Формування сталінського тоталітарного режиму. Політичні репресії в Україні
Основний зміст. Статус УСРР на поч. 20-х рр. Створення СРСР. Економічна та політична криза на поч. 20-х рр. НЕП: основні заходи, досягнення, суперечливість, причини згортання. Індустріалізація та її наслідки для України. Колективізація сільського господарства. Голодомор 1932-1933 рр. Формування тоталітарного режиму. Політичні репресії в Україні. Політика українізації. Західноукраїнські землі в міжвоєнний період.
1. Міжнародно-правовий статус УСРР на початку 20-х років. Створення СРСР.
Оцінюючи взагалі міжнародно-правовий статус України з моменту встановлення радянської влади і до створення СРСР, слід зазначити, що республіка була юридичне самостійною, незалежною державою. Вона не входила до складу іншої держави, мала власну Конституцію, органи державної влади і управління, видавала власні закони, стежила за їх виконанням, виступала суб'єктом на міжнародній арені тощо. Зважаючи на прагнення більшовицької партії до централізму, розбудови на теренах колишньої Російської імперії унітарної держави, такий статус України може здатися, на перший погляд, дивним, але цьому є пояснення. В цілому, згоду РКП(б) на існування радянських національних республік можна пояснити слабкістю її позицій в національних окраїнах.
Самостійною державою Україна була лише по формі: «де-юре». Насправді ж «де-факто», існування УСРР як незалежної держави було лише фікцією. Це пояснюється тим, що на теренах колишньої Російської імперії внаслідок безкомпромісної громадянської війни, фактично, утворилась однопартійна система. Правлячою стала більшовицька партія — РКП(б). Монополізувавши владу, вона стала діяти не як політична сила, яка намагається впливати на процесії в суспільстві через своїх представників в державних, господарських, громадських органах, а, фактично, підміняючи їх собою. Щодо національних більшовицьких партій, які контролювали уряди в своїх республіках, в тому числі і КП(б)У, то вони мали статус звичайних обласних партійних організацій і в силу цього вимушені були беззаперечно і точно виконувати рішення і інструкції ЦК РКП(б).
На практиці обмеженість суверенітету України закладалася ще в ході громадянської війни, коли, задля концентрації людських та матеріальних сил в боротьбі зі своїми противниками, складалися військово-політичні союзи радянських республік. Це означало, що вони мали (знову ж таки під контролем РКП(б)) спільну армію, спільне військове керівництво, спільну фінансову систему, спільне керівництво найважливішими галузями народного господарства тощо. Управління цими сферами з Москви перетворило республіки на регіони унітарної держави.Такі взаємовідносини утримувалися і після закінчення воєнних дій, коли внаслідок підписання низки дво- та багатосторонніх договорів між радянськими республіками склалася так звана «договірна федерація», в рамках якої об'єднувались наркомати військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти і телеграфів, ВРНГ. Але, не дивлячись на задекларовану в договорі між РСФРР та УСРР від 28 грудня 1920 р. статтю 2 про те, що з факту колишньої належності України до Російської імперії для УСРР не випливає жодних зобов'язень, суверенітет республіки був значно обмеженим. Справа в тому, що об'єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали уповноважених при РНК УСРР на правах народних комісарів, а це означало, що роль загальнофедеральних відігравали органи державної влади і державного управління РСФСР. Такий характер взаємовідносин дуже часто призводив до зіткнення інтересів Росії, з одного боку, та національних республік — з іншого, особливо в економічній сфері. Центральні органи РСФСР, які повинні були будувати рівноправні, взаємовигідні відносини між всіма радянськими республіками, нерідко приймали дискримінаційні рішення по відношенню до цих республік. Так, наприклад, Наркомпрод РСФСР не розрахувався з Україною за хліб, який вона відправила в охоплені голодом райони Росії; у 1922 р. Наркомат фінансів РСФСР без згоди України скоротив її бюджет, що призвело до скорочення фінансування деяких галузей народного господарства. В тому ж, 1922 р. була спроба (правда, нездійснена) розділити республіку на дві економічні області, нехтуючи, при цьому, інтересами самої України тощо. Все це призводило до конфліктних ситуацій і тому вимагало невідкладних заходів по нормалізації відносин між республіками і центром. З ініціативою про необхідність удосконалення основ та змісту договірних відносин в бік розширення суверенітету республік виступив голова РНК УСРР Х.І. Раковський. Офіційне оформлення ця пропозиція знайшла в постанові політбюро ЦК КП(б)У від 11 березня 1922 р., в якій висувалася вимога про необхідність конкретизації відносин між УСРР та РСФСР з метою визначення і уточнення прав та обов'язків України. Аналогічні рішення прийняли відповідні органи інших радянських республік. Ознайомившись з справою, В. Ленін визнав проект «автономізації» Й. Сталіна невдалим і запропонував нову модель об'єднання, яка була більш привабливою для національних республік. Суть її зводилась до того, що РСФСР визнавала себе рівноправною з іншими радянськими республіками і разом з ними створювала новий союз, причому кожній союзній республіці залишалося право вільного виходу з цього об'єднання
Грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР в основному схвалив декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і союзний договір. До складу СРСР увійшли Російська Федерація, Україна, Білорусія і Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Остаточне затвердження цих документів мало статися на II з'їзді Рад СРСР після ухвалення їх ЦВК союзних республік.
Згідно з союзним договором кожна радянська республіка добровільно і на рівноправних засадах входила до СРСР і передавала деякі свої повноваження органам центральної влади. Так, до компетенції союзних органів входили: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування господарства, оголошення війни і миру. Питання фінансів, продовольства, праці, робітничо-селянської інспекції стали компетенцією союзно-республіканських наркоматів. Виключно до компетенції союзних республік входили внутрішні справи, юстиція, землеробство, соціальне забезпечення, освіта, охорона здоров'я.
Остаточне юридичне оформлення союзної держави відбулося на II з'їзді Рад СРСР (січень 1924 р.), який затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. В травні 1925 р. останню формальну крапку в справу оформлення нового державного утворення поклав IX Всеукраїнський з'їзд Рад, який вніс зміни в Конституцію УСРР, згідно з якими було законодавче закріплено вступ України до Радянського Союзу.
Таким чином, незважаючи на зовнішню форму («союз рівних»), Україна за змістом свого становища в рамках СРСР стає лише складовою адміністративно-територіальною частиною жорстко централізованої, унітарної держави. Попри це, слід відмітити, що ліквідація суверенітету республіки не призвела до остаточної ліквідації атрибутів державності — за радянської влади Україна «стала чітко окресленим національним і територіальним цілим із власним адміністративним центром і апаратом». Українці хоч і не мали права власне господарювати на своїй землі, але отримали територіально-адміністративні рамки, які відображали їх національну самобутність (О. Субтельний).
2.Економічна та політична криза на поч. 20-х років.
На початку 20-х років економіка України була в кризовому стані. Так, виробництво промислової продукції в 1920 р. становило лише 10% від довоєнного рівня, сталі продукувалось всього 1,7%, прокату— 1,8%, видобувалося 22% вугілля. З 11 тис. підприємств в республіці діяло лише 2,5, і то переважно дрібних; з 57 доменних печей працювала 1; було знищено 4 тис. км. залізничного полотна тощо. Тяжким було становище в сільському господарстві — посівні площі, за різними даними, скоротилися від 15 до 25%, валовий збір зерна в 1920 р. становив 35,5% від рівня 1913р.
Катастрофічне становище економіки України було зумовлене рядом причин:
- по-перше, воєнні дії, що майже безперервно точилися на території республіки протягом 7 років, і які призвели до руйнації матеріально-технічної бази промисловості, сільського господарства, транспорту, підірвали грошовий обіг, порушили економічні зв'язки між різними регіонами.
- по-друге, згубні наслідки авантюристичної політики «воєнного комунізму», яку продовжував втілювати більшовицький уряд і після закінчення воєнних дій. В рамках цієї політики були ліквідовані товарно-грошові відносини і здійснено спробу ввести безпосередній продуктообмін між містом і селом. В промисловості було проведено майже загальну націоналізацію підприємств, введено жорстко централізовану, адміністративно-командну систему управління народним господарством. В сільському господарстві застосовувалась продрозкладка з забороною продажу селянами лишків продовольства. Ці заходи позбавляли безпосередніх виробників зацікавленості в ефективній праці і були головним чинником занепаду продуктивних сил республіки. Яскравим прикладом цього є той факт, що, згідно документам того часу, більшість селянських господарств засівали і вирощували стільки хліба, скільки їм потрібно було лише для власних потреб.
- по-третє, частий перерозподіл землі між селянами, який призводив до порушення зміну сівообороту, неякісного обробітку ґрунту, його виснаження і, як наслідок, зниження врожайності.
- по-четверте, скорочення виробництва продовольства, яке сталося внаслідок скасування великого землеволодіння і заміни його дрібним селянським. Результатом цього стало різке зниження товарності сільського господарства.
Ситуація погіршилась також внаслідок посухи 1921 р. в найважливіших зернових районах: Північному Кавказі, Поволжі, Приураллі, Західному Сибіру і на півдні України. В республіці було зібрано всього, за різними даними, від 200 до 300 млн. пуд. хліба, що різко загострило проблему постачання продовольством промислових центрів, армії. Кількість голодуючих тільки в Україні сягала від 3 до 7 мли. чол. Але кліматичні умови були не єдиною і не головною причиною голоду. Неврожаї траплялися й раніше, але вони не призводили до таких масових жертв, як в 1921-1923 рр.
Взагалі, до голоду в республіці призвели вище перераховані нами об'єктивні та суб'єктивні причини, які довели економіку України до кризового стану і які набули в умовах голоду нових, ще більш цинічних форм. Доказом цієї тези слугуютьнаступні факти:
- незацікавленість селян в підвищенні ефективності праці підтверджується тим, що в губерніях, не захоплених посухою, врожайність була на рівні попередніх років, але посівні площі були значно скорочені.
- тяжкі умови, в яких опинилася Україна внаслідок голоду, погіршувались невиправданим вивозом продовольства за межі республіки для надання допомоги голодуючим регіонам РСФСР. Так, в 1921-1922 рр. дефіцит хліба в степових регіонах становив 35 млн. пуд., в той же час в Російську Федерацію було відправлено 27 млн. пуд.; в 1922-1923 рр. склався дефіцит у 20 млн. пуд. (причому він із запасом у 15 млн. пуд. перекривався продовольством у врожайних губерніях) і все ж таки з республіки було вивезено 18 млн. пуд. хліба, більшість якого відправлено на експорт;
- більшовицьке керівництво, нехтуючи реальним становищем, намагалося замовчати факт голоду в республіці. Так, 4 серпня 1921 р. в резолюції політбюро ЦК КП(б)У вказувалось на необхідність розрізняти боротьбу з голодом в Росії в кінці 1921 — на початку 1922 рр. від боротьби з неврожаєм на Україні. Коли голод в республіці набрав жахливих розмірів, ця проблема була офіційно визнана, і Україна могла вже розраховувати, як і інші голодуючі регіони, на закордонну допомогу, хоча і в менших масштабах.