядку, як би закликаючи водну стихію ніколи не приносити нещастя коханій людині, допомагати йому і берегти його.
Міфологічна спадщина, її роль у розвитку давньоруської та української культури.
Одним із найбагатших і найколоритніших джерел, за яким можна вивчати культуру й світогляд давніх слов'ян є міфологія, перекази й легенди минувшини слов'ян. Завдяки міфології ми дізнаємося про глибинні витоки духовності й вірувань наших предків. У зверненні до слов'янської міфології не можна не зважати на драматизм її історії, оскільки у своїй ранній язичницькій формі після прийняття християнства, вона зазнавала всіляких втрат, утисків як недостойна християнина віра.
Саме слов'янська міфологія найсуттєвішими своїми елементами ввійшла в так званий синкретизм культури, де поступово втрачались її релігійно-світоглядні ознаки у своєму первинному значенні й натомість виступала на перше місце ритуально-естетична, суто духовно-творча функція народної життєдайної фантазії й звичаїв. Язичницька міфологія, таким чином, зближувалася з християнськими міфологічними сюжетами, оскільки в одному й у другому випадку основою світобачення була віра.
Філософсько-естетичций, земний, астральний зміст міфологічної світоглядності слов'ян бере свій початок із далеких дохристиянських часів. Міфологія слов'ян, як і всі ті міфи світу, котрі збереглися до сьогодення, живе у своїх кількох часових вимірах. Відомо, що деякі зі слов'янських міфів створювалися в незапам'ятні часи, вони мають свою прадавню історію та об'єднують первинні пояснення загадковості походження й сутності світу. І це перший часовий вимір. Другий — пов'язаний з осмисленням та осягненням слов'янської міфології як елемента неперехідної культури, причому в контексті всього світового міфотворення.
Слов'янська міфологія — феномен тисячолітнього здобутку духу й творчої уяви. В ньому виразно проглядає спільна світоглядна основа. І саме це відповідало утвердженню ідеї спільності всеслов'янських культурно-історичних коренів. Міфологічні образи як уособлення живих сил природи, утворюючи язичницький пантеон богів, перебували у своїй ієрархічній зумовленості. Релігія слов'ян складалася з обожнення сил природи й культу предків. Єдиним вищим богом — творцем блискавок у слов'ян був Перун (бог грому й блискавок). Сонце обожнювалося в уособленні Дажбога. Охоронець отар Велес (Волос) (бог скотарства, багатства, добра, торгівлі, а також бога музики й співу) спершу також був сонячним богом. Усі ці слов'янські боги походять із давніх міфічних переказів, легенд, зазнаючи нерідко місцевих трансформацій у своєму зовнішньому вигляді та іменах.
Усвідомлення того, що слов'янська міфологія є величезним духовним скарбом нарівні з іншими вищими цінностями культурної спадщини й що вона потребує якнайретельнішого дослідження, припадає десь на початок — середину минулого століття. Саме цей період характеризується не лише інтенсивним прагненням до національної незалежності, а й самоусвідомленням себе кожним слов'янським народом як етносу в історичній пам'яті, у створеній на той час національній літературі, фольклорних та етнографічних традиціях, у пошуках прадавніх джерел своєї духовності.
Ідея протистояння сил добра і зла, світлого й темного пронизує міфологізм слов'янського вірування та світосприймання. Все на землі оживлене духами, які допомагають або доброму, або злому началу. Ще один немаловажний мотив загальнослов'янської міфології: пошуки спільних гуманістичних основ язичницької та християнської віри. У легендарних переказах про подвижників віри, захисників добра й уособлення ідеалу правди вбачалася правічна єдність усіх начал. В багатій і яскравій палітрі міфологічної спадщини слов'ян є ще одна помітна особливість, що ріднить її з міфами інших народів, а в той же час споконвічно утримує в собі етнічну неповторну виразність — це метаморфізм. В них переплітаються між собою земне і надреальне, надземне.
Слов'янська міфологія зберігала в собі великий потенціал художньо-синкретичного мислення, наповнення всього сущого живим духом поезії й здивування перед світом (не страх, а зачарування красою й силою явищ природи). На першу половину XIX століття припадає в ключі романтизованого світосприймання великий інтерес до народної пісні, поезії, звичаїв і вірувань. Міфологія слов'ян у цьому відношенні була предметом особливого захоплення. Бо саме з її допомогою пізнавалося прадавнє і сокровенне слов'янства як певної спільноти, а в той же час входження його у світ старовинних культурних традицій інших народів. У славній минувшині проглядалося сподівання на майбутнє. А тому будь-яке звернення до глибинних народних джерел мудрості, творчості й краси у світобутті стародавніх слов'ян не було лише простим етнографізмом. У кожному живому паросткові містерійного духу предків вбачалася знаменна символіка життєстійкості слов'ян.