Сюди також входять казки, легенди, билини, що містять рештки язичницьких вірувань.
Джерела та історіографія дослідження етнічного розвитку Русі-України. Реферат
Джерельну базу дослідження складають: письмові, археологічні, етнографічні та фольклорні джерела. Серед письмових джерел важливими є вітчизняні та зарубіжні літописи, хроніки, твори арабських та візантійських авторів
Давньоруські автори не описували всіх обрядів язичників. Вони лише осуджували "поганські" вірування, тому й не вдавались у подробиці описання, які й так були добре відомі їхній тогочасній аудиторії, значна частина якої продовжувала сповідувати язичництво.
Найяскравішим прикладом є "Повість минулих літ". Літописна традиція на теренах Русі, очевидно, веде свій початок з ХІ ст. На зламі ХІ - ХІІ ст. перші літописні тексти були систематизовані та впорядковані у зводи спочатку зусиллями монаха Києво-Печерської Лаври Нестора, а трохи згодом відредаговані ігуменом Київського Видубицького монастиря Сильвестром.
Результатом їх діяльності і став літописний текст, відомий як "Повість минулих літ". У "Повісті минулих літ" записана згадка про релігійну реформу князя Володимира. Переліковуються боги княжого пантеону язичницької доби – дерев’яні Перун, Хорс, Даждьбог, Стрибог, Симаргл та Мокош.
Методологія літописів відзначалася провіденціалізмом. Їхні автори вважали, що все і в людині, і в крані, і загалом у світі передбачено і запрограмоване Богом. Людина у своїх змаганнях, суспільство, країна можуть зрозуміти передбачення. Тоді їх дії не перечать волі Бога. І тоді він веде їх та вони перемагають. Якщо ж Божий замисел не виконується, то дії людини та країни приречені на поразку.
Крім літописів, значний масив історичної інформації про релігійне життя давньоруської країни зберігся на сторінках пам’яток давньоруської літератури. Серед них перш за все слід згадати "Слово про закон і благодать" київського митрополита Іларіона. Мета цього невеличкого за обсягом твору - уславити діяльність великих київських князів, як фундаторів держави, опікунів церкви. Але водночас значну увагу приділено історичним подіям.
Особливу цінність для вивчення пережитків язичництва у давньоруському суспільстві становлять повчання проти язичництва.Найбільша гордість давньоруської літератури, найвидатніша пам’ятка світової культури – "Слово о полку Ігоревім" містить у собі певні елементи язичницьких вірувань. Історичною основою поеми є невдалий похід князя Ігоря Святославича, його брата Всеволода, сина Володимира та небожа Святослава проти половецьких ворогів Руської землі, який закінчився поразкою русичів у битві на річці Калка..
Основою фольклорних джерел є усна народна творчість, міфи про походження Всесвіту, Сонця, Місяця, гір, морів, озер. Міфотворчість – найдавніший вияв колективної людської свідомості, більшість з яких виникли у дохристиянський період.
Давні уявлення, релігійні культи та язичницька міфологія зумовили формування календарно-обрядової творчості, що ґрунтувалися на особливостях природної циклічності, на різних етапах сільськогосподарської праці. Слов’яни намагалися задобрити сили природи.
Яскравий приклад – календарно-обрядові пісні, відповідно до чотирьох пір року, періодів у хліборобстві. Кожний цикл має центральне свято, обрядові дійства та мають релігійне, поминальне, хліборобське та родинне значення.
Наприклад, колядки, щедрівки, веснянки, гаївки, маївки, Русальні та Купальські пісні; зажинкові, жнивні, обжинкові пісні.
Сюди також входять казки, легенди, билини, що містять рештки язичницьких вірувань.
До археологічних джерел належать поховальні та культові споруди. Поховальні споруди найбільш яскраво показують процеси, що відбувалися у давньоруському суспільстві у релігійній та культурній сферах.
Найбільш раннім у слов'ян був обряд кремації, який для пам’яток кінця І тисячоліття н. е. фіксується в двох стадіях: трупоспалення на стороні і на місці майбутнього поховання. У першому випадку померлих спалювали на загальному для усієї громади вогнищі. Як і в пізніших похованнях (за обрядом інгумації) небіжчикові клали різноманітний інвентар: побутові речі, прикраси, амулети-обереги, кераміку, іноді знаряддя праці та жертовні страви. В багатих похованнях зафіксовані ще предмети озброєння й спорядження воїна, в окремих комплексах виявлені загнуздані коні та вбиті слуги (найчастіше - наложниці). В окремих могилах небіжчиків не виявлено – то були меморіальні споруди (кенотафи) на честь померлих далеко від домівки.
Яскравим прикладом поховання язичницького періоду є чернігівський курган Чорна могила. Пам'ятку дослідив Д. Самоквасов. Крім князя, тут було поховано, ще підлітка та жінку. Біля померлих покладено різноманітні речі, що являлися необхідними для них на "тому світі": предмети озброєння і військового спорядження (шоломи, кольчуги, мечі), кінська упряж (стремена, сідло), побутові речі (ножі, ключі, замки, сокири, наповнений кістками тварин казан), довгі ритуальні ножі, прикраси, монети, численні зливки кольорових металів – рештки розплавлених у вогні речей. У ногах небіжчиків лежали забиті бики і коні. Б. Рибаков інтерпретував Чорну Могилу як захоронення князя місцевої династії.
З прийняттям християнства поховальний обряд докорінно змінюється, кремація замінюється на інгумацію, з могил починає зникати поховальний інвентар, зброя та їжа. Але пережитки язичницького обряду продовжують існувати вже на християнських кладовищах.
Що стосується шляху досягнення іншого світу, а також його місцеперебування за уявленнями середньовічних слов’ян, слід зауважити, що інформація щодо цього в наявних писемних джерелах відсутня. Тому слід брати до уваги найбільш загальні вірування давніх індоєвропейців, до яких належало і східноєвропейське слов'янство. У більшості індоєвропейських народів Космос був упорядкований і систематизований у вигляді трьох просторово-часових пластів: нижнього (підземний світ), середнього (земний) і горішнього (небесний). Це так звана "концепція світового дерева". У східних слов'ян така модель досить підтверджується композицією Збруцького ідола.
Також важливе місце в житті східних слов’ян посідали культові споруди: капища, святилища, – де стояли виконані з різного матеріалу зображення язичницьких богів. Такі святилища відкриті в Шумську на Житомирщині, у Ржавинському лісі на Буковині, на горі Пластунка під Каневом, на Старокиївській горі.
Аналогічні культові пам’ятки відомі й на північних землях. Найбільш вивченим є святилище поблизу Новгорода, на Перині ("пагорбі Перуна"); Деякі з цих пам’яток перебували в центрі окремих східнослов’янських земель і відігравали роль племінних язичницьких культових місць.
Найдавніше капище у Києві було розкопано у 1908 році у центрі городища на Старокиївській горі (біля приміщення сучасного Національного музею історії України) В. Хвойкою. У центрі городища Кия стояло язичницьке капище – культовий центр полян, що датується V – VІ ст. Від язичницького капища залишився, власне, фундамент складений із необроблених брил пісковику, граніту на глиняному розчині.
В Україні зберігаються рештки визначної культової споруди поганського часу – печерно-скельного храму в с. Буша (р. Мурафа, притока р. Дністер) з наскельним рельєфом-композицією та написами. Питання про достеменний час виникнення цього рельєфу й самої будівлі залишається дискусійним. Одні вбачають у ньому витвір кельтських майстрів, інші взагалі відмовляються його визнавати за взірець стародавнього мистецтва. Але при всьому тому існують незаперечні докази використання храму для культових відправлень у VІІІ – ІХ ст. В. Даниленко ще 1961 р. відкрив і дослідив тут глинобитний вівтар-вогнище й ліпну слов’янську кераміку VІІІ ст. Знахідки трапилися в культурному шарі, що накопичився на дні печери.
Через поодинокі згадки про слов’янські капища відтворити повну картину місць поклоніння давніх словян неможливо. Але за допомогою археологічних досліджень слов’янських святилищ у Києві, Чернігові, Новгороді, маємо можливість уявити, як же виглядали слов’янські святилища.
В 1975 році розкопки, що проводила Київська археологічна експедиція неподалік від літописного Теремного двору виявили місце розташування Перунового пагорба, де натрапили на викопані в материковому ґрунті фундаментні рови споруди, засипані щебенем, уламками плінфи та шифером у перемішку із глиною і шматками цем’янки. Споруда являла собою видовжений прямокутник. Південна, північна і східна частина прямокутника переходили в симетричні виступи. Всього виступів було шість, у вигляді пелюстків квітки. Саме у цих виступах могли стояти ідоли літописних богів.
Таким чином, досліджуючи дохристиянські уявлення і вірування доби Київської Русі, спираючись на письмові згадки, археологічні джерела та фольклорні матеріали в цілому можемо відновити загальні риси язичницької системи вірувань та її пережитки після прийняття християнства.
Історіографія
З прийняттям та поширенням християнства на теренах Київської Русі ще довгий час продовжується поклоніння "отай" старим богам, а згодом відбувається процес присвоєння персонажам християнських святих якостей язичницьких нижчих і вищих божеств.
Досить довгий час церква, за власними релігійними вподобаннями, заперечувала тему язичництва як повної сформованої системи уявлень, вірувань та обрядів, натомість заповнюючи цю прогалину своїми судженнями про високу моральність та розквіт культури з прийняттям християнства.
Увага до історії язичництва помітно зросла у XІX ст., у зв'язку із зростанням національної самосвідомості. Починає проводитися велика етнографічна робота: збір народних сказань, пісень, прислів‘їв, запис народних звичаїв. З'ясувалося, що і в той час, у XІX столітті, селянин, особливо десь у глибинці, залишався за своїм світоглядом, за суттю, а не формою віри, більше язичником, аніж християнином.
В цей час з’являється дуже цікава збірка поетичних казок, розповідей, легенд про вірування, побут слов’ян, розмаїття демонологічного та звіриного світу відомого етнографа та фольклориста О. Афанасьєва.
Демонологією та уявленнями слов’ян займався І. Нечуй-Левицький, у невеликому описі якого яскраво змальовані вовкулаки, русалки, польовики та багато інших створінь, що відігравали у повсякденному житті певну магічну роль.
Інтерес суспільства до дохристиянських вірувань помітно проявився і в художній літературі. Найяскравішим прикладом використання язичницьких вірувань є творчість М. Гоголя. Слід згадати і про літературний спадок М. Коцюбинського; зокрема, про "Тіні забутих предків", де прослідковуються пережитки поганських вірувань у селянському середовищі, та Г. Квітки-Основ’яненка "Конотопська відьма". Також слід згадати твір "Лісова пісня" Лесі Українки, де яскраво зображені пережитки язичницьких вірувань про нижчих духів.
Дореволюційна історіографія теми хрещення Русі, процесу християнізації та взаємовідносин нової та старої релігій вельми широка. Але характерним є те, що навіть намагаючись досліджувати джерела, автори часто переносили в минуле уявлення свого часу. Багатовікова пропаганда перемоги християнства над язичництвом, як світла над темрявою, визначила і ціннісну шкалу, з якою дослідники підходили до теми язичництва. Самі дохристиянські вірування відривалися від соціально-економічних та політичних умов, у яких вони зароджувалися, поширювалися та існували.
Дослідження Є. Анічкова ніби завершують та підбивають підсумки літописним пошукам дореволюційних авторів у сфері язичництва. Він розглянув та дослідив джерела, що стосувалися слов'яно-руських божеств, і дійшов висновку, що в літературі існують різночитання щодо походження та функцій окремих божеств, а також етимології їх імен..
Після розпаду Російської імперії та початку побудови СРСР постало на меті виховання атеїстичної свідомості громадян, релігія взагалі – у язичницьких чи християнських своїх проявах – стала розглядатися як "опіум для народу". Тому тема історії релігії достатньо довго була не актуальною. В радянські часи особливо до середини ХХ ст. лише деякі дослідники торкалися проблеми язичницьких вірувань та їх пережитків.
Найбільш широко досліджував проблему слов’янського язичництва у другій половині ХХ ст. Б. Рибаков. Його роботи "Язичництво Древньої Русі" та "Язичництво давніх слов’ян" базувались на широкій джерельній базі, масово залучався археологічний матеріал. На думку Б. Рибакова, у східних слов’ян до прийняття християнства вже існувала віра в єдиного верховного бога. Він вважав, що у східнослов’янському язичництві таким головним богом був Род. Після прийняття християнства язичництво не зникло, а просто змішалось з християнством.
Серед радянських дослідників ще потрібно відмітити праці В. Топорова та В. Іванова, Н. Велецької, В. Проппа. Особлива активізація релігієзнавчого напряму в історичній науці припадає на час проведення святкування 1000-літнього ювілею прийняття християнства на території Русі, як державної релігії.
Сучасні дослідники язичницьких вірувань та міфології акцентують увагу на дослідженні світоглядних вірувань, виділяючи їх з християнської обрядовості і виводячи витоки слов’янських язичницьких обрядів та вірувань з часів існування на теренах майбутньої Київської Русі індоєвропейських племен, залучаючи археологічні джерела. Серед сучасних дослідників, котрі висвітлюють релігійне становище Давньої Русі, слід відзначити П. Толочка, О. Моцю, Н. Яковенко, М. Котляра та інших археологів, істориків та культурологів.
Досить лаконічно та змістовно розкриває проблематику язичницьких богів, календаря та світобудови Г. Лозко у праці "Коло Свароже". Одна з найґрунтовніших праць, присвячених релігійній трансформації давньоруського суспільства – "Київська Русь: від язичництва до християнства" О. Моці та В. Рички.
Таким чином, підсумовуючи історіографію даної теми, можна стверджувати, що язичництво при всій своїй різнобарвності, все-таки залишається досить суперечливою темою, що потребує подальшого вивчення.