Брестський договір і Україна. Прикінцевий період діяльності ЦР: причини її падіння
Від перших днів існування УНР опинилася в епіцентрі світової політики. Підвищений інтерес до неї виявили не лише країни Антанти, а й Четвертого союзу. Розпочавши в Брест-Литовському переговори з Радянською Росією, Німеччина та Австро-Угорщина пильно стежили за розвитком подій у регіонах свого партнера. Опір більшовицькій владі, факти конфронтації з петроградським урядом стали підставою для спроби обмежити прерогативи російської делегації, схилити пристати на те, аби представляти не всю державу (колишню Російську імперію), а виключити з переговорного процесу Польщу, Україну, Білорусію та Прибалтику.
Однак представники Радянської Росії на переговорах погодилися на вилучення з-під свого впливу лише Польщі. Тоді центральноєвропейські держави звернулися безпосередньо до керівництва нових національно-державних і територіально-адміністративних утворень на терені Росії (зокрема й до УНР) з пропозицією надіслати своїх представників для участі в Брестській конференції.
Центральна Рада та її уряд неодноразово заявляли про намір діяти на міжнародній арені самостійно, а не через посередництво більшовицької Росії. Але для повноцінної участі в переговорах потрібна була не формальна, а юридична державна самостійність. Давалися взнаки федералістські ідеали лідерів української революції, жевріла надія на примирення з російськими більшовиками. Крім того, було зрозуміло, що можливостей для маневрів на переговорах делегація УНР матиме небагато. Та й відповідних кандидатів для делегації (дипломатів із бодай якимсь фаховим досвідом, необхідною освітою) знайти було неможливо. На переговори відрядили переважно молодих людей: голові делегації В. Голубовичу було 32 роки, а наймолодшому (Є. Севрюку) - 24. Не дивно, що вони, хоч і сповнені патріотизму, були не готові до жорсткого протиборства з грандами європейської дипломатії.
Уже першого дня участі посланців УНР у Брестських переговорах виникли ускладнення. Народний секретаріат більшовицької України (УСРР) вирішив направити до Бреста свою делегацію, яка мала представляти Україну на переговорах у складі єдиної російської делегації. Країни Четверного союзу не погоджувалися укладати договір з утворенням, яке мало дуже нечіткий статус і непевні перспективи - увійде чи не ввійде воно до федерації, якої на той час не існувало, здобуде самостійність. Досвідчені дипломати, відкидаючи специфічний для міжнародного діалогу стиль, прямо вимагали вирішення питання щодо самостійності України. Так, німецький генерал М. Гофман радив українським дипломатам, що "коли вони хочуть мати формальне право заключати мир незалежно від того, чи заключить його Совітська Росія, то український уряд мусить формально проголосити повну самостійність Української Республіки".
Проголошення Четвертим Універсалом Української Народної Республіки самостійною, суверенною державою стало надзвичайно важливою віхою національного державотворення, відкривало перед нацією якісно нові горизонти на міжнародній арені. Однак закріплення нового статусу УНР сталося тоді, коли вона була буквально за крок від знищення. На Київ наступали війська більшовиків, і дуже швидко з'ясувалося, що чинити їм ефективний опір просто немає кому. Російська урядова делегація домагалася усунення делегації Центральної Ради від переговорів, доводила західним дипломатам, що підписувати мир із Центральною Радою - однаково що мати справу з "учорашнім днем", оскільки Генеральний секретаріат в Україні фактично не має влади.
Прагнення Німеччини й Австро-Угорщини укласти мир з Україною було зумовлене не так неможливістю й далі вести війну, як передусім - нагальною потребою отримати хліб, продовольство, без яких вибухонебезпечна ситуація в цих країнах могла досить швидко стати критичною. За таких обставин досвідчені дипломати центральноєвропейських держав шукали можливості досягти таких домовленостей, за яких відверто слабку з військово-політичної точки зору УНР можна було б змусити "заплатити" за мир своїми сировинно-продовольчими ресурсами. Так воно й сталося. 27 січня 1918 р. було підписано Основний договір і кілька додаткових таємних протоколів.
Позитивним аспектом Брестського миру було досягнення одного зі стратегічних завдань української революції - мир між ворожими сторонами. Відтак українські патріотично-демократичні сили отримали ще один шанс продовжити, вже з урахуванням сприятливого зовнішньополітичного чинника, процес українського державотворення, національного відродження.
З іншого боку, антиукраїнський підтекст підписаних у Бресті документів був очевидний, особливо щодо кордону між Україною і Австро-Угорщиною. Він залишився таким самим, як до 1914 р. між Австро-Угорщиною і Росією. Україна мала поставити за кордон щонайменше мільйон тонн збіжжя.
Іще під час конференції з'ясувалося що марно сподіватися на примноження українських збройних сил за рахунок формувань із військовополонених, які потрапили до німецьких та австро-угорських таборів. На це уряди відповіли відмовою, посилаючись на технічні труднощі передислокації військовополонених до України. Натомість Німеччина й Австро-Угорщина хотіли відрядити в Україну власні регулярні армії. Делегація УНР після консультацій з урядом, який уже перебував у Житомирі, спробувала домовитися про те, щоб німецькі війська дислокувалися лише вздовж лінії північного кордону України. Та, маючи реальну силу, австро-німецька сторона не так домовлялася, як диктувала власні умови. І тому досить легко провела рішення, згідно з якими збройні сили Австро-Угорщини та Німеччини (як гарантія дотримання сторонами інших умов договору) мали просунутися вглиб України1.
Приблизно 25-тисячне більшовицьке військо не могло розраховувати на бодай якийсь серйозний опір блискуче організованим і озброєним арміям, що налічували 500 тисяч вояків. У квітні 1918 р. радянську владу в Україні було ліквідовано і поновлено владу Центральної Ради.
Однак між окупаційною адміністрацією і українським політичним керівництвом невдовзі виникли серйозні суперечності, а то й конфлікти. Німці й австрійці повсякчас переконувалися, що Центральна Рада не лише не допомагає їм реалізовувати головну мету їхньої присутності в Україні - вивезення хліба, а й перешкоджає цьому. Тож не дивно, що окупаційна адміністрація, відверто зневажаючи чинну українську владу, поставила собі за мету її змінити, що призвело до державного перевороту 29 квітня 1918 р., ліквідації УНР і приходу до влади гетьмана П. Скоропадського.
Брестський мирний договір - мирний договір між УНР з одного боку, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 27 січня 1918 у Бресті. Причини: 1. Вкрай загрозлива для України ситуація, яка склалася наприкінці 1917 — на початку 1918 р. у зв'язку зі вторгненням до неї трьох російських більшовицьких армій (М.Муравйова, Р.Берзіка та І.Кудинського), вимагала від українського керівництва вивільнення сил, що перебували на Східному фронті, для відсічі агресії. 2. Укладення Росією у Бересті перемир'я з центральними державами мало великий пропагандистський вплив, й керівники УНР, щоб не втратити підтримки українських вояків і цивільного населення, змушені були із запізненням наслідувати більшовикам і домагатися миру. 3. Спроби Центральної Ради порозумітися з Антантою, якій вона симпатизувала, не були підтримані останньою. Умови: - Стан війни між державами німецько-австрійського блоку і УН припинився – Німеччина й Австро-Угорщинами ставали союзниками УНР – Німеччина й Австро-Угорщина зобов’язались надати допомогу УНР у відновленні контролю над усією територією держави – УНР взяла на себе зобов’язання поставити до Німеччини й Австро-Угорщини 60 млн пудів хліба, 2 илн пудів худоби живою вагою, а також картоплю, цукор, сало, інші продукти харчування та сировину і т.к. Наслідки: Брестський мирний договір був великим успіхом тогочасної української дипломатії, адже заклав фундамент міжнародно-правовому визнанню Української Народної Республіки як незалежної країни. На деякий час врятував Україну від поглинення більшовицькою Росією. Проте неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким командуванням в Україні, відтак до падіння демократичної УНР і появи гетьманського уряду П.Скоропадського.
12.1. Брестський мир і Україна
Після взяття Києва військами радянської Росії і відступу військ Центральної Ради до Житомира, а пізніше на станцію Сарни Волинської губернії до Брест-Литовська було послано українську делегацію для підписання мирного договору.
Ініціатива у проведенні мирних переговорів належала більшовикам. Першим декретом, що його прийняв II Всеросійський з’їзд Рад у день жовтневого перевороту, був декрет про мир. Країни Антанти не відповіли Раднаркому, а Німеччина та її союзники, що входили в Четверний союз (Туреччина, Австро-Угорщина, Болгарія), згодилися на переговори. Переговори розпочалися у штабі німецьких військ у Брест-Литовську. Угоду про перемир’я було підписано 15 грудня 1917 р. Вона помітно зміцнила вплив більшовицької партії в масах, у тому числі й в Україні. Делегація більшовиків на переговорах намагалася видати себе за представників усіх народів Російської імперії.
Керівники Центральної Ради із запізненням звернулися з нотою до всіх воюючих і нейтральних держав, де говорилося, що УНР до створення федеративного російського уряду здійснюватиме міжнародні відносини самостійно, і зазначалося, що влада Раднаркому не поширюється на Україну. Генеральний секретаріат Центральної Ради заявив, що угода, яку має намір укласти Росія зі своїми супротивниками, буде чинною в Україні лише тоді, коли її ухвалить і підпише уряд УНР. Країни Четверного союзу погодилися на переговори також з представниками УНР. У середині січня 1918 р. у Брест-Литовську відбулося пленарне засідання за участю делегацій Росії й України. Центральна Рада послала до Бреста делегацію на чолі з українським есером В. Голубовичем, членами делегації були також М. Любинський, М. Полозов, О. Севрюк, М. Левицький.
В. Голубович 29 грудня 1917 р. заявив, що делегація УНР самостійно візьме участь у переговорах, з чим змушений був погодитися голова делегації Росії, нарком закордонних справ Л. Троцький. Але в ті дні уряд Росії зволікав з підписанням договору, продовжуючи війну з Україною. Залишалася радянська військова сила, яка й повинна була до закінчення переговорів скинути Центральну Раду. Коли після перерви переговори продовжилися, то крім російської та української делегації до Бреста прибули делегати від Харківського народного секретаріату Ю. Медведєв та В. Шахрай. У цьому зв’язку Л. Троцький на переговорах повідомив, що більша частина України вже контролюється Українським радянським урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками Центральної Ради, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконуючий обов’язки голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив делегації з текстом IV Універсалу Центральної Ради і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін заявив, що є всі підстави для укладення міжнародних договорів. У Німеччині та Австро-Угорщині продовольча проблема швидко загострювалася, і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передання їй більшої частини Холмщини і Підляшшя, а також на виділення західноукраїнських земель в окремий народний край.
Договір між УНР і Четверним союзом 9 лютого (26 січня) 1918 р. було підписано. Це був перший сепаратний мирний договір, укладений у період світової війни. Брестський мир встановлював кордони між УНР та Австро-Угорщиною на довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Польщею мав бути визначений мішаною комісією “на основі етнографічних відносин і бажань людності”. Було також обумовлено обмін полоненими, встановлення дипломатичних відносин, відновлення правових зносин. За першу половину 1918 р. УНР зобов’язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса (живою вагою), 400 млн штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. Додатковими умовами договору були збройна допомога УНР для боротьби з більшовиками та позика їй у сумі мільярда карбованців. Делегація УНР уже знала про здобуття Києва радянськими військами, але не повідомила про це союзникам, щоб не перешкодити підписанню договору.
Після того як договір став фактом, українська делегація вже не приховувала, що Центральна Рада перебуває в безнадійному становищі й потребує негайної збройної допомоги. Союзники також розуміли, що отримати продовольство з України можна лише за умови її окупації значними силами.
Делегація Четверного союзу 10 лютого 1918 р. звернулася до радянської сторони з категоричною вимогою підписати договір, але офіційно ультиматум не пред’явила. Згідно з рішенням партійного керівництва Л. Троцький мав підписати договір лише після ультиматуму. Тому він покинув Брест-Литовськ і виїхав до Петрограда. Тоді німецька делегація скористалася обстановкою, щоб висунути нові, тяжчі за попередні вимоги. Німецькі війська почали готуватися до наступу по всьому фронту від Балтики до Карпат.
Війська Четверного союзу 18 лютого 1918 р. перейшли в наступ. Загальна кількість воїнів становила 450 тис. ВЦВК і Раднарком 24 лютого прийняли продиктовані умови, і тільки тоді німецькі війська зупинилися. В Україні, однак, німецькі та австро-угорські війська продовжували просуватись далі. Вже 1 березня радянські військові сили залишили Київ, а через кілька днів до міста прибув уряд Центральної Ради. У березні-квітні німці зайняли південні міста, а також Катеринослав і Харків, пізніше - Донбас і Крим. Радянська Росія не мала можливості втручатися в українські справи згідно з умовами Брестського договору. Окупація України стала фактом.