Голод 1946 – 1947 рр. в Україні та його наслідки

1. Стан сільського господарства УРСР у повоєнні роки.

2. Причини голоду.

3. Масштаби голоду. Наслідки.

4. Демографічне становище.

5. Рівень та побут населення.

Одним з наслідків антилюдської моделі відбудови народного господарства був голод 1946-1947 pp.

У повоєнний час на селі склалось вкрай несприятливе становище: за роки війни скоротились посівні площі, зменшилось поголів'я худоби, не вистачало техніки, а особливо робочих рук. Усе це вимагало зміни державної політики на селі. Але сталінське керівництво і думки не мало про якісь зміни, село мало стати одним з головних джерел для проведення відбудови. Під тиском Москви уряд УРСР та ЦК КП(б)У планував на 1946 р. форсовано збільшити посівні площі, врожайність і хлібозаготівлю.

Весною-літом 1946 р. 16 областей України вразила посуха. Зимові та ярові культури загинули. А там, де вдавалось збирати, врожайність зернових складала 2-3 ц/га (у 1940 р. — врожайність 14,6 ц/га, 1944 р. — 10,8 ц/га). Валовий збір зерна був у три рази меншим ніж у 1940 р. Керівники деяких областей почали наполегливо звертатися до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі, які в липні 1946 р. були збільшені з 340 до 360 млн пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки, областей, суду, прокуратури. До судової відповідальності було притягнуто тільки за перший квартал 1947 р. 1,5 тис. голів колгоспів, 6 тис. комуністів було притягнуто до партійної відповідальності за невиконання вказівок партії. Було відновлено дію "Закону про 5 колосків", за яким було засуджено і ув'язнено тисячі селян. Селяни почали тікати від голодної смерті у більш благополучні райони (Західну Україну), міста. Щоб уникнути обезлюднення села, каральні органи почали відшукувати і повертати селян назад. Незважаючи на суворі репресії, вдалось зібрати лише 60% від плану хлібозаготівлі (вилучено було навіть насінний фонд).

Посуха загострила і проблему кормів, що відбилось на тваринництві. Почався падіж скота. Щоб уникнути масового падежу, було дозволено здавати худобу на забій понадпланові норми. Це призвело до того, що у деяких областях план по здачі м'яса було перевиконано вдвічі. У результаті тваринництво республіки зазнало величезних втрат, компенсовувати які довелось довго.

У той час коли за межі України ешелонами вивозився хліб (так, лише в країни Східної Європи та Францію було в основному вивезено безплатно 1,7 млн. т для підтримки тих режимів, що там встановилися), розпочався голод, жертвами якого стали майже 1. млн. чоловік.

Опинившись перед лицем катастрофи, керівництво України на чолі з М.Хрущовим намагалось зменшити її масштаби за рахунок західних областей і звертання за допомогою до Москви. У відповідь Сталін заявив Хрущову: "Ти м'якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми витратили наші державні запаси". У березні 1947 р. недостатньо "твердого" Хрущова було замінено на Кагановича. Проте для проведення посівної кампанії була дана позичка в 35 млн. пудів.

Наслідками голоду стало: ускладнення і без того важкого процесу відбудови; скорочення трудових ресурсів села і його можливостей; падіння морального духу населення; невиконання планів п'ятирічки по відбудові сільського господарства.

Отже, головним винуватцем третього голодомору в Україні було сталінське керівництво, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів.

Голод 1946-1947 pp. Поряд з іншими фактори: втрати у війні; міграції населення; входження до складу УРСР західноукраїнських земель; відбудова, — мав значний вплив на демографічне становище України.

За роки війни Україна втратила близько 3 млн. чол. на фронтах (майже кожен другий призваний до лав армії) і 5,5 млн. чол. у зоні окупації. До цього слід додати вивезених на примусові роботи понад 2,2 млн. осіб, з яких на батьківщину повернулось лише 800 тисяч (200 тис. з різних причин не побажали повертатись).

Завершення бойових дій дало поштовх значним міграційним процесам. Повертались до мирної праці демобілізовані з лав радянської армії 2,2 млн. осіб. Повертались і ті, що були вивезені під час евакуації на Схід, і ті, що знаходились на примусових роботах або в полоні за межами України. Значно впливала на міграційні процеси депортація (примусове виселення з міст проживання осіб, що були визнані соціально небезпечними). Також в Україну прибули працівники, партійні діячі з інших республік СРСР для здійснення відбудови і радянізації західних областей.

Відбились на демографічному становищі України етнічні чистки, що їх проводили сталінське керівництво (виселення кримських татар, німців, поляків, угорців та інших народів) та Польща в результаті проведення операції "Вісла" (520 тис. українців пересилилось з території Польщі). Сталін також виношував плани пересилити всіх українців з України.

Таким чином, через демографічні зміни 40-х років населення республіки у 1951 р. становило 37,2 млн. осіб, що на 4,1 млн. менше, ніж у довоєнному 1940 р.

Значно змінився і етнічний склад УРСР. Зменшилась чисельність таких національних меншин, як євреїв, поляків, німці та ін., натомість збільшилась частка росіян.

Великий вплив на демографічні процеси мала відбудова та подальший розвиток промисловості, які прискорили процес урбанізації і сприяли скороченню сільських жителів.

Війна і повоєнна розруха призвели до катастрофічного падіння рівня життя населення. Не вистачало продовольства і найнеобхідніших речей. Гостро стояли житлова проблема, проблема безпритульних дітей, злочинності та ін. Але на вирішення цих проблем за планом четвертої п'ятирічки виділялись незначні ресурси. Це зумовило те, що на кінець п'ятирічки легка промисловість досягла лише 80% рівня 1940 р. Це зумовило гостру нестачу на кінець 40-х років найнеобхіднішого. Значна частка мешканців міст змушена була вести підсобне господарство, щоб забезпечити сім'ю продуктами харчування.

У грудні 1947 р. була прийнята постанова Ради міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) про відміну карток на продовольчі і промислові товари та перехід до продажу їх у відкритій торгівлі за єдиними державними роздрібними цінами. Водночас зі скасуванням карткової системи було проведено грошову реформу, що мала на меті ліквідацію наслідків війни у фінансово-грошовій сфері та упорядкування всієї фінансової системи. Ці реформи мали неоднозначні наслідки. З одного боку, скасування карткової системи було явищем позитивним, воно свідчило про певну стабілізацію народного господарства, з іншого, ця акція носила більше пропагандистський характер, яка мала засвідчити як населенню, так і всьому світу переваги соціалізму. Проте після 1947 р. заробітна плата більшої частини населення, що підвищилась лише наполовину, суттєво відставала від нових державних цін, які майже втричі перевищувала довоєнний рівень. Внаслідок цього склалась парадоксальна ситуація: повоєнні прилавки ломилися від делікатесів (ікра, риба, м'ясопродукти тощо), але ні черг, ні особливого попиту на ці товари не було.

Незначний вплив на життєвий рівень населення мала і грошова реформа. З одного боку, вона призвела грошову масу, що перебувала в обігу, у відповідність з потребами господарства. З іншого, вона призвела до вилучення грошей у тих, хто заощадив певні суми. По вкладах в ощадних касах у розмірі до 3 тис. крб. обмін грошових знаків здійснювався 1:1, по вкладах від 3 до 10 тис. крб. було проведено скорочення заощаджень на третину, а понад 10 тис. крб. — на дві третини. Особливо боляче реформа вдарила по селянству, яке знову було ошукане державою. В умовах повної відсутності установ Ощадбанку на селі обмін грошей, що зберігалися у населення вдома, здійснювався з розрахунку 1:10.

Таким чином, відбудова не сприяла зростанню життєвого рівня населення, відклала вирішення соціальних проблем на наступні десятиліття.

 

90. Західноукраїнські землі у повоєнні роки ( 1945 - 1955 рр.)

Після закінчення Другої світової війни установилися нові західні кордони УРСР. У 1945 р. Закарпаття ввійшло до складу України. Процес радянізації західних областей, розпочатий у 1939 - на початку 1941 рр., продовжився. Радянізація передбачала проведення індустріалізації, колективізації і «культурної революції» з одночасним посиленням репресій проти незадоволених радянським режимом. Для проведення радянізації при ЦК КП(б)У, народних комісаріатах і відомствах були утворені спеціальні відділи західних областей. Особлива увага приділялася добору кадрів: зі східних областей України спрямовувалися спеціалісти, управлінські посади надавалися прибулим переселенцям.

Щоб послабити напруженість у західних областях України, органами радянської влади і Політбюро ЦК ВКП(б) і КП(б)У були прийняті рішення про пріоритетний розвиток цих районів країни. Сюди були спрямовані великі капіталовкладення, матеріальні ресурси, сільськогосподарська техніка і кваліфіковані кадри, у т.ч. з Росії. У ході індустріалізації західних регіонів України тут були побудовані нові і реконструйовані старі фабрики і заводи, переведений ряд підприємств з інших регіонів країни. В роки відбудови народного господарства було реконструйовано і побудовано понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. У результаті темпи розвитку західних областей України значно перевершили темпи розвитку східних, а економічний потенціал регіону в порівнянні з 1940 р. виріс на 320%. Кількість робітників за роки післявоєнної п'ятирічки тут збільшилася в 7 разів, а валова продукція промисловості - у десять разів. Одночасно швидко росла чисельність різних категорій радянських службовців, була організована підготовка кадрів у радянських партійних школах. Надзвичайно швидка індустріалізація Західної України мала на меті не тільки створення нового індустріального вузла, але і зміни традиційної структури населення краю, збільшення в ньому питомої ваги робітничого класу, який міг би стати надійною соціальною базою радянської влади.

У сільському господарстві здійснювалася насильницька колективізація, розкуркулювання заможних селян, висилка неугодних у Сибір і Казахстан (близько 1,5 тис. родин «куркулів»). До початку 50-х років XX ст. колективізація була в основному закінчена і майже 1,5 млн селянських господарств були об'єднані в колективні господарства.

Складовою частиною радянізації була «культурна революція». Велика увага приділялася ліквідації неписьменності населення. Відкривалися нові школи, технікуми і вузи, поліпшувалася їхня матеріально-технічна база. Зросла кількість студентів-українців. У регіоні було запроваджене безкоштовне медичне обслуговування.

Для проведення великомасштабних перетворень за радянським зразком необхідно було зломити опір опозиційно налаштованих верств суспільства: віруючих, значної частини молоді і селянства. Серйозний удар був завданий владою по греко-католицькій церкві, що обвинувачувалася в націоналізмі, підтримці оунівського підпілля і тісних зв'язків із Заходом. Результатом стало скликання в 1946 р. собору греко-като-лицької церкви, на якому група священиків і віруючих, що перейшли на позиції нових властей, оголосила про скасування Берестейської церковної унїі 1596 р., розрив із папою римським і підпорядкування УГКЦ Російській Православній церкві. УГКЦ пішла в підпілля, частина священиків була репресована і вислана до Сибіру. Незабаром УГКЦ була ліквідована й у Закарпатській Україні.

Боротьба ОУН-УПА проти радянської влади. Потужним фактором, що ускладнив установлення радянського ладу в Західній Україні, став опір новому порядку організації українських націоналістів і її збройних формувань-Української повстанської армії. її очолив Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Особливу підтримку організації надавало сільське населення. Незважаючи на закінчення війни й участь регулярних частин Радянської армії в операціях проти оунівців, придушити їхній збройний опір відразу не удалося. Протягом 1946-1949 рр. органи радянської влади і загони НКВС провели ряд акцій проти націоналістів і тієї частини населення, що підтримувала їх. У Сибір та інші райони країни було вислано кілька десятків тисяч селян, представників місцевої національної інтелігенції, священиків греко-католицької церкви. Оунівці відповідали на репресії посиленням терору проти військовослужбовців, співробітників Держбезпеки, а також усіх верств населення, що підтримували радянську владу, у т.ч. проти сільських активістів, колгоспників, учителів, лікарів і т д. Почастішали каральні експедиції ОУН-УПА проти "радянізованих" сел, які супроводжувались масовими стратами, підпалами громадських будівель (клубів, шкіл, сільрад) та зерносховищ.

 

Несучи важкі втрати, УПА спробувала пристосуватися до нових умов, розділивши свої загони на невеликі частини. У 1945-1946 рр. боротьба ОУН-УПА з органами МВС-МДБ, військами, винищувальними загонами і групами самозахисту з місцевих активістів досягла апогею. Однак, західноукраїнське селянство, котре було головним джерелом поповнення збройних загонів ОУН-УПА, втомившись від багаторічної і безперспективної боротьби, перестало у своїй основній масі підтримувати ці загони. У 1947-1948 рр. цей рух пішов нанівець. На початку 1948 р. частина підрозділів УПА перейшла на територію Польщі, деякі через Чехо-словаччину прорвалися в західну зону Німеччини. Після загибелі в 1950 р. командира УПА Романа Шухевича рух практично перестав існувати, хоча окремі загони ще продовжували диверсійну діяльність на території Галичини та Західної Волині аж до середини 50-х рр. XX ст.

Операція «Вісла» (квітень-серпень 1947 р.). Після закінчення Другої світової війни радянсько-польський кордон пройшов по т.зв. «лінії Керзона». Деякі західноукраїнські райони відійшли до Польщі, а частина польського населення опинилася на радянській території. Ще 9 вересня 1944 р. між урядами УРСР і Польщі була підписана угода про взаємний обмін населення в прикордонних районах. Переселення польською владою українців з їхніх етнічних територій, яке повинно було за умовами угоди мати винятково добровільний характер, проводилося найчастіше примусово, із застосуванням військ.

Приводом до операції стала загибель у березні 1947 р. заступника міністра оборони Польщі генерала К. Сверчевського, автомобіль якого був обстріляний членами УПА.

У той же день польський уряд прийняв рішення про повну депортацію українського населення на території колишньої Східної Пруссії, що після війни були передані до Польщі, -Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецинське воєводства. Генштаб Польщі розробив операцію «Вісла»-депортацію українського населення на захід Польщі. Метою операції ставилися остаточна ліквідація «української проблеми» у Польщі і знищення соціальної бази ОУН-УПА. У ліквідації ОУН-УПА було зацікавлено також керівництво СРСР, яке взаємодіяло з польським керівництвом. Наприкінці квітня підрозділи польських сил безпеки оточили території компактного проживання українського населення. Одночасно частини НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі. Тих, хто відмовлявся від переселення, польські власті відправляли в спеціально створений концтабір «Яволжно».

До кінця жовтня 1947 р. за польськими даними були переселені 140575 українців, ув'язнені в «Яволжно» 3800 чол., убиті 655 чол., заарештовані 1466 членів УПА.

Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, польські органи влади, як правило, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських родин. До кінця 1947 р. у місця, звідки було депортовано українське населення, було переселено близько 14 тис. поляків.

 

На морально-політичну обстановку в республіці суттєво вплинули ситуація в західних областях, специфіка політичних та соціально-економічних перетворень у цьому регіоні. Тут, з одного боку, відновлювалися, а частіше заново формувалися органи державної влади та управління, партійні й комсомольські організації, розгорталася відбудова народного господарства, а з другого боку, наростав опір частини західноукраїнського населення тоталітарному режиму. ЦК ВКП(б) та уряд СРСР взяли під свій безпосередній контроль хід відбудови і перетворень у західних областях та Ізмаїльській області, спрямовуючи їх у традиційне русло сталінської тріади індустріалізація — колективізація — культурна революція, що призвело до механічного повторення тих помилок та перегинів, які в 30-х роках було допущено в РСФРР і Східній Україні. При цьому ігнорувались нові історичні умови і місцеві особливості.

Незважаючи на складну обстановку в регіоні, швидкими темпами здійснювалась "радянізація" Західної України. Відомо, що Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина і Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав. Розуміючи, що поліпшивши цю ситуацію, можна здобути політичні дивіденди, радянський режим зробив значні капіталовкладення в промисловий розвиток краю. Тому розширилися старі виробництва, такі як видобуток нафти, лісорозробки, і створювалися нові галузі промисловості, включаючи виробництво автобусів, радіоапаратури тощо. Завдяки тому, що західноукраїнські підприємства були щойно збудованими та обладнаними устаткуванням, вивезеним з Німеччини, вони стали одними з найсучасніших в СРСР. У 1951 р. промислове виробництво в Західній Україні зросло в 2,3 раза порівняно з 1945 р. і становило 10 % промислового виробництва республіки порівняно з менш ніж 3 % в 1940 р.

Однак ця форсована індустріалізація, як і в Східній Україні, супроводжувалася повільним розвитком легкої, харчової та інших галузей промисловості, які виробляли товари для людей, для їхнього добробуту.

За сталінською моделлю двадцятирічної давності відбувалася колективізація сільського господарства західних областей. Спочатку так званих куркулів обкладали такими тяжкими податками, що вони не змогли утримувати свої господарства. Тих, хто не бажав вступати в колгоспи, депортували до Сибіру. Були й випадки форсування та примусу до вступу в колгоспи, порушення законності, зарахування середняцьких господарств до категорії куркульських тощо. Унаслідок цих форсовано-примусових методів колективізацію в західних областях України було завершено на початку 50-х років.

Украй негативний вплив на громадсько-політичну обстановку в західних областях мали репресивні заходи комуністичного режиму проти Української греко-католицької церкви. Апогеєм її насильницького закриття, руйнування і знищення стало скликання за вказівкою Сталіна 8—10 березня 1946 р. у Львові собору греко-католицької церкви, на якому інспірували рішення про "скасування" Берестейської унії 1596 р. та про розрив з Римом і повсюдне запровадження руської православної церкви як представника офіційної релігії. Дещо пізніше аналогічна подія відбулась на Закарпатті. Українську греко-католицьку та Українську автокефальну православну церкву було поставлено поза законом, а їхні служителі проголошувалися "слугами Ватикану", "ворогами народу", знаряддям "українського буржуазного націоналізму". Священики-українці, які відмовилися стати підданими патріарха Московського і всія Русі, відразу потрапляли в НКВС. Більш як 1400 священиків, котрі не приєдналися, і 800 ченців та черниць заслано до Сибіру, а 200 розстріляно. Було арештовано і заслано до Сибіру митрополита Й. Сліпого, "знешкоджено" єпископів. Українська греко-католицька церква змушена була перейти на так зване катакомбне, тобто на підпільне, існування, яке припинилося лише в 1989 р. Це ще більше посилювало вороже ставлення населення Західної України до сталінського режиму.

Більш довготривалої і більш виснажливою виявилася боротьба сталінського режиму проти Української повстанської армії (УПА) та підпілля ОУН, яка тривала в повоєнний період. З II пол. 1945 р. за вказівкою Центрального проводу було переведено реорганізацією УПА. Великі з'єднання повстанців поділилися на малі рухливі загони, добре згуртовані та озброєні, з дислокацією в лісових масивах. Вони тією чи іншою мірою контролювали територію площею до 150 тис. м2, прагнучи до утворення нелегальних національно-державних структур, альтернативним органам радянської влади.

У свою чергу, сталінське керівництво, закінчивши війну, дістали можливість значно посилити протидію ОУН—УПА, перетворивши край на справжній театр воєнних дій. Радянський уряд переправив у Західну Україну дивізії навіть з Кавказу, а з Росії — п'ять бронепоїздів. Поряд з регулярною армією широко використовувалися також війська МВС, загони самооборони, до яких залучались і місцеве населення та винищувальні загони. Головними методами боротьби з УПА і підпіллям ОУН стали жорстокі репресії. Ось лише деякі їх форми: блокада й прочісування величезних територій, арешти й депортації, розстріли й провокації тощо. За офіційними даними, тут у 1944—1953 pp. заарештували майже 104 тис. повстанців, до яких прирівнювались усі, хто підозрювався у зв'язках з ОУН—УПА. Тюрми було забито в'язнями. Без суду і слідства зникали тисячі людей. Багато сімей так званих "бандпособников" вивозили на Схід. Усього в 1944—1953 pp. було депортовано більш як 600 тис. осіб.

5 березня 1950 р. в сутичці з емдебістами загинув головнокомандувач УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Його замінив полковник Василь Кук (Коваль). Та боротьба пішла вже на спад, хоча окремі боївки і протрималися ще до середини 50-х років. Повстанці, які перебралися на Захід, заснували в еміграції Закордонні частини ОУН.

Наляканий національно-визвольною боротьбою центр вдався до цілеспрямованої політики переселення російського населення в Україну. Якщо до Другої світової війни в УРСР росіяни становили 10 % всього населення, то в 1959 р. — 16 %. У Західній Україні, де до війни росіян практично не було, у 1950 р. їхня чисельність становила 330 тис, або 5 % усього населення. Нині встановлено, що у відомстві Берії була відповідна служба для заселення України росіянами.

Водночас відбувалося відселення українців з УРСР шляхом проведення масових оргнаборів робочої сили і спецпереселень. Не обійшлося в післявоєнні роки і без переміщення населення. Ще 9 вересня 1944 р. голова Раднаркому УРСР М.Хрущов і голова Польського комітету національного визволення Е. Осубка-Моравський підписали угоду про взаємну евакуацію українців з території Польщі та поляків з території України до Польщі. У 1944—1946 pp. близько 800 тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнали себе поляками, переселилися до Польщі. Складнішим було переселення українців, яких до УРСР силоміць вислано більш як 500 тис. осіб. Відносно добровільно переселилося лише близько 90 тис. українців. Небажання виїзду пояснювалося страхом перед колективізацією і політичними репресіями в СРСР.

Припинення добровільних зголошень для переселення змусило польський комуністичний уряд вдатися до примусового виселення. 29 березня 1947 р. Політбюро ЦК Польської робітничої партії, очолюване В. Гомулкою, своїм рішенням започаткувало акцію "Вісла" — виселення українських та змішаних українсько-польських сімей уже не до УРСР, як це було раніше, а в північні та західні воєводства Польщі (передусім у Північну Пруссію), які повернули полякам за угодою 1939 р. Причому заселялися ці райони з метою швидшої асиміляції не компактно, а не більше трьох сімей на село і не ближче ніж 100 км від кордонів. Унаслідок операції "Вісла", яка тривала з квітня до серпня 1947 p., було примусово виселено 150 тис. українців.

23 квітня 1947 р. польський прокомуністичний режим ухвалив злочинне рішення про створення для "підозрілих українців" табору в Явожно поблизу Кракова, що розташувався на території філіалу колишнього концтабору Освенцім. З 1947 р. до початку 1949 р. в цьому таборі побувало близько 4 тис. в'язнів українців (у тому числі жінок, дітей, людей похилого віку), з яких загинуло близько 200 чоловік.

І коли кількатисячний загін УПА — Захід, перейшовши р. Сян, став на захист українського населення, три комуністичні режими — СРСР, ПНР і ЧССР уклали договір про спільні дії проти ОУН—УПА. Частини УПА — Захід було розбито в нерівних боях. Лише окремим загонам удалося перейти на Захід або на територію УРСР.

Акцією "Вісла" польський комуністичний уряд передовсім прагнув знищити українське революційне підпілля і ліквідувати українську національну меншину. Усім переселенцям заборонялося жити в містах, не надавалася можливість навчатися рідною мовою, вступати до вищих навчальних закладів, здійснювався жорстокий поліцейсько-адміністративний нагляд. їх переслідували навіть за те, що вони співали українських пісень на весіллях.

 

91.Спроби лібералізації суспільно-політичного життя в Україні у період десталінізації (1956-1964 рр.)

«Відлига» - у публіцистичній та історичній літературі назва періоду 1954-1964 рр. Основним змістом «Відлиги» була десталінізація - певний відхід від жорсткої сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку лібералізації, демократизаціі, гуманізації.

Ініціювання нового радянського керівництва на чолі з М. Хрущовим економічних реформ.

1.1. Стан промисловості України. У 50-х pp. XX ст. Україна мала значний економічний потенціал. Вона стала одним із центрів машинобудування. На перший план висувалася металургія, енерго- і електромашино-будування. Нарощували потужності Харківський тракторний завод і Харківський завод транспортного машинобудування, Краматорський завод верстатобудування. Збільшився видобуток нафти і вугілля (у західній частині республіки було утворено Львівсько-Волинський вугільний басейн). Розвивалася газова промисловість. У 1956 р. почалося використання природного газу Щебелинського родовища на Харківщині.

Але промисловість України, як і всього СРСР, у більшості галузей була технічно відсталою, повільно впроваджувалися новітні досягнення науки і техніки. Наприкінці 50-х pp. промисловість стала розвиватися повільніше. У цих умовах з ініціативи першого секретаря ЦК КПРС (з вересня 1953 р.) і голови Ради Міністрів СРСР (з 1958 р.) М. Хрущова почалося здійснення реформ.

Цілі реформ: вивести промисловість і сільське господарство з кризи; дещо розширити права республік і місцевих органів влади в економічних питаннях; розширити права трудових колективів, зацікавити їх у результатах своєї праці; прискорити науково-технічний прогрес; скоротити розрив в економічному розвитку від західних країн; сприяти поліпшенню кооперації та поділу праці в рамках економічного регіону.

1.2. Програма створення єдиного народногосподарського комплексу. На XX з'їзді КПРС у 1956р. була розроблена програма створення єдиного народногосподарського комплексу, який мав охопити всі ланки суспільного виробництва, розподілу й обміну в межах усієї країни.

Важливими факторами виконання цієї економічної програми вважалися:

- безупинний технічний прогрес;

- швидке зростання продуктивності праці;

-подальший розвиток усіх галузей промисловості;

- підвищення матеріального і культурного рівня життя народу. Передбачалося, що виконання цієї програми забезпечить вирішення головного економічного завдання СРСР - у стислий термін наздогнати і випередити економічно найрозвинутіші країни світу.

1.3. Створення раднаргоспів. Однією з найважливіших реформ стала реформа управління народним господарством. У 1957 р. з метою наближення управління до виробництва були ліквідовані галузеві міністерства, a замість них створювалися територіальні органи управління народним господарством.

Територія СРСР поділялася на адміністративні економічні райони. Усі підприємства даного адміністративного економічного району становили єдиний народногосподарський комплекс. Управляти їм мала рада народного господарства (раднаргосп).

У березні 1957 р. сесія Верховної Ради УРСР ухвалила реорганізацію органів управління промисловістю і будівництвом. В Україні було створено 11 економічних адміністративних районів, почали діяти раднаргоспи. Для централізованого управління ними у 1960 р. було створено Українську раду народного господарства (УРНГ).

У 1962 р. замість створених к початку цього року вже 14 економічних адміністративних районів в УРСР було створено 7 економічних районів, якими управляли відповідно 7раднаргоспів: Донецький, Київський, Львівський, Подільський, Придніпровський, Харківський, Чорноморський.

Реформа управління призвела до певного скорочення адміністративно-управлінського апарату, було розширено склад і права місцевих органів влади, розширювалася компетенція місцевих рад у питаннях планування.

3 уведенням раднаргоспів створювалися певні умови для госпрозрахунку, раціонального використання місцевих ресурсів і національних кадрів, зміцнювалася економічна самостійність республік, збільшувалася кількість вироблених товарів.

Після створення раднаргоспів місцева політична еліта вперше дістала змогу тримати під власним контролем розвиток економічного потенціалу республіки, що, безперечно, значно зміцнювало її політичне становище. Економічні новації особливо підвищували авторитет і вплив секретарів обкомів компартії України, у руках яких були зосереджені основні важелі керування створеними раднаргоспами.

Здійснивши рішучу заміну галузевого керування промисловістю територіальним, М. Хрущов мав можливість зробити і наступний реформаційний крок - перевести підприємства на господарський розрахунок. Для цього необхідно було впровадити новий господарський механізм, який мав забезпечити максимум самостійності підприємств і активізувати матеріальне стимулювання і заохочення трудівників. Але на цей важливий крок на шляху реформ М. Хрущов так і не зважився.

2. Згортання економічних реформ у промисловості. Реформа управління промисловістю, підсилюючи позиції місцевих господарників, одночасно послабляла владу московської бюрократії. Ці консервативні сили відразу відчули, що втрачають контроль над економікою регіонів і країни в цілому. Невипадково вже через місяць після прийняття закону про децентралізацію управління була розпочата спроба державного перевороту в СРСР (маються на увазі дії так званої «антипартійної групи» в 1957 p.).

Економічні наслідки реформ для народного господарства країни в цілому виявилися невтішними. Планова економіка не могла ефективно діяти за директивними вказівками з різних центрів. Тому цілком закономірно, що через кілька років довелося знову повернутися до централізованого управління.

Це відбулося спочатку за рахунок створення ценгральних раднаргоспів у трьох найбільших республіках - Росії, Україні і Казахстані, унаслідок чого кількість раднаргоспів в Україні зменшилася до 7, a у 1962 р. виник і єдиний союзний керівний економічний центр - Рада народного господарства СРСР. Він і почав контролювати виконання планів розвитку промисловості раднаргоспами всіх республік. У 1965 р. раднаргоспи були ліквідовані, і промисловість була повернута до галузевого управління із центру.

3. Експерименти в сільському господарстві. Україна залишалася житницею Радянського Союзу - одним з основних виробників найважливіших продуктів харчування для населення і сировини для промисловості. Сільське господарство було відсталою галуззю в радянській економіці. Низька продуктивність сільського господарства спричинила дефіцит продовольства. Тому М. Хрущов вирішив вжити ряд заходів для поліпшення становища на селі.

У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель Казахстану і Сибіру, яке вимагало великих людських і матеріальних ресурсів. На цілину з УРСР і із деяких інших союзних республік відправляли кошти, механізаторські кадри, техніку, як правило, у примусовому, директивному порядку. Надзвичайно слабким місцем цілинної політики стала величезна збитковість виробництва зерна, що в результаті виявилося на 20% дорожче, ніж у середньому по країні.

Інший експеримент передбачав перехід до пріоритетного вирощування кукурудзи на загальній площі 28 млн га по всьому Радянському Союзу. Її повинні були використовувати як корм для збільшення продукції тваринництва. За вказівкою «зверху» кукурудзою засівали території без урахування кліматичних умов і можливостей її вирощування. Однак спроба пристосувати українське господарство до цієї запозиченої в Америці культури увінчалася лише незначним успіхом.

 

У 1958 р. було прийняте рішення про реорганізацію машинно-тракторних станцій (МТС) у ремонтно-тракторні станції (РТС) і про обов'язковий викуп колгоспами техніки, що належала МТС.

Негативну роль відіграло укрупнення, а потім розукрупнення колгоспів, злиття або ліквідація так званих безперспективних сіл, не завжди обґрунтоване перетворення колгоспів у радгоспи.

У 50-х pp. на Дніпрі продовжував будуватися каскад електростанцій. 18жовтня 1955 р. відбувся пуск Каховської електростанції. Величезні площі родючих земель були затоплені, віддача з них значно перевершувала показник зрошуваних земель Криму.

3 1959 по 1965 pp. обсяг валової продукції у сільському господарстві України зріс всього на .10-12%, замість запланованих 70%. Посуха 1963 р. підсилила скруту із забезпеченням населення продовольством. Керівництво СРСР вперше вдалося до масштабних закупок зерна за кордоном.

4. Реформи в соціальній сфері. Наприкінці 50-х - початку 60-х pp. були здійснені реформи в соціальній сфері. Було скорочено робочий день і запроваджено гі'ятиденнйй робетий тиждень. Запроовадажувалося щомісячне авансування колгоспників, ліквідовано натуроплату, списано заборгованість із податку і поставок за попередні роки. У 1957 р. було ліквідовано практику державних позик, які забирали 10% заробітків трудящих і примусово розповсюджувалися серед населення, будучи прихованою формою додаткового оподаткування. У другій половині 50-х pp. почалося масове житлове будівництво. У 1956-1964 pp. одержали або збудували собі житло майже 18 млн осіб. Цього часу з'явишся нові магазини, їдальні, кафе, ресторани, урізноманітнювався асортимент промислових товарі. У побут багатьох людей ввійшла нова техніка - телевізори, магнітофони, пральні машини тощо. Селяни нарешті отримали паспорти і мали змогу вільно змінювати місце проживання.

5. Реформи в суспільно-політичній сфері. Великим досягненням М. Хрущова як політичного діяча, який прийшов до влади після смерті Й. Сталіна, була відмова від диктаторських методів у політиці. Ліквідовувалися деякі табори для політв'язнів, стали повертатися додому сотні тисяч жертв репресій. Але М. Хрущов був людиною сталінської епохи, причетним до багатьох її злочинів, і часто використовував старі методи. Так, починаючи з 1957 р. проводилась посилена антирелігійна акція, закривались сотні храмів. У Києві навіть відбулась демонстрація віруючих з протестами проти закриття Андріївської церкви.

3 початку 1954 р. почалася велика пропагандистська кампанія у зв'язку з 300-річчям Переяславської ради. Рішенням президії Верховної Ради СРСР від 12 лютого 1954 р. від РРФСР до УРСР було передано Крим.

Короткий період ревізії політики сталінської епохи був використаний в Україні для деяких змін у національно-культурному житті. Значно зросла кількість українців у складі керівних органів УРСР. Ставилися питання чистоти української мови, вилучення з неї засмічень і кальок з російської мови, реабілітації заборонених діячів української культури, заповнення «білих плям» в літературі і театрі. Цього часу в Україні було створено міністерство вищої освіти УРСР, засновано Академію будівництва й архітектури у Києві, Спілку журналістів України.

Кульмінаційним моментом у суспільно-політичному житті СРСР стала доповідь М.Хрущова, виголошена ним 25 лютого 1956 р. на XX з'їзді КПРС, у якій він виступив з критикою культу особи Й. Сталіна та застосування репресивних методів управління у країні. Спроба М. Хрущова відмовитися від політики попередників спричинила деяку лібералізацію суспільно-політичного життя (так звана «хрущовська відлига»). У 1956-1963 pp. в Україні було повністю реабілітовано 250 тис. осіб. Разом із тим не були реабілітовані М. Скрипник, М. Хвильовий, Л. Курбас та ін.

27 червня 1958 р. ЦК КПУ прийняв постанову «Про виправлення помилок в оцінці опер "Велика дружба", "Богдан Хмельницький" і "Від щирого серця"». Це стало прихованою ревізією ідеологічного погрому другої половини 40-х - початку 50-х pp. На певний час жорстокий ідеологічний пресинг щодо інтелігенції було послаблено.

6. Значення хрущовських реформ. Реформи М. Хрущова мали як позитивні, так і негативні результати. 3 одного боку, 50-ті pp., особливо їхня друга половина, виявилися найбільш успішними за довгі роки в розвитку народного господарства як радянської України зокрема, так і СРСР у цілому. Реформи дали поштовх виходові країни з кризи. Відбулася деяка децентралізація управління народним господарством, регіонам було надано обмежену господарську самостійність. Україна почала проводити більш самостійну економічну політику. Поліпшилася кооперація та поділ праці в регіонах, покращилися умови праці трудящих, зросли доходи населення, підвищився рівень його життя.

Значно зміцнився промисловий потенціал УРСР. У 1959 р. в Кременчуці вийшов із заводу перший самоскид «КРАЗ». Дав свою першу продукцію Новокриворізький гірничозбагачувальний комбінат, у Новомосковську (Дніпропетровська область) - найбільший у Європі цех з виробництва електрозварних труб. У 1960 р. в Україні було запущено перший атомний реактор, у Кривому Розі задута найбільша у світі доменна піч «Криворізька-Комсомольська». Але цього ж часу були споруджені гігантські підприємства хімічної нафтопереробної промисловості, які своїми величезними і постійно зростаючими відходами різко погіршили екологічне становище в Україні. Наприкінці 50-х pp. середньорічний темп приросту національного доходу СРСР збільшився до 9%. Але вже на початок 60-х pp. ці показники зменшилися до 4,4%.

3 другого боку, реформи М Хрущова не торкалися політичної сфери (тоталітарного режиму, основ командно-адміністративної системи, зберігалася монополія компартії на владу). Унаслідок половинчастості і непослідовності реформ в економіці кардинальних змін не відбулося. У промисловості реформи обмежилися реорганізацію управління. У реформуванні народного господарства перевага віддавалася розвитку важкої промисловості, куди направлялася більшість коштів державного бюджету, а легка і харчова промисловість розвивалися за залишковим принципом. Послабшали господарські зв'язки між окремими регіонами. Реформування в економічній, суспільно-політичній, соціальній сферах відбувалося непослідовно, хвилеподібно, а інколи навіть авантюрно. Народне господарство продовжувало розвиватися екстенсивним шляхом.

5 березня 1953 р. помер Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відліку розгортання у Радянському Союзі суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталітарних структур.

Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації, яка стала особливо активною і радикальною після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.). Проте процеси оновлення почалися ще навесні 1953 р. Саме в 1953—1955 pp. було зроблено спробу перейти від тоталітарної до авторитарної форми правління. З ініціативи Маленкова було поставлено питання про необхідність «припинення політики культу особи». Оцінюючи перші й подальші десталінізаційні кроки радянського керівництва, політолог М. Джилас влучно зазначав: «Творець замкнутої соціальної системи, Сталін, був одночасно її зброєю і, коли змінилися обставини... став її жертвою... Його «помилки» помітніші, ніж у інших, і тому Сталін — найдешевша ціна, якою вожді цієї системи хочуть викупити себе і саму систему з її значно суттєвішим та більшим злом».

Вакуум влади, що утворився після смерті диктатора, було заповнено так званим колективним керівництвом — компромісним союзом на основі нетривкого балансу сил. Спроба Берії порушити цей баланс на свою користь призвела до його падіння.

Уже початковий період десталінізації призвів до серйозних змін в Україні. Характерними рисами цього періоду стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русифікації, зростаюча роль українського чинника в різних сферах суспільного життя. Саме за помилки в проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953 р. було звільнено Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої влади. Тому на 1 червня 1954 р. у ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді УРСР — 75%, а серед відповідальних за великі підприємства — 51%. У 1958 р. українці становили 60% членів КПУ.

У 1954 р. помпезно відзначалося 300-річчя возз'єднання України з Росією. Країною прокотилася широка і гучна пропагандистська кампанія. Центральною подією ювілейних торжеств стала, безперечно, передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв'язками між Кримом і Україною, прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Хоча мотивація цього рішення, незважаючи на його пропагандистський присмак, не викликає сумнівів, серйозною проблемою в процесі входження Криму до складу УРСР був і лишається етнічний склад населення цього регіону (1959 р. українці становили 22,3%, а росіяни — 71,4% мешканців Кримської області).

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов'язаних з діяльністю українських націоналістів.

Подолання наслідків культу особи передувало розвінчанню самого Сталіна, викриттю створеного ним режиму політичного терору. На жаль, розпочата критика культу особи набула абстрактного, однобічного, пасивного характеру.

Могутнім імпульсом для поглиблення і розширення процесу лібералізації став XX з'їзд КПРС. На його закритому засіданні з доповіддю, у якій викривався культ особи Сталіна, виступив Хрущов. Основні положення доповіді в дещо пом'якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. Проте гостра критика, яку містили ці документи, не зачіпала суті командно-адміністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та, незважаючи на недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який стимулював процес лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну перспективу його демократизації.

Після смерті Сталіна розпочалося розширення прав союзних республік у різних сферах суспільного життя. Тільки в 1953—1956 pp. в Україні із союзного в республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. У 1957 р. розширено юридичну компетенцію республік — вони отримали право вирішувати питання обласного, крайового адміністративно-територіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. Згодом було розширено фінансово-бюджетні права республік, а також права щодо поточного і перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, будівництва, використання капіталовкладень тощо.

У цей час інтенсивнішою стала діяльність України на міжнародній арені. Якщо 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то наприкінці 1955 р. — вже 29. Значно активізуються зв'язки України із закордоном. Так, тільки з країн, які розвиваються, у республіці побувало 1954 р. — 69, 1956 р. — 145, 1958 р. — 305 офіційних делегацій, у складі яких були державні, політичні та громадські діячі. Пожвавлюється міжнародний туризм: 1953 р. УРСР відвідало 805 туристів, 1955 р. — 1390, 1958 р. — 23 054. Отже, певні зрушення відбулися, хоча, як і раніше, українська дипломатія йшла у фарватері дипломатії СРСР, а міжнародна діяльність УРСР зберігала успадковані від попереднього періоду риси обмеженості та меншовартості.

У СРСР і, зокрема, в Україні розпочався процес перебудови державного апарату, удосконалення його структури. У міністерствах, відомствах та органах управління на місцях 1955—1956 pp. було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату, що дещо послабило тиск командно-адміністративної системи на різні сфери суспільного життя.

Намагаючись залучити до процесу оновлення широкі народні маси, хрущовське керівництво, скорочуючи управлінські структури, водночас розширювало склад і права місцевих органів влади. Так, в Україні кількість депутатів місцевих рад зросла з 322,6 тис. 1950 р. до 381,5 тис. 1959 р. Згідно з постановою ЦК КПРС (січень 1957 р.) було суттєво розширено компетенцію місцевих рад щодо планування, будівництва, бюджетно-фінансових справ та ін.

Більшість істориків дотримується думки, що перетворення хрущовського періоду не зачепили основ існуючої при Сталіні системи. Однак це твердження потребує уточнення. Безперечно, командно-адміністративна система залишилася, але її головний принцип — централізм — зазнав значної трансформації, адже суттю змін, пов'язаних із процесом лібералізації у сфері державного будівництва, була хоча й обмежена та непослідовна, але децентралізація. Тому відновлений згодом централізм, втрачаючи свою жорсткість, перетворився на багатоповерховий бюрократичний централізм.

Процес лібералізації неоднозначно сприймався оточенням Хрущова, саме тому на червневому Пленумі ЦК КПРС (1957) групою осіб на чолі з Маленковим, Кагановичем і Молотовим було вчинено спробу усунути першого секретаря з його поста. Хрущову вдалося відбити атаку сталіністів і ще більше укріпити свої позиції. Після цих подій центр влади остаточно перемістився в партійні структури, а влада ще більше сконцентрувалася в руках Хрущова, який 1958 р. стає Головою Ради Міністрів СРСР.

 

У 1961 р. на XXII з'їзді КПРС було прийнято третю програму партії — програму побудови комунізму. Комуністичний романтизм і пов'язана з ним соціальна міфологія на початку 60-х років домінували в суспільній свідомості. Тому відповіддю на нову програму партії були розгортання соціалістичного змагання (так, у русі за комуністичне ставлення до праці в Україні 1963 р. брало участь 48,3% трудівників); численні трудові почини, що йшли знизу, але згодом були вихолощені бюрократією.

Водночас були й інші вияви суспільної активності, що виходили за межі ідеологічних засад системи. Так, у жовтні 1959 р. спалахнуло і було придушене півторатисячне повстання робітників «Казахської Магнітки»; у червні 1962 р. розстріляна семитисячна демонстрація в Новочеркаську; 1963 р. відбулися робітничі страйки та заворушення в Кривому Розі та Одесі. З'явилися перші паростки інакомислення і серед інтелігенції.

В Україні дисидентський рух було започатковано ще в середині 50-х років. У республіці, особливо в західному регіоні, виникають своєрідні «перехідні групи», організовані за принципом старого підпілля, які поширювали літературу часів ОУН—УПА. Водночас вони намагалися вести боротьбу з урахуванням післясталінських реалій та нових тенденцій у суспільному житті. Генетично пов'язані з ОУН—УПА, ці групи здебільшого орієнтувалися на збройний шлях боротьби за незалежність України.

У 1958 р. в м. Івано-Франківську КДБ викрив групу української молоді (робітників і студентів), яка створила організацію під назвою «Об'єднана партія визволення України». У 1961 р. було засуджено організацію «Український національний комітет», яка складалася з робітників львівських підприємств і займалася поширенням нелегальної літератури. За деякими даними, у цей час існували тернопільська, ходорівська, коломийська, стрийська та інші групи.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Левка Лук'яненка, яка утворила 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). «Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу, — писав лідер УРСС. — Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних колоніальних народів над імперією». Проте вже 1961 р. цю малочисельну організацію було викрито і за рішенням Львівського обласного суду її членів засуджено до тривалих термінів ув'язнення — від 10 до 15 років.

Боротьба за незалежність України стала основною метою кількох опозиційних об'єднань, що виникли на початку 60-х років, — Українського національного фронту (УНФ), Союзу української молоді Галичини (СУМГ) та ін. У цей період в дисидентському русі активну участь беруть Ю. Бадзьо, І. Гель, М. і Б. Горині, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Реакцією влади на опозиційну діяльність перших українських дисидентів став розгляд багатьох політичних справ у судах Києва, Тернополя, Рівного, Сум, Чернівців, Луганська, Запоріжжя, Донецька та інших міст України. Проте на початку 60-х років репресії ще не набули масового характеру.

Отже, суть кардинальних змін, що розпочалися після смерті Сталіна, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася в припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських репресій; зростанні українського чинника в державному та громадському житті; розширенні прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах; активізації дій української дипломатії та більшій відкритості УРСР для різнобічних контактів з іноземними державами.

У 1953—1964 pp. в суспільному житті за інерцією панували комуністичний романтизм та соціальна міфологія. Водночас лібералізація створила ґрунт для поширення інших поглядів та виявів активності — стихійних народних виступів та діяльності інакомислячої інтелігенції. Цим опозиційним системі процесам та явищам були притаманні локальність поширення, нечисленність учасників, організаційна слабкість. Однак вони були симптомами нестабільності системи, яка перебувала у перехідній фазі свого розвитку. На початку 60-х років нестабільність у суспільстві ставала дедалі відчутнішою, що дало змогу супротивникам Хрущова перейти в наступ і в жовтні 1964 р. усунути його від влади.