Києво – Могилянська академія у 17 ст. Утворення колегіумів. Вихованці.

Початок XVII ст. в Україні вирізняється активним розвитком освіти. По всій території відкривалися школи різного кшталту. Особливу роль у становленні вищої освіти відіграла Києво-Моги­лянська академія, створена у 1632 р. в результаті об´єднання лавр­ської школи, заснованої напередодні митрополитом Петром Моги­лою, з братською школою, заснованою 1615 р. Іваном Борецьким. Спочатку новоутворений навчальний заклад мав статус ко­легії, її засновник Петро Могила (1597—1647) був однією з най­помітніших постатей в історії української культури. Він здобу­вав освіту в Львівській братській школі та єзуїтському колегі­умі, потім у західноєвропейських університетах. Як просвітитель і релігійний діяч Петро Могила без перебільшення відіграв чи не вирішальну роль у розвитку освіти в Україні напередодні Ви­звольної війни під проводом Богдана Хмельницького у 1648— 1654 pp. Київський митропо­лит завзято добивався, щоб колегія дістала право називатися ака­демією. Причин цього декілька. По-перше, академія мала вищий за колегію ранг, що прирівнювався до університету. По-дру­ге, тільки в академії існували богословські класи; тільки акаде­мія мала право самоврядування й училищні колонії. По-третє, академія мала стати освітньо-науковим, літературним центром, який боровся проти полонізації в усіх сферах життя, зокрема духовній.

Педагогічну діяльність в академії на початку її становлення провадили відомі тогочасні діячі культури та церкви. Це — відо­мий філософ, поет, професор богослов´я Стефан Яворський (1658—1722) і Феофан Прокопович (1677—1736) — видатний український письменник, культурно-громадський діяч. Деякий період він був ректором академії. Непересічну роль у навчальному процесі й узагалі в історії Києво-Могилянської академії першої половини XVIII ст. відіграв колишній її студент, а потім довголітній проректор, освітній і релігійний діяч Рафаїл Заборовський (1677—1746). Помітне місце у розвитку академії займав також її вихованець, а згодом визначний письменник, професор, префект і ректор Георгій Кониський (1717—1795).

Студентами Києво-Могилянської академії були представни­ки різних верств населення України, хоча й переважали діти за­можних громадян. Навчалися в академії й іноземці. На початок XVIII ст. тут здобували вищу освіту понад 2 тис. студентів. Курс навчання тривав 12 років. Студіювали поетику, риторику, філо­софію, богослов´я, граматику, арифметику, геометрію, нотний спів, грецьку та польську, старослов´янську та українську мови. Навчання велося переважно латинською мовою. Але, що характерно, поступово вона витіснялася українською, яка була щоден­ною мовою спілкування студентів і професорів.

За структурою, організацією, стилем академія була демокра­тичним навчальним закладом. До неї приймали й зараховували студентами протягом усього навчального року. Не було й віко­вих чи станових обмежень. Києво - Могилянська академія стала елітною вищою школою, центром науки і культури козацької України. У ній навчався і працював цвіт українського народу. Тисячі громадян пишалися тим, що вони є вихованцями академії. Серед них — видатні вчені, політичні й релігійні діячі, вчителі, композитори.

Освіту в Києво-Могилянській академії здобули такі геть­манм України: Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Самойлович, Юрій Хмельницький. А геть­ман Петро Конашевич-Сагайдачний (1614—1622) був причетний до заснування академії. Учнями академії були знані в Україні та на теренах Російської імперії такі подвижники науки й культу­ри, як Григорій Сковорода, Дмитро Туптало, Григорій Полетика, Олександр Безбородько, Іван Величковський, Петро Гулак-Артемовський, Пилип Козицький, Максим Березівський, Дмит­ро Бортнянський та ін.

У другій половині XVIII ст. становище Києво-Могилянської академії погіршується. Проте адміністрація, професори й пере­дова українська громадськість намагалися зберегти попередні надбання, відстояти національний духовний заклад, утверджу­вати статус вищого навчального закладу європейського ґатунку. З іншого боку, під тиском імперських зазіхань, ворожого впливу московських і петербурзьких вельмож, тенденцій русифікації слава вищого закладу України починає занепадати. Російські царі вбачали в академії, в її прогресивних просвітницьких ідеалах, у плеканні національної самосвідомості небезпеку. На долі академії позначилась особиста ворожість Катерини II (1729—1796). Дедалі більше Києво-Могилянська академія зазна­вала різноманітних утисків. Закінчилося все це царським ука­зом, яким Академію у 1817 р. було ліквідовано, а на її багатющій навчально-матеріальній базі створено духовну семінарію.

 

 

24. Українське бароко 17-18 ст.

Українське бароко або Козацьке бароко — назва мистецького стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII–XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко. Період другої половини 17 — 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко».

Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті церкви народилися з дерев’яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко.

У цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, Іван Зарудний.

Українське бароко 17 століття нерідко називають «козацьким». Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори — все це не порожні слова. За ними — величезний духовний досвід 17 — 18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід. А краса козацького мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.

Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві України цього періоду.

Злиття принципів бароко з національною народною традицією визначило своєрідність його українського варіанту. Специфічно національні риси бароко, які виявилися в усіх видах мистецтва – архітектурі, живописі та графіці, скульптурі, художньому металі та гаптуванні, сформувалися у містах Придніпров'я та Києві, який у XVII столітті стає центром художнього життя України. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури, пов'язане з діяльністю Києво-Могилянської академії. Особливе місце в українському мистецтві доби бароко належало живописній школі та друкарні Києво-Печерської лаври.

Найбільш парадну форму барокового малярства становлять розписи іконостасу - неповторні й високі досягнення староукраїнської культури, що мають світове значення. Вони сповненні розгорнутою символікою, яка прочитується у виразних, театрально піднесених жестах, урочистих постатях, світлових ефектах, лініях драпірування тощо.

Провідне місце у культурному житті тодішнього суспільства посідав жанр портрета, який також можна віднести до яскравих і самобутніх явищ національної художньої культури. Художня мова відтворення портретного образу своєрідно переплітала барочні ідеї та національні традиції, яким також були притаманні риси театралізації, умовності, певна символічна система.

Вишуканий стиль бароко якнайкраще виражав духовні інтереси української козацької старшини і вищого духовенства, їх прагнення до рафінованої аристократичності.Значною мірою через портрети сотників і полковників, видатних політичних і культурних діячів епохи козацької автономії ми маємо уявлення про Україну тих часів.

Нові віяння доби бароко проявилися і в художньому гаптуванні, в якому сильними були старовинні візантійські традиції. На межі століть відбувається різка зміна техніки гаптування, обумовлена перемогою нового художнього напрямку. Композиції стають вільніші та пластичніші. Синтез мистецтв, притаманний стилю бароко, знайшов в українському мистецтві яскраве відображення.

Отже, період, що був після ренесансу, названий бароко, довго сприймався як відхилення від канонізованих норм естетики попередньої епохи, тобто вважався чимось химерним, негармонійним. Дух епохи бароко на Україні стверджували великі національні зрушення, козацькі звитяги, повстання проти поневолювачів, боротьба проти національного та релігійного утиску. Бароко мало синтетичний характер, охопивши всі сфери духовної культури - архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр. Це був універсальний стиль, особливості якого закономірно і глибоко виявилися в багатьох ланках духовного життя суспільства.

Українське козацьке бароко розвивалось під впливом норм естетики, з одного боку – європейського бароко, з другого - народної. Разом з тим воно є ланкою в розвитку загальноєвропейської культури, становлячи одну з національних шкіл цього великого художнього стилю.

 

 

25. Іконопис і монументальний живопис 17-18 ст.

Наприкінці XVІІ — у першій половині XVІІІ ст. український монументальний живопис переживав період високого піднесення. Головним центром Києва та Лівобережжя були малярні Києво-Печерської лаври. Лавра відігравала важливу ідеологічну роль у боротьбі українського народу за звільнення Правобережної та Західної України з-під влади католицької Польщі. Активно борючись за зміцнення свого впливу на українське населення, Лавра не відкидала традицій народної творчості та здобутків західного мистецтва для своїх майстрів.

У київських барокових розписах відбувається ускладнення сюжетного задуму, з’являються нові тематичні й іконографічні рішення. Суттєву роль починають відігравати образи-алегорії й образи-символи, джерелом яких була не тільки Біблія, а й антична міфологія.

Перетворення традиційної системи монументального розпису на засіб алегоричної оповіді було в цей час закономірним явищем: теологічна ситуація, яка склалася в Україні на межі XVII-XVIII ст., вимагала передачі у монументальному малярстві провідних богословських ідей. У цій ситуації формальні прийоми зображення набули першорядного значення: необхідно було знайти зображальні засоби, спроможні вмістити якісно новий зміст. Монументальний задум храму за прийомами організації системи розписів споріднений до будови барокової проповіді. Відповідно до нової природи змісту, в ансамблях Наддніпрянщини застосовано принципи іншої художньо-формотворчої системи, яка значно різнилася від візантійської. Вони полягали у новому розумінні синтезу мистецтв, коли специфіка кожного виду мистецтва наче нівелюється, в організації ілюзорного внутрішнього простору, в новому методі введення глядача до монументального ансамблю та новому характері зв’язку сюжетів, значення кожного з яких могло змінюватися під час церковної служби. Монументальне малярство лаврської майстерні першої половини XVIII ст. остаточно не пориває з візантійською традицією. Нові тенденції й традиція співіснують у національному варіанті бароко в складному поєднанні. Однак кінцевий результат, що виникнув унаслідок такого поєднання, дозволяє говорити про розписи київської школи даної доби як про цілком оригінальне явище в історії європейського монументального живопису.

Майстрами Київської школи були виконані розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври, Софійського собору, а також культових споруд за межами Києва. Нові тенденції простежуються й у розвитку монументального малярства Правобережжя та Західної України. На Правобережжі, в Західній Україні та Закарпатті розвиток настінного живопису знайшов вияв у двох групах пам’яток: розписи кам’яних споруд костелів та дерев’яних храмів.

У розписах дерев’яних храмів стійко зберігаються традиції народного живопису. У живописі спостерігаємо поєднання впливів західноєвропейського мистецтва з місцевими традиціями. Порівняно до попередніх творів підвищується питома вага середовища, аксесуарів і побутових речей. Твори українського настінного малярства в дерев'яних спорудах цієї доби приваблюють щирістю, безпосередністю, теплим людським почуттям, вони забарвлені наївним поетичним ставленням художника до відтворення навколишньої дійсності. Барокові тенденції відчуваються у оповідному трактуванні сюжетів, алегоричних сюжетах, підкреслення теми покаяння. Найбільш значними є розписи церкви Св. Юри та Воздвиження в Дрогобичі та ін. В цілому настінному живопису в дерев'яних храмах на даному етапі властиве певне зниження монументальності й піднесеності, громадського пафосу розписів, на зміну яким приходять декоративність, витончена барвистість, ліризм образів.

В цілому монументальні розписи цієї епохи були явищем новаторським, що відповідало новому етапу розвитку культури. Стінописи другої половини XVII-XVIII ст. сповнені яскравого національного забарвлення та життєстверджуючої сили, віддзеркалили мистецьку культуру середовища, в якому з’явилися, відбили глибокі суперечності, які існували в художньому житті тогочасного суспільства, й, безперечно, мають велике значення для розвитку мистецтв наступних періодів.

В добу бароко мистецтво іконопису переживає період розквіту на Сході та Заході України. Особливості українського іконопису другої половини XVІІ-XVІІІ ст.:

1. Крім темперної, в іконописі застосовують і олійну техніку;

2. Художники оволоділи реалістичними засобами зображення людини (об’ємність постаті, точно визначені пропорції, форма тіла, життєві риси обличчя), перспективою, краєвидом;

3. Надзвичайна насиченість кольорів та використання соковитих барокових орнаментів;

4. Обов’язкова приналежність барокової ікони — гравіроване, позолочене або посріблене тло (рослинна орнаментика);

Іконопис Києва та Лівобережжя в період бароко переживає надзвичайний розквіт. Зріле бароко в іконописі Лівобережжя представлене пам’ятниками Київської школи (іконостаси Преображенської церкви у Великих Сорочинцах, Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, Вознесенської церкви в Березні). В них виявляються всі барокові ознаки, характерні для українського іконопису — концептуальність задуму, реалістичні засоби зображення, пафос і патетика, декоративність, що підкреслюється безліччю орнаментів на іконах, костюмах персонажів, при їх умовному площинному трактуванні.

 

26. Усна народна на творчість другої пол. 17ст.

В Україні продовжувала розвиватися література, яка ґрунтувалася на традиціях попередніх часів. У центрі літературного процесу стояли викладачі Київської колегії, київські церковні діячі, письменники і вчені.
Як і раніше, писались полемічні твори, авторами їх переважно виступали представники вищої православної ієрархії (Галятовський, Баранович, Гізель та ін.). Розвивалася ораторсько-проповідницька проза, житійна й паломницька література. Серед проповідників, які здебільшого відображали ідеологію панівного класу, визначне місце займали випускники і викладачі Київської колегії, зокрема ректор цієї колегії Іоаникїй Галятовський, проповіді якого зібрані в збірнику «Ключ розуміння» (1659), та ігумен Антоній Радивиловський. Визвольна війна 1648—1654 pp., приєднання України до Росії, тривала й напружена боротьба проти іноземних загарбників посилили інтерес до історичного минулого. На цьому ґрунті з'явилася історично-мемуарна проза. Найбільш значними історичними творами були «Синопсис», авторство якого приписується архімандритові Києво-Печерської лаври Інокентію Гізелю, і «Хроніка з літописців стародавніх» ігумена Феодосія Сафоновича. Важливим жанром історичних творів стали козацько-старшинські літописи, в яких найбільш широко описувалася героїчна боротьба українського народу в період визвольної війни і автори яких відбивали ідеологію козацької старшини, що поступово перетворювалась у феодалів. На першому місці серед цих творів стоїть літопис Самовидця, опис подій у якому доведений до 1702 р. Широкого розмаху набула поезія. Автори, серед яких у цей час стало більше представників нижчого духівництва, мандрівних дяків, канцеляристів, писали поряд з віршами на релігійну тематику і вірші світського характеру, в яких відображалися життя людей, їхні настрої, почуття (світська лірика), вірші гумористичні, панегіричні та ін. Але особливо велике значення мали близькі до народних дум і пісень історичні вірші. У них автори оспівували переважно героїку визвольної війни 1648—1664 pp., звеличували Богдана Хмельницького, оповідали про перемоги народу над польсько-шляхетськими загарбниками, картали зрадників-старшин та ін. У другій половині XVII ст. значно ширше, ніж раніше, розвинулася шкільна драма. П'єси писалися викладачами Київської колегії, а виконавцями були школярі. Основний зміст шкільної драми становили релігійні, біблійні, міфологічні або історичні сюжети. У перервах між діями ставилися інтермедії — сценки з народного життя. Велику популярність у народі мав вертеп — ляльковий театр, в якому зображувалося життя й дії простих людей, показувались їх розум, дотепність, кмітливість.

Події визвольної війни 1648—1654 pp., подальша боротьба проти іноземних загарбників викликали піднесення усної народної творчості. У час війни і в перші роки після її закінчення виникло багато народних дум, історичних пісень і переказів, у яких на першому плані стояла народно-визвольна боротьба проти польських магнатів і шляхтичів, проти шляхетської Польщі, оспівувалися славні перемоги народу, прославлялися Богдан Хмельницький, Нечай, Богун, Кривоніс (Перебийніс), Морозенко, Іван Сірко та інші ватажки, подавався епічний образ героїчного народу. Велику популярність серед широких мас мали Дума про Хмельницького й Барабаша, пісні про перемогу під Жовтими Водами, про Корсунську битву, про похід козацьких військ у Молдову, про смерть Хмельницького та ін. У народних думах і піснях цих часів відбито також соціальне розшарування, класові суперечності між бідняками й багатіями, боротьбу між заможними козаками-дуками й сіромою

Музичне мистецтво. На тексти народних дум створювалася невідомими композиторами музика. Народні співаки — козаки-бандуристи — часто самі створювали тексти й музику і розносили їх по всій Україні. Починається також музична обробка народних пісень. Продовжує розвиватися багатоголосий спів. Гарний хор і оркестр мала Київська колегія. У розвитку музичного мистецтва в Україні у другій половині XVII ст. визначне місце належало композиторові і теоретикові музики М. П. Ділецькому, який написав трактат «Граматика пенія мусікійського», підручник «Ідеа граматики мусікійської», розвивав нотну систему запису музики (замість крючкової) і партесний спів, гаряче підтримував ідею використання народних мелодій у процесі музичної творчості.

 

 

27. Музично-хорове та театральне мистецтво України 18 століття (партесний концерт, вертеп, шкільна драма).

В історії української художньої культури другу половину XVIII ст. на­зивають «золотим віком української музики». У цей період класичних вер­шин досягає духовна хорова творчість блискучого тріо українських компози­торів: М. Березовського, А. Веделяі Д. Бортнянського.Водночас було здійснено важливий прорив у галузі світських музичних жанрів - опери, симфонії, концерту, сонати, пісні-романсу. Цей кульмінаційний момент го­тувався поступово упродовж поперед­ніх століть завдяки формуванню ос­новного класичного фонду українського фольклору в усьому розмаїтті його жанрів, розвитку музичного виконав­ства та освіти, що зумовило зростання професіоналізму в різних галузях му­зичної культури. Вокально-хорова та інструментальна музика були невід'ємними складовими тогочасної театраль­ної культури - шкільної драми і вер­тепу. У театрі, професійній музиці яскраво виявився стиль бароко, а на­прикінці XVIII ст. - класицизм.

Наприкінці XVI ст. виник новий хо­ровий жанр, що став провідним в українській професійній музиці козаць­кої доби, - партесний концерт. Його становлення відбувалося під впливом стилю бароко. Концертність стала спо­собом вияву контрастів, динамізму бо­ротьби різних стихій. Театральність, патетична риторика, притаманні стиле­ві бароко, позначилися на прийомах музичної композиції - зіставленні емо­ційно-динамічних планів, чергуванні хорових, ансамблевих і сольних епізо­дів. Образний зміст цих од­ночастинних акапельних концертів (С. Пекалицького, М. Ділецького та ін.) був досить широкий: він охоплював піднесено-урочисті, лірико-драматич­ні, гумористичні чи сатиричні сфери. Поступово під впливом західноєвро­пейської професійної музики одночас­тинний партесний концерт доби бароко змінюється циклічним духовним кон­цертом періоду класицизму, побудова­ним на контрастному зіставленні час­тин циклу.

Велика музична форма і складні прийоми поліфонічного розвитку дава­ли змогу композиторам передавати в музиці високі гуманістичні ідеали епо­хи: загальнолюдські моральні ціннос­ті, філософські роздуми про сенс жит­тя. У творчості видатних представни­ків української музичної культури другої половини XVIII ст. М. Березовського, А. Веделя і Д. Бортнянського багаточастинний концерт набуває рис своєрідної хорової симфонії.

Основоположником жанру духовно­го хорового концерту циклічної струк­тури в українській музиці був Максим Березовський(1745-1777) - компози­тор і співак, митець яскравої творчої ін­дивідуальності. Він також створив опе­ру «Демофонт» і сонату у трьох частинах, які стали першими зразками музично-театрально­го і камерно-інструментального жанрів у вітчизняній музиці. Хорова спадщина композитора охоплює концерти, літур­гії та інші твори. Його твори вирізня­ються високою емоційністю, вишуканістю композиторського письма, худож­ньою досконалістю, красою й виразніс­тю. Творчість М. Березовського, що органічно поєднала традиції західноєв­ропейської (італійської) музики з еле­ментами мелодики українських пісень, мала непересічне значення для подаль­шого становлення вітчизняного профе­сійного музичного мистецтва.

Артемій Ведель(1767-1808) - ком­позитор, хоровий диригент, співак (те­нор), скрипаль, педагог - увійшов в іс­торію музичної культури як митець, який писав виключно сакральну хоро­ву музику. Він розвивав багатовікові традиції української хорової культури, народної творчості. Діапазон концертів А. Веделя - від скорботних до урочисто-величальних. Його музика вирізняється експресив­ністю мелодики. Неабиякий вплив на формування стилю митця мала українська побутова пісенно-романсова лірика. Простота й виразність, співучість і щирість зумовили популярність цієї музики. Яскрава самобутня творчість А. Веделя, композитора-лірика, відоб­ражувала гуманістичні ідеали епохи.

Дмитро Бортнянський(1751-1825) -класик хорової музики XVIII ст. У його творчості поєдналися найнові­ші на той час досягнення світової композиторської техніки, зокрема італійської школи, з вітчизняними музичними традиціями. В історію світової культури Д. Борт­нянський увійшов як реформатор цер­ковного співу. Він створив понад 100 хорових творів - святково-урочистих, ліричних, скорботно-елегійних тощо.

У XVII-XVIII ст. урізноманітню­ється музичний, переважно міський, побут українців, розвивається інстру­ментальне музикування. Набувають поширення музичні цехи, що об'єдну­ють міських - музикантів (Полтава, Київ, Прилуки, Стародуб, Ніжин). Музиканти грають на святах, різних урочистостях, нерідко створюють ан­самблі «троїстих музик» - скрипалів, цимбалістів, дудників. При цехах від­кривають школи, в яких досвідчені майстри навчають хлопчиків гри на інструментах. У містах організовують магістратські оркестри.

Музичні цехи з кобзарів, литаврис­тів, сурмачів тощо існували й у козаць­ких полках. Одним із найдавніших в Україні музичним навчальним закла­дом була Січова співацька школа. Так, високою май­стерністю уславилися хорова капела на чолі з регентом А. Рачинським і ор­кестр гетьмана К. Розумовського.

Традиція навчання музики, яке спо­чатку зосереджувалося у братських школах, згодом поширилася й на інші заклади. У XVII-XVIII ст. центром підготовки високоосвічених кадрів стала Києво-Могилянська академія.

Шкільна драма. На XVII-XVHI ст. припадає період розвитку українського шкільного те­атру. Він зародився у навчальних зак­ладах - Києво-Могилянській академії, колегіумах, братських школах. У ті часи в межах вивчення обов'язкових предметів - поетики й риторики - уч­нів навчали складати декламації, вір­шовані панегірики у формі привітань, промов (плачів), послань на різні теми суспільного і шкільного життя. Часто вони приурочувалися до релігійних свят, днів пам'яті святих або відомих духовних осіб, військових перемог, приїзду до навчального закладу висо­коповажних гостей тощо. Декламації та діалоги - безпосеред­нє джерело виникнення шкільної дра­ми. Відповідно до програми навчання їх писали викладачі поетики. Проте учні не лише розігрували готові п'єси, а й брали участь у їх створенні.

Основний зміст шкільної драми становили релігійні, біблійні, міфологічні або історичні сюжети. У перервах між діями ставилися інтермедії — сценки з народного життя. Велику популярність у народі мав вертеп — ляльковий театр, в якому зображувалося життя й дії простих людей, показувались їх розум, дотепність, кмітливість.

Філософсько-естетичне обґрунту­вання принципів шкільної драми - трагедії, комедії, трагікомедії - здій­снив реформатор українського бароко­вого театру Феофан Прокопович.

До шкільного репертуару включали переважно різдвяні й великодні драми, а також п'єси морально-дидактичного й історичного змісту. Деякі з творів, що збереглися, - анонімні, як, наприк­лад, перша відома шкільна драма «Олексій, чоловік Божий».

Барокові риси шкільної драми вия­вились у контрастному зіставленні драматичного й комічного. Між акта­ми серйозної шкільної драми, яку гра­ли «книжною» мовою, з розважаль­ною метою виконували веселі й жар­тівливі інтермедії, написані доступ­ною народною мовою. Сюжети інтер­медій зазвичай зводилися до простих епізодів з народного побуту. Поступово інтермедія вийшла на майдани та яр­маркові площі і стала самостійним те­атральним жанром - своєрідною попе­редницею жанру комедії.

 

28. Слобожанщина на початку 19 століття і проблеми духовного Відродження.

Після скасування автономно-державних утворень українського народу занепало і національно-культурне життя в Україні, позбавлене державного захисту. Селяни, козаки і міщани, не маючи освіти не діставали жодної можливості проявити своє національне обличчя. Українська освічена еліта - нащадки козацької старшини, вихідці з верхів духовенства - майже всі зрадили свою народність, яку вважали грубою, мужицькою, провінційною. He розуміючи сили й краси народної мови та поезії, вона захоплювалась усім чужим - російським, польським, французьким, вважаючи його взірцем аристократизму. Але вже на зламі XVIII-XIX ст. окремих представників українського суспільства опановує ідея народності, що проявилась у живому зацікавленні своїм народом, його мовою, історією, побутом, піснями, епосом. З'являється нова українська література, пробуджується історична думка, з'являються серйозні наукові праці з етнографії, фольклору, мовознавства, історії України, починається повільний процес українського національного відродження. «Будителями» національної ідеї, носіями культури та українознавства у першій чверті XIX ст. стали вихідці з дворян - нечисленна українська дворянська інтелігенція, яка спромоглася повернутися до своїх козацьких витоків, до свого нужденного народу.

Незважаючи на те, що царизм не бажав розвивати в Україні ні середню, ні, тим паче, вищу освіту, передова українська громадськість докладала великих зусиль, щоб мати такі учбові заклади. За ініціативою інтелігенції Слобідської України на чолі з відомим громадським діячем і вченим Василем Каразіним, у 1805 році був заснований Харківський університет, який став незабаром важливим науковим і культурним центром всієї України. Головна заслуга в підставі Харківського Університету належить В. Н. Каразіну. Він переконав місцевих жителів робити пожертвування, що і створило матеріальну базу Університету. Першим попечителем Харківського університету став поляк, граф Северин Потоцький. Він же повністю підібрав професорський склад для університету. З 1816 по 1819 рік у Харкові видавався перший масовий популярний журнал " Український вісник "(заснований Євграфов Філомафітскім), який поклав початок практиці друкування наукових матеріалів українською мовою, що вважався тоді "малоросійським (малоросійським) нарєчієм ".

У завершенні процесу переростання української народності в націю важливу роль відіграло становлення зрілої національної літератури як вищого прояву національної свідомості народу. У першій чверті XIX ст. українське письменство зробило вирішальний крок вперед до створення і початку розвитку нової української літератури. Ще наприкінці XVIII ст. нащадок козацького роду письменник Іван Петрович Котляревський написав перші три частини своєї бурлескної поеми «Енеїда». У ній автор у гумористичній формі, перелицювавши античних героїв на козаків і життєрадісних сільських дівчат, зобразив життя та побут України часів Гетьманщини. Ідеалізуючи старе патріархальне суспільство, Котляревський протиставляє його жорстокому кріпосному гнітові, який гостро критикує. Людина передових поглядів, він відмовився від дворянських привілеїв і відпустив на волю своїх кріпаків. Котляревський першим зробив значний крок до створення основ нової національної літератури.

Започаткований Г. Сковородою жанр української байки набув свого дальшого розвитку у творах П.П. Гулака-Артемовського.

Значні зрушення відбулись у цей період і в розвитку театрального мистецтва. На зміну вертепам, аматорським бурсацьким і поміщицьким театрам приходить театр професійний. Кріпосних артистів замінює вільна акторська трупа, яка виступає у спеціальних приміщеннях, відкритих для глядачів.

Та особливого значення історія України набула з появою в 10-х pp. XIX ст. у рукописних списках «Історії русів, або Малої Росії». Невідомо хто, коли і де написав цей твір. «Історія русів», хоч і розглядає в послідовності історію українців, є скоріше не історико-науковим, а суспільно-політичним твором. Невідомий автор доводить, що Україна - окрема від Росії країна, і вона має право на власне політичне та державне життя, що історія України надзвичайно багата і що саме Україна, а не Росія є прямою спадкоємицею Київської Русі. Героями «Історії русів» є люди, які боролись за незалежність української землі, - Б. Хмельницький, I. Мазепа, П. Полуботок. 3 появою «Історії русів» вивчення української історії стало набувати не лише наукового, але й політичного значення.

Розвиток образотворчого мистецтва у першій чверті XIX ст. не відзначився особливими досягненнями, все через той же національний гніт. Наприклад, будувати церкви в українському стилі було заборонено, а кам'яні споруди для знаті мурували в основному російські будівничі у західноєвропейському стилі. He було і шкіл, які б готували українських митців - художників, будівничих, графіків. Скульптурне мистецтво в Україні теж було розвинене слабо. Серед талановитих скульпторів варто назвати Івана Петровича Матроса. Народна творчість залишалася неосяжною і багатогранною. Тисячі пісень, приказок, прислів'їв, казок народилося протягом цього часу. Пісенна творчість, килимарство, народні розписи, візерунки рушників, гаптування одягу, різьблення по дереву, гончарні вироби - все це продовжувало жити в народі, було невід'ємною частиною його великої душі.