Кризовий стан економіки економіки

У другій половині 1980-х – на початку 1990-х років економічне становище республіки продовжувало ускладню-ватися. Народне господарство значною мірою продовжувало розвиватися екстенсивним шляхом, зберігаючи витратний характер. Гальмувався науково-технічний прогрес, не було помітно поліпшення якості продукції. Погіршувався фінансовий стан. Зберігалася значна напруженість у забезпеченні населення товарами широкого вжитку, житлом і послугами. Промисловість України потребувала структурної перебудови. 60% її становила важка промисловість. Вона була зорієнтована переважно на виробництво засобів виробництва, видобуток палива і сировини. Оборонні галузі поглинали до двох третин науково-технічного потенціалу. На Україну припадало понад 40% союзного виробництва чавуну, 34,5% сталі та прокату чорних металів, 28 % видобутку кам’яного вугілля, 46% залізної руди всього Радянського Союзу. Видобуваючи вугілля і залізну руду, виплавляючи чавун і сталь більше, ніж найрозвинутіші країни Європи, УРСР значно поступалися їм у виробництві споживчих товарів, якості продукції та рівні життя населення. Це яскраве свідчення неефективності економічної системи. Існувала значна деформація економічної структури: частка засобів виробництва у загальному обсязі промислової продукції УРСР становила в 1990 р. 72,1%, а товарів народного споживання тільки 27,9%. У трьох галузях – вугледобувній, чорній металургії та машинобудуванні - було зайнято дві третини працюючих у промисловому виробництві республіки. Труднощі в розвитку народного господарства України полягали ще й у тому, що плани складалися в центрі, а уряд республіки був лише слухняним виконавцем директив союзних відомств. Продукцією, виробленою на підприємствах союзного підпорядкування (а це становило 95% всього валу), розпоряджалися центральні органи, які залишили Україні тільки соціально-економічні та екологічні проблеми. Швидко старіли основі фонди підприємств, оскільки інвестиції були не достатніми для проведення модернізації та реконструкції. Зношеність основних фондів у промисловості республіки в 1990 р. становила 50%, зокрема, у металургії 60%, у вугільновидобувній понад 50%. Надзвичайно низьким в умовах бурхливої науково-технічної революції у світі залишався рівень механізації й автоматизації виробництва. Так, ручною працею в промисловості УРСР було зайнято понад третини робітників. На будівництві, у сільському господарстві цей показник сягав 50-70%. Зношувався і морально застарівав верстатний парк – основа машинобудування. У результаті продуктивність праці залишалася невисокою, а продукція вищої категорії якості складала не більше 15-16 % від загалу. До 80% заводів і фабрик республіки не мали завершеного технологічного циклу промислового виробництва, залежали від постачання комплектуючих вузлів і деталей з інших радянських республік. Це був наслідок цілеспрямованої політики союзного центру, який намагався тісніше прив’язати економіку республік одна до одної. Коли наприкінці 1980-х років почали порушуватися народногосподарські зв’язки, не виконувалися планові постачання, прив’язаність УРСР до єдиного народногосподарського комплексу СРСР централізованого планування і розподілу зазнала краху, але не була замінена системою, зорієнтованою на ринок. Свідченням дезорганізації економіки став повсюдний перехід на бартер (натуральний обмін між підприємствами) у республіці в 1989 – 1990 рр. Розпочався спад промислового виробництва. У 1989 р. стало очевидним, що двадцята п’ятирічка (1986 – 1990 рр.) провалилася. Так, видобуток вугілля знизився з 189 млн. т. у 1985 р. до 164,8 млн. т. у 1990 р., видобуток залізної руди - з 120 млн. т. до 105 млн. т. виплавка сталі – відповідно з 55 млн. т. до 52,6 млн. т. виробництво стальних труб із 615 млн. м до 599 млн. м, випуск тракторів – із 135,9 тис. штук до 106,2 тис., мінеральних добрив - із 5,1 млн. т. до 4,8 млн. т. і т.п. У 1991 р. спад промислового виробництва продовжувався. Складним у 1985 – 1991 рр. залишалося становище і в сільському господарстві республіки. Спостерігалася тенденція до зниження рівня технічної забезпеченості аграрного сектора економіки, тільки половина наявної сільськогосподарської техніки в республіці відповідала нормативним вимогам. Перебої з пальним набули хронічного характеру. Зберігалися ножиці цін на промислову і сільськогосподарську продукцію. Держава продовжувала нав’язувати селянам економічно необґрунтовані закупівельні ціни. Оплата праці селянина була на 20-30% нижчою, ніж у трудівників інших галузей народного господарства. Украй безгосподарно використовувалися сільськогосподарські угіддя: пересічно щороку понад 11 тис. га вилучалося для потреб промисловості, будівництва, шляхів сполучення тощо. А це площа двох великих кооперативних господарств. Нові форми і методи господарювання, які могли б сприяти зростанню виробництва продукції сільського господарства, зниженню її собівартості, збільшенню прибутку й рентабельності, запроваджувалися повільно і не набули широкого поширення. У 1989 і 1990 рр. в УРСР завдяки винятково сприятливим кліматичним умовам вдалося зібрати рекордний врожай, який складав у 1989 р. 51,2 млн. т, а в 1990 р. – 51 млн. т зерна. Цієї кількості вистачило б на всі потреби, але населення республік відчувало дедалі зростаючі продовольчі труднощі, і черги за найнеобхіднішими продуктами не зникли. Це є яскравим свідченням абсолютної невідповідності аграрної політики партійно-радянського керівництва потребам народу України. Низька продуктивність праці, вражаюча безгосподарність в усіх ланках виробництва, значні втрати врожаю, розкрадання продукції, незадовільна трудова дисципліна, некомпетентність і безвідповідальність керівництва – ці характерні ознаки колгоспно-радгоспного ладу господарювання тягли аграрний сектор економіки в прірву перманентної кризи. На початку 1990-х років спад в економіці став реальністю і набрав окреслених форм. У 1990 р. в Україні валовий суспільний продукт був на 2,4% меншим, ніж у 1989 р., а вироблений національний прибуток відповідно зменшився на 3,6%. У 1991 р. національний прибуток упав уже на 13%. Спад в економіці на тлі розбалансування фінансової системи країни став характерною ознакою стану вітчизняного народного господарств.